Репетиція перед парадом під час Міжнародного військово-технічного форуму «Армія-2019» на території Ростовської області. Сергій Пивоваров / Reuters / Forum

Репетиція перед парадом під час Міжнародного військово-технічного форуму «Армія-2019» на території Ростовської області. Сергій Пивоваров / Reuters / Forum

Хіба звільнена від Радянського Союзу Росія, яка спершу аж захлиналася демократією й капіталізмом, мусить прийти до такого кінця? Чому більшість росіян підтримує Путіна, вторгнення в Україну і продовжує хвалити Сталіна і Радянський Союз?

Щороку 12 червня росіяни насолоджуються вихідним днем на честь річниці підписання Декларації про державний суверенітет РРФСР 1990 року , яка проголошувала незалежність Росії від… СРСР. Однак сьогодні в Росії мало хто знає , яке свято насправді відзначається 12 червня. Особливо якщо взяти до уваги, що від 2002 року це свято називається Днем Росії. Водночас приголомшлива більшість росіян шкодує про розпад СРСР — у грудні 2021 року таких було 63 %, 84 % з яких — віком понад 55 років.

Чому ж росіяни через 30 років відчувають таку ностальгію за імперією? Аж настільки , що підтримували й далі готові підтримувати політиків, які годують їх обіцянками її відбудувати? Настільки, що дозволили прийти до влади кліці офіцерів ФСБ, яка перетворила Росію з недосконалої демократії на авторитарну державу, яка після нападу на Україну 24 лютого 2022 року стрімко еволюціонує в бік тоталітаризму?

Як так сталося , що нація, яка так настраждалася від сталінських репресій, нині у своїй більшості (60–70 %) оцінює Сталіна позитивно , хоча ще у 90-х роках відсоток сталінофілів був утричі меншим? Чому суспільство з досить високим рівнем освіти, виховане на гаслі «аби не було війни», зараз масово підтримує війну проти України і вірить пропаганді режиму, згідно з якою це «спеціальна операція», спрямована не проти українців, а проти «нацистів»? А раніше понад 80 % цього суспільства підтримало анексію Криму.

На ці питання неможливо відповісти , не розповівши про три останні десятиріччя російської історії.

Надії й розчарування

У серпні 1991 року провалився так званий серпневий путч Янаєва — спроба порятунку СРСР частиною номенклатури і спецслужб , які опиралися перебудові Міхаіла Ґорбачова та ще радикальнішій програмі Боріса Єльцина. Путч не вдався значною мірою завдяки команді Єльцина і особистій сміливості президента Росії, який відмовився підкоритися путчистам. Ґорбачов, заарештований змовниками на дачі в Криму, за кілька днів після звільнення втратив реальну владу, яка перейшла до Єльцина.

Після розпаду СРСР у грудні 1991 року Ґорбачов нарешті зрозумів , що став президентом уже неіснуючої держави. У Кремлі було спущено прапор СРСР, піднято російський триколор, а Ґорбачов передав Єльцину «ядерну валізку».

Цей перший етап нової Росії символічно завершився у жовтні 1993 року , коли Єльцин, уже глибоко непопулярний через спричинену реформами економічну кризу, вислав танки проти російського парламенту. Більшість у ньому мали його опоненти, часто — противники реформ і взагалі демократії, які намагалися усунути президента з посади. Внаслідок зіткнень двома місяцями пізніше у Росії прийняли нову конституцію, що давала президентові надзвичайно широкі повноваження й послаблювала парламент.

Однак рівень життя надалі падав. Водночас зростала соціальна нерівність. Найспритніші й позбавлені сумління члени колишньої номенклатури привласнили величезну частину державного майна. З’явилася група олігархів та ціла армія збіднілих інтелігентів і державних службовців , у тому числі працівників спецслужб.

Тоді ж з’явилися такі терміни як «дерьмократия» (у вільному перекладі — лайнократія) чи «прихватизация» (від прихватить — прихопити). При цьому Єльцин викликав дедалі більшу відразу в російських демократів , які не могли йому пробачити ані компромісів із представниками старої системи, ані розпочатої з його наказу війни з бунтівною Чечнею. Альтернативою натомість були комуністи або російські націоналісти.

Перед президентськими виборами 1996 року російські демократи постали перед фундаментальною дилемою: чи можна порушувати принципи демократії задля її захисту? Було зрозуміло , що Єльцин, кандидат, який ще певною мірою був здатен гарантувати продовження демократичних реформ, може програти комуністу Ґєннадію Зюґанову. Щоби виграти вибори, президенту потрібна була допомога державної адміністрації.

Єльцин урешті виграв , але це лише прискорило агонію російської демократії. Виснажений хворобою президент дедалі більше повноважень передавав своєму оточенню і навіть родині, яка нарешті переконала його, що єдиною гарантією його особистої безпеки буде відмова від посади й призначення наступника. Останнього дня 1999 року Єльцин подав у відставку.

Побудова путінізму

Наступний етап , 2000–2014 роки, був уже періодом будування авторитаризму в Росії. Новий президент Владімір Путін почав від того , що підпорядкував собі олігархів, яким гарантував безпеку ведення бізнесу в обмін на відмову від політичних амбіцій. Він утворив партію влади «Єдина Росія», що нагадувала КПРС, і позбавив регіони фактичної автономії.

Путін продовжував ліберальну економічну політику , що у поєднанні зі зростанням цін на енергоносії — головний експортний товар Росії — забезпечило країні стабільний економічний ріст. Із суспільством він уклав неписану угоду: ви не протестуєте , ми забезпечуємо вам якісь прибутки. Тих, хто вагалися, мала налякати доля одного з найбагатших росіян, Міхаіла Ходорковського, який не підкорився Путіну і провів десять років у таборах.

Публічне телебачення стало інструментом пропаганди і творення нових понять , таких, наприклад, як «суверенна демократія». Абсолютна більшість інших ЗМІ вирішила пристати на запроваджені Путіним правила гри й узятися обґрунтовувати його політику або принаймні не висовуватися. Доля Анни Політковської, вбитої 2006 року опозиційної журналістки, стала попередженням для тих журналістів, які не розуміли нових правил.

Сигнал отримали також співробітники спецслужб. 2006 року радіоактивним полонієм отруїли Алєксандра Литвиненка — їхнього колишнього колегу , який у еміграції в Англії звинувачував Путіна в тому, що той улітку 1999 року висадив у повітря кілька багатоквартирних будинків, що послужило приводом для початку другої чеченської війни й забезпечило Путіну перемогу в наступних президентських виборах.

2008 року вибухнула війна проти Грузії. Формально її вів новий президент Дмітрій Мєдведєв , прибічник Путіна, але було зрозуміло, що за ниточки смикає попередній господар Кремля. Коли 2011 року чергові вибори до Думи були сфальсифіковані, а Мєдведєв відмовився від переобрання й підтримав повернення Путіна на посаду президента, у Росії вибухнули найбільші з 90-х років протести.

Вони стихли через кілька місяців , але влада вирішила, що потребує нової легітимізації. Невдовзі трапилася нагода — бунт українців на підтримку європейської інтеграції, від якої Віктор Янукович останньої миті відмовився, а потім наказав стріляти в людей. Однак в очах Путіна та його кліки остаточна перемога Майдану була не тріумфом демократії, а державним переворотом, тобто найбільшим злочином.

У відповідь Путін віддав наказ окупувати Крим , пізніше незаконно анексований Росією, і вислати на Донбас озброєні банди найманців , які, скориставшись короткочасною слабкістю української держави, проголосили там Донецьку й Луганську «народні республіки». Російське державне телебачення майже щодня показувало Україну як державу, якою управляє ворожий Захід і яка підлягає націоналістичній чи навіть фашистській індоктринації.

Путін прикрутив гайки і росіянам. Досить згадати вбивство відомого опозиціонера Боріса Нємцова , замах на Алєксєя Навального, а потім його ув’язнення, огидну антизахідну, в тому числі антипольську, пропаганду, а також перетворення Другої світової війни на світську релігію, включно з запровадженням покарань за «паплюження» СРСР, і нарешті — чергові зміни до конституції, які дозволяють Путіну залишатися при владі аж до 2036 року.

Ще 2021 року здавалося , що ці дії успішно втихомирять суспільство. Особливо зважаючи на те, що режим накопичив значні кошти для вгамовування потенційного суспільного невдоволення. Однак історія поточилася інакше, а постсовєтська Росія ввійшла в тоталітарний етап.

Напад на Україну викликав безпрецедентну хвилю західних санкцій. У відповідь Росія ввела драконівські закони , що передбачають, зокрема, до 15 років ув’язнення за підважування офіційного наративу про «спеціальну військову операцію» в Україні. Кремль закрив останні вільні ЗМІ, такі як радіостанція і портал «Ехо Москви» й телеканал «Дождь». Він заблокував твіттер, фейсбук, інстаграм і почав підготовку до того, щоби відрізати російський інтернет від світу. Брехня офіційних ЗМІ та риторика влади почали нагадувати епоху сталінізму.

Безплідний сентименталізм

Чому Росії не вдалося піти дорогою демократизації , услід хоча б за Польщею чи балтійськими країнами? Якщо відкинути вульгаризований детермінізм , який зводиться до тези про те, що якщо Росія ніколи демократією не була, то ніколи нею й не стане, варто звернути увагу на культурні чинники.

Першою причиною поразки російських демократів була відсутність традиції права на спротив — ius resistendi , закоріненого в європейській традиції принаймні від середньовіччя. Воно глибоко вкарбувалося у свідомість мешканців теренів давньої Речі Посполитої, в тому числі українців — досить згадати, що Майдан 2013 року переродився в повстання проти Януковича. Тим часом росіяни, навіть ті, які не підтримують режиму, часто переконані, що немає сенсу змінювати владу за допомогою революції, бо це не призведе ні до чого хорошого.

Це також похідна російських моральних цінностей , сформованих кількома сотнями років самодержавства — те, що сто років тому польський історик Ян Кароль Кохановський, описуючи ментальність росіян, назвав «безплідним сентименталізмом». Додамо до цього багатовікову залежність православ’я від деспотичної влади, а також знищення більшовиками Церкви — давньої опори традиційної моралі.

Для багатьох сучасних росіян держава є чимось іншим , ніж для їхніх західних сусідів. Вона не є структурою, яка обслуговує потреби народу, а організмом, що конституює саме існування цього народу. Росіяни часто почуваються просто членами державного організму й не бачать різниці між лояльністю до держави та лояльністю до політики, яку веде влада цієї держави.

Цю політичну пасивність супроводжує також імперіалізм у мисленні про зовнішню політику , в тому числі передовсім про сусідів: білорусів та українців. В основі російської національної культури, розквіт якої припав на XIX століття, лежить переконання, що давня Русь, а отже, конгломерат держав, які існували тисячу років тому, була державою російською. У російській мові навіть не існує розрізнення між «руськістю» та «російськістю».

Сучасний російський націоналізм постав на фундаменті загальноруської національної ідеології , яка проголошує, що росіяни (русские) діляться на три великі гілки: великоросів (а отже , росіян у нашому розумінні), малоросів (тобто українців, яких у Польщі раніше називали русинами) та білорусів.

А отже , територія сьогоднішньої України і Білорусі у сприйнятті багатьох росіян, зокрема Путіна, становить частину історичної російської національної території, що колись була відділена від решти російських земель і згодом піддана польським і західним впливам. Але остаточно це Лєнін і більшовики — на думку Путіна — легковажно розвалили справу рук Катерини II , якою було поновне об’єднання руських/російських земель. Із цієї перспективи Київ сприймається — як писав , наприклад, Пушкін, — як «матір міст руських». Відоме висловлювання з «Повісті минулих літ», яке Нестор-Літописець приписує князеві Олегу: «Оце Київ хай буде матір’ю міст руських!»

Водночас путінська влада й значна частина політичних еліт щиро переконані , що принцип суверенної рівності держав — це димова завіса, що приховує фактичний стан справ. У реальному світі значення має лише військова й економічна сила. Лише кілька держав по-справжньому суверенні — це наддержави, які мають природне право на «зони впливів» чи «привілейовані інтереси». Інші країни немовби приречені на те, щоби бути клієнтами наддержав і повинні просто примиритися з цією роллю.

За такого способу мислення Росія є одним із центрів сили , а Захід, який втручається в політичні процеси на території «близького закордоння» — її природної «зони впливів» — демонстративно створює загрозу для російської національної безпеки. Таке бачення падає на родючий ґрунт, адже для багатьох росіян компенсацією за побутові негаразди є спогади про державну велич СРСР та мрії про повернення минулого.

Російський Нюрнберґ

В опитуванні , проведеному 2020 року на замовлення Центру польсько-російського діалогу і порозуміння ми намагалися з’ясувати, чому аж 69 % росіян позитивно оцінили анексію Катериною ІІ земель нинішньої України і Білорусі під час поділів Речі Посполитої. Респонденти вказували на нібито історичне право Росії на землі давньої Русі; для них було слушним і справедливим те , що сильнішому можна більше; крім того, вони наголошували на гуманітарних мотивах, наприклад, на прагненні захистити братні народи, або ж говорили про «історичну необхідність».

Частина опитаних відповіла , що жодної агресії Росія ніколи не чинила, адже російська держава ніколи не була й не може бути агресором. Ще більше респондентів (73 %) майже одноголосно схвалювали або обґрунтовували агресію 17 вересня 1939 року. І лише 12 % росіян (26 % з-поміж осіб віком до 24 років) солідарні з панівним у Польщі переконанням , що 1945 року Червона армія не принесла сюди свободу, а встановила просовєтський маріонетковий уряд.

З цієї перспективи надзвичайно актуальним видається питання: чи російське суспільство розділяє відповідальність за злочини своєї влади , і якщо так, то якою мірою?

Якщо ми застосуємо до росіян критерії , використані для оцінки вчинків німців після 1939 року, то співвідповідальними за злочини Путіна є всі ті громадяни Росії, які через імперіалізм або політичний інфантилізм повірили демагогам, які спокушали їх образом відбудови колишньої слави Росії, а потім не лише не відреагували адекватно на кожні наступні злочини Путіна, але й підтримували або применшували їх.

Винні всі , хто легітимізував збройну агресію як метод ведення зовнішньої політики, хто кричав 2014 року «Крим наш!» , хто був готовий підтримати незалежність Донецької й Луганської «народних республік» і хто тепер витісняє зі своєї свідомості повідомлення про все нові й нові злочини російської армії в Україні.

Переклав Андрій Савенець

Стаття була опублікована на сайті видання Polityka 28 березня 2022 року

Лукаш Адамський profile picture

Лукаш Адамський

Всі тексти автора

Читайте також