Євген Клімакін: Ти пробула 15 днів під повною російською окупацією. Розкажи про це.
Юлія Панкова: 24 лютого я була в Києві , на лівому березі. О 6-й ранку почула вибухи, але не повірила, що війна почалася. За 10–15 хвилин подзвонила мама і сказала: «Юлю , треба збиратися». Я за 10 хвилин спакувала валізу. Як тільки над головою пролетіли два винищувачі , я зрозуміла: війна таки почалася. За 4,5 години я проїхала близько 50 кілометрів. Майже годину стояла в черзі за паливом. Було дуже страшно, тому я повсякчас із кимось говорила. Дзвонили друзі з Вашингтону, Бостону, Нью-Йорка. З різних європейських країн, із Грузії. Підтримували як могли.
ЄК: Ти їхала до батьків?
ЮП: Так , до них, у село під Гостомелем. Заїхала на заправку, в мене заблокувались картки, тому міняла євро у якихось людей. За день до цього я купила букет мімози і взяла його з собою. Війна, а я їду з квітами до батьків. Я не розуміла всієї серйозності ситуації, що буквально за дві години ми засядемо в тому селі й не зможемо виїхати ще два тижні. А я ж не купила ні круп, ні картоплі, ні води. Отак і приїхала. Приблизно о 12-й годині тато поїхав у магазин по воду, але відразу повернувся, тому що побачив військові гелікоптери над селом. Це було справді страшно.
Я намагалась відволікати маму. «Давай-но ти чимось займешся. Облаштуй , будь ласка, нам підвал». Вона почала зносити туди подушки , якісь матраци. Першого дня ще був зв’язок і світло. В підвалі було більш-менш тепло, десь 13–14 градусів. Ми поставили там ще якусь «уфошку».
25 лютого до нас приїхали друзі , які були аж на передку. Бо біля їхнього будинку в їхньому селі вже стояли «гради». Ці друзі з нами були всі останні дні.
ЄК: Як ви тримали зв’язок зі світом?
ЮП: Я стояла на нашому другому поверсі , на підвіконні. Телефон треба було тримати під стелею, щоб зловити покриття. Лячно було біля вікон знаходитися, бо ніколи не знаєш, коли бахне. В перші дні ми що п’ять хвилин бігли у підвал, і там було більш-менш спокійно. Вже трохи згодом якось адаптувалися і зрозуміли, що коли винищувач пролітає, то по нашій хаті не вдарить. Але було дуже страшно, коли пролітали крилаті ракети. Або ж коли на газоні ми побачили уламок від «градів». Або коли помітили круглі мітки для авіації і якусь речовину, якою їх наносили.
Була теж велика проблема з водою , але найбільша — з ліками. Бо в нашого друга діабет і від стресу в нього дуже сильно стрибав цукор. Я намагалась робити якісь відвари з кориці, аби якось нормалізувати рівень. Але це не порівняється зі справжніми ліками. Також у нас у родині є гіпертоніки, які мають щодня пити відповідні ліки. А вони закінчилися.
У сусідньому будинку першого ж дня поселилося п’ятеро родин. Вони думали , що так буде безпечніше, а тут почалося справжнє пекло. З ними — п’ятимісячне немовля. У мами не було грудного молока, а суміш закінчилася. Ми намагалися виходити в село і десь шукати коров’яче молоко, потім його кип’ятили. У малого почалося страшне отруєння, ніхто не знав, як йому допомогти. Малий згасав на наших очах.
ЄК: У вас не було світла , газу, води?
ЮП: На другий день зникло світло й опалення. На шостий-сьомий день відключили газ. У нас удома є камін такий , декоративний. І я пекла у ньому хліб. Можеш собі уявити? Бо на 11-й день, як не було хліба, чоловіки попросили спекти. У мене були якісь дріжджі. Хліб вийшов такий обвуглений, несмачний, але дріжджовий. Їжу ми готували на дровах.
Оскільки не було електрики , то насоси не працювали й води не було. Ми мали генератор, не дуже добрий, але якось працював. Ми вмикали його на пів годинки вдень, щоб набрати води — технічної, у ванній. Потім її кип’ятили. Виходу іншого не було. Така вода — погана, але краще пити воду з калюжі, ніж не пити взагалі.
Десь на восьмий день ми почали шукати зелені коридори. Я перевіряла інформацію в телеграм-каналах із Бучі , Ірпеня , Бородянки і якраз прочитала , що вбили нашого друга Юру Прилипка, який був у територіальній обороні й роздавав людям їжу. В іншому селі розстріляли нашого знайомого. Я бачила відео з білою розстріляною автівкою в Ірпені, на вулицях, де я зазвичай їздила, щось собі купувала, відпочивала. Я бачила відео, як у Гостомелі розстріляли на перехресті родину — я впізнала ці вулиці. І це наштовхувало на думку , що виїжджати небезпечно.
ЄК: Де ви брали їжу?
ЮП: Щастя , що в нас у селі дуже добрі стосунки з місцевими. Вони поділилися картоплею — винесли з погреба цілий мішок. За день до цього росіяни розбомбили в селі курятник, пограбували два магазини й люди зрозуміли, що рибгосп, який у нас лишився, треба відкрити і рибу роздати. Мені дісталася величезна форель. Я дуже цінувала цю допомогу. А ще нам дали молоко й якусь закваску на млинці.
Мені від бабусі передався страх голоду. Я завжди по життю , навіть якщо у мене в тарілці є їжа, з’їдаю її повністю. Це таке українське… Тато у мене — мисливець. І він пригодовував косуль — не для того, щоб убити, просто його подобалося, коли вони приходили, їли. За сто метрів від дому в лісі тато збудував їм годівницю і там залишав кукурудзу й якесь просо. Останні п’ять років він їх не чіпав — на це ж потрібні ліцензії, дозволи. Але уяви собі, наскільки я боялася, що ми помремо від голоду, що думала: слава богу, що в тата є рушниця і якщо що, то він уб’є косулю і ми її з’їмо. Мозок прораховував різні варіанти, тому що це справді була гуманітарна катастрофа. Один мій друг, який пройшов багато воєн, сказав, що в перші дні війни важливо прийняти, що це може тривати не день чи два, а можливо, місяць. Ви маєте налаштовуватися психологічно.
Юлія Панкова. Джерело: Юлія Панкова / ФейсбукЄК: Яка температура була там , де ви спали?
ЮП: У підвалі п’ять градусів.
ЄК: А ви спали в одязі , куртках?
ЮП: Я торік купила собі термобілизну на найстрашніші люті холоди , то мені було тепло. А батько і мати спали в кількох кофтинах і дублянках. У мене лише замерзав ніс. Я маю таку блакитну шапку для сноуборду, то проходила в ній усі 15 днів. Я її називаю оонівська рятівна шапка, тому що вона блакитна в горошок. Я ще тоді захворіла, приїхала до батьків з температурою під 40. Але в тій стресовій ситуації не зважала ні на що. Першого ж дня ми позаклеювали всі вікна і позасували штори.
ЄК: Вдавали , ніби в хаті нікого немає?
ЮП: Так.
ЄК: А окупанти у ваше село зайшли?
ЮП: Вони зайшли навіть до моєї хати. 8 березня ми запросили своїх сусідів (двох дівчат) , зробили якусь юшку, трохи посиділи. Тато десь навіть відкопав три підсніжники. І ось я у вікно бачу, як у мою машину заглядають військові. В бронежилетах, шоломах і камуфляжі. Дівчата щось там поралися на першому поверсі, я була на другому. Я спускаюся і кричу: дівчата, військові біля наших машин. І от тільки я промовила це, як вони зайшли з трьох сторін: з двох входів і через підвал. Це було приблизно так, як на відео зі спецназівськими захопленнями.
Я вийшла перша , тремтіла. Їх було приблизно 12–15. Вони рухалися дуже швидко. Мали заряджені підствольники. Я розуміла, що вони кожної миті можуть їх застосувати. Вони забрали три телефони й мисливську зброю. Один каже: а де твій телефон? Я його перед цим сховала між рушниками, аби він не замерз. А той далі: показуй. Я думаю: добре, покажу. І показую. А в мене 13-й айфон. І він каже: ти розумієш, що у тебе найдорожчий тут телефон? Сховай його.
ЄК: І віддав?
ЮП: Так. І додав: як прийдуть інші — не показуй. Мама почала плакати й питати , коли все це закінчиться. Один із кадирівців сказав: ви навіть не уявляєте, наскільки ми хочемо, щоб це закінчилося, ми хочемо повернутися додому. Так це було. Мене трусило дуже сильно, але на другій-третій хвилині я побачила, що вони начебто не планують нас убивати.
ЄК: А як ти зрозуміла , що це кадирівці?
ЮП: Я запитала , звідки вони, і ті відповіли, що з Грозного. За зовнішністю — кавказці. Розмовляли чеченською між собою. Вони були десь 30 хвилин у нашому домі, забрали три телефони, сімкарти. Сказали, що не будуть нас чіпати, нічого нам не зроблять.
ЄК: Як думаєш , чому в інших місцях вони вбивали й мародерили, а з вами повелися інакше?
ЮП: Нам пощастило. І тоді , і пізніше. Мені люди пишуть: Юлю, а як ви проїхали три ворожі блокпости? Вони не вірять. Та я сама не вірила. Коли ми вирішили їхати, було 10 березня. Мама тої хворої дитини пішла до росіян на блокпост. Каже: випустіть мене, будь ласка, з дитиною. Вони: ми тебе випустимо, але як буде далі — гарантувати не можемо. Вона повернулася, і її чоловік каже: ми не можемо більше тут лишатися, дитина не витримує, ми теж психологічно не витримуємо, потрібно їхати. Тоді я розуміла, що тут ми можемо померти. Це був перший день, коли відкрилися зелені коридори. Ось чому вони й ми вирішили виїжджати.
Російські військові сказали , щоб ми зробили з простирадел та швабр білі прапори. На руки ми мусили надягнути білі нашивки. Вони навіть одній жінці, яка приходила домовлятися, вішали бинт білий на руку. Попередили, що не можна вдягатися у чорне. Я ще перед цим зняла тонування з вікон автівки.
Я вирішила їхати з мамою на передньому сидінні , а батька ми посадили на заднє. Три машини у колоні, з прапором. З білими пов’язками, в білому одязі. Я була ще в такій рожевій кофтині, щоб вони розуміли, що я — дівчина. До цього блакитна шапка. Ми їхали й молилися, читали 90-й псалом.
У мене є історія про прадіда. Його німці забрали в полон і вже почали розстрілювати полонених , а його за 10 хвилин до розстрілу просто відвели. Він читав цей псалом. Так дивом божим він урятувався. Мама всім понаписувала від руки ту молитву, і ми її приклали до серця.
ЄК: Страшно було?
ЮП: Так. Перший блокпост був у самому селі. Там стояло дуже багато і техніки , і їх. Вони нас пропустили, тому що, наскільки розумію, впізнали мене в тій моїй шапці. Вони так рукою махнули, типу — їдь, їдь. На другому блокпості стояв переляканий хлопчик років 20, а поруч — чоловіки азійської зовнішності. Вони переглянули наш багажник, побачили мої речі, що всередині сидять батьки з собаками, і пропустили.
На третьому блокпості неподалік Бородянки ми до них не під’їжджали. Ми повернули праворуч. Страшно було на відкритих місцинах , у полях. Бо коли ми проїжджали, чули «гради». Це такий досвід: ти вже розумієш за звуками, коли пролітає гелікоптер, коли військовий літак, що таке винищувач, а що крилата ракета. Як розривається вакуумна бомба.
За ці 15 днів я навчилася розрізняти всі ці звуки. Найстрашніше , коли летить ракета і змінюється звукова хвиля, а ти не розумієш, де вона зробить бабах. Одного разу тато прямо над своєю головою побачив крила ракети. Коли вона летить — це дві секунди, щоб встигнути збігти в підвал.
ЄК: У якій ситуації опинилися твої друзі?
ЮП: Наприклад , у подруги залишилася непохованою мама. Їй 85 чи 86 років було. Вона жила у самому Гостомелі в будиночку для стареньких: така вже хвора-хвора була, тому її там розмістили. І другого дня повномасштабної війни вона померла. Ми намагалися зв’язатися з керівником цієї установи, з моргом, клініками, щоб хоч якось вивезти її. Але нічого не вдалося. Щодня наша подруга Ліля вставала і казала: слава богу, що зараз не плюс. Бо тіло могло довше триматися при мінусовій температурі. Тіло мами помістили в пакет і поклали на лавочку. А потім пакетів стало чотири. Дві жінки й два чоловіки. Вона померла 25-го і дуже довго там лежала у Гостомелі.
ЄК: Як ти зараз почуваєшся?
ЮП: Я зараз у відносній безпеці , на заході України. У мене змішані відчуття. Спочатку я пробула два тижні під окупацією і відчувала провину, що не допомагаю. Зараз я у безпеці, але розумію, що і сюди може прилетіти. Я сплю по дві години на день. Я не можу спокійно жити, тому що тисячі людей у жахливих умовах. Безліч людей втратили своїх рідних, дітей, жінок, багато хто не може поховати близьких.
ЄК: Що таке війна?
ЮП: Повна зміна цінностей , концентрація на житті. Переживання неймовірного страху та прийняття можливої смерті. Адаптація до нелюдських умов. Неймовірна важливість людей поруч, живих тіл поруч. Побутових моментів, коли ти можеш зуби почистити й уже радієш тому. Я вже не кажу про душ чи інші речі.
ЄК: А ти коли там сиділа два тижні , готувалася до смерті? Думала, що це може відбутися в будь-яку секунду?
ЮП: Я розуміла , що нас можуть просто розстріляти. Сиділа і думала, що у мене таке цікаве життя було і що мені не подобається цей день, тому що він може стати останнім. Він такий дурний, усі бігають. Але ми ось разом, родиною — або виживемо, або ні.
ЄК: Зараз говорять про неймовірну єдність українців. Ти відчула це?
ЮП: Люди дуже сильно відчувають підтримку. Пригадую , як нам давали ту їжу, воду, молоко. Люди зараз кидають майно, машини — все, що досі впродовж життя збирали. Зараз головне — життя. Все інше відбудується.
З одного боку , всі дуже стресовані, зриваються. Я аж відчуваю, що цю напругу можна різати ножем. Але з іншого боку, люди стали добріші, чуттєвіші. Ми — ніби оголений нерв, але завдяки цьому піклуємось один про одного.
Ми зараз купили молока собі , неподалік у сусідній хаті. А вчора нам жіночка наробила голубців гуцульських, таких маленьких. Мама і тато приїхали у звичайних кросівках, бо не було часу зібрати теплі речі. А нам тут усе дали. Ми ніколи так не раділи подарованим светрам і тому, що нам тепло. Воно стареньке, але так гріє.
ЄК: Яким ти бачиш майбутнє?
ЮП: Тепер я нічого не боюся! У мене в хаті були кадирівці , я вже відчула на собі страх смерті. Я вже змирилася, прийняла її, подумки померла, після чого стала сильнішою. Я розумію, що не страшно втратити будинок, не страшно втратити роботу. У мене є життя, руки, ноги, моя родина. Ми, українці, все відбудуємо.
ЄК: Ти розповідала , що 24 лютого приїхала до батьків із мімозою. Довго вона прожила?
ЮП: Слухай , вона не зів’яла. Увесь час була з нами, ми ділилися з нею водою. Вона досі там чекає на нас.
