Повномасштабна війна

Світлана: Ранок 24 лютого. Ми прокинулися від сильного вибуху. Чорний дим. Ударили по невеликій військовій частині в селі Агробаза, кілометрів за п’ять від нас по прямій лінії. Після обіду загримів Східний, у нас було погано чути, але в групах у вайбері пішла перекличка. У сестри мого чоловіка, яка живе у Східному, 24-го вилетіли вікна. Вона поїхала в приватний сектор до родички на тому самому лівому березі. Побула там дві години — прилетіло в 51-шу школу в цьому районі та в сусідній будинок. Тоді маленькому хлопчику відірвало руку. Увечері з боку Лєнінградського Житловий масив Азовський. полетіли «гради», розбомбили 48-му школу і дев’ятиповерхівку. Прилетіло на Пентагон (район Ілліча, поруч із Донецькою трасою), де був колишній дитячий садок та їдальня для воїнів ЗСУ.

Усе це сталося 24 лютого. Тоді ж із цим районом зник зв’язок. У нас там десь шестеро-семеро знайомих, на зв’язок вони досі не вийшли. Ми не знаємо, що з ними.

Наступного дня по всьому місту було чутно вибухи. Увечері по квартирах нашого будинку почали ходити українські військові: «Терміново евакуюйтеся, йдіть до сховища, зараз почнуться бойові дії». Вони вже чекали кадирівську колону, ці танки з буквою «Z».

Маріуполь. Фото: Олександр Єрмоченко/ Reuters / Forum

Було три лінії наступу. На першій — кадирівці, їх відправили прямо на Маріуполь. На другій — росіяни, на третій — «деенерівці».

«Деенеерівців» до Маріуполя практично не підпускали, поки не відбувся перший штурм, тому що тут у них дуже багато родичів і знайомих, видно, були побоювання, що вони не зможуть проявити достатню жорстокість.

Наш будинок стоїть за 50 метрів від головної дороги, яка веде на виїзд із міста. Тоді до нашого двору заїхав БТР і два танки — чекали на російську колону. Але того дня ніхто не приїхав. Уночі наші зустріли їх за 50–60 кілометрів від міста й розбили частину колони.

На початку березня росіяни підійшли до Маріуполя з усіх боків. Почали оточувати. Залишалася тільки траса на Запоріжжя, але до 2 березня вони замкнули кільце. І тоді почалося. До цього вони гриміли у східній частині, а тепер і в нас повилітали вікна.

Інна: Ми жили в сусідньому від Свєти під’їзді. У нас шибки вилетіли 7 березня о 8 ранку. Геть усі — в кухні, спальні, лоджії та в залі. А 8-го прилетіло ще, і впала кухонна стінка. На той час я вже тиждень ночувала з собаками в тамбурі, а тоді до нас уже й чоловік перебрався — йому стало холодно. Потім сусідка покликала нас до себе.

Вона старенька, в неї паралізований чоловік, десять років прикутий до ліжка. Мій чоловік 11 березня сказав: «Спускайтеся, тьотю Томо, до підвалу, це вже неможливо витримати, все бахкає. Зараз прилетить». І стягнув сусіда з восьмого поверху в підвал. Нині вони живі, їх вивезли в Докучаєвськ.

Коли було тихо, я виходила погуляти з собакою й нагріти чайник на вогнищі. Ліфт не працював — бігала на восьмий поверх. Ночували в тамбурі, тому що вночі гуркіт посилювався.

Світлана: 7-го вранці я вмивалася у ванній, чую — бабах! На кухні все в пилюці, а біля вікна в стіні дірка. І російський танк стоїть. Думаю: ах ти ж і сука! І подушкою її затулила. Минуло години дві — і знову в ту саму дірку! Але вона вже стала більшою.

Одного разу загорілося по сусідству з нами. Там три будинки, сполучені переходами.

Тих, хто був усередині цих будинків, намагалися врятувати, але від ударів перекосило двері, заклинило, вони не відчинялися. Людей просто не змогли витягнути. Вони горіли живцем.

Але вмирали не тільки від снарядів. У нас в одному з будинків померла жінка, з якою було двоє діточок — хлопчик і дівчинка. Дітей потім із підвалу витягнули, а жінка там так і залишилася. Її навіть ніхто не поховав.

Тіла маріупольців у підземному переході. Джерело: Міськрада Маріуполя

Інна: Тих, хто помирає, ховають у дворах, та й то не завжди. В Старому Криму прилетів снаряд у школу, загинули три жінки. Спочатку три-чотири дні тіла лежали в підвалі, потім їх поховали просто на городі. У нас прямо у дворі чоловіка поховали. Але в місті дуже багато трупів залишилося просто в квартирах.

Багато з тих, хто евакуювався, писали в групах: «Люди, за такою-то адресою залишилася мама, якщо хтось може, поховайте, будь ласка».

Світлана: Готували їсти на вогнищах. Люди почали їсти всі разом — кожен ніс на вогнище все, що міг. У когось картопля, запаси макаронів. Ми ставили велику каструлю й готували на всіх. До війни я працювала у м’ясному відділі магазину, в мене вдома було багато м’яса. Нам пощастило, тому що після того, як вилетіли вікна, у квартирах було до −11 градусів і м’ясо не зіпсувалося.

Ми збирали воду з водостоків, сніг топили на сонечку, відстоювали, проціджували через марлю й кип’ятили на вогнищі.

Маріуполь. Фото: Сергій Бобилєв / ТАСС

Хлопці, які молодші, бігали в школу, де сиділи то росіяни, то наші. В якийсь момент там нікого не було, народ пішов туди — а там сухпайки, що лишилися і від одних, і від інших.

Школа ця в нашому дворі, і її весь час штурмували. Дві години росіяни, дві години наші. Постійний бій якийсь був. Зайде двадцять танків російських — повертається чотири. А ми в цей час на подвір’ях їсти готуємо, діти бігають.

Магазини всі до одного розгромили. Люди просто вибивали там вікна й тягнули все, що можна було з’їсти. Потім закінчилися й ці запаси. Але ми до того часу вже виїхали.

Ще коли ми були в місті, люди їли своїх домашніх тварин. Але тоді це робили, скажімо так, маргінальні частини суспільства, а тепер уже не тільки вони.

Про це розповідали ті, хто виїжджав у останні дні. Просто не було що їсти!

Інна: Якось уранці ми зібралися йти вогнище палити. У нас на лоджії лежала пачка тирси й фанерний будиночок для папуг. Чоловік навприсядки пішов, а потім підвів голову, щоб перелізти через розбите скло — і летить снаряд. Пролетів повз — у сусідній блок. У них, мабуть, тепловізори, тому що летить чітко й цілеспрямовано. В сусідньому під’їзді на лоджію вийшов хлопець, його вбило снарядом. Знесло голову, вона десь на вулиці лежала. Це було вранці.

Світлана: А ночами вони стріляли на світло ліхтариків. Увечері вони бачили світло з вікна — і бабах по вікнах.

Інна: Всі думали, що це ненадовго. День-два потерпимо — і скінчиться. Ну, нехай, ми — околиця. По центру ж бити не будуть. Ну, от-от і минеться. Усі сподівалися, що буде так. Ніхто не думав…

Нас питають, чому ми не пішли до сховища. Тю, яке сховище?! У мене чоловік до останнього так нікуди й не пішов. Кажу, ходімо в підвал — ні. «Тю, зая, зараз усе закінчиться, чого ти переймаєшся?! Незабаром, ще день-два». Ніхто навіть подумати не міг.

Світлана: Ніхто не чекав, що буде таке. Тижнів за два до того, як усе почалося, в Маріуполі ходили й жартували, мовляв, от би встигнути до війни отримати зарплатню.

У нас на виїзді з міста практично всі вісім років були блокпости. І 24-го, коли все почалося, нас із міста вже не випускали. Україна не випускала. Я підозрюю, сподівалися, що по мирних мешканцях бити не будуть.

Ще 24 лютого наші військові поставили «гради» біля шкіл, гімназій. Думаю, вони сподівалися, що по цих районах не гатитимуь. У нашому будинку на даху сиділи військові ЗСУ. Потім ми ще дізналися, що вони були на другому поверсі в одній із квартир.

Інна: Але дітей евакуювали. Я пам’ятаю, що в нас ТТУ Маріупольське трамвайно-тролейбусне управління. 24 лютого давало багато автобусів на евакуацію дітей до Запоріжжя. Дітей вивозили, а більше нікого.

Світлана: Потім, 12 березня, з Маріуполя намагалася виїхати сім’я — дві дівчинки і чоловік із жінкою. Вони хотіли проїхати з написом «Діти» на машині, але росіяни її розстріляли. Чоловік залишився в машині, навіть тіла не знайшли, мабуть, його кудись відтягнули. А жінка з дівчатками встигли добігти до нашого двору. Її в голову поранили і в ногу. Ми її перев’язали, як могли в цих умовах. Дівчатка з нею, але в них подряпини.

Маріуполь. Фото: Валентин Спринчак / ТАСС

Останній день у Маріуполі

Світлана: 10 березня на сусідній будинок росіяни скинули авіабомбу. Знесло цілий стояк на дев’ять поверхів. А 13-го прилетів великий снаряд у наш будинок. Ми з чоловіком вискочили на перший поверх. Полетіли снаряди.

Загорівся будинок — дев’ятий поверх, восьмий. Ми живемо на третьому. Саша побіг забрати наші тривожні валізи, але не встиг. Відчинив двері — всі чотири стіни в тамбурі геть-чисто склалися.

Винесло всю квартиру. Танк б’є так, що летить через усі квартири й пробиває будинок наскрізь.

Я встигла зняти, як горить наш дім.

Інна: Того дня ми збиралися піти пішки до чоловікових родичів у центрі міста, у них власний будинок. Зібрали сумки. Він хотів щось з’їсти, а вже нічого такого й не було. Я збиралася вийти до вогнища, зробити якихось млинців. У нас ще залишалися вершки, які додають у каву, і перепелині яйця, які я кожного ранку давала собакам. А він каже: «Ну, поки ти сходиш погуляєш із собакою, поки млинці зробиш… Давай мені корм Тайсона». Я відкрила йому корм, він посолив і їв. Я ще жартувала: «В тебе там хвіст, лапи — нічого не росте?»

Комендантська година до восьмої ранку. У мене дві собаки, на прогулянку раніше восьмої ми не виходили. Але тут Тайсону начебто приперло, і я чоловікові кажу: «Піду. Раніше вийду — раніше і прийду».

Чоловік залишився. Я вийшла — і все. І більше я туди не зайшла. Снаряд прилетів прямо в квартиру. Все вигоріло дощенту.

Що я відчувала? Нічого. Повна порожнеча. Наче все це не зі мною відбувається.

Я намагалася знайти чоловіка, раптом його десь завалило, але він ще живий. Піднімаюся. Там полум’я. Хапаю маленьку сумочку, в якій були документи, але якось на автоматі, не розуміла навіть, що роблю. Підняла стелаж, дивлюся — там нікого немає. Десь там були чоловік і шестимісячне собача. Куди вони поділися? Швидше за все, чоловік пішов у нашу квартиру, взяв собаку з собою, і там його й завалило. А потім він ще й згорів. І все.

Світлана: У наш будинок летів снаряд із кадирівського танка. Це не хтось сказав. Я сама бачила цей танк і чула, як він стріляв. Це було вранці о 07:15–07:20.

Ми живемо на в’їзді до міста. З обох боків будинку стоять танки. І я бачу, хто в мене б’є. Не ЗСУ — вони в мене за спиною, за моїм будинком. І в будь-якому разі це не ЗСУ прийшли в мою країну мене «визволяти» невідомо від чого.

Коли кадирівці вистрелили в наш будинок і він загорівся, діватися не було куди. І ми з білим прапором на машині поїхали на блокпост. Там кадирівці зірвали номери з машини, дістали сімки з наших телефонів. І відправили нас у військову комендатуру.

Інна: Один із них поплескав мене по плечу, кинув у сумку два солодкі батончики й каже: «Все буде добре». У кого? У мене не буде. Навіщо росіяни прийшли, від кого вони мене звільнили? Від коханого чоловіка? Від улюбленого собаки? Від квартири?

Маріуполь. Джерело: Stratcom Centre UA / Твіттер

Евакуація в Росію

Світлана: З Інною ми жили в одному будинку, але познайомилися 13 березня під час евакуації, коли вивозили сусідів. І відтоді ми весь час разом, тому що тепер ми сім’я. Потім скрізь говорили, що ми сестри, щоб нас не розлучили.

Мій чоловік Саша нас вивіз, і йому дозволили повернутися й забрати ще кілька людей із двору. Хотів потім ще повернутися, щоб забрати хоча б дітей, тому що їх там багато залишалося — але ні.

Кадирівці почали з автомата стріляти, один озвірів, сказав: «Ідіть нахуй звідси. В Маріуполь ви більше не заїдете».

Поруч із містом є селище Старий Крим. Там уже були росіяни. Нас туди відправили і два дні тримали у військовій комендатурі, перевіряли. Стверджували, що багато «джихадмобілів», які приїжджають на блокпост і вибухають. Щоби солдати ЗСУ приїжджали на блокпост і підривали самі себе? Це ж просто сміх!

Ми бачили, як із Маріуполя вивозили чоловіків. Спочатку чоловіків у формі ЗСУ з чорними пакетами на головах, їх заводили в автобус і вивозили. А вдруге — коли вони їхали в нашій колоні. Вони були в одних трусах, побиті, при нас їх водою обливали. Їх посадили в окремий автобус. Ми їхали, і посеред поля він звернув убік. Більше той автобус за нами не їхав.

У чотирьох моїх знайомих, які змогли виїхати, пропали чоловіки. Просто пропали. Сидить сім’я в підвалі, чоловік виходить, так би мовити, добути їжі. Пішов — і пропав.

Син колеги мого чоловіка залишився в Маріуполі, не можуть знайти. Йому 35 років — вік такий... Зараз дуже багато чоловіків зникає. Швидше за все, їх убивають, як і скрізь. Тому що чоловіки не простять того, що росіяни вчинили. Раніше місто було здебільшого лояльним до Росії. Донбас є Донбас, особливо коли почалася ця історія з мовним законом. Але тепер інакше.

Інна: Ми виїхали 13 березня, а 14-го зібрали евакуацію. Росіяни прямо на танках заїхали в наш двір і всіх евакуювали на Старий Крим.

Три КамАЗи були з жінками й дітьми, в четвертому — чоловіки. Ну, і в нього спочатку почали снайпери стріляти, а потім прилетів снаряд. І це було не ЗСУ.

Світлана: У багатьох забирали транспорт. Нашого кума ледь не розстріляли. Він був обласним наркологом, а медики —військовозобов’язані, і він до останнього їздив на роботу. Його спинили кадирівці, поставили на коліна, забрали машину.

Сім’я моєї свахи мала дві фури — у них був бізнес, возили овочі оптом з-під Херсона. До них прийшли кадирівці й сказали, що треба машини. Але не забрали — фури були без акумуляторів, їх спеціально раніше зняли. Через 15 хвилин прилетіли снаряди. І машин не залишилося.

Автомобіль, на якому Світлана, Олександр, Інна та пес Тайсон виїжджали з Маріуполя. Джерело: приватний архів Світлани

У Старому Криму забирають машини, особливо якщо якісь джипи, мікроавтобуси. Номери знімають, букву «Z» клеять. Нам теж наклеїли прямо на блокпосту. Сказали, що «Z» — це тепер наш номер. Один номер Саша попросив кадирівця залишити на згадку, а той відкручує їх зі словами: «Українські номери вам більше не знадобляться».

У військовій комендатурі у Старому Криму ми пробули два дні. Потім нас відправили в «ДНР» у Докучаєвськ. Там зняли відбитки пальців, в анфас і у профіль сфотографували, зберегли всі контакти в телефонах і тримали нас три дні в школі. Не дозволяли нікуди виходити. Не можна було поміняти гривні, купити сімку, заправити машину. «Завтра буде автобус». — «Куди автобус?» — «Ми поки не знаємо». Виявилося, що в Ростов, а ми за ним повинні їхати.

Їдуть автобуси, за ними ми автівкою. Попереду поліція, позаду військові машини. Сказали, що в Ростові і житло дадуть, і допомогу. На Азовській митниці ми провели 12 годин. Перевіряли всі автобуси, всіх людей. Приїхали на залізничний вокзал десь біля 11 вечора. Стоїть спецпотяг. Стоять люди, бігає якийсь чоловічок і кричить: «Швиденько, швиденько вантажимося!» Автобус дверей не відкриває. Ми підходимо до волонтерів, питаємо, куди потяг — «Ярославль, здається».

Спершу привезли людей із пункту тимчасового розміщення (ПТР), у Таганрозі їх теж завантажили в потяг. Автобуси почали відкривати, коли цих людей уже завантажували, щоб ніхто нікуди не втік.

Кажуть: «Ви приїдете в Ярославль, вам там відразу і житло, і допомога, і все. Але якщо ви не поїдете зараз у Ярославль, нічого вам не буде». Ми кажемо, що ми на машині й нам треба переночувати. Трапився якийсь місцевий волонтер, який допоміг нам дістатися до ПТР у Таганрозі. Приїхали туди о другій ночі, а вранці нас уже намагалися відправити в Тулу. Казали мені: «Їдьте, а чоловік потім приїде».

Щоб нас нікуди не відправили, ми говорили, що в нас у Білорусі сестра. Щоби не відправили в усю цю фігню — Пенза, Тула, Рязань, Владімір, Ярославль — депресивні райони Росії.

Ті, хто туди доїхав, живуть на якихось турбазах. У них забрали паспорти, але зв’язок нібито є, росіяни роздають свої сім-карти. З Росії ці люди виїхати не можуть.

Люди залишають записки своїм близьким, із якими вони втратили зв’язок. Пункт тимчасового розміщення евакуйованих мешканців під Маріуполем. Джерело: Медуза

Ми хотіли повернутися додому, але нам сказали, що нас не випустять із Росії в Україну. Хоча й повертатися нема куди.

У нас ані бензину, ані грошей, гривні на рублі ці ідіотські не обміняти. Обіцяли допомогти? Дайте нам грошей, ми машину заправимо й поїдемо.

Інна: Підходить якийсь вірменин: «Негайно сумки зібрали, забирайтеся». — «Слухайте, я не можу виїхати, не маю на чому». — «У нас тут не туристична агенція!» А я туристка з Маріуполя, так? Мені більше робити нема чого? Я сиділа в своїй трикімнатній квартирі, у мене було все, робота, життя. Мені 50 стукнуло! Я внуків маю!

Світлана: Росіяни такі зашорені. Їм кажеш правду, а вони: «У нас інше говорять». Телевізор у них інше говорить. Путін же не так сказав.

Коли розповідаєш правду, вони кажуть: «Закрийте рота, будьте вдячні, от ви так приїхали, у нас через вас ціни виросли». Через нас? Ціни у вас виросли через вашого Гітлера і санкції.

Через нас? Ми вас просили? «От ви “ДНР–ЛНР” жити не давали». Ми не давали? Ми не чіпали нікого. Ставлення таке, наче ми —нацисти.

У Таганрозі ми просиділи шість днів. Жодної допомоги не дочекалися.

У Росії нас викликали до якогось полковника з ФСБ, він сказав: «Ви повинні дати під запис інтерв’ю про злочини українських військових проти мирного населення. Ми збираємо докази. Інакше ніхто вас не випустить». Але мій дім розбили кадирівці! Я всім у Таганрозі це говорила.

В інтерв’ю я говорила так, як і було. Сказала, що стріляють і одні, й інші. Будинки руйнуються від снарядів і тих, і інших. Але мій дім розбили кадирівці.

Кажуть, мовляв, я повинна сказати щось про гуманітарну допомогу, як росіяни допомагали. Кажу, що мені — ніяк. У ПТР потримали і тричі на день якийсь суп на воді дали — це гуманітарна допомога? Я не вважаю це гуманітарною допомогою. В Маріуполь нічого не привозили. Ні Україна, ні Росія. Це потім, коли вони вже зайняли місто. Але це ж вони його розбомбили! Захерачили авіабомбу в драмтеатр, загинуло 300 людей — і це тільки офіційно. Дочка мого чоловіка і її четверо дітей були в тому районі. Зв’язку в нас нема, і ми досі її не знайшли. Ми не знаємо, де вона. Дуже велика підозра, що вона там у сховищі була. У неї будинок поруч із драмтеатром. Що я можу сказати?

Мене цей ФСБ-вець питає: «А як ви ставитеся до військової операції Росії на території України?» А як я можу ставитися? Я рада! Не могла дочекатися, коли ви почнете!

Так, у Маріуполі ми бачили нацистів: це кадирівці, які стояли й розбивали мій дім. А «Азов» — ну які ж вони нацисти? Ми з ними жили вісім років. Нічого поганого вони нам не робили.

Жили в якомусь гуртожитку, стояли з нами в тих самих чергах. Звичайні люди. Ми в Маріуполі не бачили нічого такого, ні фашистів, ні націоналістів.

Інна: Одного разу сидимо, нас годують благодійним обідом. Я кажу: дожили до 50 років, сидимо, їмо суп цей на воді й радіємо, що їмо гаряче. Ти могла таке уявити? Хоча би місяць тому?

І ще місцевий персонал у ПТР нам каже: «Ви повинні бути вдячні, що ми вас визволили. Понаїжджали, тубільці». Від чого ви мене визволили?

У мене немає закордонного паспорта, я ніколи не виїжджала з України. Я пропонувала чоловіку зробити паспорти, в гості до моїх подружок з’їздити, але він відмахнувся. Ми не збиралися нікуди, нам не треба. Я не думала, що в Польщу потраплю.

Світлана: Для нашої сім’ї це вже друга війна. Я переїхала в Україну через кавказьку війну. Я із Сухумі, моя сім’я переїхала в Маріуполь. Ми вже починали з нуля, але мені тоді було 18 років.

Маріуполь, 27 березня 2022 року. Джерело: East News

Життя у Польщі

Інна: До Польщі ми приїхали, тому що в нас тут є знайомі, але ми хотіли просто втекти кудись чимдалі.

Ми їхали просто так. Подзвонили друзям — вони кажуть: приїжджайте й будемо вирішувати вже на місці. Нам все одно нема куди повертатися. В Росії ми б не залишилися. У Білорусі нас на якийсь час прийняли віряни.

Світлана: Але в Білорусі ми не захотіли залишатися. Ми якраз їхали через всю країну й бачили, яка там техніка іде в Україну.

Інна: Будемо шукати роботу й житло. Хочемо жити в тихому передмісті. У Лодзі багато машин, такий рух. Нам би щось тихіше, будиночок, земелька. Руки-ноги є.

У мене двоє синів, вони працювали тут у Польщі. Один залишився в Нікополі, у Дніпропетровській області, сім’ю відправив, а сам не встиг виїхати по робочій візі. Сказав, що піде в тероборону. А менший, який тут у Бидґощі, кричить: «Я поїду теж, когось уб’ю».

Центр Маріуполя. Початок квітня 2022. Джерело: УНІАН

Світлана: А в мене тепер сім’я розділилася. Маму мою з лівого берега вивезли в «ДНР» у селище до сестри. І друга сестра з чоловіком добралися до них.

Всі, хто з Маріуполя, природно, проти Росії, а ті, хто був у «ДНР» — за Росію. Мама дзвонить і каже: «Я не знаю, як тут бути». Але й подітися нікуди.

Дуже хочеться додому. Я не можу дивитися відео з Маріуполя. По-перше, боляче це бачити. По-друге, я хочу додому. Ми жили, місто розвивалося, який би не був мер, у нас будувалися дороги, парки. Дуже красиве місто було. Навіть якщо порівняти з тим самим Донецьком. Росія прийшла, все розгромила під нуль.

Я запам’ятала своє місто геть розбитим, спаленим. Я запам’ятала своїх сусідів, людей із підвалу. Цю дівчину з грудною дитиною, в якої не було молока. Добре, що ми мали молоко в тетрапаках із терміном придатності до квітня. Виходять із підвалу дітки — всі брудні, мордочки чорні, доріжки від сліз. Мені це найбільше запам’яталося. За що?

Війна — це біль, сльози. Ненависть. Не з мого боку, а ненависть, із якою нас убивали. Цілеспрямовано стирали місто разом із людьми з лиця землі.

Інна: Якщо буде Україна, ми повернемося. Якщо буде Росія, то ні. Нас прийняли у Польщі. Коли ми сюди приїхали, наступного ранку нам уже захотілося додому. Все таке чуже.

Надія на повернення є, але вона тане. Судячи з руйнувань у місті, там нічого не залишилося. Нема чого відновлювати. Це буде дуже довго. Чи ми доживемо до того часу? Пів України Росія стерла з лиця землі. Навіщо? Навіщо було вбивати людей?

Світлана: Говорять про мову…

Інна: Ніхто нас через російську мову не ображав. Останнім часом я працювала кондуктором в автобусі. Повідомили, що виходить закон і треба буде з пасажирами розмовляти українською мовою. Керівництво сказало: можете просто привітатися: будь ласка, доброго дня, доброго ранку. Але буквально за день усе це зійшло нанівець.

Світлана: Нам у магазині теж сказали, що ми повинні обслуговувати покупців українською. Але за законом, якщо покупець говорить російською, відповідаєш йому також російською мовою.

Інна: Ніхто з України нас не утискав.

Переклав Андрій Савенець