Зліва направо: Юліюш Махульський, Ян Махульський та Вітольд Пиркош під час знімання фільму «Ва-банк». Лодзь, 1981. Фото: Єжи Коснік / Forum
Зліва направо: Юліюш Махульський, Ян Махульський та Вітольд Пиркош під час знімання фільму «Ва-банк». Лодзь, 1981. Фото: Єжи Коснік / Forum
24 листопада 2021

Польща 1930-х років у фільмі «Ва-банк»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Пограбування століття та король зламу, кабаре та притони, мулат із Тифлісу та табір в Уганді — короткий путівник культурою епохи на прикладі фільму «Ва-банк».

Кіноплакат «Ва-банк». Джерело: пресматеріали

Фільм «Ва-банк», знятий режисером Юліюшем Махульським 1981 року, відразу після прем’єри став лідером польського прокату. Це комедійна кримінальна драма, дія якої розгортається у Польщі середини 1930-х років. Головний герой — відомий зламувач сейфів Генрик Квінто — виходить із в’язниці, куди потрапив через зраду спільника Ґустава Крамера. Поки Квінто сидів, Крамер із фінансового афериста перетворився на банкіра. Разом зі старим другом на прізвисько Дуньчик та двома новачками, Моксом та Нутою, Квінто провертає елегантну аферу, в результаті якої Крамера звинувачують у пограбуванні власного банку.

Між двома війнами

Польську державу періоду між 1918 та 1939 роками в історіографії називають Другою Польською Республікою, або міжвоєнною Польщею, і ці два десятиліття польської минувшини практично не мають аналогів у історії інших країн.

До 1918 року Польщі як окремої незалежної держави не існувало вже понад 120 років, а польські землі були поділені між трьома сусідами: Пруссією (пізніше Німецькою імперією), Австрією (пізніше Австро-Угорщиною) та Росією. Незалежна Польща відродилася внаслідок краху трьох імперій після Першої світової війни — в кордонах, які не мали нічого спільного зі старою польською державністю (коли її східний кордон проходив Дніпром). У нову польську державу ввійшла західна частина сучасної України (Східна Галичина й деякі терени Волині, що раніше належали Російській імперії), Білорусі (кордон СРСР і Польщі проходив за кількадесят кілометрів на захід від Мінська), а також частина сучасної Литви з містом Вільно (зараз Вільнюс).

1939 року почалася Друга світова війна. Коли після її закінчення Польща знову з’явилася на мапі світу, це була геть інша держава. Переможці визначили нові кордони; після масового знищення нацистами євреїв та перекроювання територій Польща стала державою з іншим, фактично мононаціональним населенням. А ще в ній стрімко почали насаджувати нову комуністичну ідеологію.

Тож міжвоєнний період у польській суспільній свідомості почав викликати ностальгію та асоціюватися із золотим віком.

Навряд чи варто ідеалізувати той час (як і будь-який інший). Міжвоєнна Польща щонайменше з 1926 року, коли маршал Юзеф Пілсудський здійснив військовий переворот і став фактичним очільником країни, була авторитарною державою, нехай із багатьма атрибутами демократії. Ключові політичні питання вирішувало вузьке коло військових. У країні були непрості національні відносини, особливо якщо говорити про українське та єврейське питання, і в окремих районах — дуже бідне селянство. І все-таки міжвоєнна Польща залишила яскравий слід — багато в чому завдяки популярній культурі. Міське життя, особливо у Варшаві, било ключем, а естрадні хіти та зірки численних кабаре та музичних театрів були відомі не лише у Польщі, а й за її межами.

Кадр із фільму «Ва-банк». Джерело: пресматеріали

Варшава 1930-х: місто, якого немає

Коли режисер-дебютант Юліюш Махульський 1980 року почав знімати «Ва-банк», однією з перших проблем, які довелося вирішувати творчій групі, став пошук натури. Фільм, дія якого тісно пов’язана з міжвоєнною Варшавою, неможливо було знімати у польській столиці, позаяк старої Варшави фактично не збереглося. Внаслідок бомбардувань восени 1939 року, повної руйнації Варшавського ґетто 1943 року, боїв на вулицях міста під час Варшавського повстання 1944-го та знесення німцями кварталів евакуйованого міста наприкінці 1944-го – на початку 1945-го було втрачено майже 85 % старих будівель на лівому березі Вісли (з урахуванням менш постраждалого правобережного району Праґа частка руйнувань у місті оцінюється в 65 %).

Тому фільм знімали в Лодзі — старому промисловому центрі Польщі, де була досить представницька забудова XIX і початку XX століття, яка могла нагадувати давню Варшаву та її околиці.

Місця, де знімалися знакові сцени фільму, давно стали пам’ятками та описані у багатьох путівниках.
«Гранд-готель» у Лодзі. Джерело: Вікіпедія

Будинок 6 на вулиці Пірамовича, де знімалася сцена виступу циркачів та падіння з вікна Тадеуша Рихлінського, друга Квінто, має навіть власний сайт. Там його названо «будинком із “Ва-банку”» — на думку рієлторів, це має залучити потенційних квартиронаймачів. Готель, де Квінто знімає номер, — це «Гранд-готель» Лодзі, історичне місце, що існує з 1888 року.

Будівля, де, згідно з фільмом, розташовувався банк Ґустава Крамера, знаходиться в містечку Пйотркув-Трибунальський поблизу Лодзі, на розі вулиці Сєрадзької та площі Косцюшка. А сцену, в якій Квінто показує заарештованому Крамеру «вухо від оселедця», знято біля входу до окружного суду Лодзі на вулиці Домбровського, 5.

Довоєнна Варшава у «Ва-банку» досить умовна, але все ж таки наповнена безліччю атрибутів міського побуту, які були наявні у справжній Варшаві та утворювали полотно життя польської столиці. У кримінальному фільмі, зрозуміло, приділяється увага тіньовим аспектам цього життя.

Головний герой, зламувач екстракласу Генрик Квінто, входить у простір кіносюжету через сцену в міській в’язниці. Її знімали у тюрмі містечка Ленчиця неподалік Лодзі. При цьому важко сказати, яку з варшавських буцегарень мали на увазі творці стрічки. Однією з найзнаменитіших була в’язниця Мокотув. Відкрита 1904 року, вона вважалася найсучаснішою в Польському Королівстві (що входило до складу Російської імперії). В іншу знамениту тюрму, Павяк, зведену 1835 року, Квінто, мабуть, відправити не могли, оскільки вона була призначена переважно для політичних ув’язнених (в авторитарній міжвоєнній Польщі їх вистачало).

Прототип головного героя: історія Шпіцбрудки

Хоча «Ва-банк» — повністю вигадана історія, біографія Генрика Квінто наділена деякими рисами життєпису одного з найвідоміших злочинців міжвоєнної Польщі — Станіслава Ціхоцького на прізвисько Шпіцбрудка (szpicbródka — гостра борідка, еспаньйолка). Ціхоцький вважався королем зламувачів. Він був фігурантом кількох гучних процесів пограбування банків. На одному з них Шпіцбрудку виправдали, і це при тому, що його спіймали на місці злочину. Через тонкість своєї професії зламувачі сейфів вважалися аристократією злочинного світу, тож зрозуміло, чому Ціхоцький був справжньою легендою свого часу.

Станіслав Ціхоцький (Шпіцбрудка), 1930 рік. Джерело: Вікіпедія

До 1930-х років, коли розгортається дія «Ва-банку», Ціхоцький, як і Квінто, — людина вже доволі зріла. За різними даними він народився між 1885 та 1890 роками. Є кілька версій походження Шпіцбрудки. За однією з них він походить із польсько-українського або польсько-білоруського прикордоння, за іншою — він був сином заможного землевласника із Польського Королівства, але пішов кривою стежкою. Однак, найімовірніше, майбутній король зламувачів народився у Варшаві в родині бідного ремісника з нетрів на вулиці Кача.

Тоді злочинний світ Польського Королівства був інтегрований у загальноросійське кримінальне середовище. Банки та ювелірні магазини великих економічних центрів гігантської держави давали багато можливостей для наживи.

Польські фахівці зі зламування кас ще з кінця XIX століття успішно гастролювали країною, створюючи спільні банди зі злочинцями з інших частин імперії.

За окремими даними, які важко перевірити, Ціхоцький навчався свого ремесла в одеській школі зламування. Але головним його учителем був поляк Вінцентій Броцький. Один із найгучніших вчинків Броцького (принаймні його йому приписують), — пограбування ризниці Ясногірського монастиря в Ченстохові, здійснене 1909 року. Головним трофеєм грабіжників стало оздоблення однієї з найважливіших католицьких святинь Польщі — Ченстоховської ікони Божої Матері. Гучну справу так і не розкрили, проте під час розслідування Броцький проходив одним із головних підозрюваних.

Сам Шпіцбрудка не раз скоював крадіжки зі зламуванням у різних містах Російської імперії, зокрема Києві та Одесі. Однак славу йому принесло пограбування Азіатського банку в Ростові, що дало мільйонну здобич. Зловмисники тоді здійснили підкоп із заздалегідь відкритої навпроти банку кондитерської.

Ян Махульський у ролі Генрика Квінто. Джерело: пресматеріали

Варшавські та й загалом польські злодії часто фігурували в поліційних рапортах та кримінальних зведеннях і стали власною назвою. «Варшавськими» почали називати всіх зламувачів високої кваліфікації. Їм часто приписували особливо вдалі та добре підготовлені пограбування.

Шпіцбрудку, як і Квінто в фільмі, якось схопили в результаті зради одного зі спільників. Це трапилося 1921 року вже у незалежній Польщі й стало однією з перших гучних справ про спробу пограбування банку в новій державі. Здав Ціхоцького Валєнтій Сєчка — один із працівників Каси промисловців, яку Шпіцбрудка збирався пограбувати. Замість частки від здобичі зрадник віддав перевагу винагороді від страхової компанії. Щоправда, зроблений вибір навряд чи дозволив би йому, як Ґуставу Крамеру у «Ва-банку», зайнятися власним банківським бізнесом. Премія від страховиків становила близько трьох тисяч марок, які вже частково знецінилися через інфляцію. При цьому потенційний куш складав 15 мільйонів.

Шпіцбрудку і компанію взяли на місці злочину в сховищі, проте приступити до зламу сейфів вони не встигли, так що на суді заявляли, що проникли в касу лише для попередньої оцінки здобичі, а отже, судити за пограбування їх не можна. Хай там що, суд дав їх до чотирьох років ув’язнення.

1929 року поліція викрила підготовку до пограбування століття — метою був комбінат, де друкувалися польські злоті. Найняті для підкопу робітники отримували 300 злотих за 8-годинну зміну, що становило місячний заробіток рядового землекопа.

Тунель обладнали електрикою та добре продуманою вентиляційною системою. Поліція, яка підстерігала і стежила за цією роботою, вирішила, що мозком і гаманцем такої складної операції міг бути тільки Шпіцбрудка. Проте довести це було неможливо: він не вступав у прямий контакт ні з ким із залучених до підготовчих робіт. У день, коли, за всіма даними мало відбутися пограбування, банду, яка працювала в тунелі, затримали, проте під час арешту головного робітника і ймовірного зв’язкового Шпіцбрудки вбили. Самого Станіслава Ціхоцького схопили зарано, тому на суді він упевнено заявляв, що опинився поблизу підкопу геть випадково. Його елегантна манера подавати себе і разюча відмінність від інших підсудних справили враження — Ціхоцького виправдали.

Не так вдало закінчилася інша справа Шпіцбрудки, що багато в чому стала прообразом пограбування у «Ва-банку». 1930 року Шпіцбрудку звинуватили в організації пограбування Польського банку. Одним із важливих доказів проти нього стала металева бляшка, яка мала замкнути систему сигналізації.

Польський банк у 1930-ті роки. Джерело: Національний цифровий архів Польщі, Вікіпедія

На Шпіцбрудку цього разу поліція вийшла майже випадково. У цей час у Варшаві розслідували велике пограбування ювелірного магазину. Поліція накрила одну із кримінальних сходок у притоні на вулиці Панській. Серед присутніх був Шпіцбрудка, у якого знайшли дивну металеву бляшку. А в іншого відвідувача притону вилучили докладну схему сигналізації.

Знахідки дуже зацікавили слідчих. Невдовзі з’ясувалося, що схема ідентична системам, встановленим у відділеннях Польського банку. Трохи згодом у будинку, що прилягав до одного з них, виявили квартиру, в якій стояли балони з ацетиленом для газових пальників та інше робоче спорядження, а також був замаскований пролом у стіні. Тоді згадали й про бляшку, знайдену у Ціхоцького.

Як і в минулих гучних справах, Шпіцбрудку затримали до скоєння злочину. Цього разу він не став чекати суду і втік зі слідчої в’язниці.

Через три роки Шпіцбрудка таки потрапив у тюрму і початок Другої світової війни зустрів у камері в Білостоку. Залишаючи місто, польське військо та поліція випустили в’язнів — таким чином Ціхоцький опинився на волі, а незабаром місто зайняла Червона армія. До 1942 року він як цивільна особа приєднався до польської армії генерала Андерса, яка евакуювалася з СРСР до Ірану. Деякі частини цього війська згодом скерували для поповнення армій союзників на різні фронти Другої світової війни, зокрема в Африку. Як багатьох інших цивільних біженців, Ціхоцького відправили до одного з таборів на території Уганди, на той час британської колонії. Далі його слід губиться.

Кадр з фільму «Ва-банк». Джерело: пресматеріали

Транспорт довоєнної Варшави

Вийшовши із в’язниці, Квінто на бричці утік від спільників Мокса і Нути, які на нього підчікували. Цей транспорт у Варшаві в середині 1930-х років був цілком звичним. Згідно з міською статистикою, 1936 року в місті було зареєстровано 2573 візників. Уже 1937-го їхня кількість знизилася до 2213. На вулицях Варшави тоді працювало 1509 пасажирських кінних екіпажів. Кількість таксі при цьому становило 2142. Найчастіше це були автівки форд, розфарбовані в чорний і сірий колір зі смугою посередині з червоних і білих шашечок.

Варшава 1930-х років. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Приватні автомобілі тоді були розкішшю. 1937 року у Варшаві зареєстровано 3752 особистих легковиків. З огляду на те, що населення столиці тоді перевищувало 1 200 000 осіб, один особистий автомобіль припадав приблизно на кожних 320 жителів (це було суттєво менше, ніж у великих містах Західної Європи й тим більше у США).

У «Ва-банку» Квінто купує в старого знайомого Шпулі машину фіат 508 III і платить за неї 4000 злотих. Шпуля, зацікавлений залучити Квінто до справи, продає її з великою знижкою, оскільки сам Квінто незабаром доручає Моксу і Нуті перепродати автівку за 5000 злотих, що приблизно відповідає вартості цієї моделі в другій половині 1930-х років. Середня зарплата службовця тоді становила від 200 до 360 злотих на місяць.

Футбол

Зустріч Квінто зі старим подільником Дуньчиком відбувається на одному з варшавських стадіонів. Відомо, що Дуньчик — затятий уболівальник і не пропускає жодного матчу. Судячи з кольорів команди, він вболіває за варшавську «Легію». Клуб був заснований воїнами польських легіонів (національними добровільними військовими формуваннями, що воювали на боці Центральних держав під час Першої світової війни) 1916 року на Волині й пізніше відновлений у Варшаві. Він існує й сьогодні. 1934-го «Легія» посіла п’яте місце в чемпіонаті Екстракласи.

У фільмі команда, за яку вболіває Дуньчик, грає з берлінським клубом «Вікторія» — безрезультатно. Важко сказати, про який реальний матч йдеться: кубкової системи тоді в Європі не існувало, і жодної документації про цю гру не залишилося.

Заклади та герої нічної Варшави

Чайна «У жирного Йосека»

Головні герої «Ва-банку» — варшавські злочинці, тому й столиця у фільмі відкривається передусім своєю тіньовою стороною. Одним із головних закладів, де зустрічалися кримінальники, а також богема й радикальні політичні кола, була чайна на Ринковій вулиці, у варшавському районі Муранув. Це був головний єврейський район Варшави, згодом саме там організують Варшавське ґетто. Район ніколи не належав до престижних, тим більше не мали доброї слави околиці ринку. Варто зауважити, що назву «Ринкова» вулиця отримала лише на початку XX століття рішенням міської влади на прохання її мешканців. До того вона була відома як вулиця Ґнойна (Гнійна).

Чайна на Ринковій лише частково відповідала своєму призначенню. Дехто з ринкових торговців насправді приходив туди вранці випити чаю перед роботою. Однак передусім це був цілодобовий шинок, який увійшов у легенди й збирав, як свідчать мемуари та преса тих років, дуже строкату й цікаву публіку. Серед завсідників він був відомий під назвою «У жирного (або у старого) Йосека». Жирним Йосеком звали господаря закладу Юзефа Ладовського. Як і багато інших жителів Ринкової вулиці, він був хасидом і намагався дотримуватися принаймні деяких заповідей. У всякому разі, його заклад, зазвичай відкритий удень і вночі, наглухо зачиняв двері ввечері в п’ятницю і не відкривався до появи на небі перших трьох зірок суботнього вечора, тобто до закінчення Шаббату.

Варшавські хасиди. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Про самого Ладовського відомо небагато, проте, за опосередкованими свідченнями, колись він був членом Польської соціалістичної партії, до якої належав і фактичний лідер незалежної Польщі Юзеф Пілсудський. Подейкують, що ще в роки Російської імперії Йосек надав партії особливі послуги, і цього не забули. У всякому разі міські служби ніколи не цікавилися, чому в чайній ночами рікою ллється алкоголь.

Про чайну знали далеко за межами Муранова, поїздка туди вважалася усталеною в суспільстві розвагою — принаймні для тих, хто звик до різноманітних гулянок. Серед завсідників були, наприклад, колишній ад’ютант Пілсудського, офіцер та світський лев, а також богемний літератор Болєслав Вєнява–Длугошовський, прем’єр-міністр Польщі у 1930–1931 та 1935 роках Валєрій Славєк та інші.

Жирний Йосек помер 1932 року, його некролог надрукувало багато варшавських газет. Без колишнього господаря заклад досить швидко вийшов із моди. Під час окупації частина вулиці, на якій розташовувалася чайна, ввійшла до ґетто. Більшість його мешканців розділили загальну долю трьох мільйонів польських євреїв, знищених нацистами під час «остаточного вирішення єврейського питання». Вулиця Ринкова на мапі Варшави не збереглася.

Проте чайна «У жирного Йосека» здобула безсмертя у фольклорі та піснях. Найвідоміша з них — вальс «Бал на Ґнойній», або «Бал у старого Йосека», написаний 1933 року.

У пісні співається про пиятику з танцями, яку в жирного Йосека влаштовує одна з банд. У певному сенсі її можна вважати польським аналогом пісень «На Дерибасівській відкрилася пивна» та «Мурка».

З «Балом на Ґнойній» у польському кінематографі пов’язаний досить яскравий епізод із фільму 1958 року «База мертвих людей». Дія розгортається відразу після Другої світової війни на забутій богом лісосіці у польських Бєщадах, де працюють колишні злочинці та люди з понівеченою долею. Один із героїв — алкоголік на прізвисько Апостол — гине під колодами. У порожньому костелі, куди кілька товаришів приносять на відспівування труну з покійним, немає органіста. І тоді під бурмотіння ксьондзом молитви один із нещасних лісорубів починає грати на органі «Бал на Ґнойній» — єдину відому йому мелодію.

Фанні Гордон

Авторкою музики до «Балу на Гнійній» стала Фанні Ґордон — одна із постатей довоєнної російської та повоєнної совєтської естради. Зокрема, вона — авторка відомого фокстроту «Pod samowarem», пізніше переспіваного Утьосовим («У самовара я и моя Маша»). Фанні Ґордон — творчий псевдонім Фейги Йоффе, уродженки Ялти, родина якої переїхала до Польщі після революції 1917 року. Ґордон написала безліч хітів для польської естради та кабаре. Окрім уже згадуваних «Балу на Ґнойній» і «Pod samowarem», їй належить, наприклад, мелодія дуже популярного фокстроту «Abdul Bej» та танго «Skrwawione serce».

1939 року Фанні Ґордон, яка в заміжжі стала Квятковською, встигла з матір’ю втекти у Вільно, яке після війни опинилося у складі СРСР. Пізніше вони переїхали до Ленінграда, де Ґордон-Квятковська і прожила до своєї смерті 1991 року. У СРСР вона продовжувала писати музику, але жодного шлягеру, що прирівнювався б до польських хітів, так і не створила.

Кабаре Morskie Oko

Morskie Oko, в якому відбулася прем’єра вальсу «Бал на Ґнойній», було одним із найвідоміших варшавських кабаре. Цей заклад відкрився 1928 року на вулиці Ясній, 3.

У кабаре Morskie Oko цілком міг би виступати й головний герой «Ва-банку» Генрик Квінто: поміж зламуванням сейфів він грав на трубі.

Кабаре, ревю та музичні театри були важливою складовою культурного життя Варшави. З ними співпрацювали відомі літератори, тут народжувалися естрадні шлягери, виступало багато зірок (зокрема і майбутніх) польського кіно — яке, крім усього, славилося розважальними музичними стрічками.

Кабаре Morskie Oko. Джерело: Вікіпедія

Джордж Скотт та дог Самбо

Один із найяскравіших епізодів фільму — зустріч із темношкірим чоловіком, який виходить на прогулянку із величезним догом. Це досить незвичайний персонаж для тогочасної Варшави, проте й у нього могли бути свої прототипи.

Наприклад, у 1930-ті роки у Варшаві працював джазмен Джордж Скотт. За деякими фрагментарними відомостями про його походження, Скотт народився в Тифлісі в родині польки й темношкірого американця, який займався нафтовим бізнесом у Росії. Скотт успішно виступав у Варшаві у складі кількох джазових оркестрів і став зіркою одного з найпрестижніших музичних клубів «Адрія», що розташовувався на вулиці Монюшка, 10.

Війна минула для Скотта порівняно безнапасно. Нацисти доволі спокійно поставилися до проживання у Варшаві мулата, який до того ж мав американське громадянство, що до атаки японців на Перл-Харбор і оголошення Німеччиною війни США давало йому надійний захист. Скотт продовжив виступати, граючи навіть у закладах «тільки для німців». Очевидно, мулат, який виступає з «негритянською» музикою для розваги німців, відповідав дискримінаційним уявленням нацистів про расову ієрархію.

Коли спалахнула війна між США та Німеччиною, Скотта не інтернували. Він отримав необхідні папери, які дозволяли жити та працювати у Варшаві. При цьому артист виступав у закладах, куди пускали поляків, і навіть підтримував зв’язки з польськими підпільниками.

Евґеніюш Бодо і Самбо. Джерело: Польська національна бібліотека

Однією з головних фігур польського кіно 1930-х років був актор Евґеніюш Бодо, син швейцарського інженера та польської шляхтянки. Бодо був страшенно прив’язаний до величезного німецького дога-арлекіна на прізвисько Самбо. Собака сам був знаменитістю і знімався в кіно, зокрема із господарем. 1935 року журнал Kuźnia Młodych писав про те, що фільм без дога Самбо не має шансів на успіх у польського глядача, а в польських газетах та журналах тих років повно фотографій Бодо з Самбо. Отже, навіть у дога з «Ва-банку» був реальний прототип.

Переклала Ірена Шевченко

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також