Я бачив, як росіяни заходять у моє місто. Був прохолодний туманний вечір 2 березня. Російські танки сунули з передмість в напрямку центру, а я саме повертався додому головним проспектом Ушакова. На вулиці ні душі. Окупація поглинала Херсон.

Дорогою я зустрів тільки пиячка, який запитав, де можна придбати цигарки, бо все зачинено. Навіть не було часу його послати. Хотілося якнайшвидше додому, бути біля будинку раніше за росіян. Пам’ятаю, як на одному з перехресть я подумав: ось з-за рогу виїде танк і мене розстріляють з кулемета. Ця нав’язлива думка змусила звернути з центральної вулиці у двори. Так було безпечніше добиратися додому. Зайшовши у квартиру, я відразу взявся перечитувати телеграм-канали. Російські танки вже були за 300 метрів від мого будинку.

Під окупацією я прожив чотири місяці. Особливо страшними були перші тижні. Я не знав, чого очікувати, як поводитися. Намагався без необхідності не виходити з дому. Містом пересувався пішки або велосипедом. Тільки-но на горизонті бачив «зетки», відразу звертав у двори. Намагався уникати окупантів, але з часом страх перед ними почав маліти. Не скажу, що звик, скоріше навчився ліпше орієнтуватися, що безпечно, а що ні. Перестав довіряти людям: зайвого з незнайомцями краще не обговорювати. Почав чистити телефон перед кожним виходом на вулицю. Головним місцем моїх походів стали базари — під окупацією життя найбільше вирує саме там.

На ринках можна роздобути готівку, адже банкомати давно не працюють. Спочатку за переведення грошей у готівку платили 3 % від суми, потім 7 %, а востаннє я забирав банкноти за 10 %. Там можна придбати і алкоголь, і ліки, і цигарки — тобто найдефіцитніші товари в окупованому місті. Медичні препарати і зараз продаються просто з капотів автівок. Алкоголь почали завозити з Росії. Буквально через кожні п’ять метрів можна купити якесь пиво на розлив. Хто не пив, під окупацією запив, — бо що залишається?

Переведення грошей у готівку на херсонському базарі. Джерело: Суспільне Херсон

Багато осіб виїхало з Херсону в перший місяць окупації. Росіяни викрадають та вивозять людей у невідомому напрямку, особливо тих, хто засвітився як активіст. У місті де-не-де помітно молодь, багато пенсіонерів. У деяких районах все частіше з’являються цивільні автівки з російськими номерами. Здається, росіяни перевозять сюди свої сім’ї.

Одного разу окупанти ломились до мене у квартиру. Я працював за комп’ютером, на тлі паралельно триндів Арестович, аж тут гучний грюкіт у двері. Здається, лупашили прикладом автомата. Я миттю повимикав усю техніку, обережно виглянув у вікно. Під будинком стояла «зетка» з кулеметником. Я сидів і намагався не видати ні звуку. Згодом вони пішли. Через свої канали дізнався, що окупантам хтось повідомив, буцім я пов’язаний із теробороною. Це неправда, але доводити їм протилежне я б не хотів, тому швиденько зібрав речі і переїхав до знайомого. Більше у своїй квартирі я не з’являвся.

Від’їзд із Херсону

Місто було завішане білбордами з інформацією про маршрути на Грузію та Польщу. В інстаграмі теж постійно з’являлася подібна реклама, тож знайти варіант виїзду було нескладно. Тим більше, що сьогодні це єдиний можливий шлях вислизнути з-під окупації. Я зв’язався з перевізниками, забронював місце. Білет до Чонгара — 1000 гривень. Виїзд о 7:30 з-під торгового центру «ЄвроПорт». На місці вже чекали два автобуси з українськими номерами. Більшість пасажирів — чоловіки. Я вперше за час великої війни виїхав із Херсону, і тоді мене ще більше вжахнули масштаби збройної агресії Росії. Так, я чотири місяці провів у окупованому місті, здавалося б, що мене ще може здивувати? Але як тільки ми виїхали, почалися блокпости, вздовж доріг стояла підбита техніка, але ще більше було вцілілої. Всі лісосмуги завалені танками та БТРами. Тоді я подумав: господи, скільки їх тут?

Десь на четвертому від Херсону блокпості біля селища Копані нас зупинили. В автобус зайшов російський солдат у повному екіпіруванні, обличчя закрите. Він ішов між рядами крісел, мовчки тицяв вказівним пальцем у того чи іншого пасажира і показував на вихід. З кожним його кроком серце калатало все швидше. Ось він поруч. Палець вказує на мене. Фак, мені кінець!

Нас таких було близько десяти. На вулиці окупанти відібрали телефони, сказали роздягтися, почали роздивлятися татуювання. Татушок у мене вистачає, але державних символів України чи якихось, за їхніми мірками, «фашистських» знаків нема, тож усе пройшло без проблем. Поруч стояв худий юнак. На око десь 19 років. Він аж трусився від страху. Російські військові у повному екіпіруванні, в масках і з автоматами почали його заспокоювати: «Ти пачєму трусішса? Ми што, страшниє? Ілі сдєлалі тєбє што-то плахоє? І ваабщє, а чьо ета ти уєзжаєш с Хєрсона, там же всьо налаживаєтса?» Після перевірки телефонів і стандартних запитань, хто, куди й навіщо їде, нас усіх відпустили. До Криму залишалось близько 170 кілометрів. Назустріч безперервно сунула військова техніка. Ми проїжджали блокпост за блокпостом. Їх було безліч. Чесно, я втомився рахувати.

Херсон. Джерело: Суспільне Херсон

Фільтрація

Десь о 12:00 ми приїхали до Чонгара, на адмінкордон із Кримом. Український пункт пропуску зруйнований, валяється розбита українська техніка. Біля російського пункту в один ряд, як на виставці, стоять сотні КРАЗів, є танки та БТРи. Ми вийшли з речами на огляд. Росіяни пропустили наші сумки через сканер. Мою взагалі ніхто не відкривав і нічого не дивився. Потім усіх чоловіків по черзі почали відводити на «бєсєду», себто на допит. Для цього на адмінкордоні встановлені мобільні контейнери. Я нарахував їх шість, у кожному по кілька кімнат.

Мене завели в одну з них. Усередині сидів чоловік у військовому одязі без жодних розпізнавальних знаків. Без сумніву, це був співробітник ФСБ. Почався допит. Він забрав мій телефон і почав читати листування, дивитися фотогалерею, паралельно ставлячи питання: хто я, куди і навіщо їду. Знаю, що в інших запитували, як вони ставляться до «спецоперації», що про неї думають їхні батьки. Мені таких питань не ставили. Я не видумував нічого — казав правду, що прямую до Польщі. Працівник ФСБ запитав, у яке саме місто, попросив показати листування з особою, до якої їду. Якби я почав вигадувати, мовляв, їду у «прекрасну Росію», міг би не викрутитися.

Ефесбівець допитував мене дуже професійно, його вимова була чітка і грамотна, без жодного матюка чи нотки агресії. Звертався по батькові. Підозрюю, з такою ж делікатністю вони катують людей «на підвалах».

Перед від’їздом я ретельно почистив телефон. Видалив небезпечні листування, особливо ті, де зустрічалося слово «орки». Воно їх особливо дратує. Готувати телефон треба без фанатизму: надто чисті пристрої викликають підозри, їхніх власників відразу розвертають.

Усе йшло непогано, але ефесбівець вирішив віднести мій телефон в іншу кімнату. Підозрюю, там сиділи технарі й перевіряли пристрій більш професійно. Шукали інформацію про мене з відкритих і своїх джерел. З того, що чув від інших чоловіків, айфони вони «шурстрять» вручну, а ось пристрої на системі Android підключають до комп’ютерів.

Мене залишили там на ніч. Спав я у вагончику на адмінкордоні з Кримом.

Наступного дня мене знову допитували, але вже інша людина. З такою ж грамотною вимовою і делікатністю. Тоді з’ясувалося, що в моїй телефонній книзі ефесбівці знайшли контакти співробітників СБУ, хоча номери були підписані звичайно: Олег З., Вова Одеса тощо. Вони називали їхні імена та прізвища, знали їхні посади, в якій області ті працюють. У окупантів точно є відповідна база.

Ефесбівець продовжував перелічувати працівників СБУ, а я не мав поняття, хто це, хоча їхні номери дійсно були в моїх контактах. Я їх бачив у себе раніше, але не надавав цьому особливого значення. Мені сказали «подумати хорошенько» і натякнули, що все може закінчитись поїздкою в один кінець «на підвал». Розв’язка настала, коли я напружив усі звивини і згадав, що років десять тому допомагав знайомому встановлювати додатки на його телефон і з пристрою ввійшов у свій ґуґл-аккаунт. Так наші телефонні книги перемішалися. Сам факт того, що ви читаєте цей текст, дає зрозуміти: ефесбівці повірили мені і таки відпустили.

Російська техніка заходить на територію Херсонщини з Криму, 24 лютого 2022 року. Джерело: Держприкордонслужба України

Крим. Росія. Латвія

Тільки-но я вийшов із прикордонного пункту, відразу зв’язався з перевізником із питанням, як добратися до Сімферополя. Проблем не виникло. Той сказав підійти до придорожнього кафе біля адмінкордону, звідти мікроавтобусом безкоштовно доїхати до Сімферополя. (В квиток, який я купив за тисячу гривень до Чонгара, входив доїзд до столиці анексованої АР Крим.) Так і вийшло, мене довезли до сімферопольського «Ашану». На парківці вже чекали автобуси до Польщі та Грузії — з російськими номерами. За квиток до Варшави довелося заплатити 550 доларів. Платив частинами. У Сімферополі віддав 12,500 гривень. Потім частину перевів із Монобанку вже в Росії, а залишок — із ПриватБанку після того, як опинилися в Європейському Союзі. Вони приймають усі картки.

У Криму я теж бачив дуже багато техніки і живої сили. Ми їхали через Керченський міст. Далі «подорож» Росією — з півдня на північ, аж до кордону з Латвією. Дорогою заїжджали на АЗС. На кожній станції стояли стійки з літерою «Z» з іграшковими танками, у продажі була армійська тушонка та різноманітні прибамбаси армії, яка вбиває та ґвалтує все живе. Просто сюр якийсь.

Кордон із Латвією був останнім тривожним пунктом на шляху до вільного світу. Я знову побоювався, що нас почнуть фільтрувати, що знову щось знайдуть, або взагалі не випустять, але на диво все пройшло гладко. Тільки-но ми перейшли російський кордон, усі почали обійматися. Хтось навіть плакав. Було відчуття, наче всередині щось розтиснулось, немов там розправилась пружина, яка була стиснута всі чотири місяці життя в окупації з постійною тривогою та страхом.

Загалом моя дорога до Польщі тривала чотири дні.

Записав Євген Приходько