Місце страти 250 польських інтелігентів, Чорний ліс, Івано-Франківськ. Фото: Йоанна Боровська / Forum

Місце страти 250 польських інтелігентів, Чорний ліс, Івано-Франківськ. Фото: Йоанна Боровська / Forum

Трагедія в Чорному лісі. Як розстріляли станиславівську інтелігенцію

09 серпня 2021
Тадеуш Ольшанський
Люди

У ніч із 14 на 15 серпня 1941 року поблизу Станиславова (сьогодні — Івано-Франківськ) ґестапівці розстріляли 250 представників польської інтелігенції. Публікуємо спогади видатного журналіста й публіциста Тадеуша Ольшанського про перебіг тих жахіть.

1933 року Альфред Сусман , один із пацієнтів мого батька, вмовляв його купити земельну ділянку в селі Майдан неподалік Станиславова. Батько всіляко відтягував купівлю , але врешті піддався — не стільки через смішну ціну землі, скільки через вмовляння мами, яка вважала, що треба мати щось стабільне.

Майдан знаходився на північний захід від Станиславова , де вже починалися темні ліси. Дорога туди вела мостом над річкою Бистриця Солотвинська, через Пасічну, а перед Павлівкою звертала ліворуч. Ми з батьком були там тільки раз чи двічі, бо його ця земля не дуже то й цікавила. А через багато років з’ясувалося, що Майдан знаходиться неподалік Чорного лісу, де німці розстріляли польську інтелігенцію Станиславова. В одній зі спільних могил спочиває розстріляний там доктор Адам Гіцкевич, мій дядько.

Гіцкевичі були нашими єдиними родичами по лінії батька. Ми з молодшим від мене на два роки Єжи мали спільних прадідуся і прабабусю. Гіцкевичі жили на вулиці Святого Юзефа , що звертала із Сапєжинської. Вони займали весь другий поверх красивої сучасної кам’яниці. Поруч, вірніше, разом із ними (квартири були з’єднані внутрішніми дверима) жила пані Аліна Бончарська. Вона мала Будинок сиріт і одну зі своїх виховательок, красиву, хоч воду з лиця пий, Ґеню Шайнер засватала за дядька Адама. Зрозуміло, не без допомоги мого батька, який певний час був лікарем цього сиротинця й принагідно приводив туди свого троюрідного брата.

Зліва направо: Адам Гіцкевич , Тадеуш Ольшанський, Катажина Сіменфалви-Ольшанська (мама Тадеуша Ольшанського), Єжи Гіцкевич. Джерело: Родинний архів Тадеуша Ольшанського

Ми були однією родиною , разом святкували Різдво і Великдень і часто ходили одні до одних у гості. А ще їздили на канікули в Дору , де Гіцкевичі звели собі віллу в гуцульському стилі, а ми зупинялися в пансіонаті пані Бончарської. Що старшими ми ставали, то більше нас із Єжи поєднувало, особливо — ігри у війни і колекціонування олов’яних солдатиків.

Батька і його набагато молодшого двоюрідного брата Адама доля звела у Львові. Ольшанський уже був лікарем , а Гіцкевич тільки починав вивчати медицину, тож тато взяв його під своє крило. Коли почалася Перша світова війна, дядько Адам був на другому курсі. Він покинув навчання і добровольцем вступив у Легіони. У складі Другої бригади воював у битвах за Карпати. Там росіяни взяли його в полон і з рештою полонених вивезли на Близький Схід , до Ферґани. Їм вдалося втекти й окружною дорогою (до речі, згодом цим самим шляхом пройде армія Андерса) дістатися до Франції, а звідти — до Польщі, яка боролася за відновлення незалежності.

Дядько Адам закінчив навчання у Львові вже після війни і його як лікаря направили в Дивізію кінної артилерії в Станиславові , де він знову зустрівся з моїм батьком. Відпрацювавши у війську (за навчання) кілька років, він розпочав приватну практику і став успішним терапевтом. Так було до війни.

В окупованому Станиславові німці вподобали собі кам’яницю на Святого Юзефа , де мешкали Гіцкевичі. Давши годину на збори, ґестапівці вигнали їх із квартири. Меблі й речі повикидали на вулицю. Тоді окупанти часто виганяли польські сім’ї із найкращих станиславівських квартир і віддавали житло офіцерам поліції, Вермахту й німецьким службовцям, які в серпні приїхали до Станиславова. За щасливим збігом обставин неподалік на вулиці Третього Травня пустувала квартира, куди Гіцкевичі вселилися. Однак два українські поліціянти вистежили дядька й забрали на допит, з якого він уже не повернувся.

Того дня українська поліція мала вдосталь роботи. Вона сформувалася , коли в місті ще перебували угорці, які під німецьким впливом толерували українське самоврядування. Воно складалося з націоналістів ОУН і прихильників Степана Бандери, який після того, як совіти покинули Львів, проголосив відновлення України 30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів (Б) під проводом Степана Бандери проголосила Акт відновлення Української Держави. і назначив прем’єром Ярослава Стецька. Українці сподівалися , що Гітлер визнає самостійну Україну і їхня мрія про власну державу врешті здійсниться. У Станиславові навіть почала виходити газета «Українське слово», на вулицях майоріли блакитно-жовті прапори. Це була майже Україна, от тільки під наглядом угорців. Проте в планах Третього райху не знайшлося місця українській державі. Усе, що слов’янське, мало по-рабськи скоритися тріумфальному завоюванню світу. А тотальний німецький наступ саме сягав апогею. Німці вже здобули Київ , підійшли під Москву і Лєнінград. Станиславів і все Прикарпаття приєднали до дистрикту Галичина, який входив до складу Генеральної губернії. Угорці передали німцям місто і все колишнє польське воєводство. Насправді це означало крах мрій про самостійну Україну, тим більше, що німці арештували Бандеру й Стецька й ув’язнили їх у таборі в Заксенґаузені. Проте друге крило націоналістів не втрачало надій і ревно підпорядковувалося німцям.

У червні 1941 року у Львові ґестапівці розстріляли польських професорів і письменників , заручившись підтримкою української добровольчої поліції. У Станиславові в аналогічній операції проти поляків ґестапо теж заручилося підтримкою українців. Операцією керував СС-гауптштурмфюрер Ґанс Крюґер. Довший час майже нікому не було відомо, що кров львівських професорів на руках саме цього злочинця.

Під приводом , що наближається шкільний рік, ґестапо оголосило збори польських вчителів Станиславова. Нікому з запрошених і не гадку не спало, що це пастка.

130 учителів , зокрема більшість директорів польських початкових і середніх шкіл, у переконанні, що йдуть на благу справу, подалися до будівлі Воєводського суду на вулиці Білінського, де розміщувалося ґестапо. За совітів у цій будівлі з 1939 по 1941 роки була катівня НКВС. Ніхто, звісно, звідти вже не повернувся.

Того ж дня українські поліціянти забрали на короткий допит ще кільканадцять учителів , які до того не були запрошені на збори, а також колишніх службовців Другої Речі Посполитої, інженерів, залізничників, лікарів і відвели їх на Білінського. У лапи ґестапо тоді потрапило чимало наших друзів і знайомих: окрім докторів Гіцкевича і Нємчевського, ще три лікарі — Ян Ґутт, Анджей Рачинський і директор лікарні Ян Кохай. Арештували моїх учителів: директора початкової школи Владислава Драбіка, суворого, але любленого всіма полоніста і географа Францішека Шафранського, а також математика Влодзімєжа Камінського. Загалом за один день — близько 300 людей. Цвіт польської інтелігенції, якій дивом вдалося врятуватися від совєтських розстрілів і вивезень.

Того ж таки дня так само вчинили з єврейською інтелігенцією: скликали представників професійних груп (адвокатів , лікарів, фотографів, вчителів, музикантів) під приводом створення Юденрату, себто Єврейської ради. І з цієї пастки ніхто не вийшов живим: майже тисячу людей вантажівками вивезли неподалік Павлівки і на місці розстріляли.

Коли я сьогодні згадую трагічний перебіг тих подій (адже всіх арештованих поляків незабаром теж розстріляли) , мене мучить одне питання: чому ці прекрасні й сповнені життя люди так пасивно піддалися волі випадку. Єдина відповідь — це перфектний підступ, перед яким вони були безсилі, адже ніхто навіть не намагався сховатися чи втекти. Не було жодної можливості протидіяти, чинити опір, адже польське населення не мало належного озброєння. З іншого ж боку, дивує те, що до Львова і Станиславова не доходили застережні сигнали розвідки польського підпілля. Тут велику роль відіграв той важливий факт, що поляки в Галичині були під впливом німецької культури та певних правил, які діяли в Австрійській монархії.

Син професора Камінського , трішки старший за мене товариш із початкової школи, теж Тадеуш, описав ті події у книжці про розстріли польської інтелігенції Станиславова «Таємниця Чорного Лісу».

По-перше , поліціянти ввічливо запевняли, нібито забирають поляків усього на кілька годин, ну, може, на день-два. Вони давали час спокійно доїсти обід, бо приходили ополудні, щоб застати людину, яку викликають на «збори». Навіть допомагали спакуватися і чемно відводили у ґестапо.

По-друге , німці мали ретельний список із точними адресами тих, кого планували розстріляти. Для ґестапо їх підготували два професори української гімназії в Станиславові — Даниш і доктор Ян Рибчин. Про це пише Адам Рубашевський, який у своїй праці «Мартиролог поляків міста Станиславова і Станиславівщини часів Другої Світової війни» зібрав докази злочину й опублікував розлогий список жертв.

Важливо зазначити , що галицька інтелігенція Львова і Станиславова не усвідомлювала суті німецького нацизму. Дивна річ (причім не тільки з теперішньої перспективи) , що після двох років публічних страт на варшавських вулицях , після арештів краківської професури, після концентраційних таборів і перших операцій із жорстокого знищення єврейського населення до Львова і Станиславова так і не докотився огром цього кривавого досвіду , не став для нас застережним знаком. І німці, зокрема Крюґер, у Львові і Станиславові спокійно повторили сценарій, який до того вже не раз втілювали в Генеральній губернії.

Спочатку ґестапо змусило арештованих поляків працювати при розбудові в’язниці біля саду Болєслава Браха. Тож із ув’язненими ще був якийсь контакт , можна було дізнатися, що з ними, передати їжу і цигарки. Українські охоронці спочатку ставилися до цього з розумінням, тож дружина доктора Гіцкевича ще кілька днів бачила свого чоловіка і вони навіть розмовляли. Аж одного дня поліціянти без попередження почали стріляти в тих, хто робив спроби підійти ближче. Пані Гіцкевич тільки дивом уникла смерті: прострелили тільки її повстяний капелюшок.

Однак в’язнів на будові ставало все менше , а щоранку з в’язниці на Білінського виїжджали вантажівки з прикритими брезентом кузовами і через міст над Бистрицею Солотвинською направлялися в околиці чорних лісів неподалік Павлівки. Там упродовж наступних років розстрілювали в’язнів.

Там теж убили пів сотні гімназійних учнів — у помсту за те , що 11 листопада 1942 року вони на пам’ятнику легіоністам вивісили польський прапор. Ховали на місці, в спільних могилах, які перед стратою жертви були змушені самі собі викопати.

Місце страти встановили тільки через багато років , наприкінці 80-х. Кілька станиславівців — Адам Рубашевський із сином Павлом, Казімєж Мєндзибродзький і Мар’ян Зьобровський, найближчі родичі яких були розстріляні в Чорному лісі — подолали великі (і не тільки бюрократичні) труднощі, які їм усіляко їм створювала совєтська влада, і таки добилися розкопок могил і облаштування місця пам’яті в Чорному лісі. Віднайти місце поховань їм допомогло місцеве населення, прості українські селяни з навколишніх сіл, які пам’ятали жорстокі часи. Вони привели їх у ліс до восьми запалих і підмоклих ям розміром 10 х 12 метрів, де лежали сотні жертв. Через багато років завдяки зусиллям польської Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва місце розстрілу обгородили, на могилах встановили хрести, збудували пам’ятний знак теж із хрестом з терновим вінцем і табличкою зі словами Міцкевича:

Якщо я про них забуду ,
Ти, Боже на небесах,
і про мене забудь
Цитата з третьої частини поеми Адама Міцкевича «Дзяди»..

Меморіальна таблиця на могилі жертв у Чорному лісі. Джерело: Родинний архів Тадеуша Ольшанського

Дивним й незрозумілим було небажання совєтської влади розкривати німецькі злочини. Ймовірно , вона побоювалася віднайти там також могили жертв, убитих НКВС, і, мабуть, не менш важливим було ще й те, що жертви — поляки. Навіщо ворушити минуле? Тож вшановувати тих, хто чимало зробив для цієї землі, почали вже після Перебудови за незалежної України. Вшановувати рівною мірою — поляків , євреїв і українців , яких спершу знищував НКВС, відтак ґестапо і потім знову НКВС. І щоб не бути голослівним: німці безжально вбили одного з офіцерів української поліції на прізвище Гева, коли той заступився за польських вчителів. Бо і він за польських часів був учителем української гімназії! І Гева не сумнівався, що треба захищати своїх польських товаришів-учителів.

З теперішньої перспективи мені здається , що в роки німецької окупації в Станиславові буденність химерно переплелася з жорстокою дійсністю, наче в якомусь вигаданому світі. Буденність — це щоденне ходіння до школи, збільшення домашніх турбот, постійна нестача їжі, стояння в чергах за глевким кукурудзяним хлібом із висівками, що видається на картки, і час від часу — за якимись недоїдками і кістками. Варені коренеплоди замість картоплі, парена кропива замість шпинату. Море пацієнтів під кабінетом батька в Кранкенкассе, себто Касі хворих, які з ранку до ночі стукають до нас додому. Адже після того, як винищили польських і замкнули в ґетто єврейських лікарів, на все місто залишилося всього кільканадцять медиків. Заслонені у вечірню пору вікна — таке було суворе воєнне розпорядження. Звичайне життя переплелося з жахіттями ґетто і приниженням ув’язнених євреїв, яких вважали напівлюдьми. Щоденні новини про арешти знайомих і друзів, боязнь вийти на вулицю, бо ніколи не відомо, чи часом не перейдеш дорогу комусь із раси господарів — ґестапівців, німецьких службовців, українських поліціянтів чи фольксдойчів.

Школа. Зовсім інша , ніж за совітів, хоча і в тій самій будівлі — колишній Другій гімназії на площі Падеревського. Öffentliche polnische Volksschule — Громадська польська загальна школа. Тільки дві польські школи на все місто. Семикласні , бо ж навіщо полякам вчитися більше?! У моєму п’ятому класі понад 60 хлопців, половина незнайомі. Чужі вчителі з-поза Станиславова, адже наших арештували й невідомо, чи живі вони, чи їх не відправили в концентраційні табори. Тільки один знайомий учитель — наш класний керівник, професор Францішек Балявендер. Він мав ангельське терпіння, адже наш клас був особливо бешкетливий. У школі, окрім польської, математики і природознавства, переважали практичні дисципліни й уроки праці, на яких ми вчилися забивати цвяхи і гемблювати, бо після закінчення VII класу школярі повинні були працювати. Такий був порядок, який полякам насадив Третій райх. А ще три імені, які на всіх наганяли жах: Ґанс Крюґер і брати Йоганн та Вільгельм Маєри.

Крюґер був шефом ґестапо в Станиславові , господарем життя і смерті. Він майже не покидав приміщення суду на вулиці Білінського, де, крім штабу ґестапо і в’язниці, знаходилася його приватна резиденція. Горезвісний ґестапівець полюбляв із балкону стріляти по людях зі снайперської ґвинтівки. Уся територія охоронялася, але якщо хтось мав нещастя там заблукати, то його шанси вийти звідти живим були мізерні.

Крюґер їздив у місто тільки автівкою , з охороною. Натомість Маєри полюбляли прогулювалися станиславівськими вулицями. Вони почувалися тут як удома. То й не дивно, адже Маєри були родом зі Станиславова. Їхній батько мав бюро ритуальних послуг на вулиці Сапєжинській, навпроти цвинтаря. Брати закінчили станиславівську гімназію і вступили у Польське військо, потім були в школі підхорунжих і стали офіцерами. Після вересневої поразки 1939 року вони відразу ж заявилися в СС. Маєри виявилися не тільки німецькими агентами, зрадниками, а й запеклими катами мешканців Станиславова: вони керували стратами і навіть особисто розстрілювали жертв. І полюбляли прогулюватися містом із батогами в руках і вівчарками на повідках. Били всіх, хто потрапляв під руку, травили псами.

Якось я бачив їх на Сапєжинській. Вони йшли , мабуть, до тієї кам’яниці, де колись жили Гіцкевичі, а тепер — ґестапівці. Ми з друзями саме поверталися з пошти, де розглядали нові марки Генеральної губернії. І раптом помітили, як перехожі з протилежного боку вулиці в паніці перебігають на наш бік. Маєри йшли плече в плече, одні на весь хідник, уважно роздивлялися довкола. Я із завмиранням чекав, що вони зроблять: якщо перейдуть на наш бік — то що тоді? Але вони пішли далі. Того разу все обійшлося…

Фрагменти друкуються за виданням: Тадеуш Ольшанський. Колись у Станиславові…; переклад із польської Наталі Ткачик. — Івано-Франківськ: Дискурсус , 2016. — 272 с.

Редакція висловлює вдячність видавництву Дискурсус за можливість публікації

Читайте також