Данило Соловей: Ти навчаєшся і живеш у Польщі. Як ти в такий час опинилася в Бердянську?
ВТ: Приїхала до батьків. Купуючи квиток 1 лютого з Польщі в Україну, я розуміла, що це великий ризик. Ситуація на кордонах ставала дедалі напруженішою і війна могла розпочатися щомиті. Зазвичай я приїжджаю додому двічі на рік, але цього разу метою було переконати близьких тимчасово залишити потенційну зону бойових дій.
ДС: Як для тебе почалася війна?
ВТ: Перші ракети вдарили по місту 24 лютого о 5-й ранку. Тієї ночі я не спала, читала новини. У групах міста Маріуполя мешканці писали, що мікрорайон Східний почали обстрілювати з «Градів». Через якийсь час уже в моєму Бердянську пролунав дуже гучний вибух, від нього затремтіли вікна. Згодом — другий. На секунду в квартирі стало світло, мов удень. Заграву від вибуху я бачила на власні очі. Ми всі дуже перелякалися.
Ракети прилетіли у військову частину та нечинний аеропорт. Мій брат — військовий — розповідав, що вирва в місці удару сягала шести метрів. Одна людина загинула відразу, інша — зникла безвісти, одна дівчина померла в лікарні Запоріжжя. Загальна кількість убитих і поранених невідома. Вибухи було чути до 11-ї ранку.
ДС: Яка нині ситуація в Бердянську?
ВТ: Російські війська ввійшли в місто через три дні. Захопили відділення поліції, прокуратуру, паспортний стіл, міськвиконком і пожежну частину. Пожежна служба відмовилася співпрацювати з окупантами. На свій страх і ризик пожежники продовжують виїжджати на виклики. Тепер зв’язок із МНС у місті відновлений. Діє також номер 101 — якийсь час він не працював.
Захоплено міську лікарню. Росіяни вигнали головного лікаря, тому що той відмовився працювати на них, і поставили свою людину. Тепер у лікарні дуже багато поранених солдатів РФ. Лікарня охороняється по периметру російськими військами.
Ми іноді чуємо автоматні черги, за містом чутно залпи пострілів важкої артилерії, видно ракетні сліди в небі. Іноді щось десь вибухає, літають гвинтокрили й винищувачі. Місто поки що не бомблять. Прокидаюся від вибухів, уночі особливо страшно.
Бердянськ досі під окупацією. Навколо міста йдуть бої, росіяни намагаються наступати на Запоріжжя. Наші відбивають атаки.
ДС: Попри окупацію у вас тривають акції протесту. Розкажи про це.
ВТ: Щодня перед 12:00 люди стягуються з усього міста на площу — ані погода, ані відсутність мобільного зв’язку їм не перешкоджають. Вони піднімають прапор України, співають гімн. Росгвардія і колаборанти, які називають себе військовою поліцією, намагаються залякати місцевих мешканців. Вони стріляють із гармат у море й автоматними чергами в повітря. Шумові гранати кидають у натовп. Застосовують силу при затриманні — все в найкращих традиціях РФ.
Викрадають депутатів, людей, які мають стосунок до формування територіальної оборони, місцевих активістів, журналістів, бізнесменів. Чоловіків сильно лупцюють, журналістів примушують знімати пропагандистські відео з вдячністю Росії за порятунок від українських неонацистів та злочинної влади.
Спочатку ми ходили на акції протесту, але після того, як почалися викрадення й насильство — припинили з міркувань безпеки.
ДС: Гумконвої до Маріуполя їдуть через Бердянськ — що з ними відбувається? Їх не випускають? Розкрадають росіяни?
ВТ: Вони банально недоїжджають. У кращому випадку їх не пускають, у гіршому — розстрілюють або обкрадають. Потім російські війська роздають «свою» гуманітарну допомогу: олію з українськими етикетками. Дехто перепродує «російську гуманітарку». Таких небагато, але вони є.
Мелітополь, Токмак, Приморськ, Бердянськ — під окупацією. Попри все люди чимдуж намагаються доставити гуманітарну допомогу маріупольцям.
ДС: Як справи з їжею та засобами першої необхідности у самому Бердянську?
ВТ: Продукти не завозять до міста з перших днів війни. Мережеві магазини «Сільпо», «АТБ», EVA перестали працювати, розпродавши останні товари. Є можливість купити продукти на місцевому базарі. Люди з сіл продовжують привозити туди молочні продукти, м’ясо, рибу, овочі, крупи.
Днями машину хлібозаводу розстріляли під містом Пологи, екіпаж уцілів. Хліб продовжують завозити — дають один на руки. Розвозять на машинах швидкої допомоги, але й це не особливо рятує, оскільки їх також розстрілюють. Друг моєї сім’ї — медик. В одну з робочих змін їхню машину розстріляли, коли вони їхали в село на виклик.
З побутовою хімією гірше. Діють обмеження, щоб усім вистачило. Хочеш до магазину — записуйся в чергу. Ми з мамою записалися о 8-й ранку й були 645-ті. До магазину потрапили наступного дня, перед закриттям. Полиці порожні. Магазини й базари працюють до 14:00–15:00.
Карткою не заплатиш, термінали не працюють. Частина банків закрилася. Гроші зняти надзвичайно важко, в основному можна зняти соціальні виплати або пенсії, з іншим — проблеми.
ДС: Люди допомогають одне одному?
ВТ: Так. У деяких школах і садочках готують безкоштовні обіди, роздають тим, хто потребує. Хто не може забрати сам за станом здоров’я — отримує обід додому. Про це дбає місцева бердянська влада й волонтери.
ДС: Є багато інформації з різних регіонів про те, що вбиті лежать просто на вулицях. У вас також? Ти особисто була свідком убивства мирних громадян?
ВТ: У місті поки що немає масових убивств мирного населення, принаймні нам про це нічого невідомо. У головному офісі підприємства, де працює моя мама, росіяни розстріляли охоронця, тому що він був у камуфляжному одязі. Це сталося 27 лютого.
Волонтери допомагають забрати трупи з розстріляних автівок і передають їх рідним. Біля села Осипенко і на околицях міста трупи лежали по 3–4 дні. Хлопець, який голими руками ніс міну з цигаркою в зубах — один із тих, чию машину розстріляли за містом. На його одязі було видно сліди гусеничної техніки. Із однієї машини забирати не було чого. Там не залишилося тіл — просто фарш. Скільки на сьогодні розстріляних автомобілів у області — точно невідомо.
ДС: Як себе поводять окупанти?
ВТ: Хто як. Дехто нахабно заявляє, що вони «в себе вдома», коли люди закликають їх скласти зброю й повернутися живими додому. Дехто займається рекетом, шантажує: мовляв, якщо не заплатиш, завтра це місце розбомблять. Інші стверджують, що нас не зачеплять, поки ми їх не чіпатимемо. Але це брехня.
ДС: Що зі зв’язком? Можна швидку викликати?
ВТ: Зв’язку немає вже кілька днів і це не вперше. Якийсь час тому було те саме, але українським операторам вдалося пробитися. Можна викликати пожежників або швидку — зі стаціонарного телефона. Однак в епоху мобільного зв’язку багато хто від таких телефонів відмовився.
ДС: Як часто ти виходиш із дому?
ВТ: Ми намагаємося не виходити надвір без потреби. До магазину або в гості до знайомих, щоб дізнатися, чи все в них добре — ми всі живемо в одному районі. Коли був зв’язок, ми списувалися або зідзвонювалися. Тепер заздалегідь домовляємося, що будемо в певний час у певному місці. Знаємо, що треба купити іншим і, якщо це є, купуємо.
ДС: Ти мешкаєш удома? Яка температура повітря у квартирі? Коли немає світла і газу, як ви готуєте їжу? Що ви переважно їсте?
ВТ: Ми живемо в квартирі на дев’ятому поверсі. У нас щодня вимикають світло, інколи разом з ним і воду. Опалення й газу немає від 4 березня. У квартирах холодно. Коли надворі було -14, у кімнаті було 9 градусів. Гріємо воду, потім до термоса, щоб завжди була тепла. Куховаримо заздалегідь, коли є електрика. Їмо холодне або йдемо до тих, хто має світло. Завжди тримаємо запас питної й технічної води. Ніхто не знає, що буде завтра і чи надійде воно для нас.
Коли електрику відключають, люди виходять гріти чайники й готувати їсти на вогнищах. У деяких районах струму не буває по кілька днів. Про інтернет ми навіть не згадуємо.
ДС: Мародерство є?
ВТ: Наші знайомі евакуювалися з Маріуполя двома машинами. Одну з них зупинили, всіх висадили, машину відібрали. Знайомі були з грудним немовлям. Тепер із ними все гаразд, вони в безпеці — їх забрали родичі на другій автівці. Їхали один на одному.
У знайомої в колоні взяли подивитися телефон — не повернули. Інші знайомі ризикнули їхати власним ходом. До Бердянська залишалося буквально 30 кілометрів — у них теж відібрали авто й відправили пішки назад до Маріуполя. На зв’язок вони вийшли лише через три дні.
Ті, кому вдалося виїхати, розповідають, що бачили, як у людей забирали прикраси, техніку, телефони, машини й навіть документи на житло.
ДС: Багато людей залишилося в місті?
ВТ: Більшість залишилася, не хочуть виїжджати. Аргументують це тим, що вони на рідній землі. Декому просто немає куди їхати. Хтось вважає, що безпечніше буде залишатися в місті.
Частина записалася на евакуацію, переважно — мами з дітьми, але поки що евакуація місцевих жителів не проводиться. Тепер евакуюють Маріуполь. І ми сприймаємо це з розумінням.
Усі, хто евакуювався з Маріуполя до Запоріжжя, проїжджали через наше місто.
Про евакуацію можна дізнатися в Центрі дитячої й юнацької творчості, куди після захоплення міськвиконкому передислокувалася міська влада і волонтери.
ДС: Ви намагаєтеся виїхати? Є реальна можливість це зробити?
ВТ: Можливість є, досить ризикнути. Але двом жінкам небезпечно подорожувати під час війни своїм транспортом. Ми поки не зважуємося їхати й залишаємося в місті, хочемо допомогати іншим людям у міру можливости. Якщо треба буде взяти в руки зброю — ми це зробимо й станемо на захист міста.
ДС: А що з бензином?
ВТ: У перші дні війни люди майже спустошили всі заправки бензину і газу. В інтернеті дехто пише, що купить бензин за будь-які гроші, і це призвело до зростання цін. Десь пальне ще залишилось, але просто так його не купити. У пріоритеті — мешканці Маріуполя, які вирушають власним ходом за колоною евакуації.
ДС: Наскільки багато будівель постраждало?
ВТ: Постраждав порт, військова частина, аеропорт і частина притулку для тварин, яка була розташована на його території, завод AZMOL. У деякі приватні будинки влучили осколки збитої ракети — дах перетворився на решето, вікна вибиті. Частина росіян якийсь час базувалася в 11-му коледжі, після того, як вони звідти пішли, люди почали повідомляти про міни й розтяжки. Просили місцевих бути пильними.
Російські солдати обшукували студентів у гуртожитку педагогічного університету після того, як ЗСУ завдали точного удару по одному з десантних кораблів російського флоту. Видно, висока будівля, розташована недалеко від берега, викликала найбільшу підозру в окупантів, і вони вламалися туди, вибивши двері, тортурували й допитували студентів. Перевіряли все: техніку, телефони, особисті речі. Намагалися знайти інформаторів і координатора серед студентів і мешканців гуртожитку.
ДС: Росіяни призначили свого «мера»?
ВТ: Останніми днями наш справжній мер не виходить на зв’язок, ніхто не знає, що з ним. Раніше хоч відео записував, намагався підбадьорити мешканців.
Фейковий мер обіцяє мешканцям списати борги, безкоштовно заправляти службове авто і бла-бла-бла, закликає здати зброю тих, хто її має, за винагороду, знімає ролики про те, як він начебто передає гуманітарну допомогу маріупольцям. Публікує втрати ЗСУ і поширює фейкову інформацію. Одним словом, театр одного актора. Ніхто його не визнає!
ДС: Як щодо пропаганди — що говорять по радіо, чи дивляться інші містяни телебачення і чи є такі, що вже наслухалися й сумніваються?
ВТ: Безумовно, є такі, що не мають власної думки й не налаштовані патріотично, їх цілком влаштовує те, що відбувається. Більшість відмовляється слухати радіо, яке захопили російські військові, наприклад, станцію «Азовська хвиля».
Діє п’ять російських пропагандистських телеканалів, три радіостанції. На каналі, де показують зарубіжні фільми, внизу екрану рухомий рядок про «спецоперацію», про те, буцімто російські війська знищили понад 1 600 українських танків. Звучить непогано, з одним «але»: у нас стільки ніколи й не було. Мабуть, порахували разом зі своїми.
На місцевому радіо ставлять пісні на кшталт «Смуглянки-молдаванки», російський гімн або пісні улюбленого гурту Путіна — «Любе». У перервах монотонний голос диктора повідомляє про те, що ЗСУ обстрілюють мирних громадян і знищують інфраструктуру міст; що нам дуже пощастило, що російські війська першими прийшли в місто, оскільки ЗСУ залишили розвернутими в бік Бердянська сім гаубиць. Маячня про те, що наші жінки-військові надавали послуги сексуального характеру, про що мають свідчити сукні й засоби контрацепції, знайдені в захопленій росіянами частині. Розповідають про хлопчика 7–10 років, який гуляв містом із вибуховим пристроєм. Одним словом, пісня про розіп’ятих хлопчиків гарна й нова, починаймо її знову.
ДС: Чому ти не виїхала з міста в перші дні війни, чому залишилася?
ВТ: По-перше, ніхто не знав, у яких регіонах проходитимуть бойові дії і в які об’єкти цілиться РФ. По-друге, вже о 10-й ранку ми дізналися, що траса Запоріжжя — Кривий Ріг перекрита. Ми вирішили, що їхати в невідоме й залишатися в полі на трасі небезпечно. Ми живемо досить далеко від кордонів Румунії, Угорщини та Польщі. Від Бердянська до Варшави — 1 800 кілометрів.
ДС: Що ти зрозуміла про війну?
ВТ: Вона має горілий запах, запах гнилі. Вона жорстока, вона несе смерть і руйнування. Неможливо від цього втекти чи цього позбутися, вона завжди буде твоєю тінню. Це те, чого люди не повинні переживати. Ні — війні.
Переклав Андрій Савенец