Люди на вокзалі вже дві години юрмляться біля входів на перони. Вони намагаються виїхати із 70-тисячного Ірпеня, розташованого в північному передмісті Києва неподалік Гостомеля, який росіяни здобули після запеклих боїв. З перших днів вторгнення місто було об’єктом російських атак, а житлові будинки опинилися під обстрілами. Триває поступова евакуація, її організовують, зокрема, місцеві баптисти. Волонтери з інших міст України приїжджають автівками, щоб вивезти людей. Транспортні колони з позначками «евакуація» та «діти» виїжджають з міста дедалі небезпечнішими дорогами, на яких регулярно відбуваються військові сутички. Таким чином з Ірпеня виїхало понад тисячу людей.

Площа перед ірпінською міськрадою, 3 березня 2022 року. Фото: Павел Пєньонжек

Інших автобусами, які забезпечила мерія, та приватними автівками везуть до підірваного моста. Його знищила українська армія, щоб ускладнити потенційний напад на тримільйонний Київ. Замість прямої дороги з Ірпеня до столиці тепер доводиться долати непросту переправу, яка є величезним випробуванням для людей похилого віку та тих, хто тягне великий багаж. Мешканці переходять річку по двох вузьких трубах, тримаючись за перила та мотузку, щоб не впасти у воду. Їм допомагають військові.

П’ять вагонів

3 березня в ірпінців уперше з’явилася можливість виїхати з міста потягом. Він був призначений тільки для жінок, дітей та людей похилого віку.

— Спочатку мало бути тільки три вагони, зараз їх п’ять, — розповідає Артем Гурін. — Скільки людей поміститься, стільки й виїде.

Це депутат міської ради, але здогадатися про це важко, бо зараз він носить жовту пов’язку — розпізнавальний знак українських сил — і рушницю.

Ірпінці чекають, поки зможуть сісти на евакуаційний потяг, який прямує до Києва. Фото: Павел Пєньонжек

Серед тих, хто чекає на потяг — шістнадцятирічний Богдан. У нього з собою лише маленький рюкзак і кіт, схований під світшотом. Він хоче потрапити до Полтави, де мешкають його родичі й куди ще не дісталася війна.

— Там я зможу нормально спати, бо тут жахливо, — зізнається підліток.

При цьому, за його словами, він до всього цього вже трохи звик. Коли під час розмови ми чуємо артилерійські обстріли, юнак навіть не здригається.

Батько Богдана залишився в Ірпені. Вранці приходили люди у формі й пояснили йому, що за потреби він має захищати місто.

— Тато сказав зібрати речі й виїжджати, а я послухався. У рюкзаку трохи теплого одягу, паспорт, документи, зарядка, навушники та ще якісь дрібнички, — розповідає Богдан. — Я дуже за нього переживаю.

Шістнадцятирічний Богдан. Фото: Павел Пєньонжек

51-річний Олександр приводить сім’ю — дружину та трьох неповнолітніх дітей. Вони їдуть до сусіднього Києва. Він залишається.

— Вітатимемо гостей, — широко всміхається. — До територіальної оборони мене не взяли, але ми організуємося з друзями.

Потяг прибуває із запізненням, і натовп за допомогою територіальної оборони та поліції заходить у вагони. Хтось зі скромним багажем, як Богдан, інші з великими валізами та сумками. Ті, хто не помістився в потяг, змушений шукати інших шляхів утекти з міста.

У самому Ірпені вишикувалися довгі черги перед кількома магазинами та аптеками. Через підірваний міст і наступ російської армії з півночі та заходу Ірпінь опинився практично в ізоляції. Лише дві нитки пов’язують його зі світом: переправа через підірваний міст та одна кільцева дорога на Київ.

Шибки трусяться

Незабаром після від’їзду потяга бої загострюються. Гурчить артилерія. У центрі міста зустрічаю депутатку міськради сусідньої Бучі (37 тисяч мешканців) Михайлину Скорик. Її місто, як і Ірпінь, постійно атакують. Якщо їх захоплять, росіяни закріпляться у передмісті Києва. Кілька днів тому пані Скорик виїхала на південну околицю Києва, побоюючись за свою шестирічну дитину. Повернулася, щоби наглянути за гуманітарним конвоєм, який мав доставити найнеобхідніші харчі. У магазинах важко знайти навіть крупи, вівсянку чи воду.

Михайлина Скорик, депутатка міськради Бучі. Фото: Павел Пєньонжек

Проте дорогою конвой зупинили на блокпосту. Російські танки відрізали останній шлях, яким можна було виїхати з Ірпеня. Скорик запросила мене до себе додому, ми разом перечекали сутички. Я чую не лише артилерію, а й танкові гармати та автомати. Минають години, а сутички тривають. Скорик пакує їжу з кухонних шафок. Бере з собою все, що може, адже полиці магазинів порожні не лише в Ірпені. Решту віддає сусідові, який вирішив залишитися.

— На якийсь час йому вистачить, — каже пані Михайлина.

Вона метушиться по кухні, нервується, як усі зараз. Досі намагається змиритися з думкою про те, що, можливо, бачить свій дім востаннє. Вона придбала його через рік після того, як почалися воєнній дії на Донбасі. Не дуже до нього прив’язалася, але хотіла бути незалежною. Перший власний дім у її житті.

Пані Михайлина не дивується, що почалася повномасштабна війна і по всій Україні точаться бої. Це їй здається логічним продовженням війни, що спалахнула на сході України 2014 року й забрала щонайменше 13 тисяч людських життів. Вона не вірила, що Кремль зупиниться на Криму та Донбасі.

— Але виїжджати з дому з відчуттям, що треба забирати все, бо, можливо, ти сюди вже не повернешся... це зовсім інше, — каже вона.

Хоча від початку боїв уже минуло щонайменше три години, ставало дедалі голосніше, від стрілянини трусилися вікна. Пані Михайлина провела нас із водієм до баптистської церкви, а сама поїхала до родини в Ірпінь. Шлях досі був відрізаний, ми мали залишитися на ніч і виїхати при першій нагоді. У храмі було щонайменше 200 людей. Переважно жінки, діти та люди похилого віку. Також була кава, чай, гарячі страви, коридорами бігали діти.

Гарантії немає

— Увага, з’явився шанс виїхати! Прошу жінок із дітьми негайно сісти в автобуси! — вигукнув відповідальний за евакуацію чоловік.

Шум, крики, звуки волочіння валіз по сходах. Усі швидко зайняли місця. Чоловік сказав, що колона вже двічі поверталася, тому гарантії немає. Можливо, і ця повернеться.

Евакуйовані мирні жителі минають стовп диму. Фото: Павел Пєньонжек

На дорозі стояли українські військові. Танків і сліду не було. Під звуки артилерії колона минала стовп чорного диму, що здіймався в небо неподалік. Наступ відбили. Українська сторона стверджує, що з моменту повторного нападу Росії на Україну 24 лютого майже 9,2 тисячі російських солдатів загинули та отримали поранення. Міноборони Росії 2 березня повідомило, що ця цифра становить близько 2,1 тисячі. В Ірпені надалі триває евакуація, хоч росіяни й обстріляли околиці вокзалу і влучили в (на щастя, порожній) потяг, який мав вивезти людей до Києва. Чи побачить Михайлина Скорик свій дім, — невідомо.

Переклала Марія Шагурі

Текст написано 5 березня 2022

Стаття була опублікована на сайті видання Tygodnik Powszechny