Вітольд Шабловський: Що в цьому конверті?
Аґнєшка Дея. Джерело: Аґнєшка Дея / фейсбукАґнєшка Дея: Тут документи щодо моєї родини по маминій лінії. Дуже шкода , але я не надто добре знаю цю історію. Чесно кажучи, я її майже не знаю. Волинь, Волинська різанина — у нас удома ця тема завжди була надто болісна.
Знаю , що моя мама, Здзіслава, народилася в листопаді 1939 року в малому селі Куповальці коло Горохова, в Другій Речі Посполитій. Вона жила там із батьком (моїм дідом), мамою і зведеною сестрою Монікою. Дід був для бабці другим чоловіком, Моніка народилася в її першому шлюбі.
Як вони там опинилися? Прийшли як осадники чи , може, звідти походили? Не маю уявлення і, певно, вже ніколи не дізнаюся. Мама померла 17 років тому, дідусь ще раніше. Нема кого розпитати. Все, що я зібрала в цьому конверті, — окрушини. З них не вдасться зібрати повної родинної історії.
ВШ: Можна глянути?
АД: Так , дивися. Оцю мапу намалював один чоловік, — він теж із Куповальців, мій дальший родич, — на основі маминих спогадів. Дивися, тут довкола нашого села позначені ще села. Ось Бородичі — українське село, тут Галичани — теж українське. А ось Лютувка, Нове Ґнєзно, Шерока і самі Куповальці — тут мешкали здебільшого поляки. Певно, в них було цікаве життя. О, дивися: тут, угорі мапи, мешкали Лазовські й Чарнецькі. Будинок номер 13 — це мій. Тут народилася моя мама.
ВШ: Певно , в них був гарний вид із вікна.
АД: Думаєш? Перед будинком розкинулися торфові луки. За ними — річка , називалася Гнила Липа. Там були теж костел, школа. Мої, здається, мали єдиний у селі дім на чотири кімнати, критий бляхою, а ще стодолу, обору, худобу, шість гектарів землі. Значить, добре собі давали раду. А більше я не знаю. Не хочу тебе розчарувати, але в нас удома взагалі не говорили про те, що сталося на Волині 1943 року.
ВШ: То я скажу те , що відомо. 16 липня 1943 року, в розпал Волинської різанини, на село Куповальці напав загін УПА. Загинула більшість польських мешканців, щонайменше 150 людей — переважно жінки й діти.
АД: Так , зокрема моя бабця і її донька від першого шлюбу, 9-річна Моніка. Бабуся і дідусь тоді розділилися. Дідусь з моєю мамою втекли, а бабця з Монікою залишилися вдома. Чому? Не знаю. Може, бабця не встигла втекти? А може, вони так вирішили, щоби бодай хтось вижив? Не знаю.
ВШ: В інших родинах згадували , що на ухвалення таких доленосних рішень іноді було кілька секунд або й менше.
АД: Через кілька днів дідусь з іншими чоловіками повернувся в село. Перевіряли , чи хтось вцілів і чи щось залишилося від домівок. Дідусь пішов на наше подвір’я і знайшов там бабцю і Моніку. Мертвих. Він кричав так, що чула вся околиця.
ВШ: Дідусь розповідав про це?
АД: Де там. Мені розказали інші люди , коли я намагалася укласти родинну історію.
ВШ: Жах.
АД: Вдома ми ніколи про це не говорили — ні з мамою , ні з дідусем. Ніколи. Вони плакали. Стерта історія нашої родини похована з ними.
Колись , уже дорослою, я раптом усвідомила: я ж навіть не знаю, як виглядала бабуся. Не збереглося жодної світлини. Знаю, щó успадкувала від мами: вилиці, форму носа. А від бабці що? Не знаю і вже не дізнаюся.
У нас вдома завжди відчувалося напруження довкола теми Волині , України, українців. Коли в 90-х роках почали більше говорити про різанину і 1943 рік, пам’ятаю, як мама збирала вирізки з преси, вихоплювала з радіо чи телебачення будь-яку згадку про це, а потім плакала. Проте розмов не було. Пригадую, як 2004 року почалася Помаранчева революція — а я завжди долучалася до допомоги, була в різних організаціях, волонтерила, — і я собі почепила оранжеву стрічку, щоб хоч якось підтримати Україну. Мамі це не подобалося.
ВШ: Вона щось казала?
АД: Ні , але я відчувала напруження. Мамі не треба було нічого казати — ми добре знали одна одну.
ВШ: А дідусь?
АД: Дідуся тоді вже не було , він помер 1985-го, коли я мала всього 11 років. Я мало його пам’ятаю. Дідусь жив у Свєнтокшиському воєводстві, неподалік Опатува. Коли вони приїхали туди з Волині, їм виділили землю з садом. Хата була крита соломою, на подвір’ї — льох. Гарний фруктовий сад: яблука, черешні, порічки. Яри довкола. Обожнюю туди їздити.
А мама з татом уже жили в Радомі: тато звідти походив. І в його родині , на відміну від маминої, говорили про все. Тато народився 1931 року, ріс під німецькою окупацією. Його звали Адольф. Тато згадував, що коли бабця гукала його через вікно, аби вертався додому, — «А-а-а-дольф! А-а-а-дольф!» — німці йому завжди давали цукерки. Я була пізньою дитиною , у нас вдома постійно говорили про війну, та це завжди були розповіді з одного боку.
Хоча , пригадую, якось мені потрапили в руки дідусеві записи: як він їхав з Волині у Свєнтокшиське воєводство потягом, як було в дорозі тощо. Я гортала без особливого зацікавлення — як-то підлітка. Не знаю, що з ними відбувалося, та уявляю, наскільки це було важко. Він усе покинув і сам, після того, як вбили його жінку, їхав з малою дитиною в невідоме.
Мені це пригадалося нещодавно , після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І раптом я побачила людей, які теж втікають у невідоме. Інколи з однією дитиною, інколи з двома-трьома. А ще їхні історії про втечу, світлини спалених домівок, розповіді про чоловіків, які захищають Україну.
ВШ: Як для тебе розпочалася повномасштабна війна РФ проти України?
АД: Я до останку мала надію , що до цього не дійде, що Путін блефує, що це його чергова брехня. Та коли 24 лютого почула, що все справді почалося, підійшла до цього як до завдання. Я вже багато років працюю в громадському секторі, зокрема займаюся організацією допомоги. І того дня я, як завжди, пішла на роботу, а після неї поїхала на варшавський Західний вокзал. Я мешкаю неподалік і знаю, що сюди приїжджає багато автобусів з України. Мені здавалося логічним, що якщо приїжджатимуть люди, яким потрібна буде допомога, то найлегше їх буде знайти тут. Та 24 лютого ще нікого не було. А наступного дня, в п’ятницю, все рушило. Прибували автобуси з біженцями, згодом додалися потяги. Сотні, тисячі людей — голодних, замерзлих, переляканих. Більшість не мала уявлення, куди йти, що робити далі.
ВШ: І що ти робила?
АД: Те , на чому знаюся. Я добра організаторка, тож почала організовувати допомогу. Зокрема написала на фейсбуку найближчим знайомим: я на Західному вокзалі, приїжджають українці, потрібні бутерброди, кава, чай. Я скликала подруг, які працюють у різних організаціях і допомагають біженцям на білоруському кордоні, — вони також приїхали. Відразу самоорганізувалися й інші люди. Це був чудовий громадський рух — одна з найважливіших речей, які я бачила у своєму житті.
Тож я діяла в неформальній групі допомоги на Західному вокзалі. Ви голодні? Прошу: тут кава , тут чай, тут канапки, а тут тістечка. Вам потрібні квитки, щоб їхати далі? Треба йти туди і туди. Не знаєте, як потрапити? Я вас відведу. Комусь було потрібно до лікаря, хтось шукав нічліг, ще хтось просто хотів виговоритися. І я терпляче в усьому допомагала. Коли бачила, що хтось плаче, делікатно подавала хустинки. Розносила канапки, воду. Відводила в безпечне місце на вокзалі мам із дітьми.
ВШ: Пам’ятаєш конкретних людей?
АД: Звісно! З багатьма досі підтримую зв’язок. Галина з донькою Ксенею і собакою , Аліна, Тетяна з сином Ярославом, студенти з Алжиру, які прямували до Франції, Ліля з Донецька та її сестра Наталя, які поїхали до Дубліна. Мати з донькою лікаркою і котом — вдалося організувати їм виїзд до Франції. Одні з перших жінок із Харкова, яких я зустріла у березні. Вони розповіли, як кілька діб добиралися до Польщі, щó діялося в переповненому неосвітленому потязі, про страх, про напади паніки. Вони показали перші фото охоплених вогнем будинків. Або сестри з-під Львова, які обіцяли, що після війни відвезуть мене на Волинь, щоб я побачила, звідки походить моя родина.
Або ще одна історія: приїхало семеро людей з околиць Лисичанська — мами з дітьми й подруги , які не хотіли розлучатися. Вони не знали, щó їм робити. Найменшій дитині було сім місяців. За півтори години мені вдалося знайти для них прихисток і переконати їх, що там безпечно: на початку повномасштабної війни в людей, особливо жінок, що рушали в дорогу без чоловіків, було багато побоювань. Ще через півтори години ці люди з-під Лисичанська були вже в потязі до Куявсько-Поморського воєводства, де їх чекало житло.
Серед них Галина з донькою Юлею і сином Дімою. Пізньої осені вони повернулися в Україну , до чоловіка, пораненого на фронті. Зараз вони у відносно спокійній частині країни. Я їм надсилаю спеціальні бандажі, щоб перев’язувати поранену Ігореву руку. Він каже, що коли вилікує рану, повернеться на фронт.
Чергові люди з Маріуполя... Приїхали до Варшави якраз перед нашими великодніми святами. Вони були з кількома сумками і неймовірною кількістю пластикових кульків: їжа , дитячі іграшки, різні інші речі. Все це зібрали дорогою. Ці жінки просили тільки про безпечне місце, де зможуть відпочити, відіспатися і зібратися з думками, що робити далі. Мені вдалося знайти їм прихисток, і у великодню неділю пожежники з Мілянувека забрали їх в облаштований осередок для біженців з України.
Або родина з Афганістану , що мешкала в Києві. Втекли лише з одним пакунком , а оскільки не були українцями, то й не могли розраховувати на жодну допомогу від держави. Я запросила їх до себе, відчинила шафу, сказала тій жінці: бери все, що потребуєш: блузки, шкарпетки, светри. Дала їм ще свій рюкзак, зібрала в дорогу. Вони поїхали до Німеччини.
Ще одна історія пов’язана з сім’єю з Азербайджану. Афсана і Аріф мешкали неподалік міста Дніпра. Втекли до Польщі , бо ж не могли повернутися на батьківщину. На Західному вокзалі просили допомоги в рецепційному пункті, організованому воєводством. Виявилося, що єдине, на що вони могли розраховувати, — допомога у контакті з посольством Азербайджану. Я зацікавилася ними, бо вони сиділи в кутку вокзалу і в жінки були дуже спухлі ноги. Далі все вже пішло швидко: дзвінок людині, яка допомогла перекласти розмову, потім дзвінок у варшавський Клуб католицької інтелігенції, який тоді займався кризовим хостелом для біженців-неукраїнців. Афсана і Аріф потрапили туди, були в безпеці, могли виспатися і наїстися. А через кілька днів вони поїхали автобусом у Баку. Я з ними постійно на зв’язку. Афсана пише до мене, азербайджанською. Схоже, ми подружилися.
Знаю , що якби не моя мережа контактів і відкритість до людей, — не вдалося б стільки зробити.
Ця війна страшна , але... завдяки їй сталося й багато доброго, зокрема я познайомилася з чудовими людьми, яких за інших обставин не зустріла б. Наприклад, з Марічкою і Тетяною. Тепер я до них ставлюся майже як до рідних. Я захоплююся їхнім оптимізмом, апетитом до життя, життєвою силою і відвагою в цій жахливій воєнній ситуації. І коли інколи відчуваю слабкість і ділюся цим із Марічкою — яка, до речі, повернулася в Київ, — вона мені відписує: «Дорога , пам’ятай: життя — одне. Потрібно почуватися щасливою, що б там не коїлося».
ВШ: Помагає?
АД: Звичайно! Зрештою , Марічка і на ділі довела, як сильно любить життя і яке сильне це життя у ній: кілька днів тому вона мені надіслала знімок УЗД, а на ньому — двійко малих. Влітку має народити.
ВШ: А як узагалі ти шукала місця , скажімо, для сімох людей? Адже в березні 2022 року до Польщі хлинули мільйони біженців.
АД: Досвід , багато років праці в громадському секторі. Я добре знала, в кого які можливості і до кого за якою допомогою звертатися. Мережа контактів. Інколи ці рішення давалися дуже складно, адже від того, куди людина потрапить, залежить, як у неї потім усе складеться. Це велика відповідальність. Та мені дуже помагала думка, що переді мною стоїть реальне завдання: я не можу зупинити Путіна, проте можу помогти конкретним людям. І я вкладала в це всю свою енергію — щоб вселяти в інших надію.
Книга Вітольда Шабловського «Розповіді з Волині». Джерело: пресматеріалиВШ: А дівчата , які обіцяли відвезти тебе на Волинь? Хто вони?
АД: Коли я допомагала різним людям , траплялося, згадувала щось про дідуся, маму чи бабусю та їхню волинську історію. Аж ніяк не задля реваншу — це було б дивно і неправильно: люди втікають, скажімо, з Маріуполя, який нищать росіяни, а я їм буду згадувати про Волинську різанину. Просто мені їхня ситуація нагадувала те, що пережили мої найближчі, адже мої мама і дідусь теж колись були біженцями, теж їхали потягом у невідомість.
Я хотіла донести , що ми теж мали такий досвід, і не очікувала жодної конкретної реакції. Та власне дівчата з-під Львова, яким я допомогла знайти житло неподалік мого і з якими заприятелювала, відреагували найтепліше. Почувши, що моя мама походить з території України, вони сказали, що ми обов’язково повинні поїхати туди разом, що вони мені все там покажуть, бо ж я ніколи не була в тих Куповальцях.
ВШ: Чому?
АД: Колись я думала поїхати , та хтось мене налякав, що в Україні страшна корупція і що коли поліція бачить автівку з польськими номерами, то відразу потрібно давати хабар. Я так не вмію, тому воліла відмовитися.
А тепер дівчата прийняли мене в сім’ю , як тітку. Вони не тільки хочуть їхати зі мною на Волинь, а й уже обіцяли, що на старість доглядатимуть мене. Я кажу: дівчата, мені щойно за сорок, не забігаймо так далеко! А вони на те, що їхня мама лише трохи старша за мене і в них є дім біля Львова , і мені житиметься там добре. Ото буде історія, як я на старі літа справді там опинюся!
ВШ: Ти не шукаєш відплати за те , що спіткало твою родину, і це мені страшенно подобається у твоїй історії. Ти спокійно могла б бути серед тих, хто пише в соцмережах чи на стінах будинків «Пам’ятаємо Волинь!» або «Українець ніколи не буде твоїм братом». Натомість ти зав’язуєш дружбу з українцями й допомагаєш їм. Що ти думаєш про людей, які таке пишуть?
АД: Вони переважно не пам’ятають жодної Волині , та й загалом нічого не пам’ятають. І часто використовують трагедії справжніх волиняків у своїх політичних цілях. Для мене тут усе просто: в таких ситуаціях, як війна, передусім треба помагати тим, у кого стріляють. Навіть у моїх Куповальцях був сусід українець, який перестеріг село, що УПА планує напад. Інший переховував у себе польську родину. Обидва ризикували життям. Люди не діляться на поляків і українців , люди діляться на добрих і злих. І я волію бути серед тих, добрих.
А що я думаю про людей , які твердять, ніби «пам’ятають Волинь», і тому відмовляють у допомозі українцям? Волинь — травма моєї родини, я росла в цій травмі, вона зі мною з дитинства. Я її пам’ятаю, навіть якщо не знаю подробиць. Я, не вони. І людям, які так пишуть, можу сказати коротко: геть! Скільки ми можемо жити в цій травмі? Минуло 80 років. Тих людей уже немає серед живих або вони однією ногою в на тому світі. Скільки ще нам жити в тіні цієї трагедії? Наголошую: я звертаюся до тих, хто не має нічого спільного з Волинню, хто тільки використовує трагедію, щоб розділити поляків та українців. Мої слова не стосуються людей, які втратили на Волині рідних.
ВШ: Так дослівно і передати в інтерв’ю?
АД: Так. Я рідко лаюся , але тут зроблю виняток. Допомагати жінкам, дітям, літнім особам, які втікають від війни, — наш людський обов’язок. Якщо хтось закликає не помагати Україні, бо начебто «пам’ятає Волинь», то хай іде якнайдалі.
Ми , поляки, і українці, повинні зробити все, щоб тема Волині перестала нас розділяти. І я докладаю до цього свою лепту. Я стараюся жити тим, що відбувається зараз. Дивлюся, кому треба допомогти тут і тепер.
Розповім про одну дуже зворушливу мить. Кілька тижнів тому я захворіла на COVID. Цікаво , що від початку повномасштабної війни я стикалася з сотнями, навіть тисячами людей — і жодного разу не захворіла, щойно тепер. У будь-якому разі я дуже погано переносила хворобу. І пані Людмила з-під Дніпра, якій я колись допомогла тут, у Варшаві, наліпила вареників і привезла мені їх додому.
І я хочу розповісти , що для мене означають ці вареники. Моя дорога мама знала, що я їх обожнюю, і завжди їх ліпила, особливо коли я погано почувалася. Коли мама вже хворіла і помирала, журилася: «Хто ж тобі , донечко, тепер зробить вареники, як мене не стане?» І справді , мені їх не вистачає.
Хто б міг подумати , що вареники для мене наліпить пані Люда з-під Дніпра, біженка-українка?
ВШ: Неймовірно.
АД: Саме так. Історія замкнула незвичне коло. Може , це прозвучить пафосно, але ті українці — моя нова родина.
ВШ: Ти досі їздиш на вокзал?
АД: Тепер уже немає такої потреби: туди прибуває все менше людей. Багато біженців , які приїхали 2022 року, вже повернулися додому або знайшли прихисток десь поза Польщею. Але чимало залишилося. Я продовжую допомагати, тепер радше адресно. Знаходжу кошти поза системою: від людей, які хочуть підтримувати Україну і які довіряють мені настільки, що знають: я ті кошти правильно витрачу.
І я витрачаю. На генератори , які вже переправила в Україну, на павербанки для дітей з-під Києва. А тому треба куртку купити, а тому взуття потрібне, а тому не вистачає на оплату дитсадка чи на ліки.
Нещодавно трапилося старше українське подружжя — їм не вистачало на хліб. Вони не потрапили до жодної організації , яка б їх системно підтримувала. І той старший чоловік мусив щодня стояти в черзі за хлібом, який хтось десь роздавав бідним. Інколи понад годину. Ну, і як таким не допомогти?
Переклала Наталка Римська
Дякуємо видавництву Notatnik Reportera за можливість публікації
