За нормальних розкладів вважається , що один день активного мінування під час бойових дій дорівнює 30 дням розмінування після їх закінчення. У церквах, приміщеннях розхерачених ресторанів, навіть у розбитих придорожніх будках і на кладовищах — всюди дебільні розтяжки!
Завдяки Бородянці , Бучі , Гостомелю , Ворзелю, Ірпеню росіяни не змогли вповні просунутися до Києва. Невеличкі містечка захистили столицю тілами своїх мешканців. Бо ЗСУ та бійці територіальної оборони стояли на смерть. Наприклад , у Бучі озброєних до зубів і обкурених кадирівців зупиняли майже голими руками й криками. Нашим воїнам, щоби спинити танк чи ворожу бронемашину, вистачало автомата і кількох гранат. А кадирівці навіть посцяти боялися виходити з бронемашин.
Утікали рашисти теж особливо — вперше в історії сучасних воєн ми маємо таку колосальну густоту мінувань у цивільних кварталах. За законами військової логіки житлові квартали не мінують. Хоча б тому , що то невигідно. Тратиться час і гроші, а наслідки такої праці мізерні — бо на мінах підривається мало військових. Інша справа — рашисти. Вони, мінуючи, мстилися нам.
І взагалі , вони — якісь неправильні. Дебіли, одним словом. Їм у голови пропагандони напхали отаких-от розтяжок і тепер там суцільні вибухи, від яких рашисти скаженіють, дуріють, звіріють.
Тут море жахливих випадків замінувань. Вам фантазії не вистачить. Сьогодні відпрацювали перший поверх п’ятиповерхового будинку.
На чотири квартири — десятки рашистських «сюрпризів». Хлопці ходять , ніби балеруни в уповільненому кіно.
По-перше , окупанти лишають після себе небачений срач. У багатьох квартирах із м’ясом повиривані унітази. От питання: а для чого тобі поламаний унітаз, який вже не можливо поставити? Куди вони те все поперли за тисячі кілометрів? Там є розум?
Заходимо у квартиру в Бучі. Вхідні двері вибиті. У помешканнях усіх вцілілих будинків повибивані двері. Рашисти мародерили організовано. Підрозділи мали команду все найцінніше зносити начальству. Чим вам не Жуков із його чотирма вагонами награбованого з Берліну? Підлога завалена сміттям: розкидане шмаття , зірвані з шафок і тумбочок дверцята, фекалії і сухпайки. Слухайте, вони гадили прямо на килими, я це бачив не раз. От для чого? Я ж кажу: міни в головах. Вибух — і такий дурень робить таке, що у нормальній голові не вкладається. У кухні на плиті стоїть каструля, неохайно прикрита кришкою. Піднімаєш кришку і гарантовано — руки не буде. Дай боже, щоби лише однієї! У каструлі — граната! У цукерничці — теж граната. Розтяжки у духовці, у пральній машинці, у посудомийці й ще три гранати між засмердженими продуктами у холодильнику.
І це тільки кухня!
У вітальні «сюрпризи» за телевізором , під диваном. У спальні — в шафі між білизною, аж два. Найстрашніше — дитяча. На столику — плюшевий кролик, а під ним у тарілці з цукерками — граната. Дитина прибіжить до хати, схопить свого улюбленця, з яким, можливо, спала, і — вибух. Навіть розбитий комп’ютер, коробка без жорсткого диска, — теж замінований.
Що з психікою людей , які таким займаються? Це би мав пояснити психіатр! Покласти гранату — то ризик і для того, хто це робить. А тут простір, де живуть цивільні, буквально нашпигований гранатами. Що примушувало їх таке робити? Заздрість? Ну, можливо, бо від хорошого життя надламаний унітаз тягнути на горбі не будеш. Ненависть? Це теж приймається, бо чекали, що, як обіцяли пропагандисти, тут їх зустрічатимуть із квітами та пирогами, а їх навіть літні люди посилали нах**.
Ок , ніби розібралися. Але довкола війна, звідки у них було стільки часу фарширувати помешкання гранатами? Все впирається у заміновані пропагандистами мізки. Якщо ми з вами посваримося, то можемо навіть побитися. То недобре, але нормально для такої ситуації. Але я впевнений, що ні я, ні ви не побіжимо в хату один до одного, щоби там вискочити на стіл і насрати у вазу для фруктів. З точки зору війни всі ці гранати у помешканнях цивільних, то власне і є різновид «насрати у вазу». А тепер я вам відповім чому: вони сиділи у чужих помешканнях, дивилися, чого люди доробилися, згадували свої дерев’яні туалети біля бараків, прислухалися до пострілів за вікнами і вили від безпомічності. Спрацьовували розтяжки у їхніх мізках.
Мало проходимо за день. Дуже мало. От зараз уже 16-та. Почали роботу — не було 9-ї. А зробили лише перший поверх і одну квартиру на другому. Доводиться все обмацувати , порпатися буквально в кожній шухляді, тумбочці, шафі, на поличках. Всюди знаходимо «сюрпризи». І то страшенно лякає. Страшно за людей, які повернуться. Страшно за себе, що може спрацювати. Страшно, що можемо щось пропустити.
Найтупіший випадок — граната між колекцією платівок. Платівки побиті й скидані на купу , щоби прикрити гранату. Або у ванній. Сама ванна у кількох місцях прострелена, плитка розстріляна, а на краю ванної — пляшка шампуню. Акуратно, щоб ніхто не помітив, перерізана надвоє. Людина хапається за пляшку, щоби викинути, і той момент спрацьовує граната. У коробочці з-під «Несквіку» знаходили. Між кухонним начинням дуже багато. Ні, не можу сказати, де більше, бо гранати виявляємо всюди. Можливо, найбільше у зливних бачках по туалетах.
Ось візьміть мене. Зараз я з вами розмовляю російською. Бо все життя розмовляю російською. І моя дружина російськомовна. На кожне Різдво ми їздимо до Львова. Дорого , але воно того вартує. Бо там справжнє Різдво. Відчувається свято. У нас теж є Різдво. Збираються родичі, друзі, бухають, але без атмосфери. Навіть дитину ми хотіли всиновити зі Львова. І всиновимо. Після перемоги. Наступного ж дня поїду до Львова і дізнаюся , що робити, щоби забрати того хлопчика. Дружина все тримає під контролем, спілкується з малим. Вихователька каже, що той хвалиться, що його майбутній тато зараз воює і тому не може його забрати. В принципі воно так і є.
Я ніколи не мріяв стати сапером. У мене були довгі патли і в Херсоні ми ходили битися з тими , кому довгі патли не подобалися. А всі разом йшли на мєнтів. Закінчив музичну школу, мав свій рок-гурт.
У армії мене переклинило і я став сапером. Мене можуть зрозуміти лише ті , хто кайфує від конячих доз адреналіну. Ще є відчуття насолоди після виконаної роботи.
Ми сьогодні під’їхали , а біля будинку попри дорогу бігають діти. Тиждень тому я там боявся зробити зайвий крок, а сьогодні там уже можна жити.
Та очистимо ми від мін усю Україну. Це без проблем. Тут головне рашистам так вламати , щоби вони власної тіні боялися. Зрештою, судячи з того, що вони тут витворяли, як розстрілювали цивільних, для чогось понакладали гранат, вони не просто трясуться перед своїми тінями. То вже щось більше. Якісь інші виміри й дози переляку. Можливо, у них мутація на генетичному рівні.
Обережно заглядаю у крихітний дитячий наплічник , а там три гранати вкупі. От питання: для чого ти це робиш? Що тобі дає думка чи надія, що після тебе залишиться кілька калік?
Подейкували , ніби рашистські командири розповідали своїм підлеглим, що ті повинні все в Україні зрівняти з землею, бо все, що Україна має, подарувала Росія. Що за маячня? Що, крім порожніх пляшок з-під горілки, Росія може подарувати? Що у них є? Багата Москва? Ну, злетілися туди всі, хто найбільше накрався. Якби у рашистів був розум чи матеріальні статки, то ніхто би з м’ясом не виривав унітази й не тягнув їх додому. Зауважте — не нові унітази.
Звиняйте вже , що так багато разів згадав про унітази, але саме ці прибори є мірилом тупості. Ну, не буде людина, яка принаймні хоч трохи користується розумом, виривати унітаз і поломаний тягнути додому. Тут вже робота психіатрів. Не думаю, що таким можна допомогти. Люди, які слухають російських пропагандистів, лікуванню не підлягають. То я вам кажу, як Ґєнек-сапер!
Дуже багато каліцтв було. Особливо у перші дні. Люди повиходили з підвалів , їм не терпілося оглянути свої помешкання, вони мчали туди, а там чекали розтяжки біля дверей чи десь на кухні.
Траплялося , що людина піднімала кришку унітазу і лунав вибух. Я ж кажу, це не люди, і не орки, то інший вимір. У них все навпаки. Танки приїхали з Росії, а напала Україна. Літаки і «гради» російські, а бомбить і обстрілює Україна, Росію і російську мову придумали для Катерини кілька німецьких вчених , яких вона для того притягнула, а штучна нація — українці й поляки, які живуть на своїй землі тисячі років.
Батьки під Херсоном , де зараз товчеться русня, розповідають, що рашисти обговорюють, коли буде парад у Варшаві й Берліні. Вони морально готові марширувати польською столицею. Для них Варшава — то зло. І Берлін для них — зло. І Лондон. Для них вороги всі , хто краще від них живе. Це діагноз.
Знаєте , розмінування — клопітка робота, страшенно одноманітна і небезпечна, але у ній нічого незвичного немає, тому ми впораємося десь до зими. Так, до зими. До зими ці міста будуть розміновані. Ні, швидше не вийде. А от довше — то цілком можливо. Ще є зелені насадження. Рашисти туди не бігали, бо боялися всього, що можна боятися, але ті, які дислокувалися у лісах чи лісосмугах, точно нагадили своїми «сюрпризами». Отакі вони люди — лише бухати й заздрити. А потім напасти на сусіда, щоби трохи поживитися. Дурному ясно, що Путін напав з однієї причини — щоби у Росії його алкаші не спитали , чому навіть у порівнянні з Україною вони так чмошно живуть? Тому і Маріуполь знищують. По-перше , бо це, на думку дебілів типу алкаша Ґєрасімова, все побудувала Росія, а українці собі привласнили. А по-друге, не може бути схожий на казку Маріуполь поруч зі стагнаційною частиною окупованого Донбасу. Тільки сіра зона , як «ДНР» і «ЛНР».
Розумієте , міни й усі ці гранати ми позабираємо, а от, що робити з сусідами, у яких заміновані голови?
Записав і переклав Олег Ущенко
