Я провела в Донецькій області 11 днів. До Луганської, з міркувань безпеки, не поїхала. За півтора тижня на моїх очах знищили пів Соледара, а на Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівку та Бахмут кидали ракети. Росіяни також обстрілювали міста з артилерії й літаків. Я виїхала, але українці, які там залишилися, стикаються з цим щодня. І багато з них нікуди не виїде. «Це наша земля», — повторюють вони.

У центрі Слов’янська в середу на вулиці ні душі. Але на головній площі на лавці сидить літня жінка, читає книжку. А навколо такий гуркіт від артилерії, що важко зібратися з думками. У Слов’янську постійно гучно, тому що він уже впритул до теперішньої лінії фронту. У містян навіть може виникнути дежавю, адже 2014 року війна на Донбасі починалася саме з цього міста. Тоді сепаратисти ще у квітні намагалися його захопити, що їм, зрештою, вдалося на початку травня, а в липні того ж таки 2014-го Слов’янськ звільнили.

Вітальний знак із назвою міста обстріляли під час боїв, а згодом навколо отворів хтось домалював квіти. Досі на в’їзді можна побачити залишки будівель — це були перші воєнні руйнування на Донбасі, які я побачила, потрапивши туди 2018 року, коли ми із Міхалом Потоцьким почали працювати над книжкою «Чорне золото. Війни за вугілля Донбасу». Масштаби тодішніх руйнувань не до порівняння із сьогоднішніми — 2014 року росіяни не вдавалися до ракетних обстрілів.

Я підсідаю до тієї старенької. Спочатку вона дивується, але почувши, що я з Польщі, починає розмовляти охочіше. Каже, що не може більше всидіти вдома, що весна така гарна, а вона завжди приходить сюди почитати, тож не збирається змінювати своїх звичок. Але коли починається повітряна тривога, я все ж переконую її піти додому. Вона дивиться на мене зі співчуттям (тут насправді мало хто реагує на сирени, які безперестану виють майже три місяці), але ми разом встаємо з лавки. На Донбасі сирени виють протягом усієї тривоги, а не тільки на її початку і при скасуванні. Іноді це означає виснажливі звуки аж до 20 годин на добу. Ні, до такого не можна звикнути. Цей звук пронизує мозок. А коли до нього додається артилерійська канонада, то про нормальне життя годі й мріяти. І все ж... У цьому плані українці неймовірні.

Починаються чергові російські атаки на Соледар. Мене зупиняють військові, немісцеві: де тут шиномонтаж? Бо за мапою, повинен бути десь тут. Не маю уявлення, адже ми стоїмо на в’їзді в місто. Ні на що не зважаючи, вони продовжують шукати.

У центрі, поруч із розбомбленим у вівторок уранці супермаркетом АТБ — група людей із покупками. При цьому з одного боку працює українська протиповітряна оборона, а з іншого — російська артилерія. Над нами знову пролітає російський літак. Запитую в людей, чому вони саме зараз вирішили скуповуватися. Знову бачу здивування в очах: ну, вже кілька днів тут не доводиться сподіватися кращої нагоди.

Росіяни напосілися, зокрема, на Соледар і Бахмут, позаяк захоплення цих місць неабияк би їм допомогло при оточенні українців на Донбасі. З цієї самої причини в іншому кінці області вони намагаються з північного заходу ввійти у Слов’янськ. Росіяни вже контролюють значну частину Луганщини (там поблизу Лисичанська та Сєверодонецька ведуться запеклі битви, за останню добу загинуло кільканадцять мирних жителів), тому зараз бої точаться за Донецьку область, де за минулу добу також загинуло кілька людей. Росіяни хочуть взяти під повний контроль трасу Лисичанськ – Бахмут і таким чином повністю відрізати Луганщину від решти України.

У краматорський супермаркет завезли колу. Справжню, бо різноманітні колоподібні продукти є повсюди. Її змели з прилавків швидше, ніж випічку, яка зазвичай розходиться в першу чергу. Це неймовірно, що навіть в обстрілювані міста вдається доставляти продукти. Вервечки вантажівок, які колись так дратували, зараз дуже тішать око, особливо коли знаєш, що це перевозять продовольство. Але біля самої передової — наприклад, неподалік Лиману — ситуація з цим уже набагато гірша.

«Виїжджай до настання темряви», — кажуть мені солдати в Соледарі, які якимось дивом роздобули для мене бензин. Солярку там ще можна дістати, бо її переважно використовують військові, але бензин — справді на вагу золота. Зрештою, про це свідчить його ціна, яку я бачу, коли виїжджаю з Донбасу через Покровськ: 80 гривень за літр, себто приблизно 12 злотих. Я виїжджаю, бо хто-хто, а солдати добре знають, що кажуть. Залишаю тут багато друзів — як цивільних, так і військових.

Серед них Дарія Волкова, лікарка з Соледару, — росіяни одного разу вже змусили покинути її домівку в Донецьку, а батьківську хату в Мар’їнці знищили вщент. Вона приносить мені на прощання дві великі грудки чистої солі, яку тут видобувають у шахтах «Артемсолі» (одну з них розбомбили, а осередок підприємства в середу знищили ракети). Наше прощання з військовими — мабуть, найбільш незвичне прощання в моєму житті: «по-ведмежому», бронежилет у бронежилет, під безперестанні звуки вибухів. «Це наші», — усміхаються солдати.

Боротьба за Донбас, що точиться нині, визначить не лише майбутнє цієї війни й України загалом, але й майбутнє всього західного світу, який із 2014 року не звертав увагу на дії Росії в Луганській та Донецькій областях. Тому вже немає Маріуполя. Тому незабаром може не стати й Соледара і Сєверодонецька. І наслідки будуть вимірюватися не тільки людськими життями, яких уже не повернути, а й майбутніми жертвами. Адже основа економіки Донбасу — промисловість. Заводи, які тут бомбардують (як-от Азовсталь у Маріуполі, «Кнауф» у Соледарі, «Азот» у Сєверодонецьку), самі собою є хімічними бомбами. Далекосяжні наслідки їхнього знищення в майбутньому можуть коштувати ще багато нових людських жертв.

Переклала Марія Шагурі