Вітольд Шабловський: Що в цьому конверті?
Аґнєшка Дея. Джерело: Аґнєшка Дея / фейсбукАґнєшка Дея: Тут документи щодо моєї родини по маминій лінії. Дуже шкода, але я не надто добре знаю цю історію. Чесно кажучи, я її майже не знаю. Волинь, Волинська різанина — у нас удома ця тема завжди була надто болісна.
Знаю, що моя мама, Здзіслава, народилася в листопаді 1939 року в малому селі Куповальці коло Горохова, в Другій Речі Посполитій. Вона жила там із батьком (моїм дідом), мамою і зведеною сестрою Монікою. Дід був для бабці другим чоловіком, Моніка народилася в її першому шлюбі.
Як вони там опинилися? Прийшли як осадники чи, може, звідти походили? Не маю уявлення і, певно, вже ніколи не дізнаюся. Мама померла 17 років тому, дідусь ще раніше. Нема кого розпитати. Все, що я зібрала в цьому конверті, — окрушини. З них не вдасться зібрати повної родинної історії.
ВШ: Можна глянути?
АД: Так, дивися. Оцю мапу намалював один чоловік, — він теж із Куповальців, мій дальший родич, — на основі маминих спогадів. Дивися, тут довкола нашого села позначені ще села. Ось Бородичі — українське село, тут Галичани — теж українське. А ось Лютувка, Нове Ґнєзно, Шерока і самі Куповальці — тут мешкали здебільшого поляки. Певно, в них було цікаве життя. О, дивися: тут, угорі мапи, мешкали Лазовські й Чарнецькі. Будинок номер 13 — це мій. Тут народилася моя мама.
ВШ: Певно, в них був гарний вид із вікна.
АД: Думаєш? Перед будинком розкинулися торфові луки. За ними — річка, називалася Гнила Липа. Там були теж костел, школа. Мої, здається, мали єдиний у селі дім на чотири кімнати, критий бляхою, а ще стодолу, обору, худобу, шість гектарів землі. Значить, добре собі давали раду. А більше я не знаю. Не хочу тебе розчарувати, але в нас удома взагалі не говорили про те, що сталося на Волині 1943 року.
ВШ: То я скажу те, що відомо. 16 липня 1943 року, в розпал Волинської різанини, на село Куповальці напав загін УПА. Загинула більшість польських мешканців, щонайменше 150 людей — переважно жінки й діти.
АД: Так, зокрема моя бабця і її донька від першого шлюбу, 9-річна Моніка. Бабуся і дідусь тоді розділилися. Дідусь з моєю мамою втекли, а бабця з Монікою залишилися вдома. Чому? Не знаю. Може, бабця не встигла втекти? А може, вони так вирішили, щоби бодай хтось вижив? Не знаю.
ВШ: В інших родинах згадували, що на ухвалення таких доленосних рішень іноді було кілька секунд або й менше.
АД: Через кілька днів дідусь з іншими чоловіками повернувся в село. Перевіряли, чи хтось вцілів і чи щось залишилося від домівок. Дідусь пішов на наше подвір’я і знайшов там бабцю і Моніку. Мертвих. Він кричав так, що чула вся околиця.
ВШ: Дідусь розповідав про це?
АД: Де там. Мені розказали інші люди, коли я намагалася укласти родинну історію.
ВШ: Жах.
АД: Вдома ми ніколи про це не говорили — ні з мамою, ні з дідусем. Ніколи. Вони плакали. Стерта історія нашої родини похована з ними.
Колись, уже дорослою, я раптом усвідомила: я ж навіть не знаю, як виглядала бабуся. Не збереглося жодної світлини. Знаю, щó успадкувала від мами: вилиці, форму носа. А від бабці що? Не знаю і вже не дізнаюся.
У нас вдома завжди відчувалося напруження довкола теми Волині, України, українців. Коли в 90-х роках почали більше говорити про різанину і 1943 рік, пам’ятаю, як мама збирала вирізки з преси, вихоплювала з радіо чи телебачення будь-яку згадку про це, а потім плакала. Проте розмов не було. Пригадую, як 2004 року почалася Помаранчева революція — а я завжди долучалася до допомоги, була в різних організаціях, волонтерила, — і я собі почепила оранжеву стрічку, щоб хоч якось підтримати Україну. Мамі це не подобалося.
ВШ: Вона щось казала?
АД: Ні, але я відчувала напруження. Мамі не треба було нічого казати — ми добре знали одна одну.
ВШ: А дідусь?
АД: Дідуся тоді вже не було, він помер 1985-го, коли я мала всього 11 років. Я мало його пам’ятаю. Дідусь жив у Свєнтокшиському воєводстві, неподалік Опатува. Коли вони приїхали туди з Волині, їм виділили землю з садом. Хата була крита соломою, на подвір’ї — льох. Гарний фруктовий сад: яблука, черешні, порічки. Яри довкола. Обожнюю туди їздити.
А мама з татом уже жили в Радомі: тато звідти походив. І в його родині, на відміну від маминої, говорили про все. Тато народився 1931 року, ріс під німецькою окупацією. Його звали Адольф. Тато згадував, що коли бабця гукала його через вікно, аби вертався додому, — «А-а-а-дольф! А-а-а-дольф!» — німці йому завжди давали цукерки. Я була пізньою дитиною, у нас вдома постійно говорили про війну, та це завжди були розповіді з одного боку.
Хоча, пригадую, якось мені потрапили в руки дідусеві записи: як він їхав з Волині у Свєнтокшиське воєводство потягом, як було в дорозі тощо. Я гортала без особливого зацікавлення — як-то підлітка. Не знаю, що з ними відбувалося, та уявляю, наскільки це було важко. Він усе покинув і сам, після того, як вбили його жінку, їхав з малою дитиною в невідоме.
Мені це пригадалося нещодавно, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І раптом я побачила людей, які теж втікають у невідоме. Інколи з однією дитиною, інколи з двома-трьома. А ще їхні історії про втечу, світлини спалених домівок, розповіді про чоловіків, які захищають Україну.
ВШ: Як для тебе розпочалася повномасштабна війна РФ проти України?
АД: Я до останку мала надію, що до цього не дійде, що Путін блефує, що це його чергова брехня. Та коли 24 лютого почула, що все справді почалося, підійшла до цього як до завдання. Я вже багато років працюю в громадському секторі, зокрема займаюся організацією допомоги. І того дня я, як завжди, пішла на роботу, а після неї поїхала на варшавський Західний вокзал. Я мешкаю неподалік і знаю, що сюди приїжджає багато автобусів з України. Мені здавалося логічним, що якщо приїжджатимуть люди, яким потрібна буде допомога, то найлегше їх буде знайти тут. Та 24 лютого ще нікого не було. А наступного дня, в п’ятницю, все рушило. Прибували автобуси з біженцями, згодом додалися потяги. Сотні, тисячі людей — голодних, замерзлих, переляканих. Більшість не мала уявлення, куди йти, що робити далі.
ВШ: І що ти робила?
АД: Те, на чому знаюся. Я добра організаторка, тож почала організовувати допомогу. Зокрема написала на фейсбуку найближчим знайомим: я на Західному вокзалі, приїжджають українці, потрібні бутерброди, кава, чай. Я скликала подруг, які працюють у різних організаціях і допомагають біженцям на білоруському кордоні, — вони також приїхали. Відразу самоорганізувалися й інші люди. Це був чудовий громадський рух — одна з найважливіших речей, які я бачила у своєму житті.
Тож я діяла в неформальній групі допомоги на Західному вокзалі. Ви голодні? Прошу: тут кава, тут чай, тут канапки, а тут тістечка. Вам потрібні квитки, щоб їхати далі? Треба йти туди і туди. Не знаєте, як потрапити? Я вас відведу. Комусь було потрібно до лікаря, хтось шукав нічліг, ще хтось просто хотів виговоритися. І я терпляче в усьому допомагала. Коли бачила, що хтось плаче, делікатно подавала хустинки. Розносила канапки, воду. Відводила в безпечне місце на вокзалі мам із дітьми.
ВШ: Пам’ятаєш конкретних людей?
АД: Звісно! З багатьма досі підтримую зв’язок. Галина з донькою Ксенею і собакою, Аліна, Тетяна з сином Ярославом, студенти з Алжиру, які прямували до Франції, Ліля з Донецька та її сестра Наталя, які поїхали до Дубліна. Мати з донькою лікаркою і котом — вдалося організувати їм виїзд до Франції. Одні з перших жінок із Харкова, яких я зустріла у березні. Вони розповіли, як кілька діб добиралися до Польщі, щó діялося в переповненому неосвітленому потязі, про страх, про напади паніки. Вони показали перші фото охоплених вогнем будинків. Або сестри з-під Львова, які обіцяли, що після війни відвезуть мене на Волинь, щоб я побачила, звідки походить моя родина.
Або ще одна історія: приїхало семеро людей з околиць Лисичанська — мами з дітьми й подруги, які не хотіли розлучатися. Вони не знали, щó їм робити. Найменшій дитині було сім місяців. За півтори години мені вдалося знайти для них прихисток і переконати їх, що там безпечно: на початку повномасштабної війни в людей, особливо жінок, що рушали в дорогу без чоловіків, було багато побоювань. Ще через півтори години ці люди з-під Лисичанська були вже в потязі до Куявсько-Поморського воєводства, де їх чекало житло.
Серед них Галина з донькою Юлею і сином Дімою. Пізньої осені вони повернулися в Україну, до чоловіка, пораненого на фронті. Зараз вони у відносно спокійній частині країни. Я їм надсилаю спеціальні бандажі, щоб перев’язувати поранену Ігореву руку. Він каже, що коли вилікує рану, повернеться на фронт.
Чергові люди з Маріуполя... Приїхали до Варшави якраз перед нашими великодніми святами. Вони були з кількома сумками і неймовірною кількістю пластикових кульків: їжа, дитячі іграшки, різні інші речі. Все це зібрали дорогою. Ці жінки просили тільки про безпечне місце, де зможуть відпочити, відіспатися і зібратися з думками, що робити далі. Мені вдалося знайти їм прихисток, і у великодню неділю пожежники з Мілянувека забрали їх в облаштований осередок для біженців з України.
Або родина з Афганістану, що мешкала в Києві. Втекли лише з одним пакунком, а оскільки не були українцями, то й не могли розраховувати на жодну допомогу від держави. Я запросила їх до себе, відчинила шафу, сказала тій жінці: бери все, що потребуєш: блузки, шкарпетки, светри. Дала їм ще свій рюкзак, зібрала в дорогу. Вони поїхали до Німеччини.
Ще одна історія пов’язана з сім’єю з Азербайджану. Афсана і Аріф мешкали неподалік міста Дніпра. Втекли до Польщі, бо ж не могли повернутися на батьківщину. На Західному вокзалі просили допомоги в рецепційному пункті, організованому воєводством. Виявилося, що єдине, на що вони могли розраховувати, — допомога у контакті з посольством Азербайджану. Я зацікавилася ними, бо вони сиділи в кутку вокзалу і в жінки були дуже спухлі ноги. Далі все вже пішло швидко: дзвінок людині, яка допомогла перекласти розмову, потім дзвінок у варшавський Клуб католицької інтелігенції, який тоді займався кризовим хостелом для біженців-неукраїнців. Афсана і Аріф потрапили туди, були в безпеці, могли виспатися і наїстися. А через кілька днів вони поїхали автобусом у Баку. Я з ними постійно на зв’язку. Афсана пише до мене, азербайджанською. Схоже, ми подружилися.
Знаю, що якби не моя мережа контактів і відкритість до людей, — не вдалося б стільки зробити.
Ця війна страшна, але... завдяки їй сталося й багато доброго, зокрема я познайомилася з чудовими людьми, яких за інших обставин не зустріла б. Наприклад, з Марічкою і Тетяною. Тепер я до них ставлюся майже як до рідних. Я захоплююся їхнім оптимізмом, апетитом до життя, життєвою силою і відвагою в цій жахливій воєнній ситуації. І коли інколи відчуваю слабкість і ділюся цим із Марічкою — яка, до речі, повернулася в Київ, — вона мені відписує: «Дорога, пам’ятай: життя — одне. Потрібно почуватися щасливою, що б там не коїлося».
ВШ: Помагає?
АД: Звичайно! Зрештою, Марічка і на ділі довела, як сильно любить життя і яке сильне це життя у ній: кілька днів тому вона мені надіслала знімок УЗД, а на ньому — двійко малих. Влітку має народити.
ВШ: А як узагалі ти шукала місця, скажімо, для сімох людей? Адже в березні 2022 року до Польщі хлинули мільйони біженців.
АД: Досвід, багато років праці в громадському секторі. Я добре знала, в кого які можливості і до кого за якою допомогою звертатися. Мережа контактів. Інколи ці рішення давалися дуже складно, адже від того, куди людина потрапить, залежить, як у неї потім усе складеться. Це велика відповідальність. Та мені дуже помагала думка, що переді мною стоїть реальне завдання: я не можу зупинити Путіна, проте можу помогти конкретним людям. І я вкладала в це всю свою енергію — щоб вселяти в інших надію.
Книга Вітольда Шабловського «Розповіді з Волині». Джерело: пресматеріалиВШ: А дівчата, які обіцяли відвезти тебе на Волинь? Хто вони?
АД: Коли я допомагала різним людям, траплялося, згадувала щось про дідуся, маму чи бабусю та їхню волинську історію. Аж ніяк не задля реваншу — це було б дивно і неправильно: люди втікають, скажімо, з Маріуполя, який нищать росіяни, а я їм буду згадувати про Волинську різанину. Просто мені їхня ситуація нагадувала те, що пережили мої найближчі, адже мої мама і дідусь теж колись були біженцями, теж їхали потягом у невідомість.
Я хотіла донести, що ми теж мали такий досвід, і не очікувала жодної конкретної реакції. Та власне дівчата з-під Львова, яким я допомогла знайти житло неподалік мого і з якими заприятелювала, відреагували найтепліше. Почувши, що моя мама походить з території України, вони сказали, що ми обов’язково повинні поїхати туди разом, що вони мені все там покажуть, бо ж я ніколи не була в тих Куповальцях.
ВШ: Чому?
АД: Колись я думала поїхати, та хтось мене налякав, що в Україні страшна корупція і що коли поліція бачить автівку з польськими номерами, то відразу потрібно давати хабар. Я так не вмію, тому воліла відмовитися.
А тепер дівчата прийняли мене в сім’ю, як тітку. Вони не тільки хочуть їхати зі мною на Волинь, а й уже обіцяли, що на старість доглядатимуть мене. Я кажу: дівчата, мені щойно за сорок, не забігаймо так далеко! А вони на те, що їхня мама лише трохи старша за мене і в них є дім біля Львова, і мені житиметься там добре. Ото буде історія, як я на старі літа справді там опинюся!
ВШ: Ти не шукаєш відплати за те, що спіткало твою родину, і це мені страшенно подобається у твоїй історії. Ти спокійно могла б бути серед тих, хто пише в соцмережах чи на стінах будинків «Пам’ятаємо Волинь!» або «Українець ніколи не буде твоїм братом». Натомість ти зав’язуєш дружбу з українцями й допомагаєш їм. Що ти думаєш про людей, які таке пишуть?
АД: Вони переважно не пам’ятають жодної Волині, та й загалом нічого не пам’ятають. І часто використовують трагедії справжніх волиняків у своїх політичних цілях. Для мене тут усе просто: в таких ситуаціях, як війна, передусім треба помагати тим, у кого стріляють. Навіть у моїх Куповальцях був сусід українець, який перестеріг село, що УПА планує напад. Інший переховував у себе польську родину. Обидва ризикували життям. Люди не діляться на поляків і українців, люди діляться на добрих і злих. І я волію бути серед тих, добрих.
А що я думаю про людей, які твердять, ніби «пам’ятають Волинь», і тому відмовляють у допомозі українцям? Волинь — травма моєї родини, я росла в цій травмі, вона зі мною з дитинства. Я її пам’ятаю, навіть якщо не знаю подробиць. Я, не вони. І людям, які так пишуть, можу сказати коротко: геть! Скільки ми можемо жити в цій травмі? Минуло 80 років. Тих людей уже немає серед живих або вони однією ногою в на тому світі. Скільки ще нам жити в тіні цієї трагедії? Наголошую: я звертаюся до тих, хто не має нічого спільного з Волинню, хто тільки використовує трагедію, щоб розділити поляків та українців. Мої слова не стосуються людей, які втратили на Волині рідних.
ВШ: Так дослівно і передати в інтерв’ю?
АД: Так. Я рідко лаюся, але тут зроблю виняток. Допомагати жінкам, дітям, літнім особам, які втікають від війни, — наш людський обов’язок. Якщо хтось закликає не помагати Україні, бо начебто «пам’ятає Волинь», то хай іде якнайдалі.
Ми, поляки, і українці, повинні зробити все, щоб тема Волині перестала нас розділяти. І я докладаю до цього свою лепту. Я стараюся жити тим, що відбувається зараз. Дивлюся, кому треба допомогти тут і тепер.
Розповім про одну дуже зворушливу мить. Кілька тижнів тому я захворіла на COVID. Цікаво, що від початку повномасштабної війни я стикалася з сотнями, навіть тисячами людей — і жодного разу не захворіла, щойно тепер. У будь-якому разі я дуже погано переносила хворобу. І пані Людмила з-під Дніпра, якій я колись допомогла тут, у Варшаві, наліпила вареників і привезла мені їх додому.
І я хочу розповісти, що для мене означають ці вареники. Моя дорога мама знала, що я їх обожнюю, і завжди їх ліпила, особливо коли я погано почувалася. Коли мама вже хворіла і помирала, журилася: «Хто ж тобі, донечко, тепер зробить вареники, як мене не стане?» І справді, мені їх не вистачає.
Хто б міг подумати, що вареники для мене наліпить пані Люда з-під Дніпра, біженка-українка?
ВШ: Неймовірно.
АД: Саме так. Історія замкнула незвичне коло. Може, це прозвучить пафосно, але ті українці — моя нова родина.
ВШ: Ти досі їздиш на вокзал?
АД: Тепер уже немає такої потреби: туди прибуває все менше людей. Багато біженців, які приїхали 2022 року, вже повернулися додому або знайшли прихисток десь поза Польщею. Але чимало залишилося. Я продовжую допомагати, тепер радше адресно. Знаходжу кошти поза системою: від людей, які хочуть підтримувати Україну і які довіряють мені настільки, що знають: я ті кошти правильно витрачу.
І я витрачаю. На генератори, які вже переправила в Україну, на павербанки для дітей з-під Києва. А тому треба куртку купити, а тому взуття потрібне, а тому не вистачає на оплату дитсадка чи на ліки.
Нещодавно трапилося старше українське подружжя — їм не вистачало на хліб. Вони не потрапили до жодної організації, яка б їх системно підтримувала. І той старший чоловік мусив щодня стояти в черзі за хлібом, який хтось десь роздавав бідним. Інколи понад годину. Ну, і як таким не допомогти?
Переклала Наталка Римська
Дякуємо видавництву Notatnik Reportera за можливість публікації
