Солідарність не потребувала лапок. Це було універсальне, широко вживане слово, а не власна назва. Однак писали його з великої літери — урочисто, бо в суспільстві визрівало дещо безпрецедентне. Солідарність з’явилася в Польській Народній Республіці, за часів конформізму, економічного колапсу, державної залежності, серед брехні й залякування. Помірковані опозиціонери, які ще раніше використовували це слово в назві Студентських комітетів солідарності, а також голос Івана Павла ІІ, що об’єднував суспільство, 1979 року Папа приїхав до Польщі, і його виступи, які формально не торкалися політичних тем, мали величезний вплив на протестні настрої. стали її провісниками.
Досвід наступних місяців — серпня 1980-го, березня 1981-го… — сформував людину Солідарності, здатну без ненависті й насильства, але рішуче йти до своєї мети. У масовому масштабі це означало радикальний прорив у повоєнному, нав’язаному Радянським Союзом стані колективної апатії. Матеріалізація суспільного блага — коли заради однієї мети об’єднувалися різні середовища й соціальні верстви, різні покоління — породжувало відчуття, що в життя втілюються цінності, суперечні комуністичній системі.
У записах учасників тих подій можна знайти яскраві свідчення того, якою була Польща перших місяців Солідарності.
Було враження, що ми все переживаємо разом, великою спільнотою. Це прекрасно. Під час меси мені справді здавалося, що Папа здійснює миропомазання всього народу. Після візиту Святого Отця з’явилося слово «ми»; до того існувало лише «вони».
Варшава, 2 червня 1979 року
Натовпи молоді. Вони йшли на месу, яку Папа служив для них на Замковій площі, перед костелом святої Анни. Вони йшли й ішли. Я не витримав і вибіг із дому. За мною не стежили. Я пішов у місто. Кілька годин блукав вулицями нічної Варшави. Усюди повно радісних людей — дисциплінованих, напрочуд дисциплінованих і сильних. Я це відчував. Ніч, радість і цей порядок. Атмосфера свободи.
Усі прямували до Старого міста. Там була охорона у світлих кашкетах, із папськими значками, з пов’язками. Вони щось говорили, усміхаючись, робили якийсь жест рукою — і весь цей величезний натовп одразу приходив у рух. Це вже був не натовп, це були організовані, свідомі люди. Неймовірно.
Варшава, 2–3 червня 1979 року
Варшав’яни підтримують протестну акцію «Солідарності» — блокаду кільцевої розв’язки на перетині Єрусалимських алей і вулиці Маршалковської, 1981. Фото: Мацєй Осєцький / Forum / KARTA
На вулицях раптом почали відбуватися речі, які раніше, протягом усього мого життя в ПНР, були немислимі. Люди сидять на тротуарі, грають, співають. Адже [раніше] вся видима діяльність у публічній сфері була зумовлена необхідністю отримувати дозволи і так далі. А тут раптом відбуваються речі без жодного дозволу. Я пам’ятаю, як ми готували транспаранти з цитатами зі «Звільнення» Виспянського: «Бачиш, скільки народу, скільки сили в цих людях, нехай їм Твій дух допоможе, нехай сплячих розбудить» — цей був першим.
Краків, червень 1979 року
Акція на захист Богдана Ґжесюка і Мирослава Хоєцького, арештованих за роботу в Незалежному видавництві НОВА, Варшава, серпень 1981. Фото: Збіґнєв Яблонський / Колекція Томаша Міхаляка / KARTA
Ми роздавали листівки, переважно, перед костелами. Ходили на ранкову месу до одного храму, потім на обідню — до іншого, а на вечірню службу — до третього, тож кожен із нас по кілька разів на день роздавав їх перед різними костелами. І так само — три наступні неділі. Ми почали цю акцію ще в лютому. Частину листівок виготовляли на денатураті, вони страшенно смерділи. Я ставав у такому місці, де був протяг, але від мене все одно так тхнуло, що люди дивилися з підозрою. Листівки я ховав під куртку, щоб руки були вільні. Ми передавали їх із рук у руки. Це мало своє моральне значення. Ми не боїмося — отже, і ви не бійтеся.
Ґданськ, березень 1980 року
Візити (СБ і міліції) зачіпали й сусідів. На нашому сходовому майданчику було вісім квартир, і з чотирма ми підтримували регулярний контакт. Наприклад, під час якогось обшуку Ґєнек чоловік Людвіки Генрик Вуєц, член КОС-КОР схопив сумку з нелегальною літературою й перекинув її на балкон до сусідів. Мало того, що вони не донесли на нас, то ще й швидко сховали сумку. Коли все заспокоїлося, я зателефонувала їм, вони віддали сумку. Іншого разу Ґєнек не докинув до того балкона, і сумка з гуркотом упала вниз. Вони йдуть після обшуку, ми дивимося вниз, а там нічого немає. Кажу: чорт забирай, пропало. А тим часом сусіди почули гуркіт унизу, визирнули у вікно і — як розповідав хлопець, що там жив, ліцеїст, — побачили, що на них дивиться Пілсудський. Адже там саме були якісь політичні журнали. Він вийшов, усе зібрав, сховав, а потім постукав до нас: «У мене для вас дещо є».
Варшава, весна 1980 року
Збори працівників на території порту в Ґдині, 1981. Фото: Януш Уклеєвський / PAP / CAF / KARTA
І ще одна сцена (на Ґданській корабельні), коли з Іспанії приїхали двоє троцькістів. Працівники корабельні попросили мене бути перекладачем у цій розмові. Троцькіст: «Ми хотіли б більше дізнатися про вашу революцію». Член президії: «Ви помилилися. Ми тут не влаштовуємо жодної революції. Ми розв’язуємо свої питання. Перепрошую, але, будь ласка, негайно залиште територію корабельні, без права повернення».
«Розв’язуємо свої питання». Важливим було й те, як вони їх розв’язували. У цих діях не було жодного елементу помсти, жодного бажання звести рахунки й жодної спроби владнати свої особисті справи. На запитання про таку позицію вони відповідали, що «це речі несуттєві» і що, крім того, це було б «безчесно». У ті серпневі дні багато слів раптом ожило, набуло ваги й блиску: слово «честь», слово «гідність», слово «рівність».
Ґданськ, серпень 1980 року
Спочатку люди приходили до корабельні з цікавості, а потім — щоб постояти, щоб своєю присутністю біля воріт засвідчити підтримку. Піти до корабельні — це було щось на кшталт громадянського обов’язку. Неподалік від вокзалу я стала свідкою розмови дружини з чоловіком. Вона каже: «Ходімо до корабельні». Він у відповідь: «Я туди не піду. Там така тиснява, як ти там проштовхнешся з дитиною?» — «Ми в Ґданську, ми повинні піти до корабельні». — «Та навіщо тобі стояти в натовпі?» — «Ти що, здурів? Це ж твій обов’язок — піти до корабельні й трохи постояти».
Ґданськ, 24 серпня 1980 року
Відкриття пам’ятника робітникам корабельні, загиблим 1970-го, Ґданськ, 1980. Фото: Томек Сікора / Forum / KARTA
Цей рух сильний, надзвичайно рішучий, непохитний, міцний. Наша роль другорядна: ми можемо відповідати на запитання і робити вимоги трішки, повторюю, лише трішки реалістичнішими. Тут ідеться не про гроші, а про свободу й гідність працівника. Це прекрасно, але ми живемо у Східній Європі. Не знаю, коли повернуся.
Ґданськ, серпень 1980 року
Усі ворота й огорожі на 90 % охороняли молоді працівники корабельні. Молодь виявилася дуже бойовою, прогресивною і невтомною: вони могли сидіти на парканах під сонцем чи дощем і стежити, щоб непотрібні люди не заходили на територію. Куди б я не йшов, усюди бачив цю молодь, на яку раніше нарікали.
Ґданськ, серпень 1980 року
Ми ввійшли до Зали охорони праці, там саме тривало засідання президії Міжзаводського комітету, нам довелося трохи зачекати, перш ніж ми вручили Валенсі це звернення. Заодно ми дивилися, що там відбувається. Найбільше мене вразила організація і те, що до всіх ставилися як до рівних. Не було жодних інтелектуалів із Варшави, ні. Ти одразу занурювався в цю атмосферу.
Ґданськ, 22 серпня 1980 року
Перекриття розв’язки на Маршалковській вулиці та Єрусалимських алеях під час протестної акції «Солідарності», серпень 1981. Фото: Богдан Сарвінський / East Photo / KARTA
Я запитав конкретно, що вони можуть нам запропонувати, бо нам справді потрібна допомога. А Ґєремек відповідає: «Ми — інтелектуали. Ми для цього не придатні, ми можемо виступати в ролі радників, експертів». І це була думка! Ланка, якої бракувало, знайшлася сама. Не було часу збирати рекомендації про наших експертів. На запитання: «Як довго ви тут із нами будете?», Мазовєцький відповів: «До кінця».
Вони приїхали саме вчасно. Ці вимоги (21 постулат) були чудові, але під час переговорів — потім на практиці від них могли залишитися самі клапті. З’являвся місток, це було на руку і владі. Вона, здається, боялася — і небезпідставно — радикалізму формулювань роздратованих простих людей.
Ґданськ, 22 серпня 1980 року
Інформаційно-плакатна група Зиґмунта Блажека пише гасла «Солідарності», Ґданськ, серпень 1980. Фото: Яцек Авакумовський / Європейський центр Солідарності / KARTA
Під час страйку на Ґданській корабельні провідну роль відігравали люди з часто кардинально різними погляди, які віддавали перевагу різним способам боротьби з комуністичною владою. Та попри це нам вдавалося слухати одне одного й досягти консенсусу. Назовні ми представляли позицію, узгоджену між робітниками, інтелектуалами та діячами опозиції, тобто саме солідарність. Взаємна повага призвела до того, що влада не могла маніпулювати нами, налаштовуючи одних проти інших; така позиція допомогла нам перемогти в цьому страйку.
Ґданськ, серпень 1980 року
Раптом, наче з-під землі, з’явилися люди, про яких ми роками не знали, вважаючи, що ми — самотній інтелігентський острівець у суспільстві, яке потопає в байдужості. «А ти знаєш, — казали мені, — з кого формується профспілковий рух у театрах? З оббивальників меблів, костюмерів, шевців і кравців. Актори теж, так. Актори завжди добрі в ефектних сценах. Але напрям, головний центр діяльності — вони: театральні ремісники, працівники майстерень, столяри й освітлювачі».
Осінь 1980 року
Психолог Єжи Мелібруда під час групової психотерапії, Варшава, 1980. Фото: Богдан Ружиц / PAP / KARTA
Я пам’ятаю період «Солідарності» як одні великі безперервні збори. Я пережив там таку організаторську дитячу хворобу: постійне написання статутів і регламентів. Ми сиділи до десятої вечора, до півночі, писали чергові основоположні тексти, сварилися через формулювання. Багато праці, багато людських зусиль і енергії пішло на це. Нам цього хотілося! Люди не шкодували свого часу, не йшли додому. Сьогодні я бачу в цьому цінність — перехід до нормальності насправді треба напрацювати, а в нас не було досвіду. Думаю, саме так ми здобували суб’єктність, думали, міркували.
Варшава, осінь 1980 року
Ми сперечалися, але неймовірно класно, легко. У мене було таке юнацьке відчуття щастя: ось ми сидимо тут усі разом, нам добре, і до того ж ми здобули велику перемогу.
Варшава, осінь 1980 року
Варшавські таксисти на попереджувальному протесті після подій у Бидґощі, березень 1981. Фото: Міхал Кулаковський / Forum / KARTA
Це була справжня солідарність галузей, людей і підприємств: залізничники чи металурги страйкували за вчителів і службу охорони здоров’я, за тих, хто не може і не повинен страйкувати. Справжня, соціальна, міжлюдська солідарність.
Новий Тарґ, осінь 1980 року
Цікаво, як узагалі змінилася поведінка поляків. Кудись зникло комедіантство, зубоскальство, жартики, іронія. З іншого боку — з’явилася нова риса: організаційна терплячість. З’їзд Союзу польських письменників тривав до четвертої ранку, і в залі до цього часу витримало сто людей — і до останнього моменту тривала ділова, робоча, детальна дискусія над рішеннями. Це мені сподобалося. Зрештою, організовуються всі. На вулиці Варинського створили Громадський комітет тих, хто чекає на імпортні меблі… Це не тема для гуморески, адже така поведінка продиктована необхідністю і здоровим глуздом. Це вже країна не Гоголя, не Кафки, не Мрожека, а цілком нових якостей.
Варшава, лютий 1981 року
Співробітниці секретаріату «Солідарності» передають новини за допомогою телетайпа, Радом, березень 1981. Фото: Дамасій Квятковський / PAP / KARTA
Мобілізація величезна. Ще ніколи не було нічого подібного. Буквально весь народ готовий захищати «Солідарність» і привнесені нею цінності. Люди готові безкінечно залишатися на підприємствах. Приносять продукти, ковдри, матраци, адже це має бути загальнопольський сидячий страйк.
Ґдиня, березень 1981 року
Люди кажуть: «Якщо треба — будемо гинути. Не можна більше чекати, інакше вони вдарять нас ззаду по голові».
Варшава, 27 березня 1981 року
Люди йшли на цей страйк похмурими, як ідуть на громадянську війну. Це не були добровольці, це не були солдати. Звичайні цивільні. Вони йшли рішуче, але похмуро. І те, що сказали по телебаченню Валенса й Анджей Ґвязда [про скасування загального страйку], вони сприйняли з величезним зітханням полегшення. Це зітхання було чути по всій країні.
Вроцлав, березень 1981 року
Перекладачка Марія Шагурі
