Євген Клімакін: Ти пробула 15 днів під повною російською окупацією. Розкажи про це.
Юлія Панкова: 24 лютого я була в Києві, на лівому березі. О 6-й ранку почула вибухи, але не повірила, що війна почалася. За 10–15 хвилин подзвонила мама і сказала: «Юлю, треба збиратися». Я за 10 хвилин спакувала валізу. Як тільки над головою пролетіли два винищувачі, я зрозуміла: війна таки почалася. За 4,5 години я проїхала близько 50 кілометрів. Майже годину стояла в черзі за паливом. Було дуже страшно, тому я повсякчас із кимось говорила. Дзвонили друзі з Вашингтону, Бостону, Нью-Йорка. З різних європейських країн, із Грузії. Підтримували як могли.
ЄК: Ти їхала до батьків?
ЮП: Так, до них, у село під Гостомелем. Заїхала на заправку, в мене заблокувались картки, тому міняла євро у якихось людей. За день до цього я купила букет мімози і взяла його з собою. Війна, а я їду з квітами до батьків. Я не розуміла всієї серйозності ситуації, що буквально за дві години ми засядемо в тому селі й не зможемо виїхати ще два тижні. А я ж не купила ні круп, ні картоплі, ні води. Отак і приїхала. Приблизно о 12-й годині тато поїхав у магазин по воду, але відразу повернувся, тому що побачив військові гелікоптери над селом. Це було справді страшно.
Я намагалась відволікати маму. «Давай-но ти чимось займешся. Облаштуй, будь ласка, нам підвал». Вона почала зносити туди подушки, якісь матраци. Першого дня ще був зв’язок і світло. В підвалі було більш-менш тепло, десь 13–14 градусів. Ми поставили там ще якусь «уфошку».
25 лютого до нас приїхали друзі, які були аж на передку. Бо біля їхнього будинку в їхньому селі вже стояли «гради». Ці друзі з нами були всі останні дні.
ЄК: Як ви тримали зв’язок зі світом?
ЮП: Я стояла на нашому другому поверсі, на підвіконні. Телефон треба було тримати під стелею, щоб зловити покриття. Лячно було біля вікон знаходитися, бо ніколи не знаєш, коли бахне. В перші дні ми що п’ять хвилин бігли у підвал, і там було більш-менш спокійно. Вже трохи згодом якось адаптувалися і зрозуміли, що коли винищувач пролітає, то по нашій хаті не вдарить. Але було дуже страшно, коли пролітали крилаті ракети. Або ж коли на газоні ми побачили уламок від «градів». Або коли помітили круглі мітки для авіації і якусь речовину, якою їх наносили.
Була теж велика проблема з водою, але найбільша — з ліками. Бо в нашого друга діабет і від стресу в нього дуже сильно стрибав цукор. Я намагалась робити якісь відвари з кориці, аби якось нормалізувати рівень. Але це не порівняється зі справжніми ліками. Також у нас у родині є гіпертоніки, які мають щодня пити відповідні ліки. А вони закінчилися.
У сусідньому будинку першого ж дня поселилося п’ятеро родин. Вони думали, що так буде безпечніше, а тут почалося справжнє пекло. З ними — п’ятимісячне немовля. У мами не було грудного молока, а суміш закінчилася. Ми намагалися виходити в село і десь шукати коров’яче молоко, потім його кип’ятили. У малого почалося страшне отруєння, ніхто не знав, як йому допомогти. Малий згасав на наших очах.
ЄК: У вас не було світла, газу, води?
ЮП: На другий день зникло світло й опалення. На шостий-сьомий день відключили газ. У нас удома є камін такий, декоративний. І я пекла у ньому хліб. Можеш собі уявити? Бо на 11-й день, як не було хліба, чоловіки попросили спекти. У мене були якісь дріжджі. Хліб вийшов такий обвуглений, несмачний, але дріжджовий. Їжу ми готували на дровах.
Оскільки не було електрики, то насоси не працювали й води не було. Ми мали генератор, не дуже добрий, але якось працював. Ми вмикали його на пів годинки вдень, щоб набрати води — технічної, у ванній. Потім її кип’ятили. Виходу іншого не було. Така вода — погана, але краще пити воду з калюжі, ніж не пити взагалі.
Десь на восьмий день ми почали шукати зелені коридори. Я перевіряла інформацію в телеграм-каналах із Бучі, Ірпеня, Бородянки і якраз прочитала, що вбили нашого друга Юру Прилипка, який був у територіальній обороні й роздавав людям їжу. В іншому селі розстріляли нашого знайомого. Я бачила відео з білою розстріляною автівкою в Ірпені, на вулицях, де я зазвичай їздила, щось собі купувала, відпочивала. Я бачила відео, як у Гостомелі розстріляли на перехресті родину — я впізнала ці вулиці. І це наштовхувало на думку, що виїжджати небезпечно.
ЄК: Де ви брали їжу?
ЮП: Щастя, що в нас у селі дуже добрі стосунки з місцевими. Вони поділилися картоплею — винесли з погреба цілий мішок. За день до цього росіяни розбомбили в селі курятник, пограбували два магазини й люди зрозуміли, що рибгосп, який у нас лишився, треба відкрити і рибу роздати. Мені дісталася величезна форель. Я дуже цінувала цю допомогу. А ще нам дали молоко й якусь закваску на млинці.
Мені від бабусі передався страх голоду. Я завжди по життю, навіть якщо у мене в тарілці є їжа, з’їдаю її повністю. Це таке українське… Тато у мене — мисливець. І він пригодовував косуль — не для того, щоб убити, просто його подобалося, коли вони приходили, їли. За сто метрів від дому в лісі тато збудував їм годівницю і там залишав кукурудзу й якесь просо. Останні п’ять років він їх не чіпав — на це ж потрібні ліцензії, дозволи. Але уяви собі, наскільки я боялася, що ми помремо від голоду, що думала: слава богу, що в тата є рушниця і якщо що, то він уб’є косулю і ми її з’їмо. Мозок прораховував різні варіанти, тому що це справді була гуманітарна катастрофа. Один мій друг, який пройшов багато воєн, сказав, що в перші дні війни важливо прийняти, що це може тривати не день чи два, а можливо, місяць. Ви маєте налаштовуватися психологічно.
Юлія Панкова. Джерело: Юлія Панкова / ФейсбукЄК: Яка температура була там, де ви спали?
ЮП: У підвалі п’ять градусів.
ЄК: А ви спали в одязі, куртках?
ЮП: Я торік купила собі термобілизну на найстрашніші люті холоди, то мені було тепло. А батько і мати спали в кількох кофтинах і дублянках. У мене лише замерзав ніс. Я маю таку блакитну шапку для сноуборду, то проходила в ній усі 15 днів. Я її називаю оонівська рятівна шапка, тому що вона блакитна в горошок. Я ще тоді захворіла, приїхала до батьків з температурою під 40. Але в тій стресовій ситуації не зважала ні на що. Першого ж дня ми позаклеювали всі вікна і позасували штори.
ЄК: Вдавали, ніби в хаті нікого немає?
ЮП: Так.
ЄК: А окупанти у ваше село зайшли?
ЮП: Вони зайшли навіть до моєї хати. 8 березня ми запросили своїх сусідів (двох дівчат), зробили якусь юшку, трохи посиділи. Тато десь навіть відкопав три підсніжники. І ось я у вікно бачу, як у мою машину заглядають військові. В бронежилетах, шоломах і камуфляжі. Дівчата щось там поралися на першому поверсі, я була на другому. Я спускаюся і кричу: дівчата, військові біля наших машин. І от тільки я промовила це, як вони зайшли з трьох сторін: з двох входів і через підвал. Це було приблизно так, як на відео зі спецназівськими захопленнями.
Я вийшла перша, тремтіла. Їх було приблизно 12–15. Вони рухалися дуже швидко. Мали заряджені підствольники. Я розуміла, що вони кожної миті можуть їх застосувати. Вони забрали три телефони й мисливську зброю. Один каже: а де твій телефон? Я його перед цим сховала між рушниками, аби він не замерз. А той далі: показуй. Я думаю: добре, покажу. І показую. А в мене 13-й айфон. І він каже: ти розумієш, що у тебе найдорожчий тут телефон? Сховай його.
ЄК: І віддав?
ЮП: Так. І додав: як прийдуть інші — не показуй. Мама почала плакати й питати, коли все це закінчиться. Один із кадирівців сказав: ви навіть не уявляєте, наскільки ми хочемо, щоб це закінчилося, ми хочемо повернутися додому. Так це було. Мене трусило дуже сильно, але на другій-третій хвилині я побачила, що вони начебто не планують нас убивати.
ЄК: А як ти зрозуміла, що це кадирівці?
ЮП: Я запитала, звідки вони, і ті відповіли, що з Грозного. За зовнішністю — кавказці. Розмовляли чеченською між собою. Вони були десь 30 хвилин у нашому домі, забрали три телефони, сімкарти. Сказали, що не будуть нас чіпати, нічого нам не зроблять.
ЄК: Як думаєш, чому в інших місцях вони вбивали й мародерили, а з вами повелися інакше?
ЮП: Нам пощастило. І тоді, і пізніше. Мені люди пишуть: Юлю, а як ви проїхали три ворожі блокпости? Вони не вірять. Та я сама не вірила. Коли ми вирішили їхати, було 10 березня. Мама тої хворої дитини пішла до росіян на блокпост. Каже: випустіть мене, будь ласка, з дитиною. Вони: ми тебе випустимо, але як буде далі — гарантувати не можемо. Вона повернулася, і її чоловік каже: ми не можемо більше тут лишатися, дитина не витримує, ми теж психологічно не витримуємо, потрібно їхати. Тоді я розуміла, що тут ми можемо померти. Це був перший день, коли відкрилися зелені коридори. Ось чому вони й ми вирішили виїжджати.
Російські військові сказали, щоб ми зробили з простирадел та швабр білі прапори. На руки ми мусили надягнути білі нашивки. Вони навіть одній жінці, яка приходила домовлятися, вішали бинт білий на руку. Попередили, що не можна вдягатися у чорне. Я ще перед цим зняла тонування з вікон автівки.
Я вирішила їхати з мамою на передньому сидінні, а батька ми посадили на заднє. Три машини у колоні, з прапором. З білими пов’язками, в білому одязі. Я була ще в такій рожевій кофтині, щоб вони розуміли, що я — дівчина. До цього блакитна шапка. Ми їхали й молилися, читали 90-й псалом.
У мене є історія про прадіда. Його німці забрали в полон і вже почали розстрілювати полонених, а його за 10 хвилин до розстрілу просто відвели. Він читав цей псалом. Так дивом божим він урятувався. Мама всім понаписувала від руки ту молитву, і ми її приклали до серця.
ЄК: Страшно було?
ЮП: Так. Перший блокпост був у самому селі. Там стояло дуже багато і техніки, і їх. Вони нас пропустили, тому що, наскільки розумію, впізнали мене в тій моїй шапці. Вони так рукою махнули, типу — їдь, їдь. На другому блокпості стояв переляканий хлопчик років 20, а поруч — чоловіки азійської зовнішності. Вони переглянули наш багажник, побачили мої речі, що всередині сидять батьки з собаками, і пропустили.
На третьому блокпості неподалік Бородянки ми до них не під’їжджали. Ми повернули праворуч. Страшно було на відкритих місцинах, у полях. Бо коли ми проїжджали, чули «гради». Це такий досвід: ти вже розумієш за звуками, коли пролітає гелікоптер, коли військовий літак, що таке винищувач, а що крилата ракета. Як розривається вакуумна бомба.
За ці 15 днів я навчилася розрізняти всі ці звуки. Найстрашніше, коли летить ракета і змінюється звукова хвиля, а ти не розумієш, де вона зробить бабах. Одного разу тато прямо над своєю головою побачив крила ракети. Коли вона летить — це дві секунди, щоб встигнути збігти в підвал.
ЄК: У якій ситуації опинилися твої друзі?
ЮП: Наприклад, у подруги залишилася непохованою мама. Їй 85 чи 86 років було. Вона жила у самому Гостомелі в будиночку для стареньких: така вже хвора-хвора була, тому її там розмістили. І другого дня повномасштабної війни вона померла. Ми намагалися зв’язатися з керівником цієї установи, з моргом, клініками, щоб хоч якось вивезти її. Але нічого не вдалося. Щодня наша подруга Ліля вставала і казала: слава богу, що зараз не плюс. Бо тіло могло довше триматися при мінусовій температурі. Тіло мами помістили в пакет і поклали на лавочку. А потім пакетів стало чотири. Дві жінки й два чоловіки. Вона померла 25-го і дуже довго там лежала у Гостомелі.
ЄК: Як ти зараз почуваєшся?
ЮП: Я зараз у відносній безпеці, на заході України. У мене змішані відчуття. Спочатку я пробула два тижні під окупацією і відчувала провину, що не допомагаю. Зараз я у безпеці, але розумію, що і сюди може прилетіти. Я сплю по дві години на день. Я не можу спокійно жити, тому що тисячі людей у жахливих умовах. Безліч людей втратили своїх рідних, дітей, жінок, багато хто не може поховати близьких.
ЄК: Що таке війна?
ЮП: Повна зміна цінностей, концентрація на житті. Переживання неймовірного страху та прийняття можливої смерті. Адаптація до нелюдських умов. Неймовірна важливість людей поруч, живих тіл поруч. Побутових моментів, коли ти можеш зуби почистити й уже радієш тому. Я вже не кажу про душ чи інші речі.
ЄК: А ти коли там сиділа два тижні, готувалася до смерті? Думала, що це може відбутися в будь-яку секунду?
ЮП: Я розуміла, що нас можуть просто розстріляти. Сиділа і думала, що у мене таке цікаве життя було і що мені не подобається цей день, тому що він може стати останнім. Він такий дурний, усі бігають. Але ми ось разом, родиною — або виживемо, або ні.
ЄК: Зараз говорять про неймовірну єдність українців. Ти відчула це?
ЮП: Люди дуже сильно відчувають підтримку. Пригадую, як нам давали ту їжу, воду, молоко. Люди зараз кидають майно, машини — все, що досі впродовж життя збирали. Зараз головне — життя. Все інше відбудується.
З одного боку, всі дуже стресовані, зриваються. Я аж відчуваю, що цю напругу можна різати ножем. Але з іншого боку, люди стали добріші, чуттєвіші. Ми — ніби оголений нерв, але завдяки цьому піклуємось один про одного.
Ми зараз купили молока собі, неподалік у сусідній хаті. А вчора нам жіночка наробила голубців гуцульських, таких маленьких. Мама і тато приїхали у звичайних кросівках, бо не було часу зібрати теплі речі. А нам тут усе дали. Ми ніколи так не раділи подарованим светрам і тому, що нам тепло. Воно стареньке, але так гріє.
ЄК: Яким ти бачиш майбутнє?
ЮП: Тепер я нічого не боюся! У мене в хаті були кадирівці, я вже відчула на собі страх смерті. Я вже змирилася, прийняла її, подумки померла, після чого стала сильнішою. Я розумію, що не страшно втратити будинок, не страшно втратити роботу. У мене є життя, руки, ноги, моя родина. Ми, українці, все відбудуємо.
ЄК: Ти розповідала, що 24 лютого приїхала до батьків із мімозою. Довго вона прожила?
ЮП: Слухай, вона не зів’яла. Увесь час була з нами, ми ділилися з нею водою. Вона досі там чекає на нас.
