Повномасштабна війна

Світлана: Ранок 24 лютого. Ми прокинулися від сильного вибуху. Чорний дим. Ударили по невеликій військовій частині в селі Агробаза , кілометрів за п’ять від нас по прямій лінії. Після обіду загримів Східний, у нас було погано чути, але в групах у вайбері пішла перекличка. У сестри мого чоловіка, яка живе у Східному, 24-го вилетіли вікна. Вона поїхала в приватний сектор до родички на тому самому лівому березі. Побула там дві години — прилетіло в 51-шу школу в цьому районі та в сусідній будинок. Тоді маленькому хлопчику відірвало руку. Увечері з боку Лєнінградського Житловий масив Азовський. полетіли «гради» , розбомбили 48-му школу і дев’ятиповерхівку. Прилетіло на Пентагон (район Ілліча, поруч із Донецькою трасою), де був колишній дитячий садок та їдальня для воїнів ЗСУ.

Усе це сталося 24 лютого. Тоді ж із цим районом зник зв’язок. У нас там десь шестеро-семеро знайомих , на зв’язок вони досі не вийшли. Ми не знаємо, що з ними.

Наступного дня по всьому місту було чутно вибухи. Увечері по квартирах нашого будинку почали ходити українські військові: «Терміново евакуюйтеся , йдіть до сховища, зараз почнуться бойові дії». Вони вже чекали кадирівську колону, ці танки з буквою «Z».

Маріуполь. Фото: Олександр Єрмоченко/ Reuters / Forum

Було три лінії наступу. На першій — кадирівці , їх відправили прямо на Маріуполь. На другій — росіяни , на третій — «деенерівці».

«Деенеерівців» до Маріуполя практично не підпускали , поки не відбувся перший штурм, тому що тут у них дуже багато родичів і знайомих, видно, були побоювання, що вони не зможуть проявити достатню жорстокість.

Наш будинок стоїть за 50 метрів від головної дороги , яка веде на виїзд із міста. Тоді до нашого двору заїхав БТР і два танки — чекали на російську колону. Але того дня ніхто не приїхав. Уночі наші зустріли їх за 50–60 кілометрів від міста й розбили частину колони.

На початку березня росіяни підійшли до Маріуполя з усіх боків. Почали оточувати. Залишалася тільки траса на Запоріжжя , але до 2 березня вони замкнули кільце. І тоді почалося. До цього вони гриміли у східній частині, а тепер і в нас повилітали вікна.

Інна: Ми жили в сусідньому від Свєти під’їзді. У нас шибки вилетіли 7 березня о 8 ранку. Геть усі — в кухні , спальні, лоджії та в залі. А 8-го прилетіло ще, і впала кухонна стінка. На той час я вже тиждень ночувала з собаками в тамбурі, а тоді до нас уже й чоловік перебрався — йому стало холодно. Потім сусідка покликала нас до себе.

Вона старенька , в неї паралізований чоловік, десять років прикутий до ліжка. Мій чоловік 11 березня сказав: «Спускайтеся, тьотю Томо, до підвалу, це вже неможливо витримати, все бахкає. Зараз прилетить». І стягнув сусіда з восьмого поверху в підвал. Нині вони живі , їх вивезли в Докучаєвськ.

Коли було тихо , я виходила погуляти з собакою й нагріти чайник на вогнищі. Ліфт не працював — бігала на восьмий поверх. Ночували в тамбурі, тому що вночі гуркіт посилювався.

Світлана: 7-го вранці я вмивалася у ванній , чую — бабах! На кухні все в пилюці, а біля вікна в стіні дірка. І російський танк стоїть. Думаю: ах ти ж і сука! І подушкою її затулила. Минуло години дві — і знову в ту саму дірку! Але вона вже стала більшою.

Одного разу загорілося по сусідству з нами. Там три будинки , сполучені переходами.

Тих , хто був усередині цих будинків, намагалися врятувати, але від ударів перекосило двері, заклинило, вони не відчинялися. Людей просто не змогли витягнути. Вони горіли живцем.

Але вмирали не тільки від снарядів. У нас в одному з будинків померла жінка , з якою було двоє діточок — хлопчик і дівчинка. Дітей потім із підвалу витягнули, а жінка там так і залишилася. Її навіть ніхто не поховав.

Тіла маріупольців у підземному переході. Джерело: Міськрада Маріуполя

Інна: Тих , хто помирає, ховають у дворах, та й то не завжди. В Старому Криму прилетів снаряд у школу, загинули три жінки. Спочатку три-чотири дні тіла лежали в підвалі, потім їх поховали просто на городі. У нас прямо у дворі чоловіка поховали. Але в місті дуже багато трупів залишилося просто в квартирах.

Багато з тих , хто евакуювався, писали в групах: «Люди, за такою-то адресою залишилася мама, якщо хтось може, поховайте, будь ласка».

Світлана: Готували їсти на вогнищах. Люди почали їсти всі разом — кожен ніс на вогнище все , що міг. У когось картопля, запаси макаронів. Ми ставили велику каструлю й готували на всіх. До війни я працювала у м’ясному відділі магазину, в мене вдома було багато м’яса. Нам пощастило, тому що після того, як вилетіли вікна, у квартирах було до −11 градусів і м’ясо не зіпсувалося.

Ми збирали воду з водостоків , сніг топили на сонечку, відстоювали, проціджували через марлю й кип’ятили на вогнищі.

Маріуполь. Фото: Сергій Бобилєв / ТАСС

Хлопці , які молодші, бігали в школу, де сиділи то росіяни, то наші. В якийсь момент там нікого не було, народ пішов туди — а там сухпайки, що лишилися і від одних, і від інших.

Школа ця в нашому дворі , і її весь час штурмували. Дві години росіяни, дві години наші. Постійний бій якийсь був. Зайде двадцять танків російських — повертається чотири. А ми в цей час на подвір’ях їсти готуємо, діти бігають.

Магазини всі до одного розгромили. Люди просто вибивали там вікна й тягнули все , що можна було з’їсти. Потім закінчилися й ці запаси. Але ми до того часу вже виїхали.

Ще коли ми були в місті , люди їли своїх домашніх тварин. Але тоді це робили, скажімо так, маргінальні частини суспільства, а тепер уже не тільки вони.

Про це розповідали ті , хто виїжджав у останні дні. Просто не було що їсти!

Інна: Якось уранці ми зібралися йти вогнище палити. У нас на лоджії лежала пачка тирси й фанерний будиночок для папуг. Чоловік навприсядки пішов , а потім підвів голову, щоб перелізти через розбите скло — і летить снаряд. Пролетів повз — у сусідній блок. У них, мабуть, тепловізори, тому що летить чітко й цілеспрямовано. В сусідньому під’їзді на лоджію вийшов хлопець, його вбило снарядом. Знесло голову, вона десь на вулиці лежала. Це було вранці.

Світлана: А ночами вони стріляли на світло ліхтариків. Увечері вони бачили світло з вікна — і бабах по вікнах.

Інна: Всі думали , що це ненадовго. День-два потерпимо — і скінчиться. Ну, нехай, ми — околиця. По центру ж бити не будуть. Ну, от-от і минеться. Усі сподівалися, що буде так. Ніхто не думав…

Нас питають , чому ми не пішли до сховища. Тю, яке сховище?! У мене чоловік до останнього так нікуди й не пішов. Кажу, ходімо в підвал — ні. «Тю, зая, зараз усе закінчиться, чого ти переймаєшся?! Незабаром, ще день-два». Ніхто навіть подумати не міг.

Світлана: Ніхто не чекав , що буде таке. Тижнів за два до того, як усе почалося, в Маріуполі ходили й жартували, мовляв, от би встигнути до війни отримати зарплатню.

У нас на виїзді з міста практично всі вісім років були блокпости. І 24-го , коли все почалося, нас із міста вже не випускали. Україна не випускала. Я підозрюю, сподівалися, що по мирних мешканцях бити не будуть.

Ще 24 лютого наші військові поставили «гради» біля шкіл , гімназій. Думаю, вони сподівалися, що по цих районах не гатитимуь. У нашому будинку на даху сиділи військові ЗСУ. Потім ми ще дізналися, що вони були на другому поверсі в одній із квартир.

Інна: Але дітей евакуювали. Я пам’ятаю , що в нас ТТУ Маріупольське трамвайно-тролейбусне управління. 24 лютого давало багато автобусів на евакуацію дітей до Запоріжжя. Дітей вивозили , а більше нікого.

Світлана: Потім , 12 березня, з Маріуполя намагалася виїхати сім’я — дві дівчинки і чоловік із жінкою. Вони хотіли проїхати з написом «Діти» на машині, але росіяни її розстріляли. Чоловік залишився в машині, навіть тіла не знайшли, мабуть, його кудись відтягнули. А жінка з дівчатками встигли добігти до нашого двору. Її в голову поранили і в ногу. Ми її перев’язали, як могли в цих умовах. Дівчатка з нею, але в них подряпини.

Маріуполь. Фото: Валентин Спринчак / ТАСС

Останній день у Маріуполі

Світлана: 10 березня на сусідній будинок росіяни скинули авіабомбу. Знесло цілий стояк на дев’ять поверхів. А 13-го прилетів великий снаряд у наш будинок. Ми з чоловіком вискочили на перший поверх. Полетіли снаряди.

Загорівся будинок — дев’ятий поверх , восьмий. Ми живемо на третьому. Саша побіг забрати наші тривожні валізи, але не встиг. Відчинив двері — всі чотири стіни в тамбурі геть-чисто склалися.

Винесло всю квартиру. Танк б’є так , що летить через усі квартири й пробиває будинок наскрізь.

Я встигла зняти , як горить наш дім.

Інна: Того дня ми збиралися піти пішки до чоловікових родичів у центрі міста , у них власний будинок. Зібрали сумки. Він хотів щось з’їсти, а вже нічого такого й не було. Я збиралася вийти до вогнища, зробити якихось млинців. У нас ще залишалися вершки, які додають у каву, і перепелині яйця, які я кожного ранку давала собакам. А він каже: «Ну, поки ти сходиш погуляєш із собакою, поки млинці зробиш… Давай мені корм Тайсона». Я відкрила йому корм, він посолив і їв. Я ще жартувала: «В тебе там хвіст, лапи — нічого не росте?»

Комендантська година до восьмої ранку. У мене дві собаки , на прогулянку раніше восьмої ми не виходили. Але тут Тайсону начебто приперло, і я чоловікові кажу: «Піду. Раніше вийду — раніше і прийду».

Чоловік залишився. Я вийшла — і все. І більше я туди не зайшла. Снаряд прилетів прямо в квартиру. Все вигоріло дощенту.

Що я відчувала? Нічого. Повна порожнеча. Наче все це не зі мною відбувається.

Я намагалася знайти чоловіка , раптом його десь завалило, але він ще живий. Піднімаюся. Там полум’я. Хапаю маленьку сумочку, в якій були документи, але якось на автоматі, не розуміла навіть, що роблю. Підняла стелаж, дивлюся — там нікого немає. Десь там були чоловік і шестимісячне собача. Куди вони поділися? Швидше за все, чоловік пішов у нашу квартиру, взяв собаку з собою, і там його й завалило. А потім він ще й згорів. І все.

Світлана: У наш будинок летів снаряд із кадирівського танка. Це не хтось сказав. Я сама бачила цей танк і чула , як він стріляв. Це було вранці о 07:15–07:20.

Ми живемо на в’їзді до міста. З обох боків будинку стоять танки. І я бачу , хто в мене б’є. Не ЗСУ — вони в мене за спиною, за моїм будинком. І в будь-якому разі це не ЗСУ прийшли в мою країну мене «визволяти» невідомо від чого.

Коли кадирівці вистрелили в наш будинок і він загорівся , діватися не було куди. І ми з білим прапором на машині поїхали на блокпост. Там кадирівці зірвали номери з машини, дістали сімки з наших телефонів. І відправили нас у військову комендатуру.

Інна: Один із них поплескав мене по плечу , кинув у сумку два солодкі батончики й каже: «Все буде добре». У кого? У мене не буде. Навіщо росіяни прийшли, від кого вони мене звільнили? Від коханого чоловіка? Від улюбленого собаки? Від квартири?

Маріуполь. Джерело: Stratcom Centre UA / Твіттер

Евакуація в Росію

Світлана: З Інною ми жили в одному будинку , але познайомилися 13 березня під час евакуації, коли вивозили сусідів. І відтоді ми весь час разом, тому що тепер ми сім’я. Потім скрізь говорили, що ми сестри, щоб нас не розлучили.

Мій чоловік Саша нас вивіз , і йому дозволили повернутися й забрати ще кілька людей із двору. Хотів потім ще повернутися, щоб забрати хоча б дітей, тому що їх там багато залишалося — але ні.

Кадирівці почали з автомата стріляти , один озвірів, сказав: «Ідіть нахуй звідси. В Маріуполь ви більше не заїдете».

Поруч із містом є селище Старий Крим. Там уже були росіяни. Нас туди відправили і два дні тримали у військовій комендатурі , перевіряли. Стверджували, що багато «джихадмобілів», які приїжджають на блокпост і вибухають. Щоби солдати ЗСУ приїжджали на блокпост і підривали самі себе? Це ж просто сміх!

Ми бачили , як із Маріуполя вивозили чоловіків. Спочатку чоловіків у формі ЗСУ з чорними пакетами на головах, їх заводили в автобус і вивозили. А вдруге — коли вони їхали в нашій колоні. Вони були в одних трусах, побиті, при нас їх водою обливали. Їх посадили в окремий автобус. Ми їхали, і посеред поля він звернув убік. Більше той автобус за нами не їхав.

У чотирьох моїх знайомих , які змогли виїхати, пропали чоловіки. Просто пропали. Сидить сім’я в підвалі, чоловік виходить, так би мовити, добути їжі. Пішов — і пропав.

Син колеги мого чоловіка залишився в Маріуполі , не можуть знайти. Йому 35 років — вік такий... Зараз дуже багато чоловіків зникає. Швидше за все, їх убивають, як і скрізь. Тому що чоловіки не простять того, що росіяни вчинили. Раніше місто було здебільшого лояльним до Росії. Донбас є Донбас, особливо коли почалася ця історія з мовним законом. Але тепер інакше.

Інна: Ми виїхали 13 березня , а 14-го зібрали евакуацію. Росіяни прямо на танках заїхали в наш двір і всіх евакуювали на Старий Крим.

Три КамАЗи були з жінками й дітьми , в четвертому — чоловіки. Ну, і в нього спочатку почали снайпери стріляти, а потім прилетів снаряд. І це було не ЗСУ.

Світлана: У багатьох забирали транспорт. Нашого кума ледь не розстріляли. Він був обласним наркологом , а медики —військовозобов’язані, і він до останнього їздив на роботу. Його спинили кадирівці, поставили на коліна, забрали машину.

Сім’я моєї свахи мала дві фури — у них був бізнес , возили овочі оптом з-під Херсона. До них прийшли кадирівці й сказали , що треба машини. Але не забрали — фури були без акумуляторів, їх спеціально раніше зняли. Через 15 хвилин прилетіли снаряди. І машин не залишилося.

Автомобіль , на якому Світлана, Олександр, Інна та пес Тайсон виїжджали з Маріуполя. Джерело: приватний архів Світлани

У Старому Криму забирають машини , особливо якщо якісь джипи, мікроавтобуси. Номери знімають, букву «Z» клеять. Нам теж наклеїли прямо на блокпосту. Сказали, що «Z» — це тепер наш номер. Один номер Саша попросив кадирівця залишити на згадку, а той відкручує їх зі словами: «Українські номери вам більше не знадобляться».

У військовій комендатурі у Старому Криму ми пробули два дні. Потім нас відправили в «ДНР» у Докучаєвськ. Там зняли відбитки пальців , в анфас і у профіль сфотографували, зберегли всі контакти в телефонах і тримали нас три дні в школі. Не дозволяли нікуди виходити. Не можна було поміняти гривні, купити сімку, заправити машину. «Завтра буде автобус». — «Куди автобус?» — «Ми поки не знаємо». Виявилося, що в Ростов, а ми за ним повинні їхати.

Їдуть автобуси , за ними ми автівкою. Попереду поліція, позаду військові машини. Сказали, що в Ростові і житло дадуть, і допомогу. На Азовській митниці ми провели 12 годин. Перевіряли всі автобуси, всіх людей. Приїхали на залізничний вокзал десь біля 11 вечора. Стоїть спецпотяг. Стоять люди, бігає якийсь чоловічок і кричить: «Швиденько, швиденько вантажимося!» Автобус дверей не відкриває. Ми підходимо до волонтерів, питаємо, куди потяг — «Ярославль, здається».

Спершу привезли людей із пункту тимчасового розміщення (ПТР) , у Таганрозі їх теж завантажили в потяг. Автобуси почали відкривати, коли цих людей уже завантажували, щоб ніхто нікуди не втік.

Кажуть: «Ви приїдете в Ярославль , вам там відразу і житло, і допомога, і все. Але якщо ви не поїдете зараз у Ярославль, нічого вам не буде». Ми кажемо, що ми на машині й нам треба переночувати. Трапився якийсь місцевий волонтер, який допоміг нам дістатися до ПТР у Таганрозі. Приїхали туди о другій ночі, а вранці нас уже намагалися відправити в Тулу. Казали мені: «Їдьте, а чоловік потім приїде».

Щоб нас нікуди не відправили , ми говорили, що в нас у Білорусі сестра. Щоби не відправили в усю цю фігню — Пенза, Тула, Рязань, Владімір, Ярославль — депресивні райони Росії.

Ті , хто туди доїхав, живуть на якихось турбазах. У них забрали паспорти, але зв’язок нібито є, росіяни роздають свої сім-карти. З Росії ці люди виїхати не можуть.

Люди залишають записки своїм близьким , із якими вони втратили зв’язок. Пункт тимчасового розміщення евакуйованих мешканців під Маріуполем. Джерело: Медуза

Ми хотіли повернутися додому , але нам сказали, що нас не випустять із Росії в Україну. Хоча й повертатися нема куди.

У нас ані бензину , ані грошей, гривні на рублі ці ідіотські не обміняти. Обіцяли допомогти? Дайте нам грошей, ми машину заправимо й поїдемо.

Інна: Підходить якийсь вірменин: «Негайно сумки зібрали , забирайтеся». — «Слухайте, я не можу виїхати, не маю на чому». — «У нас тут не туристична агенція!» А я туристка з Маріуполя, так? Мені більше робити нема чого? Я сиділа в своїй трикімнатній квартирі, у мене було все, робота, життя. Мені 50 стукнуло! Я внуків маю!

Світлана: Росіяни такі зашорені. Їм кажеш правду , а вони: «У нас інше говорять». Телевізор у них інше говорить. Путін же не так сказав.

Коли розповідаєш правду , вони кажуть: «Закрийте рота, будьте вдячні, от ви так приїхали, у нас через вас ціни виросли». Через нас? Ціни у вас виросли через вашого Гітлера і санкції.

Через нас? Ми вас просили? «От ви “ДНР–ЛНР” жити не давали». Ми не давали? Ми не чіпали нікого. Ставлення таке , наче ми —нацисти.

У Таганрозі ми просиділи шість днів. Жодної допомоги не дочекалися.

У Росії нас викликали до якогось полковника з ФСБ , він сказав: «Ви повинні дати під запис інтерв’ю про злочини українських військових проти мирного населення. Ми збираємо докази. Інакше ніхто вас не випустить». Але мій дім розбили кадирівці! Я всім у Таганрозі це говорила.

В інтерв’ю я говорила так , як і було. Сказала, що стріляють і одні, й інші. Будинки руйнуються від снарядів і тих, і інших. Але мій дім розбили кадирівці.

Кажуть , мовляв, я повинна сказати щось про гуманітарну допомогу, як росіяни допомагали. Кажу, що мені — ніяк. У ПТР потримали і тричі на день якийсь суп на воді дали — це гуманітарна допомога? Я не вважаю це гуманітарною допомогою. В Маріуполь нічого не привозили. Ні Україна, ні Росія. Це потім, коли вони вже зайняли місто. Але це ж вони його розбомбили! Захерачили авіабомбу в драмтеатр, загинуло 300 людей — і це тільки офіційно. Дочка мого чоловіка і її четверо дітей були в тому районі. Зв’язку в нас нема, і ми досі її не знайшли. Ми не знаємо, де вона. Дуже велика підозра, що вона там у сховищі була. У неї будинок поруч із драмтеатром. Що я можу сказати?

Мене цей ФСБ-вець питає: «А як ви ставитеся до військової операції Росії на території України?» А як я можу ставитися? Я рада! Не могла дочекатися , коли ви почнете!

Так , у Маріуполі ми бачили нацистів: це кадирівці, які стояли й розбивали мій дім. А «Азов» — ну які ж вони нацисти? Ми з ними жили вісім років. Нічого поганого вони нам не робили.

Жили в якомусь гуртожитку , стояли з нами в тих самих чергах. Звичайні люди. Ми в Маріуполі не бачили нічого такого, ні фашистів , ні націоналістів.

Інна: Одного разу сидимо , нас годують благодійним обідом. Я кажу: дожили до 50 років, сидимо, їмо суп цей на воді й радіємо, що їмо гаряче. Ти могла таке уявити? Хоча би місяць тому?

І ще місцевий персонал у ПТР нам каже: «Ви повинні бути вдячні , що ми вас визволили. Понаїжджали, тубільці». Від чого ви мене визволили?

У мене немає закордонного паспорта , я ніколи не виїжджала з України. Я пропонувала чоловіку зробити паспорти, в гості до моїх подружок з’їздити, але він відмахнувся. Ми не збиралися нікуди, нам не треба. Я не думала, що в Польщу потраплю.

Світлана: Для нашої сім’ї це вже друга війна. Я переїхала в Україну через кавказьку війну. Я із Сухумі , моя сім’я переїхала в Маріуполь. Ми вже починали з нуля, але мені тоді було 18 років.

Маріуполь , 27 березня 2022 року. Джерело: East News

Життя у Польщі

Інна: До Польщі ми приїхали , тому що в нас тут є знайомі, але ми хотіли просто втекти кудись чимдалі.

Ми їхали просто так. Подзвонили друзям — вони кажуть: приїжджайте й будемо вирішувати вже на місці. Нам все одно нема куди повертатися. В Росії ми б не залишилися. У Білорусі нас на якийсь час прийняли віряни.

Світлана: Але в Білорусі ми не захотіли залишатися. Ми якраз їхали через всю країну й бачили , яка там техніка іде в Україну.

Інна: Будемо шукати роботу й житло. Хочемо жити в тихому передмісті. У Лодзі багато машин , такий рух. Нам би щось тихіше, будиночок, земелька. Руки-ноги є.

У мене двоє синів , вони працювали тут у Польщі. Один залишився в Нікополі, у Дніпропетровській області, сім’ю відправив, а сам не встиг виїхати по робочій візі. Сказав, що піде в тероборону. А менший, який тут у Бидґощі, кричить: «Я поїду теж, когось уб’ю».

Центр Маріуполя. Початок квітня 2022. Джерело: УНІАН

Світлана: А в мене тепер сім’я розділилася. Маму мою з лівого берега вивезли в «ДНР» у селище до сестри. І друга сестра з чоловіком добралися до них.

Всі , хто з Маріуполя, природно, проти Росії, а ті, хто був у «ДНР» — за Росію. Мама дзвонить і каже: «Я не знаю, як тут бути». Але й подітися нікуди.

Дуже хочеться додому. Я не можу дивитися відео з Маріуполя. По-перше , боляче це бачити. По-друге, я хочу додому. Ми жили, місто розвивалося, який би не був мер, у нас будувалися дороги, парки. Дуже красиве місто було. Навіть якщо порівняти з тим самим Донецьком. Росія прийшла, все розгромила під нуль.

Я запам’ятала своє місто геть розбитим , спаленим. Я запам’ятала своїх сусідів, людей із підвалу. Цю дівчину з грудною дитиною, в якої не було молока. Добре, що ми мали молоко в тетрапаках із терміном придатності до квітня. Виходять із підвалу дітки — всі брудні, мордочки чорні, доріжки від сліз. Мені це найбільше запам’яталося. За що?

Війна — це біль , сльози. Ненависть. Не з мого боку, а ненависть, із якою нас убивали. Цілеспрямовано стирали місто разом із людьми з лиця землі.

Інна: Якщо буде Україна , ми повернемося. Якщо буде Росія , то ні. Нас прийняли у Польщі. Коли ми сюди приїхали , наступного ранку нам уже захотілося додому. Все таке чуже.

Надія на повернення є , але вона тане. Судячи з руйнувань у місті, там нічого не залишилося. Нема чого відновлювати. Це буде дуже довго. Чи ми доживемо до того часу? Пів України Росія стерла з лиця землі. Навіщо? Навіщо було вбивати людей?

Світлана: Говорять про мову…

Інна: Ніхто нас через російську мову не ображав. Останнім часом я працювала кондуктором в автобусі. Повідомили , що виходить закон і треба буде з пасажирами розмовляти українською мовою. Керівництво сказало: можете просто привітатися: будь ласка, доброго дня, доброго ранку. Але буквально за день усе це зійшло нанівець.

Світлана: Нам у магазині теж сказали , що ми повинні обслуговувати покупців українською. Але за законом, якщо покупець говорить російською, відповідаєш йому також російською мовою.

Інна: Ніхто з України нас не утискав.

Переклав Андрій Савенець