Відкриття пам'ятника розстріляним нацистами професорам львівських університетів, Львів. Фото: Станіслав Косєдовський
Відкриття пам'ятника розстріляним нацистами професорам львівських університетів, Львів. Фото: Станіслав Косєдовський
09 червня 2021

«Тієї ночі їх усіх розстріляли»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

1941 року на Вулецьких пагорбах у Львові нацисти розстріляли понад 25 польських викладачів, а також членів їхніх сімей (усього майже 50 людей). Публікуємо фрагмент однієї з перших німецькомовних праць про Голокост «Знищення міста на ім’я Станиславів», у якій описано цей злочин.

Усе почалося так, як зазвичай подібні речі починалися всюди в Європі — з довгих лютих дзвінків у двері й гупотіння кроків у під’їздах. Була ніч із 3 на 4 червня 1941 року, німецькі загони ввійшли в місто Лемберґ (Львів) лише чотири дні тому, до того місто два роки було під окупацією совєтської влади, яка щойно відступила. Цієї ночі ґестапівці й польова жандармерія — по троє, четверо, а то й семеро осіб — вривалися у помешкання 22 викладачів Львівського університету й Львівської політехніки й вантажили їх у легкові або вантажні автомобілі, що чекали внизу.

Томаш Цєшинський, студент медицини, злякано схопившись із ліжка, ввімкнув світло й глянув на годинник. Була друга година ночі. Він чув, як його батько йде до дверей, відчиняє їх, чув різке запитання: «Ви професор Цєшинський?», чув важкі кроки кількох чоловіків, які ввійшли за батьком у його кімнату. Він похапцем одягнувся й пішов за ними. На нього наставили револьвер, запитали, хто він, і звеліли сісти на стілець у найдальшому куті кімнати. А далі він розповідає:

«Моя мати запитала офіцера, чи його єдиним правом є револьвер, чи, може, він має ордер на арешт? Він відповів: «Достатньо моєї уніформи». Під час обшуку чоловіки знайшли в шафі скриньку із золотом, що призначалося на зубні пломби, і кілька золотих монет. Офіцер і ще один із присутніх запакували все собі в кишені. Коли батька запитали про радіоприймач, він відповів, що згідно з розпорядженням, віддав приймач у збірний пункт. Офіцер на це: «Невже?» Батько: «Чесне слово». Офіцер: «Ви не німець і не маєте права давати чесне слово». Я бачив, як затремтіла батькова рука, як мама швидко вхопила її і здавленим голосом благально сказала батькові: «Антонію, він усе одно не в змозі тебе образити!» Добре, що офіцер не розумів польської. Мій батько хотів узяти пляшечку з наперстянкою, яку він завжди мав із собою, бо хворів на серце, але йому не дозволили. Потім його змусили сісти в автомобіль, що стояв унизу й де вже чекав професор Пілат, який жив у тому ж будинку. Через дві години я чув серію залпів із боку Вулецьких пагорбів, але не надав цьому особливого значення».

Із професором медицини Францішеком Ґроером те ж саме трапилося ще 3 червня ввечері, близько 10-ї години. Подружжя ще не спало, господар щойно провів до дверей гостя. Професор, якому завдяки збігу багатьох обставин судилося залишитися живим, пізніше свідчив:

«П’ятеро ґестапівців у одностроях на чолі з офіцером вимагали відчинити їм двері. Коли я відчинив, вони вигукнули: «Руки вгору!» — й приставивши револьвер мені до скроні, обшукали кишені. Пізніше, довідавшись, що моя дружина англійка, офіцер сів із нею за стіл у їдальні й цілком іншим, ввічливим тоном англійською провадив із нею бесіду, розпитуючи, як я й інші викладачі працювали під час совєтської окупації. Вони питали про валюту, на що моя дружина подала офіцерові банкноту 20 доларів, а він засунув її мені у верхню кишеню піджака. Їхню увагу привернула гірка візитівок (поляків, а також іноземців, які відвідували мене тоді), вони наказали покласти візитівки у мою сумочку; я повинен був узяти з собою фотокамеру й документи, а також ключі від автомобіля. Минула 12-та ночі, коли вони звеліли мені спускатися з ними вниз до вантажівки, у якій уже сиділи професори Крек і Зеленський».

Францішек Ґроер. Джерело: Вікімедіа

Професор Ґроер, якому, як уже згадувалось, поталанило залишитися живим й кілька днів після арешту повернутися додому, спочатку не був у стані (а можливо, з обережності й не хотів) багато розповідати про те, чого зазнав у закладі Абрамовича, куди доставили арештованих. Своєму другові він сказав одне: «Це було жахливо». Лиш через кілька років про все, що відбулося, він повідомив для протоколу:

«Автівка приїхала у двір закладу Абрамовича. Він був оточений конвоєм. Нас брутально заштовхали всередину, в довгий коридор, де обличчями до стіни вже стояло багато наших колег, і звеліли так само стати поруч із ними. За найменший рух били прикладом або кулаком у голову. Мене привели трохи за північ, так нерухомо обличчям до стіни ми простояли до другої години ночі, постійно привозили інших людей. Час від часу з підвалу чулися постріли й людські крики, щоразу один із конвоїрів говорив: «Знову на одного поменшало!» Але я гадав, він говорить так, щоб нагнати на нас ще більше страху. Потім нас почали викликати поіменно й наказували йти в одну з кімнат, що виходили в коридор. Я був десь десятий чи дванадцятий у черзі. Зайшовши, я опинився перед двома офіцерами, один із яких був при моєму арешті. Інший (вищого рангу) був височезний, мов дерево, і як тільки я увійшов, він заревів: «Ти німець, ти зрадив свою батьківщину й служив більшовикам. Чому, поки була така можливість, ти не перебрався з німцями на Захід?»

(Професор Ґроер народився у Вроцлаві, свого часу вчився у Відні у відомого реформатора педіатрії професора Пірквета, а під час совєтської окупації заснував показовий Центр матері й дитини).

Якомога спокійніше я почав пояснювати йому, хоч він мене постійно перебивав, що я поляк німецького походження і навіть якби хотів виїхати на Захід, совєтські органи цього б ні в якому разі не дозволили, бо на своїй посаді в системі охорони здоров’я тоді я вважався незамінним. Відтак він запитав, що означають візитівки англійського консула, які вони знайшли у мене вдома у візитниці. Я відповів, що моя дружина англійка, і колишні консули полюбляли нас відвідувати. Тоді він трохи заспокоївся й нарешті сказав:

«Мені треба поговорити з начальником, а тоді побачимо, чи вдасться щось для вас зробити». І вийшов із кімнати. Оскільки він звернувся до мене на «ви», я почав вірити, що мої шанси врятуватися трохи збільшилися. Як тільки він вийшов, інший сказав: «Усе залежить від нього самого, тут у нього немає начальників. Скажіть йому, що ви зробили якесь важливе для вермахту медичне відкриття. Можливо, це вам допоможе».

У цю мить знову зайшов старший, але мені більше не випала нагода заговорити з ним, бо він тут же викинув мене з кімнати. Заходив я в кімнату з одного боку коридору, тепер же опинився на іншому боці, мені запропонували стілець, дозволили курити й принесли склянку води. На цьому боці коридору я побачив професорів Соловія і Ренського. Через якийсь час з’явився ґестапівець і запитав обох, скільки їм років. Якщо я не помиляюся, вони відповіли, що 73 і 76 відповідно Справжній вік обидвох, який вони тоді вказали, був 82 і 74 роки. Ренцький провів 18 місяців у радянській в’язниці Бригідки, звідки мав можливість вийти два дні перед приходом німців. Обидвох було вбито.. Це запитання я потрактував таким чином, що, мабуть, через їхній поважний вік їх скоро відпустять. Я відчував, що і моя ситуація покращується. За якусь хвилю знову зайшов той, кого інший офіцер назвав єдиним начальником, наказавши мені вийти у двір й там прогулюватися. Він шепнув: «Поводьтеся так, ніби ви не заарештований». Отож я вийшов надвір і почав проходжатися туди-сюди, курячи при цьому одну цигарку за іншою. Через якийсь час я припинив курити, засунув руки в кишені, намагаючись виглядати якомога безтурботніше, щоб створити враження, ніби мені більше нічого робити, як тільки тут гуляти.

І ось у двір із вулиці зайшло двоє ґестапівців. Побачивши мене, вони накинулися, б’ючи кулаками в голову. Я спробував пояснити, що мені наказали поводитися, ніби мене не заарештовано. Нарешті вони припинили казитися, лишили мене у спокої й зайшли до будинку.

Вже світало, могло бути близько четвертої ранку, коли через задні двері будівлі вивели гурт колег, десь 15-20 осіб. Мені перехопило подих, я і впізнавав і не впізнавав їх — так вони змінилися.

Попереду йшли професори Новіцький, Пілат, Островський, четвертий був, якщо не помиляюся, Стожек, але в цьому я не цілком упевнений. Усе здавалося неправдоподібним, вони рухалися так дивно, на плечах несли — цього я відразу не помітив — кривавий труп молодого Руффа Руфф втратив свідомість через епілептичний приступ.. Позаду йшли інші, й за ними тягнувся кривавий слід. Згодом вигнали кількох професорських дружин, яких заарештували разом із чоловіками, змусивши їх витирати сліди крові. Мені здається, серед них була і пані Руфф.

Приблизно через 20 хвилин я почув постріли збоку Вулецьких пагорбів. Уранці мене відпустили, сказавши, у якій кімнаті можна забрати свої речі. Заходячи, я помітив, що у моїй кишені 20-доларова купюра, яку офіцер при арешті засунув мені у верхню кишеню піджака. Боячись, що через це можу мати неприємності, я віддав купюру службовцеві, який там був, а він за це видав мені мої речі. Коли я вже покинув кімнату, він вибіг за мною зі словами: «Дай мені свою адресу, бо може трапитись, що інший наш відділ прийде арештовувати тебе, на цей випадок я запишу, щоб тебе не чіпали».

Після цього я пішов додому. Коли згодом уранці я вийшов із дому до клініки, на сходах перед квартирою професора Островського зустрів унтер-офіцера ґестапо, який був присутній при моєму арешті. Усміхаючись, він сказав: «А вам пощастило!» Через кілька днів прийшли інші ґестапівці, які теж були при моєму арешті, пропонуючи продати їм камеру й килими. Невдовзі після цього я втратив своє помешкання, але, незважаючи на це, ті двоє не відставали, навідуючись до мене, мабуть, ще протягом трьох місяців: мої камери, яких у мене була ціла колекція, не давали їм спокою, і вони одну за одною вициганили їх у мене, але були, до речі, дуже ввічливі. Під час якогось їхнього візиту я наважився запитати одного із них, що ж трапилося тоді з усіма моїми колегами. Зробивши різкий жест рукою, він сказав: «Тієї ночі їх усіх розстріляли».

Професор Ґроер не наважився розпитувати далі. В одну ніч заарештували 22 викладачів, 21 з них розстріляли, не рахуючи синів, дружин та інших людей. «Тут у нас інші методи» (порівняно з райхом), — повідомив Ганс Франк своїм підлеглим, закликаючи їх уберегти райх від складнощів, подібних до тих, що виникли через краківських викладачів. Але навіть ці «інші методи» вирішення питання з ученими вимагали деякої підготовки та, як і раніше, з’являлися висмоктані з пальця безглузді чутки, які годі було стримати й які вели на манівці.

Родичі зниклих, а також їхні колеги тижнями, місяцями, а деякі навіть три роки поспіль, поки після відступу німців усе не вийшло на поверхню, були твердо переконані, що їхні близькі живі.

Ця химерна впевненість ґрунтувалася на щасливому закінченні історії, що два роки перед тим трапилася з краківськими професорами, які за невеликим винятком все ж повернулися до своїх рідних. Ті, що сподівалися на подібне, не підозрювали про попередження, яке Ганс Франк дав СС — більше не діяти так, як у випадку з краківськими викладачами. Те, що на відміну від подій у Кракові родичі львівських викладачів від ночі з 3 на 4 червня не отримали жодної інформації, постраждалі пояснювали тим, що вони занадто довго були відрізані від «заходу» – обставина, яка, мовляв, зараз змінилася. При цьому, мабуть, ніхто не помічав, що випадок стався після вступу військ із заходу.

У перші тижні окупації німців думка про те, що ось ми знову «належимо до Європи», домінувала, особливо якщо йдеться про так звані вищі освічені кола, але й загалом серед патріотично налаштованих поляків. Свої студентські роки багато хто з викладачів провів у Німеччині чи Австрії, та вони не могли уявити, на що здатні німці. З полегшенням зітхнули, коли «азійська орда забралася», і це полегшення їм затьмарило погляд на те, якою насправді є реальність. Таке сприйняття речей німці підтримували й використовували, відразу після приходу відкривши ворота в’язниці Бригідки й дозволивши мешканцям шукати серед мерців своїх близьких, демонструючи тим самим, що вчинили більшовики й що вони, німці, ліпші. Ми знаємо, що за цим стоїть: українські націоналісти, які довго формувалися в підпіллі, відкрили вогонь навздогін совєтським загонам, які відступали, що в результаті призвело до того, що над в’язнями Бригідок, які все ж були противниками совєтської влади або вважалися такими, вчинили швидку розправу.

Що ж трапилося насправді? Як саме усе відбулося? Щоб зрозуміти, хто міг бути свідком подій, слід сказати, що викладачі мешкали переважно в окремих районах міста, медики (так як це заведено і в інших містах) — неподалік клініки, викладачі Політехнічного університету концентрувалися переважно в орендованих помешканнях і віллах на вулиці Набільській. Ця вулиця веде вздовж ущелини, що відділяє її від Вулецьких пагорбів. Тієї ночі з 3 на 4 липня там ніхто не міг заснути. Цілу ніч цією тихою околицею, де розташовані вілли, снували автомобілі.

Чувся скрегіт гальм, коли автівки зупинялися, тривалі дзвінки у двері, важкий тупіт чобіт перед дверима будинків, звук двигунів від’їжджаючих авто.

В одному випадку, коли не відразу відчинили, у темряві залунали постріли. Нарешті всі автомобілі забралися з вулиці, поїхавши у напрямку Вулецьких пагорбів. Над нічними садами й будинками знову вляглася зловісна тиша.

Із вікон деяких квартир, особливо тих, що були у кількаповерхових будинках, а також із подвір’їв деяких вілл під різними кутами відкривався вид на Вулецькі пагорби, можна було бачити, що там відбувається, а з біноклем — навіть упізнати людей.

Кароль Цєшковський, який із родиною теж мешкав на вулиці Набільській, розповідав:

«Тієї ночі з 3 на 4 липня ми не мали спокою. Близько 10-ї години вечора ґестапо брутально ввірвалося в сусідню віллу професора Віткевича. Їм відчинили не відразу, вони зчинили стрілянину. Що трапилося потім, я не знаю. Була рівно четверта ранку, коли я знову почув постріли, цього разу з Вулецьких пагорбів. Я так точно запам’ятав час, оскільки при світлі годинника з фосфорним циферблатом я якраз міряв собі пульс, бо події цієї ночі мене трохи розхвилювали. Я кинувся до кутового вікна нашого помешкання, звідки добре видно Вулецькі пагорби. Коли зазоріло, я зміг розрізнити 10 цивільних, які стояли вряд, а на деякій відстані від них — офіцери з револьверами в руках. Те, що це офіцери, незважаючи на відстань, було видно з їхніх одностроїв. Приблизно на середині схилу я помітив свіжовикопану яму, біля якої спиною до мене стояло четверо цивільних, дещо далі був гурт із приблизно 40–50 цивільних. За ними біля ями стояло четверо німецьких солдатів із націленими рушницями, а поруч — офіцер. Вони вистрілили водночас, мабуть, по команді, й жертви одночасно впали в яму.

Після цього привели чотирьох наступних, сцена повторилася й повторювалася аж поки не розстріляли всіх цивільних. Останньою була жінка у довгій чорній сукні. Похитуючись, вона зійшла схилом, а коли стояла перед ямою, захиталася, на мить до неї підскочив офіцер, а потім солдати вистрілили, і вона теж упала в яму. Декого з людей я впізнав, передовсім тих, кого краще знав особисто, упізнаючи їхню поставу й жести. Я безпомильно впізнав професора Стожека. Він стояв у характерній для нього манері, заклавши руки за спину. А ще я впізнав двох його синів і професорів Ломніцького, Пілата і Віткевича. Кілька приречених несли когось, хто, мабуть, втратив свідомість Молодий Руфф.. Ще одна четвірка йшла дуже повільно, бо один із них кульгав, мабуть, професор Бартель Це був офтальмолог, доцент Ґрзедзільський, який теж накульгував..

Казімєж Бартель. Джерело: Вікімедіа

В одному з гуртів хтось упав у яму за мить до залпу, а коли залп відлунав, людина піднялася, але постріли почулися знову. Отож йому відразу послали додаткову кулю, поки він остаточно не зник у ямі. Хтось із приречених з іншого гурту, що стояв скраю (це був один із синів професора Стожека), упав біля ями. Один із солдатів затягнув його в яму. Після розстрілів солдати зняли свої кітелі, й закотивши рукави, лопатами почали загрібати ями. Спочатку вони робили це дуже обережно, мабуть, тому що земля довкола була просякнута кров’ю. Мені вдалося роздивитися дві великі темні плями. Час від часу солдати робили перерви в роботі, слухаючи офіцерів, які давали їм розпорядження».

Тадеуш Ґумовський розповідає:

«Цієї ночі (з 3 на 4 липня) нас розбудив брутальний грюкіт у ворота. Я відкрив, удома були батько і сестра. Вломилося п’ятеро: троє в уніформі, двоє у цивільному. Вони приїхали автом. Вимагали пред’явити будинкову книгу, сестра принесла. Цивільні читали її впівголоса, ті в одностроях були їх підлеглими. Перші, здається, належали до освіченого прошарку, розмовляли з нами українською, а з тими в одностроях коректною німецькою. Вони хотіли знати, чи мешкає у нас ще хтось незареєстрований, хтось, крім нашої родини. Ми заперечили, вони покинули будинок. Після цього візиту, звісно, годі було думати про сон.

Згодом ми побачили, як у сусідній віллі мого шваґра Віткевича спалахнуло світло, а відтак відразу пролунали два постріли. Перевірка там тривала зо 15 хвилин, а потім знову все затихло. Через якийсь час я вийшов надвір і від сусіда, що мешкав у віллі Віткевича, яку від нашого подвір’я відділяв паркан, довідався, що професора забрали. Ще якийсь час я залишався в саду. Коли почало світати, я помітив, що солдати на Вулецьких пагорбах копали яму. Я дуже занепокоївся, пішов у дім, повідомивши про це своїй рідні. Із цієї миті ніхто з нас уже не відходив від вікон, з яких ми дивилися в бінокль.

Яму солдати копали десь зо півгодини. Потім із тюрми Абрамовича по одній вивели чотири групи приречених, яким звеліли стати перед ямою, вони стояли спинами до нас.

Після залпу всі відразу падали в яму. Я впізнав професора Віткевича, який, перш ніж упасти, перехрестився. Мої рідні впізнали серед приречених на страту професора Островського і його дружину. А також професора Лоншана.

Мені здається, там були дві жінки, на одній із них була біла шаль, інша не могла ходити й спотикалася. Жодного разу розстріляних залпом не дострілювали з револьверів, тож можна припустити, що когось загребли живцем. Після розстрілу солдати похапцем загорнули яму. Дехто з людей, які цієї ночі спостерігали за подією з довколишніх будинків, у наступні дні, мабуть, ходили до могили. У кожному разі я згодом бачив зі свого вікна, що там лежали квіти».

Але цим трагедія львівських професорів не закінчилася. Акцію провели у «надійному місці», однак коли для німців настав час відступати, це місце виявилося не таким уже й надійним. Мабуть, їм дуже розходилося в тому, щоб замести сліди. Більше ніж два роки потому, 8 жовтня 1943-го, прибув загін із 20 євреїв, що належали до «Зондеркомандо 1005», вони повинні були викопати й спалити мерців. До Вулецьких пагорбів їх доправили вантажівкою під суворим ґестапівським конвоєм. Один із членів зондеркомандо, який залишився живий, Лєон Велічкер, розповідає:

«Ми почали роботу. Двоє з нас мали визначити, де копати. Потім ми почали копати там, де було видно викопану глину, де, як нам сказали, мають бути трупи. Після того, як ми викопали два метри вглиб і не знайшли нічого, нам наказали припинити роботу. Один із провідників, що нас супроводжував, кудись пішов, повернувшись згодом із офіцером зондеркомандо. Той висміяв, що ми нічого не знайшли, й сказав копати в іншому місці, приблизно 30 метрів далі. Там ми дуже швидко, десь на півметровій глибині, наштовхнулися на трупи, на яких був одяг. Ми витягували їх, складаючи на вантажівки. Оскільки земля була суха, тіла не розклалися, одяг почасти вцілів. Із костюмів, здебільшого темного кольору, можна було зробити висновок, що люди належали до вищих кіл. В одного ми знайшли золотий кишеньковий годинник із гарним ланцюжком, у декого були золоті чорнильні ручки, одна з них мала золотий обідок із вигравіруваним іменем професора Вітольда Новіцького. Там було близько 30 тіл, серед яких і жінки. Потім ми загребли яму, насипавши зверху землю. З того місця, де ми копали, відкривався вид на улоговину. Близько о пів на другу ночі нас привезли назад у наш табір у Кривчицькому лісі».

Наступного дня був Йом Кіпур, найбільше єврейське свято, друга група євреїв зняла тіла з вантажівки, складаючи їх поруч із іншими, привезеними з інших місць. Члени цієї групи, яку називали «складальниками» і яка ділилася на спеціалізовані підгрупи, знайшли в кишенях двох мерців документи, з яких випливало, що вони належали професорам Островському і Стожеку. «Складальники» казали, що йдеться приблизно про 38 тіл. Загалом тоді на загальному вогнищі спалили близько 2000 тіл.

Та офіційна версія у справі професорів тоді у Львові не змінилася: депортація, місце перебування невідоме; хоча найвища офіційна урядова інстанція райха запевнила швейцарський «Червоний хрест» у тому, що професори живі й перебувають у «надійному місці», все ж на окремих страчених одразу наступного дня після арешту оформили свідоцтва про смерть, очевидно, з особливою метою.

Те, що компетентним німецьким органам Львова доля професорів мусила бути відома давно, зокрема випливає і з відповіді, яку отримав доцент д-р Карл Шутц із Берліна, тоді головний лікар штабу, який на місці паралізованого медичного факультету 1942 року заснував медичні професійні курси. Він запитав, чи можна залучити до лекцій згаданих вище професорів, і йому відповіли, що їх уже немає серед живих.

Те, що арешти відбувалися за підготовленими списками (байдуже, де саме їх готували: у Краковіhttps://novapolshcha.pl/article/recept-iogo-molodosti/ чи Львові), те, що ці списки походили від українських фашистів — сумніву в цьому не виникає. Тим не менше, відповідальність як така лежить на самих німцях, які послуговувалися українцями як спільниками. Керівником виконавчого відділу того «польового ґестапо», яке відразу після акції відіслали на фронт, був Ганс Крюґер.

Ганс Крюґер. Джерело: Вікімедіа

Справа професорів — моя робота, — хвалився він перед графинею Ланцкоронською під час одного допиту (травень 1942 року). Тоді за дорученням польського комітету допомоги вона займалася опікою в’язнів у Станиславові Тепер — Івано-Франківськ. й, перебуваючи там, потрапила в руки Крюґера. Він вважав, що не мусить особливо критися перед нею, оскільки мав намір відправити її в концентраційний табір Равенсбрюк, і ймовірність, що графиня вийде з нього живою, була мала. Тим часом через втручання дуже високих інстанцій переміщення графині в табір відклали, спочатку зі Станиславова її переправили до в’язниці у Львові. Там її допитував комісар ґестапо Кучман, який рік перед тим, будучи підлеглим Крюґера, брав участь у арештах професорів і невідомо з яких причин не здійснив подальші арешти за іншими наявними списками. Кучман (чи то через особисту ворожнечу, чи через те, що справді не сприймав методів Крюґера) при першій слушній нагоді ладен був поквитатися зі своїм противником. Графиня Ланцкоронська використала цю обставину, повторивши в його присутності те, що сказав їй Крюґер. Про цю справу Кучман склав із нею протокол і, справді, доставив його у вищі інстанції Берліна, внаслідок чого Крюґера відкликали зі Станиславова: не через його дії, а через те, що він порушив конфіденційність, видавши таємницю іноземці з ворожого табору. Повернувшись із Берліна до Львова, Кучман ще встиг повідомити це графині тієї ночі, коли її депортували до Равенсбрюка. Звелівши, щоб його відвели до неї в камеру, він сказав:

«Крюґера відкликали. Довідавшись про цю справу, Гіммлер розлютився. Війна програна, Ромеля в Африці розбили. Я знаю, що ваші земляки готові повісити мене на ліхтарному стовпі».

Очевидно, він хотів створити собі алібі, а може, через справу професорів і справді відчував докори сумління, однак графині допомогти не міг — її відправили у табір.

Минули роки. Наприкінці війни Крюґера заарештували голландці, 1948 року їхній процес проти нього був зупинений, його передали англійцям, які теж не змогли нічого довести, так що 1948-го його випустили як звичайного військовополоненого, після чого він осів у Людінґгаузені біля Мюнстера. Він отримав посвідчення біженця типу А (родом був із Познані), й завдяки виплатам для репатрійованих йому вдалося вибудувати собі солідне життя в будівельній галузі, а згодом у торгівлі металом і сталлю. Політично він теж дуже швидко зорієнтувався, дійшовши до посади другого речника у спілці збуту й ставши кандидатом на виборах до адміністрації землі Північна Вестфалія від Партії позбавлених прав і біженців.

1962 року його заарештували за підозрою в керівництві масовими вбивствами 80 000 євреїв і поляків у окрузі Станиславів. Оскільки він був шановним, забезпеченим і впливовим політиком, його арешт став неабиякою сенсацією, і Мюнстер був не на жарт обурений. Під час процесу над Крюґером в 1966–1967 роках цьому монстрові вдалося оточити себе німбом борця опору, адже 1942-го його й справді відкликали зі Станиславова «за зраду державної таємниці», понизили у званні й засудили до одного року ув’язнення. Якби жила та польська графиня, на судовому засіданні вона би засвідчила, що він, зраджуючи цю «таємницю», здійснив людяний вчинок, попередив її, тим самим врятувавши життя багатьом її землякам.

Згодом усе виглядало як театральна постановка, коли несподівано (в тім числі й для самого суду) в залі судового засідання з’явилася та, яку він вважав давно померлою, закатованою в концтаборі. Висока, одягнута в чорне тоді 68-річна графиня, яка репрезентувала польську шляхту, до того ж по материнській лінії належала до німецького княжого роду (її дядько князь Карл Ліхновський довгі роки був німецьким послом при царському дворі), ввійшла у відділення для свідків. Вона була історикинею мистецтва, навчалася у Віденському університеті, де захистила докторську роботу, тепер жила у Римі й керувала Інститутом історії Польщі, була почесною членкинею численних академій, і тут вона у деталях подала для протоколу все, що говорив Крюґер, допитуючи її у Станиславові 1942 року. Вона пригадала і його слова про те, що вбивство львівських професорів — його робота (факт, який не був предметом судочинства на цьому процесі). Німб борця спротиву випарувався. Та хіба міг Крюґер здогадуватися, що графиня, яку він нібито так пристрасно бажав бачити на суді, ще була серед живих?

Через нього вона провела в Равенсбрюку три роки і врешті 1944-го, завдяки втручанню папи й савойського монаршого дому, її нарешті відпустили у Швейцарію до брата, на доказ чого вона пред’явила в суді лист СС-оберґруппенфюрера, генерала зброї СС і поліції д-ра Ернста Кальтенбрунера, адресованого президентові міжнародного комітету «Червоного хреста», професорові Карлу Буркгартові. Зрозуміло, що ця горда незламна жінка, мало того, католичка, остання спадкоємиця славного роду справила в загальній атмосфері судового процесу незрівнянно сильніше враження, ніж десяток свідків із Ізраїлю, Америки чи Польщі, які заледве могли висловитися німецькою й під тягарем спогадів часто зривалися на плач.

Зважаючи на такі звичні під час процесів проти нацистів гротескні суперечки між прокурорами й захисниками з приводу того, скільки жертв — 10 000, 15 000 чи 20 000 — поставити на карб обвинуваченому, мабуть, буде доречним з’ясувати, чому в спеціальній літературі про львівських професорів іде мова то про 21 жертву, то про 22, а то і про 25.

Тієї ночі з 3 на 4 липня 1941 року арештували 23 викладачів (не рахуючи їхніх дружин та синів, а також інших родичів і гостей). З них додому повернувся лише один (професор Ґроер), отож заарештували 23, розстріляли 22.

Часто до 22 розстріляних зараховують ще й трьох інших, яких арештували всередині липня й жоден із яких не повернувся; але, можливо, цей випадок ніяк не пов’язаний із «акцією проти професорів», яку провів Крюґер. Коротко розповімо про ці три випадки.

О п’ятій годині пополудні 11 липня одночасно у власних помешканнях заарештували двох викладачів Академії зовнішньої торгівлі — професорів Руцевича й Коровича. Навіть після війни ніде не знайдено жодного сліду цих двох викладачів, хоча обшукали всі канцелярії української міліції, переглянули всі наявні документи ґестапо.

Ще один, найзагадковіший і найвідоміший випадок стосується професора, викладача Політехнічного університету Казімєжа Бартеля (народжений 1882 року), якого заарештували у переддень, 2 липня, за колишню політичну діяльність. Його справа особливо показова, бо йдеться про ключову політичну фігуру (з 1922-го він був депутатом, а в 1926–1930 роках чотири рази прем’єр-міністром), про друга Пілсудського.

2 червня звістка про арешт професора Казімєжа Бартеля облетіла місто, мов блискавка. Його дружина Мар’я розповідає, як це було.

«Оскільки була вказівка всім іти на свої робочі місця, вранці я провела чоловіка до Політехнічного університету, хоча в нього був перелом стегнової кістки й він ходив на милицях. Одразу після того, як ми вийшли з помешкання, з’явилися троє ґестапівців, щоб заарештувати його. Не заставши його вдома, вони звеліли нашій доньці сідати з ними в авто й показувати їм дорогу до місця роботи мого чоловіка — бічної будівлі Політехнічного університету на вулиці Леона Сапєги, 35, де була лабораторія.

Доньці наказали чекати в автомобілі, де залишився й один із ґестапівців, тоді як два інші ввійшли до інституту, де, крім мого чоловіка, були всі його асистенти й ще кілька осіб. Вони повезли чоловіка у головний відділ ґестапо, який знаходився на вулиці Пельчинського у приміщенні електростанції, лише тоді, коли ґестапівці завели чоловіка в будівлю, доньці дозволили піти додому. Прийшовши додому після 11-ї, в помешканні я побачила гурт ґестапівців, мені наказали звільнити квартиру протягом десяти хвилин. Узявши з собою невеличкий багаж, ми з донькою покинули дім, я більше не мала змоги наблизитися до чоловікового письмового столу. Через кілька днів я почула, що його політичну бібліотеку винесли у двір й спалили, а наукову частину начебто вивезли до Берліна».

Наступної ночі професора Бартеля не помістили разом із іншими арештованими у в’язницю Абрамовича, він залишився у невеличкій кімнаті на першому поверсі головного відділу ґестапо на вулиці Пельчинського, а згодом його перевели у в’язницю на Лонцького. Його родичам дозволили щодня приносити йому їжу, він мав право писати їм листи (німецькою мовою), які, очевидно, не піддавалися жодній цензурі, їх завжди передавали дружині, коли вона приносила їжу. В одному з листів ідеться:

«…до 16 червня мене не допитували. З приватних розмов з офіцерами я зробив висновок, що мені може загрожувати небезпека через те, що я був прем’єр-міністром. Адже в Москві я вів переговори зі Сталіним, мав високу посаду. Мені сказали у вічі: «Ви організовуєте співпрацю з більшовиками!» Я знаю, Марисю, що ти вчора марно намагалася пробитися до шефа СС. У камері зі мною перебувають ще шість осіб, які поводяться дуже по-різному. Вартові й офіцери до мене дуже ввічливі. Я цілком залежу від того, що ти мені присилаєш. Я готовий зносити все, аби тільки знати, що з вами не трапиться нічого поганого. 14 днів не голився, виглядаю, мов дідуган. К.»

А потім 19 липня:

«Мені відомо про Круковського, Пілата, Віткевича, Стожека, Вайґеля, Ломніцького, Цєчинського, Коровіча. Є ще хтось? (Бартель, очевидно, знав лише про те, що їх арештовано). Вам заборонили заходити додому? Чи правда, що заборона діятиме лише короткий час? Якщо мене щось і цікавить в українській газеті, яка тут виходить, то це вісті з фронту, якими тут цікавляться всі. Де сидять викладачі, яких я перечислив? Знаю, що Цєчинський нібито тут, але я його не бачив Це тільки чутки. Цієї людини більше не було серед живих.. Дивно, але ні мене, ні когось іншого з нашого блоку № 22 ще досі не допитували. Я пишу пам’ятні записки, клопотання. Благаю вас: не турбуйтеся за мене. Багато людей пережило такі жахи, чому я не мав би пережити невеликі незручності? Має бути так, як є. Якби було інакше, мені було б соромно. Світ тріщить по швах, зараз трохи посидіти в темній – це дрібниця. Подумайте лише, скільки невинних людей загинуло! Що роблять мої асистенти? Вище голову! Ми йдемо назустріч новому світові! Ваш К. Усі тут дуже ввічливі й послужливі».

І наступного дня:

«Можете собі уявити, що для мене означає звістка про те, що вас вигнали з помешкання. Я чекав усього, лише не цього. У мою камеру тепер посадили молодого Стефановича. Чи вціліє мій рукопис про перспективи й інше? Цілую вас з усього серця, ваш К.»

Сама пані Бартель розповідає:

«Одразу в день арешту я була в начальника ґестапо, але від мене відкупилися тим, що дозволили щодня приносити чоловікові їжу, чисту білизну, навіть книжки. Приносячи обіди, я щоразу отримувала листа й щоразу передавала листи від нас, у яких писала, що було дозволено».

Згаданий Бартелем у листі від 20 липня Стефанович — це Антон Стефанович, якого родина Бартелів добре знала багато років. Його заарештували відразу по приході німців, й він сидів із Бартелем в одній камері.

Він повідомляє:

«Спочатку з Бартелем німці поводилися дуже добре. Дали дозвіл на те, щоб йому з дому приносили їсти, йому можна було курити, з ним усі були ввічливі. На його прохання мене відвідав лікар, який, оглянувши мене, приписав обезболюючі ін’єкції через травми, отримані під час допиту. Відколи нас перевели у в’язницю на Лонцького, обходження ставало щодень гіршим. Бартеля звинувачували у контактах із євреями, називали прислужником юдо-комунізму. Він кілька разів просив дозволу говорити з вищим офіцером, кажучи, що його арештували безпідставно. У мене тоді було враження, що він уже душевно зламаний і не в змозі більше охопити масштабу трагедії. Одного ранку на світанку його вивели, не дозволивши взутися й одягти пальта. Він більше не повернувся».

Пані Бартель доповнює:

«26 липня вже не прийняли обід, через що я пішла до директора в’язниці Міхаеліса. Показавши мені телеграму, він сказав, що за наказом Гіммлера мого чоловіка сьогодні вдосвіта розстріляли. Запитавши, за що, я отримала відповідь: «Він ж був найбільшим польським комуністом!» Текст телеграми я вже не пригадую, я була не в стані збагнути, читала лише ім’я cвого чоловіка й бачила підпис Гіммлера. Польський охоронець у в’язниці сказав мені: «Сьогодні вивезли всіх, серед них був і ваш чоловік».

Отож у першій половині липня 1941 року заарештували 25 викладачів львівських вищих навчальних закладів, 22 із них розстріляли вдосвіта 4 липня 1941 року. Серед них із медичного факультету: Антоній Цєшинський, Владислав Добразанєцький, Ян Ґрек, Єжи Ґжеджільський, Генрик Гіларович, Едвард Гамерський, Станіслав Мачевський, Вітольд Новіцький, Тадеуш Островський, Станіслав Прогульський, Роман Ренський, Адам Соловій (онук якого, лікар Мєсович, розділив із ним його долю), Влодзімєж Сєрадцкий. З Політехнічного університету: Влодзімєж Круковський, Антоній Ломніцький, Станіслав Пілат, Влодзімєж Стожек, Каспер Віґель, Казімєж Ветулані, Роман Віткевич, раніше ректор університету, Лоншан де Берієр. З філософського факультету — разом із трьома синами, випадково, лише тому, що він якраз був у гостях — Тадеуш Бой-Зеленський.

Тадеуш Бой-Зеленський. Джерело: Вікімедіа

Що стосується ще трьох вчених, заарештованих іншого липневого дня, то слідів двох із них, професорів Академії зовнішньої торгівлі Генрика Коровича й Станіслава Ружевича вже не знайшли. Казімєж Бартель був живий на кілька тижнів довше, ніж інші.

Убивство Бартеля однозначно підпадає під категорію політичного знищення, відповідаючи закону, за яким діяли «надлюди».

Через три роки, коли 1944-го спільна польсько-російська комісія прийшла на місце злочину, акція проти професорів здавалася її членам актом чистого свавілля, брутальним і позбавленим сенсу злочином, можливо, її підбурили спраглі помсти українці, а може, спричинила хижацька жадібність, бо згодом більшість помешкань заарештованих конфіскували, а майно розікрали.

Та і в станиславівському процесі за звинуваченням Ганса Крюґера у масових убивствах акція проти професорів, яка не була предметом позову й виринула лише вкінці, сприймалася як чисте свавілля. Варто кинути оком і на інші процеси, щоб зрозуміти, що вона була частиною цілої хитрої диявольської системи.

Суд над каральними загонами, який відбувся в Ульмі 1958 року, й інші з ним пов’язані процеси (в Дортмунді, Білефельді, Тюбінґені, Ауріху) привернули увагу до організації й діяльності таких каральних загонів (або загонів особливого призначення), а в кінцевому результаті вели до заснування «Центрального відділу земельного управління юстиції для розслідування злочинів націонал-соціалізму» в Людвіґсбурзі біля Штутґарта. В Ульмі йшлося про діяльність каральних загонів на території Малої Литви; там, але й в інших місцях, ішлося про перевірених членів партії, що рано вступили в націонал-соціалістичну партію й навчалися у школі поліції в Пречі на Ельбі Robert M. W. Kempner, Eichmann und Komplizen, Zürich–Stuttgart–Wien 1961 (s. 91).. Після нападу на Радянський Союз ці загони діяли за лінією фронту. Одним із таких загонів, очевидно, спочатку і керував Крюґер, львівські професори стали його жертвою.

Рапорти й «повідомлення про події», що писалися цими оперативними загонами, стали доступними після Нюрнберзького процесу (суд над Олендорфом і товаришами), частину з них можна знайти в Інституті історії в Мюнхені. Досі у дослідженнях вони залучалися мало. Особливу ясність у складне питання відповідальності вермахту вносить праця Гельмута Краусніка, який використовує не відомі досі джерела Helmut Krausnick, Kommissarbefehl und – «Gerichtsbarkeitserlaß Barbarossa» in neuer Sicht. In: Vierteljahreshefte für Zeitgeschichte, 25. Jg. 1977, 4. Heft Okt. (s. 682)..

Фрагменти друкуються за виданням: Фрейндліх, Елізабет. Знищення міста на ім’я Станиславів. Націонал-соціалістська політика винищення в Польщі у 1939–1945 роках; переклад із німецької Галини Петросаняк. — Брустури: Дискурсус, 2016.

Редакція висловлює вдячність видавництву Дискурсус за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також