Маріупольський драмтеатр. Джерело: Maxar Technologies
Маріупольський драмтеатр. Джерело: Maxar Technologies

Утеча з Маріуполя. «З тих, хто проїхав, лише третина вижила. Решту вбили росіяни»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Як три родини втікали з майже вщент знищеного обстрілами українського міста.

Ірина та Андрій, Олеся та Микола, Олена та Анатолій — три родини, які втекли з дітьми зі зруйнованого росіянами Маріуполя. Ми провели разом три дні в маленькому селі за кілька кілометрів від Вінниці на східному Поділлі. Ми згадували Донбас, плакали і сміялися. Так з’явився щоденник з міста, названого іменем Марії. Міста, яке путінські війська постійно намагаються зрівняти із землею.

Прокопови, Ткачі та Касьянови (на прохання наших героїв ми подаємо їхні повні дані, але вони не готові оприлюднювати свої фотографії) залишили домівки на четвертому тижні війни, що триває з 24 лютого 2022 року, хоча насправді вона почалася ще 2014 року — з часів російської окупації Криму та частини Донбасу, адже Маріуполь — місто в Донецькій області.

«Напиши, що воно найкрасивіше-найкрасивіше», — просить Олена Касьянова. Вранці з нею важко розмовляти. У фейсбук-групі вона відстежує події з міста, яке вони залишили 15 березня. Ірина Прокопова заглядає через плече. Чотири дні тому Олена була впевнена, що її будинок досі стоїть — вона живе в четвертому під’їзді, а росіяни розбомбили перші три. Вона розмовляла зі своєю мамою з Волновахи три дні тому, вперше за місяць, бо там не було зв’язку. Ірина так і не дізналася, чи її будинок іще цілий. Проте згадує, як на початку березня, коли відключили світло, тепло і газ, вона при свічках читала книжку про те, що Путін чинив у Грузії, і їй здавалося, що зараз відбувається кошмарний сон на яву.

2014 рік

Маріуполь. Портове місто з понад 400 000 жителів на узбережжі Азовського моря. Коли Росія вдерлася на Донбас, багато людей утікало звідти, боячись, що їх спіткає доля Донецька та Луганська, де проголосили так звані республіки.

— Тоді ми на таксі поїхали до Дніпропетровської області, де у нас жила родина. Ми пробули там із серпня по грудень, а потім повернулися. Ми раділи, коли полк «Азов» звільнив наше місто від сепаратистів, — розповідає Ірина.

Сьогодні суперечливий «Азов», пов’язаний із націоналістичним рухом, знову захищає Маріуполь. 7 березня вони з морською піхотою ліквідували російські танки і бронетехніку.

Незважаючи на російсько-українську війну на Донбасі, що досі триває, місто розвивалося і в ньому точилося відносно спокійне життя.

Маріуполь, 2021. Джерело: Вікіпедія

2021 рік

— До нас надходила інформація, що на нашому кордоні згромаджуються російські війська, але тоді всі стежили за мігрантською кризою на білорусько-польському кордоні, — розповідає Андрій Прокопов.

— Крім того, була пандемія коронавірусу, і ми зосередилися на цьому, адже без ковідного сертифіката нічого не можна було зробити, — каже Олеся Ткач. Вона родом із Новотроїцького, а до Маріуполя переїхала в серпні 2021 року з чоловіком та донькою. Микола Ткач уже не мав сили вставати о 4-й ранку і повертатися додому о 21-й із роботи на металургійному заводі імені Ілліча (завод належить компанії «Метінвест», що є власністю найбагатшого українця, олігарха Ріната Ахметова), де він працював із Андрієм. Олеся — бухгалтерка в «Метінвест Бізнес Сервісі».

Вони поки не знають, що із зарплатою, чули, що до кінця березня платитимуть повну суму. А що далі? Невідомо.

Коли родина Ткачів купувала квартиру, вони навіть не підозрювали, що будуть сусідами Анатолія та Олени Касьянових, із якими Микола Ткач ходив до школи і з якими потім багато років не бачився. А до Маріуполя ті перебралися 2001-го з Андріївки, де досі живуть їхні батьки.

Подружжя Касьянових та Ткачів — сусіди у буквальному розумінні, адже їхні квартири в одному коридорі йдуть одна за одною. Про це вони дізналися, коли поїхали у відпустку на море з Прокоповими. Тоді ніхто з них і уявити не міг, що 2022 року вони утворять своєрідну комуналку десь під Вінницею.

16 лютого 2022 року

Усі в Україні сміялися з цієї дати потенційного нападу Росії. Того дня до Маріуполя приїхав президент України Володимир Зеленський. А також сам Ахметов, який не з’являвся на публіці з 2014 року, а цього разу навіть зіграв із дітьми у футбол.

— Оскільки вони обоє запевняли, що все буде добре, а він [Ахметов] сам інвестує у свої підприємства додаткові мільярди доларів, то що нам було думати? Ну, що все добре. Цей приїзд нас заспокоїв, — розповідають Андрій та Микола.

— Усі думали, що ця дата — фейк. Нікому і серед найгірших думок не приходило в голову, що Росія справді нападе. Ніхто не вірив телебаченню, бо там з’являлося море суперечливої інформації, — зізнається Олена.

А її чоловік Анатолій згадує, що того дня канал «1+1» Належить олігарху Ігорю Коломойському, який продюсував серіал «Слуга народу» із Зеленським у головній ролі, що де-факто став його президентською кампанією. показував звичайні кадри з життя міста: люди прогулюються парком і узбережжям, чудова погода.

Вихідні 19–20 лютого 2022 року

Картинки на українському телебаченні заспокоювали. Президент заспокоював — без паніки. Мабуть, у Польщі тоді був більший страх війни, ніж тут, в Україні. 20 лютого сепаратисти обстріляли теплоелектростанцію та трансформаторну підстанцію у місті Щасті. Виробниче підприємство теж належить Ахметову.

— Так, це було дивно, — говорить Ірина.

— Уперше чую, — каже Олена. Вона запланувала на вихідні поїздку по магазинах, але не через якісь погані передчуття — просто вдома багато чого закінчилося.

— А я ще тоді почула від чоловіка, що через таких, як я, хто багато купує, буде паніка, — пригадує Касьянова.

Як згодом виявилося, ці запаси неабияк стали у пригоді.

Будівля драматичного театру. Маріуполь, 2021. Джерело: Вікіпедія

23 лютого 2022 року

Ірина та Олеся як завжди ввечері пішли у спортзал. Андрій згадує, що тоді вже говорили про перші постріли, які пролунали в Широкиному, це приблизно за 15 кілометрів від Маріуполя, себто в одній із найбільш гарячих точок російсько-української війни на Донбасі, яка триває з 2014 року.

— Я читав на телеграм-каналі про перегрупування військ у так званій Донецькій народній республіці й що у військових відібрали телефони. Я відчув, що щось відбувається, — говорить Андрій. Перед цим російський президент визнав незалежність обох самопроголошених республік Донбасу.

24 лютого 2022 року

— О 4.20, тобто як у часи Другої світової війни, на базу протиповітряної оборони Маріуполя впали перші ракети, — згадує Олена.

Вона щодня прокидається о 6.30, бо працює інженеркою з охорони праці у поліклініці. Цього разу її розбудила війна. Цим самим словом вона розбудила Анатолія. Але в місті було спокійно, вони пішли на роботу (Анатолій має приватну торговельну фірму).

— От тільки дорогою я бачив багато військового транспорту, що їхав до міста: танки, БТРи, щось на зразок пускових установок. Я був на роботі до 12.00 і на всяк випадок заїхав на заправку і залив бензин на повну, — згадує чоловік.

Андрій о 5.00 поїхав на роботу, на завод Ілліча.

— На заправці нікого не було, проте навколо багато поліції. І там я почув: «Війна».

Того дня у місті вибухнула паніка. Черги до магазинів, заправок, банкоматів. Але все працювало — їздили трамваї, було світло, опалення, газ і вода.

Зруйнований Маріуполь. Джерело: Маріупольська міська рада / Телеграм

25 лютого 2022 року

— Уяви собі: відчиняєш вікно, а там — танк, який із центру міста стріляє куди попаде, — каже Олена.

Вона зателефонувала на роботу і сказала, що не прийде. Потім зателефонувала рідним та знайомим. Усі з дедалі більшим занепокоєнням стежили за інформацією по Україні. У Маріуполі нічого особливого не відбувалося, усе й надалі працювало, вечорами навіть горіли ліхтарі, хоча у країні вже ввели воєнний стан.

Зруйнований Маріуполь. Джерело: Маріупольська міська рада / Телеграм

1 березня 2022 року

У місто прилетіли заборонені міжнародним правом касетні ракети з «Точки–У» . Микола показує фотографії. — «Це була моя автівка». — Машину знищили уламки. Вибухова хвиля сягнула нижніх поверхів будинку, де жили він, Леся та Касьянови (обидві родини мешкали на найвищому, дев’ятому поверсі). Повибивало вікна.

Ракети з «Точки–У» впали на гаражі біля школи, яка розташовувалася навпроти їхньої багатоповерхівки. Неподалік — дитячий садок. — «Загинуло двоє чи троє восьмикласників», — розповідає Ірина. Її син навчався у тій школі. Після атаки батькам прийшло повідомлення, щоб хтось допоміг у бомбосховищі.

— А що тут найдивнішого? За день до цього батьки учнів отримали повідомлення, що в місто може прилетіти «Точка–У». Ми досі цього не розуміємо, — говорить Андрій, чоловік Ірини.

Попри все влада Маріуполя намагалася заспокоювати мешканців. Мер Вадим Бойченко з самого початку широкомасштабної війни підтримував дух містян, запевняв, що все буде добре. А потім почергово зникли електрика, вода, газ, покриття і Маріуполь опинився відрізаний від світу.

— Люди приходили до сонячної електростанції, бо це було єдине місце, де ми мали покриття і могли з кимось зв’язатися, — розповідає Андрій.

Зруйнований Маріуполь. Джерело: Маріупольська міська рада / Телеграм

4 березня 2022 року

Телефонний зв’язок й інтернет зникли останніми.

— Росіяни хотіли вбити нас холодом. Я не знаю, чи було в квартирі п’ять градусів тепла, — пригадує Олена.

Щоб зігрітися, вони шукали деревину для опалення. На вогні якось кип’ятили воду, звісно, якщо у когось ще залишалися запаси у пляшках.

Зруйнований маріупольський драмтеатр. Джерело: Maxar Technologies

5 березня 2022 року

Касьянови та Прокопови зважилися на перший виїзд із міста автівкою. Ткачам машину позичили знайомі, бо їхня була непридатна, а у знайомих було два авта.

— Вони нам говорили, що буде гуманітарний коридор, але все закінчилося на словах. Його не організували і не було на що чекати, — говорить Анатолій.

— Коли ти навчаєш дитину команди «падати» і ходити навприсядки попід стінами, а вулиці встелені трупами, це означає, що вже час, — каже Ірина.

Вони почули, що можна самостійно спробувати виїхали з міста у напрямку Запоріжжя. Швидко зібралися і рушили.

— Ми були п’ятим, може шостим автомобілем на блокпості. Наші солдати радили повертатися. Артилерія обстрілювала середмістя, будинки палали. З тих, хто проїхав, лише третина доїхала живими, — розповідає Олена.

— Решту вбили росіяни. Розумієш? Ми це бачили попереду, за блокпостом. Ми повернулися додому, — додає жінка і говорить, що тоді не дивувалася нікому, хто виїжджав куди-небудь, де не стріляли. Навіть коли їхали до Росії. Бо потім уже не було жодної можливості виїхати. Росіяни повністю оточили місто і поводилися дедалі жорстокіше.

— У нас немає військових об’єктів, це була помста за 2014 рік, коли їм не вдалося нас зламати, — зауважив Андрій.

Так само помстилися Харкову. І варто згадати, що ці два міста — переважно російськомовні, у жителів навіть паспорти двома мовами.

— Але це не означає, що жителі цих міст — проросійські. Абсолютно ні. Це Україна! — говорить Олена.

Росіяни у своїй пропаганді намагалися переконувати, буцімто російськомовних жителів України українці переслідують через мову.

— Ніколи й ніде так не було. Коли я працювала на залізниці й їздила до Львова, ніколи, зовсім ніколи у цьому місті, де також говорять польською, ніхто не подивився на мене криво через те, що я розмовляю російською, — переконує Ірина.

— Адже у нас була «П’яна вишня». Популярна львівська мережа наливок. Заходиш, вітаєшся російською, у відповідь чуєш українську. І нікому не спало на думку, що щось не так, — каже Олена.

Зруйнований Маріуполь. Джерело: Маріупольська міська рада / Телеграм

9 березня 2022 року

Обстріл із «Градів» сягнув і їхньої домівки.

— Це прийшло з окупованих територій, — говорить Андрій.

— Вони валили зі всього і зі всіх сторін. «Гради», гаубиці, міни, артилерійський обстріл, а над головами літали літаки. Що 15 хвилин був якийсь удар, а гуманітарного коридору все ніяк не було, — говорить Анатолій. — Ракета з Криму летить до нас 20 хвилин, — додає він.

— У таких умовах дуже важко було приймати рішення, — говорить Микола.

Ірина втекла у книжки.

— Ми були буржуями, бо мали свічки та ще й віск збирали, щоб робити нові. І завдяки цьому я могла читати. Тільки перша книжка, яку я тоді взяла, блін, була про те, що Путін зробив у Грузії, — говорить Ірина і тут починається соковитий потік російської лайки. — Знаєш, як воно, читати з ковдрою на голові, як у шкільні часи, і при поганому освітлені? А ще читаєш і чуєш стрілянину. Через деякий час уже вмієш визначити напрямок і знаєш, що це не до тебе, але ж… — розповідає Прокопова. Навіть Артем, її син, був здивований вибухом емоцій мами. — Важко їх стримувати, — зізнається жінка.

Ксенія, донька Олени та Анатолія, своєю чергою панічно боїться звуку літака.

У Вінницькій області, де ми зустрілися, після численних повітряних тривог дуже часто низько пролітають українські винищувачі. Пронизливий звук, аж у всіх мурашки ідуть шкірою, а семирічну дівчинку просто трясе. Олена знає, що дівчинці, яка сама в цьому зізналася, потрібна допомога психолога.

Старший син, Олег, напівпрофесійний футболіст, мав підписаний контракт із молодіжною командою «Маріуполь». Його клубу й стадіону більше немає, а він тренується на полі в селі під Вінницею. З країни не виїде, бо йому 18 років і він підлягає обов’язковій мобілізації.

Зруйнований Маріуполь. Джерело: Maxar Technologies

14 березня 2022 року

— Ми дізналися, що люди виїжджають самі й вирішили, що нема на що чекати. Ситуація у місті була катастрофічна, — розповідає Анатолій.

Ірина зателефонувала сестрі у Кривій Ріг, щоб дізнатися, чи в разі чого туди можна дістатися. Андрій сказав Миколі, що або вони їдуть негайно, або вже ніколи не виїдуть і загинуть. Вони вже втратили багато знайомих, про яких знали, а про багатьох і не знали, бо в місті не було жодного зв’язку — тільки особисте спілкування.

Касьянови, Ткачі, Прокопови вирішили їхати з міста з дітьми. Вони домовилися на ранок наступного дня. Їм пощастило, бо через день росіяни здійснили масовані атаки на Маріуполь і розбомбили місто, зокрема театр, у підземеллях якого ховалося близько 1500 людей (понад 300 загинуло). Театр було позначено написом «ДІТИ», який добре виднівся з повітря.

— Автівки теж маркували таким чином, але тим убивцям це не завадило стріляти по них під час евакуації, — говорить Олена і заливається сльозами.

Зруйнований Маріуполь. Джерело: Maxar Technologies

15 березня 2022 року

Вони домовилися на 7.00, а виїжджали близько 9.00 поспіхом, бо вночі місто дуже бомбили, багато будинків згоріло. На дорогах лежали розкидані бетонні блоки. Знадобилося понад дві години, щоб покинути місто.

— Ми брали тільки найпотрібніше, документи й дві-три торби на родину, — згадує Ірина.

Її син прихопив ведмедика в українській вишиванці, а Олег Касьянов узяв коробку зі своїми футбольними трофеями. — «А ми — кота», — додає Олеся, гладячи Асю, яка спокійно спить на її колінах.

Коли вони вирушили (Касьянови та Прокопови їхали однією автівкою, а Ткачі іншою, яку позичили знайомі — але вони їхали не разом), обстріл почав посилюватися. Потрібно було виходити з автівок, падати на землю. Над містом кружляли літаки, бомбардували комплекс «Азовсталь». Коли вони проїжджали далі, частина доріг уже була засипана грузами після бомбардування, а мости підірвані. Вони були змушені поїхати в об’їзд. Варто сказати, що дорога до Запоріжжя (близько 400 кілометрів), яка зазвичай займала 3,5 години, цього разу тривала усі 26.

— У Мангуші ми зустріли російських солдатів без нашивок, вони навіть не знали, де вони. Перший російський блокпост ми пройшли у Бердянську, нас протримали там дві години, — розповідає Андрій.

Вони думали, що замерзнуть: на вулиці було -7 градусів, а вони економили паливо на подальшу дорогу.

Також їм довелося відстояти і на українських блокпостах.

Зруйнований Маріуполь. Джерело: Maxar Technologies

16 березня 2022 року

Близько 11.30 вони дісталися до Запорізького центру допомоги біженцям. Там зовсім випадково Ткачі зустрілися з Прокоповими та Касьяновими. Плакали разом — від жалю, але й від щастя, що вдалося вибратися з пекла.

— І так життя звело нас на війні, і така наша спільна доля, — зітхає Ірина.

— У нас була гаряча їжа та напої, а також допомога психолога. Але треба було думати, що далі, — підхоплює Анатолій.

У Кривому Розі сестра Ірини з подругою знайшли їм помешкання. Вони мали проїхати ще 250 км, але це була вже інша подорож, безпечними дорогами.

— Через три тижні у нас були вода, тепло й електрика. Ксенія аж підскочила: мамо, вода, — розповідає Олена. — Ми спали. Тільки спали, — згадує жінка.

— Три дні ми ні з ким не розмовляли, — додає Анатолій. Андрій від стресу взагалі не міг заснути, вдалося тільки на четвертий день.

Зруйнований Маріуполь. Джерело: Информатор Мариуполь / Телеграм

20 березня 2022 року

Коли вони трохи видихнули, треба було думати, що далі. Вони стежили за новинами з Маріуполя, тому розуміли, що немає куди повертатися. Це речення вони насилу промовляють. Бо їхні будинки теоретично ще стоять…

Микола та Андрій сконтактувалися з другом зі студентських часів із-під Вінниці. Він віддав свій будинок трьом родинам із Маріуполя. А вони не вагалися ні хвилини. Виїхали з Кривого Рогу і ввечері дісталися Вінниці.

— Ми були в шоці, як люди нам допомагають. Нам дали їжу, засоби гігієни, одяг. У нас ще є гроші, тож ми справляємося, але як не надходитиме зарплатня, то не знаємо, що буде. Але тут теж можна працювати, — говорить Олена.

Анатолій, Микола та Андрій наразі допомагають територіальній обороні копати окопи. Бо в Україні вже всюди небезпечно. У ніч із 29 на 30 березня російська армія розбомбила аеропорт на Хмельниччині, один із небагатьох, який від початку широкомасштабної війни ще не атакували.

Переклала Ірена Шевченко

Стаття була опублікована на сайті видання Wprost

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Кароліна Баца-Поґожельська image

Кароліна Баца-Поґожельська

Журналістка, гірнича інженерка, випускниця Варшавського університету, співавтор чотирьох книг про вугілля, в тому числі, «Чорне золото…

Читайте також