На репутації польських письменників є велика пляма. Вони зрадили свою батьківщину в найважчий момент — коли у вересні 1939 року Польщу розділили Третій райх і Радянський Союз.
1 вересня 1939 року на Польщу із заходу напала Німеччина, а 17 вересня зі сходу — Радянський Союз. Хронологія подій тут важлива, оскільки протягом перших двох тижнів війни багато поляків втікало від німців на схід, на території, які незабаром окупував Радянський Союз. Хвиля переселенців докотилася до Львова, тоді важливого польського наукового та культурного центру.
Спочатку Львів оборонявся від німецьких штурмів, а згодом у нього ввійшла совєтська армія. Тоді чимало польських письменників — які в міжвоєнній Польщі мали ліві переконання, — стали тією групою, на яку Сталін міг спертися. Він діяв згідно зі своєю теорією «інженерів людських душ».
«Наші танки нічого не вартуватимуть, якщо душі будуть гнилими, — сказав Сталін у жовтні 1932 року під час зустрічі з совєтськими письменниками. — Ось чому я наголошую: виробництво душ важливіше за виробництво танків. Ви — інженери людських душ. Тож випиймо за письменників!»
У вересні 1939 року Сталін на польських літераторах втілив у життя свою віру в письменників. Саме вони мали подбати про «виробництво» нових, корисних для совєтської влади поляків. Саме їхні твори мали вплинути на формування системи цінностей.
Письменники лівого крила стали головною групою, через яку совєтська влада впроваджувала свою ідеологію в польське суспільство, — тоді вона мала набагато більше значення, ніж довоєнні польські комуністи. Адже після розпуску Комуністичної партії Польщі 1938 року ті розпорошилися, а крім того, були під підозрою Сталіна — він усе ще бачив у них троцькістів і поліційних агентів.
Читати далі
Серед польських «інженерів людських душ» головною фігурою була Ванда Васілєвська. І хоч за талантом їй було далеко до найкращих польських письменників, Сталін її особливо цінував, завдяки чому Ванда взяла на себе роль політичної лідерки просовєтської польської громади.
У списку зрадників опинилися прізвища найвидатніших польських письменників: Тадеуш Бой-Желенський, Владислав Бронєвський, Юліан Пшибось, Алєксандер Ват, Адольф Рудніцький, Юліан Стрийковський, Люціан Шенвальд, Єжи Путрамент, Лєон Хвістек. Всі вони належали до грона провідних авторів міжвоєнної Польщі, яких цінували навіть літературні та ідеологічні опоненти. Серед зрадників були й менш відомі автори та авторки: Зоф’я Дзєржинська, Юлія Бристіґер, Адам Шафф та Ельжбєта Шемплінська. Остання 13 грудня 1939 року в газеті Czerwony Sztandar опублікувала вірш, яким розривала всі свої зв’язки з довоєнною Польщею:
То як нам тепер ридать за Варшавою?
Шкодувати за кав’ярнями, костелами, замками?
Коли для нас
та Польща —
Польща буржуїв і сволоти,
офіцерів, поміщиків, поліціянтів,
коли для нас Варшава —
столиця кривди,
столиця терору,
столиця безправ’я.
У такому тоні з’явилися публікації інших письменників, згуртованих навколо видання Czerwony Sztandar — щоденної газети совєтської комуністичної партії, що виходила польською мовою накладом 40 тисяч примірників. Хтось підтримував совєтську владу з політичних переконань, адже ще до війни був на боці лівих і заплющував очі на злочини сталінізму. Хтось — з корисливих міркувань. А інші — зі страху, адже совєтська окупація супроводжувалася депортаціями, від яких постраждали сотні тисяч поляків.
Письменники масово писали хвалебні статті про нову дійсність і все більше відтиналися від довоєнної Польщі. Їм влаштовували екскурсії до колгоспів, звідки вони привозили хвалебні матеріали. Адам Важик описував колишній цукровий завод Любомирських, де колись «із робітників вичавлювали золото», і графський палац, в якому тепер жили «окрилені життям діти пролетаріїв».
Польські письменники підтримали приєднання до Радянського Союзу земель на заході України й заході Білорусі, які належали довоєнній Польщі — на їхню думку, це давало українцям і білорусам свободу.
Звісно, активна діяльність на боці нової влади полегшувала життя. Ян Котт згадував, що було вигідно перекладати вірші, бо гонорар платили за рядок. За чотири рядки можна було купити в універмазі два фунти чудової мороженої білуги. На смак вона нагадувала індичатину.
Фатальною для авторів могла стати будь-яка дрібниця. Юліан Стрийковський допустився помилки, вказавши в тексті неправильний рік заснування Червоної армії. Прийшовши до редакції газети Czerwony Sztandar, він прочитав на дошці оголошень у коридорі, що більше тут не працює. Александр Ват тремтів від страху через одруківку — замість «Сталін» він написав «Сралін».
Регулярно відбувалися літературні вечори, під час яких до нової спілки приймали нових членів. Жартували, що це такий собі «клуб любителів каяків», бо письменники постійно в чомусь каялися.
Тоді дуже засуджували довоєнні антисовєтські погляди, а все інше легко пробачали. Не звертали уваги й на колишні симпатії до фашизму, навіть на публікації, що розхвалювали гітлеризм. Проте вщерть критикували статті про московські процеси під час великої чистки. Їх вважали доказами злочинної реакційності.
Віддані совєтській владі польські літератори вступали до нової Спілки письменників Західної України. Тоді кілька місяців у Львові паралельно діяло два об’єднання: совіти ніби не помічали, що все ще працювала стара, довоєнна школа під керівництвом Остапа Ортвіна. Із львівської садиби на вулиці Оссолінських 11 її учасників вигнали лише в лютому 1940 року. У січні секретаря довоєнної спілки Теодора Парницького зіслали до табору.
Совєтська влада дала чітко зрозуміти: віра повинна бути сліпа і безумовна.
Львівськими кнайпами волочився Владислав Бронєвський. Він випив море горілки з Мар’яном Богатком, чоловіком Ванди Васілєвської. Обидва, хоч і були пов’язані з лівими силами, дозволяли собі антисовєтські жарти. Владислава Бронєвського арештували під час скандалу в ресторані, ймовірно, спровокованого НКВС. Разом із ним совєти ув’язнили Юліуша Баліцького, Тадеуша Пайпера, Анатоля Штерна, Войцєха Скузу та Александра Вата.
Почалося остаточне ламання моральних хребтів і звинувачених, і обвинувачів. Адже звинувачення в адрес колег означали також крах самих обвинувачів. Czerwony Sztandar опублікував статтю «Розчавити націоналістичну гадину!», яка кишіла ідеологічними штампами про слуг капіталу та агентів контрреволюції — до них зараховували і арештованих письменників. Автором тексту був Вітольд Кольський, комуніст і журналіст, якого до того вважали чесною людиною. Єжи Путрамент, боячись, що його теж заарештують, почав збирати підписи під листом із засудженням Владислава Бронєвського.
Проте варто пам’ятати й інші імена. Львівському ідеологічному божевіллю не піддалися Тадеуш Пайпер, Анатоль Штерн, Мєчислав Браун, Вацлав Ґрубінський, Гермінія Наґлєрова, Януш Ковалєвський та Беата Обертинська. Письменниця Анна Ковальська, яка мешкала у Львові, назвала нову спілку письменників «цинічною спільнотою проституції». Її подруга Мар’я Домбровська — в той час найвидатніша польська письменниця — відійшла у тінь від усіх тогочасних подій, а потім повернулася на території, окуповані німцями.
На німецьку сторону виїхав також письменник, член Комуністичної партії Польщі Адам Полєвка, один із підписантів заяви польських письменників, якою вітали приєднання Західної Білорусі та Західної України до Радянського Союзу. Письменниця і феміністка Ірена Кшивицька відмовлялася жити на окупованих Радянським Союзом територіях. Єврейка за походженням, вона більше боялася комунізму, ніж нацизму. Коли почалася війна, вона не поїхала на схід, хоча саме там знайшов своє місце її довоєнний партнер Тадеуш Бой-Желенський.
«Львівська школа інженерії людських душ» була не просто епізодом війни. На думку деяких істориків, вона значною мірою вплинула на те, що відбувалося в Польщі через кілька років, уже після війни.
Події у Львові стали свого роду генеральною репетицією перед епохою Польської Народної Республіки, коли багато письменників втратило себе в бездумному служінні комуністичній владі.
Повоєнний соцреалізм яскраво свідчить, що, хоча формальними авторами книжок були письменники, їх ідейний зміст диктувала влада.
Письменники в Польщі завжди були великими моральними авторитетами. Відносно недавно, у ХІХ столітті, коли Польща була розділена між трьома державами, саме вони підтримували дух патріотизму. Ось чому поляки так гостро сприйняли позицію багатьох письменників в окупованому Львові. І, мабуть, ця позиція ще більше засвідчила, що письменники — далеко не якісь особливі люди, що краще розбираються в дійсність.
Переклала Марія Шагурі
