Життя в тилу. Що відбувається в Івано-Франківську

24 лютого, коли російські війська розпочали повномасштабний наступ на Україну, в Івано-Франківську пролунав вибух. Після цього окупанти ще двічі атакували місцевий аеропорт. За словами мера Руслана Марцінківа, інфраструктура летовища знищена майже вщент. Зараз під прицілом можуть бути промислові оборонні підприємства, телевежі й важливі для життєдіяльності міста об’єкти.

«Мета ворога — посіяти паніку та страх. Ворог може і завдаватиме ударів у тилу України», — повторює мер і закликає містян не публікувати відео та фото при ударах чи артобстрілах, щоб противник не зміг коригувати вогонь.

Вхід до кав’ярні. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

На аеродром журналістів не пускають. У місті заборонено фотографувати будь-які оборонні споруди. У центрі багато мішків із піском, то тут, то там — протитанкові їжаки та вогневі позиції. На фасаді однієї з кав’ярень напис: «Русский корабль, иди на х**». Під ним ведуть статистику втрат російської армії.

«У нас тут не відбувається щось аж таке. Ну, був сьогодні 13 березня вибух. Вила сирена. Минуло півтори години. Дали відбій і за десять хвилин ударили. Це вже не лякає, більше чомусь бісить», — розповідає Андрій із місцевого об’єднання воїнів і волонтерів «Галицькі леви». Він одягнений у пухову куртку та джинси. На правій руці — синя ізострічка. За спиною — автомат. Андрій щодня по 12 годин чергує біля будівлі обласної та міської адміністрацій. «Не те, що обов’язок, а просто чомусь захотілося. Сидіти вдома не можу». Хтось залишається у теробороні рідного міста, хтось добровольцем вирушає у гарячі точки. Іноді їдуть навіть цілими сім’ями. Наприклад, вісім братів поїхали боронити Київ.

Усі три рази вибухи в Івано-Франківську лунали або без оголошення тривоги, або після неї. Першого дня вторгнення система була відключена, 11 березня — не спрацювала, а 13-го ракета вдарила через десять хвилин після затишшя сирен. Наразі місцева влада закликає мешканців будинків довкола летовища, передусім жінок та дітей, переїхати у безпечніші дільниці.

Від будинку Мар’яни до огорожі аеропорту — метрів триста, проте жінка вирішила залишитися: «У мене вдома тварини, кудись переїхати можливості немає. Залишаємося там, де завжди жили». Згадує, що найсильніша ударна хвиля була першого дня: «Затряслися вікна. Всередині в будинку падали речі. Це страшно, коли стіни трясуться, а у вікні видніється вогонь та дим».

Сирени в Івано-Франківську лунають чи не щодня, часто по кілька разів. Про можливу атаку містян сповіщають не тільки гучномовці й спеціальні мобільні додатки, але й сам мер: він защораз пише про небезпеку на своїй фейсбук-сторінці. Під його постами сотні коментарів від місцевих жителів, більшість — зі зверненнями до Бога. Руслан Марцінків також активно розповідає про ситуацію у місті та запускає стріми з бомбосховища. «Зараз повітряна тривога. Ну, сволочі, навіть не дають кашу з’їсти, ці москалі...» — говорить він на одному з відео. У тіктоці жартують, що Марцінків — це місцевий Віталій Кім, губернатор Миколаївської області, який щодня повідомляє про втрати РФ, називаючи російських солдатів орками. У цей важкий час його відео на багатьох діють як заспокійливе.

Івано-Франківськ. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Одна з найтриваліших повітряних тривог у Франківську лунала в ніч на понеділок, 14 березня. Понад п’ять годин люди сиділи у бомбосховищах (їх у 240-тисячному місті — 50), підвалах і ховалися у відносно безпечних місцях у своїх квартирах. Звідси до кордону з Євросоюзом менш ніж 200 кілометрів.

«Ми теж розуміємо, що таке війна. Люди на сході країни шоковані, а тут спостерігається вже усвідомлене і холодне сприйняття. Це підштовхує нас робити все можливе, щоб зупинити війну і допомогти тим, хто від неї постраждав й продовжує страждати», — розповідає Мар’яна.

На віддаленому від бойових дій Прикарпатті працюють диверсанти. На початку березня Служба безпеки затримали коригувальника вогню російських ракет: він навів удар «Калібру» по івано-франківському аеродрому. Чоловік приїхав у місто за добу до широкомасштабного вторгнення в Україну й оселився неподалік аеропорту. Згодом правоохоронці викрили й інших диверсантів, які мали завдання по області: завербувати понад пів тисячі зрадників, ліквідувати місцеву владу й оголосити створення «Федеративної республіки Україна», куди ввійшло би п’ять західних областей.

На Прикарпатті багато блокпостів. Солдати, поліція та тероборона повсюдно перевіряють документи, оглядають багаж та цікавляться, хто, куди і з якою метою прямує. Через це на дорогах корки: одні ставляться до цього з розумінням, інші в інтернеті обурюються, що це ускладнює логістику для гуманітарних та військових вантажів у такий важкий час.

Івано-Франківськ, як і інші обласні центри відносно спокійніших регіонів України, перетворився на такий собі хаб, куди волонтери привозять допомогу з-за кордону, а тут її вже розподіляють далі. З Івано-Франківська фури з гуманітарним вантажем вирушають до Миколаєва, Чернігова, Києва, Сум, Запоріжжя.

У місті Станиславівського феномену повсюдно чути російську. Це вимушені переселенці, які втекли від тих, хто прийшов «захищати російськомовних». У Івано-Франківську вже понад 25 тисяч таких людей зі східних та центральних областей України. У середмісті розгорнуто величезні намети: тут приїжджі можуть отримати матеріальну допомогу.

Намет, де можна отримати матеріальну допомогу. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Місцевий Центр адміністративних послуг перепрофілювався на Центр підтримки військових та вимушених переселенців. Тут роздають продуктові набори. У черзі за ним стоїть і харків’янка Оксана (ім’я змінене). «Я допомагаю колегам отримати продукти, доки вони реєструються. Мені вже пакетик дали, але, може, ці пакетики непотрібні... бо страшно і тут стає». У себе вдома Оксана працювала старшою науковою співробітницею в одному з місцевих інститутів.

— У Харкові я десять днів я була під бомбардуванням. Наша Північна Салтівка зазнала найжорстокіших ударів — звідти близько до російського кордону. Я просто тремтіла, тіло тряслося… Через дорогу від нас падали касетні бомби, потім ракета потрапила в будинок навпроти. Все спалахнуло. Ніхто нічого не гасив. Вибуховою хвилею повибивало всі вікна. Через під’їзд 18-річній дівчині касетною бомбою розірвало живіт, а трохи далі чоловік теж загинув. Після цього ми сиділи без світла, газу та води. Дин-дин-дин, стріляють, а потім затишшя, і раптово — ба-бах!

— Як ви виїхали?

— Мене врятував водій із роботи. Якби він не приїхав, не знаю, щоби зі мною було. Нас автобусом вивезли до Полтави, там ми переночували і потім їхали півтори доби сюди зустрічкою. Об’їжджали всі пробки. Увечері того дня, коли я виїхала, в нашу оселю потрапила бомба. Мені фотографії надіслали. Дивіться.

Будинок Оксани. Джерело: архів Оксани

— У мене все записано, я записую всі вибухи.

— У щоденник?

— Я дати закреслювала і писала, коли була касетна бомба, коли ракета в будинок прилетіла. Все лишилося у Харкові.

— Ви плануєте жити в Івано-Франківську?

— Я хотіла б тут працювати. Мені до пенсії рік залишився. Якби я була пенсіонеркою, я б одразу поїхала, щоб не наражати свій організм на стрес. Я вже стільки пережила, що ця ось війна мені ні до чого. 2020 року в мене померла мама, через 28 днів після її смерті від коронавірусу помер брат. Потім я сама тяжко перенесла ковід, понад місяць хворіла. Нині війна. Я сильна. Я все витримаю. Але хочу поїхати. Ще пожити. Не хочу бути гарматним м’ясом.

Оксана знову згадує вбиту 18-річну дівчину, але жінка, яка стоїть поруч у черзі, її перериває: «Та скільки можна?! Відійдіть, будь ласка, поговоріть в іншому місці. Тут моя дитина. Досить! Ми з Маріуполя». У жінки на очах виступають сльози. Ми замовкаємо.

Після реєстрації у вищезгаданому центрі переселенці можуть отримати допомогу в спеціальному штабі, який ось-ось розгорнуть в одному з місцевих ліцеїв. Спортзал та класи забиті ящиками. Здається, тут можна знайти все. «Тут у нас є і одяг, і взуття, і памперси, і їжа для найменших. Ми маємо навіть їдальню, де переселенці можуть поїсти», — розповідає Романа, яка координує роботу штабу.

Спортзал ліцею. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Приїжджих селять і в драматичний театр імені Івана Франка. Тепер він перетворився на центр гуманітарної підтримки, який команда театру називає «Рух опору — Рух допомоги». Що цікаво, керівництво відновило показ вистав — тепер вони проходять у бомбосховищі. Певний час почуватися тут у безпеці можуть не лише ті, хто отримав у театрі тимчасовий прихисток і допомогу, а й ті, хто купив квиток і прийшов на виставу.

Переселенців можна побачити й у місцевих храмах. До греко-католицького собору Воскресіння Христового вони заходять як на екскурсію, розглядаються, хтось ставить свічки. Ганна Василівна щиро молиться. Нещодавно, 4 березня, їй виповнилося 88 років. Жінка ділиться переживаннями.

— Путін стільки людей знищив. Стріляє, стріляє, стріляє. Виганяє з будинків. Він гірший за Сталіна. Сталін давав вказівку відстрілювати людей у ​​в’язницях по всій Україні, а цей скрізь знищує, і на сході, а тепер приліз до нас на захід. Люди плачуть. Діти плачуть. Страшно. Це неможливо, він знищив стільки людей... Розвалив будинки. Наші українці кажуть, що ми переможемо, що ми сильні, а він ще більше стріляє та знищує.

Коли почалася Друга світова, Ганні Василівні було п’ять років.

— Три місяці у моєму селі стояв фронт. Нас із батьками німці евакуювали в інше місце, бо дому ми вже не мали. Німці нам давали їжу, вони були щиріші... а росіяни? Хто б там дав? Маскалі не дали б і їжі…