Про дієвість безнадійних речей

«Що нам робити?» — звучить питання з публіки після складної і довгої панельної дискусії про актуальні українсько-польські взаємини. Це Львів, жовтень 2025-го. Серед учасників розмови – поважні експерти з Польщі, адепти міжнаціонального порозуміння, ліберали, європеїсти. Майже дві години праведних нарікань на наростання антиукраїнських настроїв на вулицях польських міст, націоналістичний популізм, яким не гребують уже не лише ультраправі, але й помірковано-центристські кола у Польщі, ксенофобію та ізоляціонізм, що ширяться, як прикрий запашок, коли щось безповоротно вмерло.

Окей, але нам-то що робити? Нам, українцям? Сьогодні, в цих обставинах?

У своїй гострій статті для видання Gazeta Wyborcza «Росіяни зрозуміли, якою мовою говорити до поляків про війну в Україні» («Rosjanie zrozumieli, jakim językiem mówić do Polaków o wojnie w Ukrainie»). Онлайн-версія опублікована 8 вересня 2025 року. Міхал Ольшевський чесно зізнався: не знаю. «Не маю поняття». Каятися, дякувати? Знову каятися, знову дякувати? Просто зникнути кудись? Так, напевно, останнє було б якимось рішенням. Але, на жаль, це неможливо.

Півтора мільйона українців, які нині живуть у Польщі, нікуди не дінуться. Навіть з урахуванням певного відтоку людей, який спостерігається останнім часом — зрозумілого, якщо зважити на актуальні обставини. Але недостатнього. Недостатнього для чого? Щоб значна частина польського суспільства нарешті зітхнула з полегшенням? Щось сумніваюся, що так буде.

І річ не лише в тому, що в такому разі Польщі довелося б терміново — невідомо, ким — затикати діри, які утворилися б на ринку праці. Але й тому, що зникло б дзеркало, в якому поляки бачать себе благородними, саможертовними, максимально терплячими, по-батьківськи мудрими, справедливо суворими, коли інфантильні прибульці поводяться нечемно, поблажливими до їхніх нескінченних вад. І навіть рішуче «геть!» — це частина цієї суворої мудрості, цієї батьківської палкотерапії. Ну, вони ж усе одно нікуди не дінуться, ці українці. Повернуться, як підліток, вигнаний з дому під дощ. Так що потрібно виховати їх максимально, щоб не заважали, а лише були корисними.

«Див не буває», — пише у своєму нещодавньому есеї Зємовіт Щерек. Ну, звичайно. Серед будь-якої спільноти — навіть серед кількох сотень людей, що вже казати про півтора мільйона! — обов’язково трапляться і негідники, і шахраї, і невдячні нарциси, та й, що там казати, потенційні чи й реальні злочинці. Нормальність людського співжиття залежить від того, чи готові ми сприймати ці випадки як винятки. Якщо ні — йдеться про відхилення від норми. 

Для такого відхилення є різні назви. Наприклад, «стигматизація». У випадку спільноти це переважно так і працює: негативні приклади окремих індивідів легко поширюються на всю групу. Втім, для стигматизації навіть не потрібно причин. Головне, щоб у ній була потреба.

А така потреба у поляків є. Що дає польському суспільству стигматизація українців як групи? Вона дозволяє позбутися багатьох страхів і докорів сумління.

Ну, бо таки тривожно. Над головою час від часу пролітають якісь дрони, Путін поводиться дедалі агресивніше, Трамп норовить відкрутитися від відповідальності за Європу, раз-по-раз понуро звучать словосполучення на зразок «сувальський коридор». Але на тривогу можна реагувати по-різному: можна готуватися до гіршого, а можна відсувати джерело загрози набік. 

Друге, звісно, простіше. Стигматизація українців якраз дозволяє це зробити. Адже українці — інші, гірші, «не такі, як ми». Варвари зі «східною ментальністю». Ну, то хай ці східні варвари там гризуть один одного, раз у них так заведено. З нами точно такого не станеться, бо ми просто не такі.

А ще — стигматизація українців дозволяє не відчувати докорів сумління за недостатню солідарність, підтримку, заанґажування. Коли в польському суспільстві почалася втома від співпереживання (бо це таки важка ментальна робота), українці стали поганими. Психотерапевт Роман Кечур в одному недавньому інтерв’ю Інтерв’ю Ореста Друля із Романом Кечуром «Від страху до гніву» (портал «Збруч», 14 жовтня 2025). сказав ще пряміше: таких поганих, невдячних людей, як українці, не гріх і зрадити. Звичайна така тактика: хочеш когось зрадити, покинути напризволяще, вистав його самого зрадником — довіри, гостинності, приязні. Гість «зловжив» гостинністю, тож на тлі цього ніщо вже не буде виглядати зловживанням.

І тут ніяка вдячність за гостинність не допоможе. Бо велика частина польського суспільства чекає саме української невдячності, а не української вдячності. Це не означає, що не потрібно дякувати, ні. Просто не варто чекати від цього ніякого особливого ефекту. Принаймні, наразі.

Але навіть якби війна зараз взяла та й закінчилася, а разом із нею і старанно притлумлювані докори сумління від недостатньої солідарності, українська вдячність все одно не зарадила б. Бо польському суспільству йдеться про щось більше. Йдеться про вдячність європейську, глобальну. За те, що Польща взяла на себе найбільший удар, за те, що вкотре врятувала Європу — цього разу від навали українських біженців. Це — довга традиція, ще з часів романтичної міцкевичівської ідеї «Польщі — Христа народів», Польщі, чиє мучеництво у боротьбі за правду має врятувати Європу. Скажіть: як, маючи такий образ себе, не вважати весь світ несправедливим і невдячним? Ідеться про запит на такий — континентальний чи й глобальний — масштаб вдячності і сатисфакції, якого українці не можуть задовольнити. Йдеться про задавнене почуття власної недооціненості у щонайменше європейських масштабах, і українці — не ті, на чиїй думці тут особливо залежить.

А той, хто почуває себе жертвою (невдячності, несправедливості, та чого завгодно), зазвичай ревнивий. Так уже сталося, що в історії з російсько-українською війною найбільші жертви — таки українці, а не поляки, хай як активно і віддано вони допомагали українцям у перші місяці вторгнення. Як, тут є більші жертви? Треба щось негайно з цим робити. Тому і не дивно, що зараз спостерігаємо нову кульмінацію риторики, пов’язаної з Волинською різаниною. Риторики, в якій українці — винятково кати. Я кажу не про історію, а саме про риторику, те отруйне популістське бадилля, яке виросло на ґрунті фактів, згідно з якими — так, українці були й катами. Але і жертвами теж. Так само, як і поляки. Але популістська риторика побудована на бінарних опозиціях і винятковості ролей. Той, хто був колись катом, сьогодні не може бути жертвою.

В польському інформпросторі почали домінувати праві популістські тези щодо українців. Чи українські політики зробили достатньо, щоб цьому запобігти? Та ні, недостатньо. Тут треба розуміти: від початків української незалежності і приблизно дотепер польські й українські політичні еліти жили на різних планетах.

Українська влада — за всіх президентів і скликань парламенту — була налаштована на «не пам’ятати», «забути», «почати все з чистого аркуша». Саме це багатьом із українських можновладців допомогло прийти до влади і утриматися при ній. Бо якби їм деякі речі згадали, то — ой… Україна, в якій ніколи не відбулася люстрація, якраз і була такою державою без пам’яті. Багато нагод для порозуміння і примирення було змарновано, бо практично нікого в українській владі не цікавило минуле. На відміну від польської, яка якраз на минулому переважно і звикла все будувати.

Сьогодні все зайшло дуже далеко. Як не вірю у дієвість подяк, так не вірю в ефективність вибачень. І навіть запізнілі ексгумації жертв різанини на Волині, які зараз почалися, втонуть у морі російської пропаганди і політичних ігор по обидва боки польсько-українського кордону.

Добре, то що ж нам робити? Це питання із залу так і повисло над нами. 

Я таки вірю у дієвість деяких безнадійних речей, хоч кілок мені на голові тешіть. І вважаю, що ми, українці, таки маємо дякувати і попросити пробачення. Повірте мені: саме цього точно нема в російських інструкціях, які нам хитро транслюють у всіх можливих соцмережах.

Що мають робити поляки, не я маю казати. Є кому це зробити й без мене.

Краще скажу, що нам робити усім разом. Нам треба нарешті зрозуміти цілком прагматичну користь одне від одного — безпекову, економічну. Без сентиментів, які ні до чого доброго не доводять. Без братерства й сестринства. Зі стриманим, діловим потиском руки. Ми вже давно пливемо в одному човні — навіть тоді, коли дивимося в різні боки.

 Редакторка Наталя Ткачик