25 грудня 2021 року Дмітрій Пєсков, прессекретар Владіміра Путіна, відповідаючи на запитання, чи планує Росія вести війну з іншими країнами, заявив, що Росія ніколи ні на кого не нападала першою. Майже це саме він повторив 20 лютого цього року.

Дмітрій Пєсков

Упродовж усієї своєї історії Росія ніколи ні на кого не нападала. І Росія, яка пережила стільки воєн, — остання країна в Європі, яка взагалі хоче вимовляти слово «війна».

При цьому Пєсков звинуватив Захід у «сіянні істерії» з приводу того, що начебто Росія готує напад на Україну, який, як відомо, відбувся через якихось чотири дні.

Можемо припустити, що висловлювання Пєскова було зумисне висловленою брехнею, проте чимало росіян, ба навіть більшість, могло сприйняти її як беззаперечну правду. Адже міт про те, буцім Росія ніколи ні на кого не нападала, міцно вкоренився у російській свідомості.

Звичайно ж, професійні історики можуть лише знизати плечима. Вони скажуть, що агресивних воєн в історії Росії було без ліку. Досить згадати, що у всіх війнах (крім однієї), які з кінця XV сторіччя точилися проти Польщі, Литви, а пізніше Речі Посполитої, агресором була саме царська Росія. Москва виступила ініціатором війни зі Швецією 1700 року, частини воєн із Туреччиною. Вона відповідальна за захоплення України в 1919–1920 роках, чию незалежність визнала 1918 року, а також за завоювання Грузії 1921-го. 1939 року СРСР вчинив агресію проти Польщі та Фінляндії, потім 2008 року Росія напала на Грузію й, зрештою, 2014 року — на Україну (остання агресія переродилася в сьогоднішню війну).

Натомість мало хто з дослідників минувшини поставить під сумнів твердження, що Росія стала жертвою польської воєнної інтервенції на початку XVII сторіччя, під час так званої Смутної доби, а пізніше, на неї напав Наполеон 22 червня 1812 року і Гітлер — того ж дня 1941 року. У цих трьох випадках можна говорити про агресивну війну, оголошену Росії. Водночас ретельний опис причин цих конфліктів вимагає ретельного врахування всіх нюансів й інтерпретацій, які сильно відрізняються від тих, що популярні в Росії.

Романов запрошує поляка на московський трон

Від 2005 року Росія 4 листопада святкує День народної єдности. Це свято подається як річниця вигнання поляків із Кремля або ж (у повній версії) — річниця капітуляції гарнізону Речі Посполитої в Кремлі перед російськими ополченцями під проводом князя Дмітрія Пожарського та купця Кузьми Мініна. Цей день має символізувати завершення Смутних часів, що ознаменувалися втручанням європейських держав, передовсім Польщі, у російські справи, та початок відновлення величі Росії.

Патріарх Кірілл

А страшні Смутні часи, коли народ впав у безпам’ятство, коли втратились усі життєві орієнтири, так що країна була готова визнати будь-якого сильного зовнішнього правителя, навіть окупанта? Тоді серйозно говорили про те, що на російський престол слід поставити польського короля, і значна частина російської аристократії таки схилялася до такого розв’язання проблеми! Стоять поляки в Москві, захопили столицю — а може, це не так уже й погано? Адже вони — західний, освічений народ. То чи варто нам чинити опір?

Такою у загальних рисах уже багато років є путінська інтерпретація історичної політики. Зрештою, в цьому плані вона звертається до царських часів, адже пам’ять про капітуляцію польського гарнізону вшановувалася від 1649 року, цю подію навіть відзначали на день раніше, щоб вона припадала на свято Казанської Божої Матері (не 7 листопада, в день капітуляції гарнізону, а 6 листопада). Образ смути як польської агресії поширився також завдяки драмі Алєксандра Пушкіна «Боріс Ґодунов», опері Міхаіла Ґлінки «Життя за царя» й геніальній опері Модеста Мусорґського «Боріс Ґодунов».

Натомість росіянам не розповідають, що так звана польська інтервенція значною мірою була громадянською війною в Росії. Причому Польщу — в російському наративі — можна звинувачувати передовсім у тому, що вона підтримала одну зі сторін, а зокрема 1604 року запобігла вторгненню на московську територію особистих полків Лжедмітрія Самозванця, удаваного сина Івана Ґрозного, а насправді, найімовірніше, — ченця, що втік із монастиря. Заручившись підтримкою кількох магнатів із Речі Посполитої, він вирішив з їхньою допомогою захопити владу в Кремлі — як виявилося, успішно. Правив рік, після чого його вбили, а посольство Речі Посполитої, яке прибуло на його весілля, інтернували. Та навіть ця подія не призвела до війни, проти якої виступив Сейм. Інтервенція Польщі як держави відбулася лише через три роки, 1609-го, коли тодішній цар Васілій Шуйський уклав союз зі Швецією, що передбачав, зокрема, спільну боротьбу проти Польщі.

Річ Посполита відреагувала на це: війська короля Жиґимонта (Сиґізмунда) III взяли в облогу Смоленськ, а окремий корпус під командуванням гетьмана Станіслава Жолкевського спільно з польсько-литовськими найманцями Лжедмітрія ІІ (буцімто вцілілого з погрому Лжедмитрія І) під Клушином розгромив військо царського брата Дмітрія Шуйського, що йшло на підмогу обложеному Смоленську. Коли до Москви наблизились польсько-литовські загони, московські бояри вирішили, що найкращим способом закінчити нищівні для країни війни стане обрання царем королевича Владислава, сина Жиґимонта III Вази. Архітектором цього договору була рада з семи московських бояр — так звана Семибоярщина, яка захопила владу, скинувши з престолу Васілія Шуйського. Восени 1610 року полки Жолкевського ввійшли в Москву, а до Жиґимонта ІІІ, який тримав у облозі Смоленськ, вирушила московська делегація з завданням добитися цілковитого миру. До складу посольства входив колишній патріарх Лжедмітрія ІІ Філарєт (Романов), який раніше зазнав утисків із боку Васілія Шуйського як лідер опозиційного сімейства, яке, за багатьма ознаками, і стояло за першим Самозванцем.

Але вже через кілька місяців після підписання угоди про обрання Владислава у Нижньому Новгороді вибухнуло повстання, яке, поширившись на Москву, змусило польський гарнізон Кремля капітулювати. Земський собор 1613 року обрав царем сина Філарета — Міхаіла Романова. Натомість батько, який став фактичним співправителем Росії, а 1619 року також Патріархом Московським, був особливо зацікавлений у тому, щоб мінімізувати свою участь у запрошенні Владислава Вази на московський трон і пропагувати образ Смутних часів як агресії Заходу. Само собою зрозуміло, що офіційна російська історіографія пізніше культивувала цей міт.

Наполеон — нападав чи визволяв?

Для російської історичної свідомости у XIX сторіччі війна 1812 року з Наполеоном була визначальною подією — такою для наших сучасників є Друга світова. На державному рівні вона була вшанована хоча б зведенням храму Христа Спасителя у Москві чи представленою в Ермітажі окремою картинною галереєю, присвяченою полководцям цієї війни. Великі творці російської культури присвячували їй свої твори, як, скажімо, письменник Лєв Толстой («Війна і мир») чи художник Васілій Вєрєщаґін, а композитор Пьотр Чайковський скомпонував особливу увертюру «1812 рік» — для того, щоб її виконати, симфонічний оркестр повинен був мати у своєму складі гармати. У російській історіографії та культурній традиції цю війну називають вітчизняною і нікому навіть не думку не спадає поставити це під сумнів.

По суті, однак, війна Наполеона з Росією, яку французький імператор назвав польською війною, велася великою мірою саме заради відбудови Польщі, під якою малося на увазі (відповідно до тогочасної епохи) сукупність територій Речі Посполитої до її поділів, країни, яку нещодавно — 1795 року — стерли з мапи Європи. Згадаймо лишень, із яким захопленням вітала Наполеона литовська шляхта, що було увіковічено, наприклад, у «Пані Тадеуші» Адама Міцкевича, чи мешканці Вільна — це описував, скажімо, Роман Солтик, майбутній генерал і автор ідеї детронізації Ніколая І із трону польських королів, а тоді, 1812 року, — солдат наполеонівської армії.

Роман Солтик

Наш в’їзд до міста був тріумфальним. На вулицях і площах юрмилося повно людей. З усіх вікон виглядали дами. Здавалося, що кожна рука махає хустинкою, а вигуки радости лунали буз упину.

Подібних свідчень збереглося чимало.

У зв’язку з цим постає цілком виправдане питання: чи можна вторгнення в Литву французьких і польських військ (збройних сил Варшавського кназіства), а також підрозділів інших союзників Наполеона назвати нападом на Росію? Так, якщо взяти до уваги суто формальний критерій — її суверенітет над цими землями в очах переважної більшости держав. Однак, беручи до уваги юридичні аспекти, слід пам’ятати, що практично ніхто з поляків не признавав законність поділів Речі Посполитої; і навіть деякі юристи у ХХ столітті доводили, що Росія, Пруссія та Австрія порушили основні принципи чинного у XVIII столітті міжнародного права. Вони доводили, що Річ Посполита існувала як держава у своїх кордонах до поділів упродовж усього ХІХ століття, і лише коли польський народ відновив контроль над територією своєї держави, Польща передала деякі свої землі сусідам. У такому ракурсі вторгнення наполеонівської армії в Литву було б не стільки агресією проти Росії, скільки спробою визволити частину Польщі з-під російської окупації (яка польською мовою називається словом zabór, від zabrać, себто забрати, відібрати), а похід на Москву виглядав би в цій ситуації неминучим наслідком спротиву Росії та бажанням втримати нелегітимну і нелегальну владу над частиною Польщі.

Саме так ці події інтерпретували тогочасні польські еліти. Пригадаймо, що ще 28 червня 1812 року конфедеративний Сейм Варшавського князівства проголосив перетворення держави на Королівство Польське і приєднання до нього так званих відібраних земель — Литви й Руси (так польською мовою тоді називали українські землі), анексованих Росією в 1772–1795 роках. Через три дні, 1 липня 1812 року, Наполеон сформував у Вільні Комісію Тимчасового уряду Великого Князівства Литовського, яка двома тижнями пізніше ввійшла під підпорядкування Сейму, що засідав у Варшаві.

Схожих висновків ми дійдемо, якщо за критерій оцінки дій Наполеона приймемо волю місцевого населення. Вторгнення Великої армії сприймалося як визволення, повернення колишнього, природного порядку речей. Польські війська вважалися своїми.

Як відомо, похід Наполеона завершився його поразкою, але в політичному плані він переконав європейські уряди в необхідності розв’язання польського питання іншим чином, ніж 1795 року. Тому на Віденському конгресі ухвалили перетворити більшість території Варшавського князівства у Королівство Польське, присвоївши землям, які передавалися Росії, назву, яка мала раз і назавжди зникнути (за підписаною в січні 1797 року конвенцією держав, що розділяли Річ Посполиту). Що не менш важливо, у першій статті Заключного акту конгресу підтверджувалося існування польської нації — звісно, у політичному розумінні, на території Речі Посполитої до її поділів.

Коли Німеччина напала на СРСР?

Так звана Велика вітчизняна війна, якою в Росії називають війну Радянського Союзу з Третім райхом у 1941–1945 роках, своєю назвою безпосередньо відсилає до Вітчизняної війни 1812 року. СРСР втратив у ній понад 20 мільйонів людей, а перемога над Німеччиною стала джерелом державного статусу совєтської імперії після Другої світової війни та предметом гордощів чи не кожного росіянина.

Якщо розгром гітлерівського тоталітаризму дійсно відбувся коштом величезних жертв з-поміж солдатів Червоної армії, то переконання (одне з основоположних для російської пам’яті про Другу світову війну) про те, що Німеччина та її союзники віроломно напали на СРСР саме 22 червня 1941 року, можна піддати сумніву.

Річ у тому, що СРСР вступив у Другу світову війну двома роками раніше, 17 вересня 1939 року, причому як тактичний союзник Німеччини. Напад на Польщу був не лише порушенням Ризького мирного договору, що визначав польсько-совєтський кордон, але й пакту Бріана – Келлоґа 1928 року, який оголосив війну незаконною — як інструмент зовнішньої політики, а також Лондонської конвенції про визначення агресії, яку Москва радо підписала 1933 року. Польща висловила офіційний протест як проти агресії, так і проти анексії Радянським Союзом окупованих воєводств, здійсненої 1 i 2 листопада 1939 року. Дві держави перебували в стані війни.

Через два місяці після нападу на Польщу, 30 листопада, СРСР порушив аналогічні зобов’язання стосовно Фінляндії, напавши на неї теж. У відповідь на цю агресію Ліга Націй, попередниця ООН, виключила СРСР зі своїх членів. Затятий опір фінів схилив Сталіна до підписання миру 12 березня 1940 року, але Фінляндія заплатила за нього високу ціну — їй довелося передати Радянському Союзу близько 9 % своєї території.

Постає очевидне питання про правову дієвість зобов’язань, прийняття яких було наслідком того, що одна зі сторін договору вела незаконну війну проти іншої сторони. Це своєю чергою впливає на оцінку дій фінів 1941 року. Схоже запитання можна поставити щодо Румунії, яку СРСР наприкінці червня 1940 року під загрозою війни змусив передати йому Північну Буковину зі столицею в Чернівцях.

Таких сумнівів немає у випадку оцінки включення Литви, Латвії та Естонії до складу СРСР у липні 1940 року. Це була анексія, а отже, незаконне приєднання, і це означало, що з юридичної точки зору Москва не набула права суверенітету над територіями цих держав — вони були просто окуповані Радянським Союзом.

На тлі наведених міркувань легше зрозуміти, що вторгнення німецьких військ 22 червня 1941 року на основній ділянці наступу було просто усуненням із території Польщі та Литви (держав, які перед цим окупував Радянський Союз) совєтських військ і встановленням над ними контролю іншим окупантом, себто Німеччиною. Адже, зрештою, перші битви точилися не на території СРСР, а навколо окупованих Бреста, Гродна, Бродів, Луцька та литовського Расейняя — тижнева оборона Брестської фортеці посіла в російській історичній пам’яті таке ж місце, що й оборона Вестерплатте у польській.

Якщо не брати до уваги Бесарабію, то Вермахт фактично атакував совєтські території аж у липні 1941 року, а залишив їх улітку 1944-го, коли, зокрема, було звільнено Мінськ. У наступні місяці війна точилася на території Польщі — Кремль висловлював претензії майже на її половину — а також балтійських держав і союзників Німеччини в Центральній Європі.

Деконструкцію російського міту про те, буцім Росія ніколи не нападала першою, можна було б доповнити критичним аналізом брехні російської влади й маніпуляцій істориків, які ставлять під сумнів скоєння російськими підрозділами воєнних злочинів. Зрештою, заперечення масових страт у Бучі під Києвом чи ракетного обстрілу залізничного вокзалу в Краматорську — злочинів, які так шокували світ навесні 2022 року — один в один нагадує заперечення масштабів масової різанини у варшавській дільниці Праґа: 1794 року її вчинили загарбники польської столиці — війська Алєксандра Суворова, одного з найбільш мітологізованих російських національних героїв. Аналогії можна провести також із брехнею про Катинь. Детальніше висвітлення цієї теми вимагало б окремого тексту.

Переклав Андрій Савенець

Стаття була опублікована в історичному журналі Mówią Wieki, №5/2022