Я провела в Донецькій області 11 днів. До Луганської , з міркувань безпеки, не поїхала. За півтора тижня на моїх очах знищили пів Соледара, а на Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівку та Бахмут кидали ракети. Росіяни також обстрілювали міста з артилерії й літаків. Я виїхала , але українці, які там залишилися, стикаються з цим щодня. І багато з них нікуди не виїде. «Це наша земля» , — повторюють вони.
У центрі Слов’янська в середу на вулиці ні душі. Але на головній площі на лавці сидить літня жінка , читає книжку. А навколо такий гуркіт від артилерії, що важко зібратися з думками. У Слов’янську постійно гучно, тому що він уже впритул до теперішньої лінії фронту. У містян навіть може виникнути дежавю, адже 2014 року війна на Донбасі починалася саме з цього міста. Тоді сепаратисти ще у квітні намагалися його захопити , що їм, зрештою, вдалося на початку травня, а в липні того ж таки 2014-го Слов’янськ звільнили.
Вітальний знак із назвою міста обстріляли під час боїв , а згодом навколо отворів хтось домалював квіти. Досі на в’їзді можна побачити залишки будівель — це були перші воєнні руйнування на Донбасі, які я побачила, потрапивши туди 2018 року, коли ми із Міхалом Потоцьким почали працювати над книжкою «Чорне золото. Війни за вугілля Донбасу». Масштаби тодішніх руйнувань не до порівняння із сьогоднішніми — 2014 року росіяни не вдавалися до ракетних обстрілів.
Я підсідаю до тієї старенької. Спочатку вона дивується , але почувши, що я з Польщі, починає розмовляти охочіше. Каже, що не може більше всидіти вдома, що весна така гарна, а вона завжди приходить сюди почитати, тож не збирається змінювати своїх звичок. Але коли починається повітряна тривога, я все ж переконую її піти додому. Вона дивиться на мене зі співчуттям (тут насправді мало хто реагує на сирени, які безперестану виють майже три місяці), але ми разом встаємо з лавки. На Донбасі сирени виють протягом усієї тривоги, а не тільки на її початку і при скасуванні. Іноді це означає виснажливі звуки аж до 20 годин на добу. Ні, до такого не можна звикнути. Цей звук пронизує мозок. А коли до нього додається артилерійська канонада, то про нормальне життя годі й мріяти. І все ж... У цьому плані українці неймовірні.
Починаються чергові російські атаки на Соледар. Мене зупиняють військові , немісцеві: де тут шиномонтаж? Бо за мапою, повинен бути десь тут. Не маю уявлення, адже ми стоїмо на в’їзді в місто. Ні на що не зважаючи, вони продовжують шукати.
У центрі , поруч із розбомбленим у вівторок уранці супермаркетом АТБ — група людей із покупками. При цьому з одного боку працює українська протиповітряна оборона, а з іншого — російська артилерія. Над нами знову пролітає російський літак. Запитую в людей, чому вони саме зараз вирішили скуповуватися. Знову бачу здивування в очах: ну, вже кілька днів тут не доводиться сподіватися кращої нагоди.
Росіяни напосілися , зокрема, на Соледар і Бахмут, позаяк захоплення цих місць неабияк би їм допомогло при оточенні українців на Донбасі. З цієї самої причини в іншому кінці області вони намагаються з північного заходу ввійти у Слов’янськ. Росіяни вже контролюють значну частину Луганщини (там поблизу Лисичанська та Сєверодонецька ведуться запеклі битви , за останню добу загинуло кільканадцять мирних жителів), тому зараз бої точаться за Донецьку область, де за минулу добу також загинуло кілька людей. Росіяни хочуть взяти під повний контроль трасу Лисичанськ – Бахмут і таким чином повністю відрізати Луганщину від решти України.
У краматорський супермаркет завезли колу. Справжню , бо різноманітні колоподібні продукти є повсюди. Її змели з прилавків швидше, ніж випічку, яка зазвичай розходиться в першу чергу. Це неймовірно, що навіть в обстрілювані міста вдається доставляти продукти. Вервечки вантажівок, які колись так дратували, зараз дуже тішать око, особливо коли знаєш, що це перевозять продовольство. Але біля самої передової — наприклад, неподалік Лиману — ситуація з цим уже набагато гірша.
«Виїжджай до настання темряви» , — кажуть мені солдати в Соледарі, які якимось дивом роздобули для мене бензин. Солярку там ще можна дістати, бо її переважно використовують військові, але бензин — справді на вагу золота. Зрештою, про це свідчить його ціна, яку я бачу, коли виїжджаю з Донбасу через Покровськ: 80 гривень за літр, себто приблизно 12 злотих. Я виїжджаю, бо хто-хто, а солдати добре знають, що кажуть. Залишаю тут багато друзів — як цивільних, так і військових.
Серед них Дарія Волкова , лікарка з Соледару, — росіяни одного разу вже змусили покинути її домівку в Донецьку, а батьківську хату в Мар’їнці знищили вщент. Вона приносить мені на прощання дві великі грудки чистої солі, яку тут видобувають у шахтах «Артемсолі» (одну з них розбомбили, а осередок підприємства в середу знищили ракети). Наше прощання з військовими — мабуть, найбільш незвичне прощання в моєму житті: «по-ведмежому», бронежилет у бронежилет, під безперестанні звуки вибухів. «Це наші» , — усміхаються солдати.
Боротьба за Донбас , що точиться нині, визначить не лише майбутнє цієї війни й України загалом, але й майбутнє всього західного світу, який із 2014 року не звертав увагу на дії Росії в Луганській та Донецькій областях. Тому вже немає Маріуполя. Тому незабаром може не стати й Соледара і Сєверодонецька. І наслідки будуть вимірюватися не тільки людськими життями , яких уже не повернути, а й майбутніми жертвами. Адже основа економіки Донбасу — промисловість. Заводи, які тут бомбардують (як-от Азовсталь у Маріуполі , «Кнауф» у Соледарі, «Азот» у Сєверодонецьку), самі собою є хімічними бомбами. Далекосяжні наслідки їхнього знищення в майбутньому можуть коштувати ще багато нових людських жертв.
Переклала Марія Шагурі
