Клаудіуш Баран: Зараз не час на російську музику

Наталя Ткачик: Ви відмовилися оцінювати російських конкурсантів. Якою була ваша мотивація?

Клаудіуш Баран: Насправді нас відмовилося троє: я, голова журі, український професор Володимир Зубицький, та литовський професор Раймондас Свяцкявічюс. Причина проста: бо ці двоє конкурсантів — з Росії, держави, що напала на Україну. Я чудово розумію, хто тут агресор, а хто — жертва. З моральних міркувань, із солідарності з Україною я не хотів нормалізувати цю ситуацію. Навпаки, намагався сказати, що я проти проявів м’якої сили РФ у культурному середовищі. Бо не можна заплющувати очі й робити вигляд, ніби нічого не відбувається. Триває війна. Повномасштабна. В Європі. Не вдаваймо, що це якась «спеціальна воєнна операція». 

НТ: Це найпрестижніший конкурс акордеоністів у світі. Ви працювали там не вперше?

КБ: Один із найпрестижніших. Я кільканадцять разів бував членом журі цього конкурсу. Раніше біля прізвищ учасників зазначали країну, яку вони представляють. А цього разу таких даних не було. Думаю, це не випадково. Про те, що серед конкурсантів двоє — з Росії, ми дізналися лише після прослуховувань першого етапу й тоді попросили директора конкурсу дозволити нам не оцінювати їх. Зрештою, він і інші члени журі поставилися до нашої позиції з повагою й вирішили, що в протоколі конкурсу — а його завжди оприлюднюють — буде зазначено, що такі-то члени журі не оцінюють російських конкурсантів із моральних міркувань, пов’язаних із вторгненням Росії в Україну. 

До речі, решта членів журі з інших країн порадилися й підписалися під ще одним формулюванням у протоколі, приблизно такого змісту: «Ми виступаємо проти будь-яких воєн». 

Клаудіуш Баран і Наталя Ткачик. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

НТ: Якою була реакція організаторів?

КБ: Уже на церемонії закриття конкурсу та фінальних прослуховуваннях на сцену вийшов мер Кастельфідардо — Роберто Аскані — і перед усією залою попросив вибачення у двох російських конкурсантів за поведінку членів журі. 

НТ: Несподівано. Як він це пояснив?

КБ: Сказав, що такого не мало статися, що він як мер радий усім гостям у своєму місті й зробить усе, аби цих членів журі — тобто нас трьох — більше ніколи не запрошували на конкурс. При цьому нам не дали можливості вийти на сцену й пояснити наше рішення, тож це було дуже несправедливо. Ми хотіли лише зафіксувати нашу позицію в протоколі, натомість розголосу цій історії надав мер своїми вибаченнями перед росіянами. 

Крім того, на концерті мав виступити оркестр-переможець із Литви, але з невідомої нам причини йому не дозволили грати. 

І ще один важливий момент. Професор Зубицький — відомий композитор і акордеоніст, дуже авторитетна постать у нашому акордеоністському світі — як голова журі конкурсу завше виступав на церемонії від імені членів журі й вручав нагороди учасникам. А цього разу його до слова не запросили. Я вважаю, що це скандальна ситуація. Професор Зубицький чудово володіє італійською, позаяк частину свого життя провів в Італії. Ми гадали, що запрошення італійцями українського акордеоніста очолити журі конкурсу — жест солідарності. Ми помилялися.

НТ: А що б ви тоді сказали зі сцени, якби вам дали таку можливість?

КБ: Я б пояснив наше рішення. І ще заступився б за українських молодих музикантів. Адже їм дуже складно приїхати на такий конкурс: по-перше, потрібен дозвіл на виїзд, по-друге, в них немає можливості готуватися до виступів, бо доводиться по кілька разів на день бігти в укриття, рятуватися від обстрілів, а хтось із них зараз тримає в руках автомат в окопі. Про які рівні умови тут можна говорити?

Клаудіуш Баран. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

НТ: Раймондас Свяцкявічюс уже раніше, під час конкурсу в Боснії і Герцеговині, відмовився оцінювати учасників із Росії, за що його на три роки усунули від роботи в журі музичних конкурсів. Чи обговорювали ви перед ухваленням рішення в Кастельфідардо можливі наслідки такого протесту?

КБ: Ні, не обговорювали. Коли колеги надіслали нам таку інформацію, ми всі троє перебували в різних місцях, але я вже тоді не мав жодних сумнівів, як вчиню. Ми незалежно один від одного дійшли одного висновку. Загалом нас дуже здивувало, що російських конкурсантів узагалі допустили до участі. Звичайно, у регламенті записано, що до конкурсу допускаються представники всіх національностей, але ж ситуація виняткова. І жоден регламент не може бути вищим за питання совісті й моралі. А наша совість не дозволила їх оцінювати.

Причому, як на мене, щодо самих конкурсантів це був радше нейтральний, а не ворожий жест. Ми не виступаємо проти російської культури, проти конкретних росіян. Ми виступаємо проти дій держави, яка використовує, зокрема, культуру як інструмент своєї пропаганди. Зрештою, наша позиція ніяк не вплинула на їхні результати — вони і без того не пройшли до фіналу.

НТ: У комісії також були представники Китаю, Іспанії, Франції, Італії, США, Сербії. Але дуже показово, що саме члени журі з України, Польщі й Литви ухвалили таке рішення.

КБ: Бо ми найбільше розуміємо, щó насправді відбувається: в Україні гинуть люди — не тільки військові, а й цивільні, — щодня падають бомби, постійна тривога. Ми до цього не можемо залишатися байдужими не тільки через географічну близькість, а й спільний історичний досвід. Україна і Литва чудово знають, чим є Росія. Зрештою, вони входили до складу Радянського Союзу. Та й Польща від закінчення Другої світової війни до 1989 року була в її орбіті. Імперські амбіції Росії нікуди не зникли. 

НТ: Чи може музика в нинішніх реаліях залишатися поза політикою?

КБ: Інструментальна музика — це певна абстракція, до якої дуже важко приклеїти якусь ідеологію. Коли ми слухаємо музику, в ній немає безпосереднього словесного послання — хіба що йдеться, наприклад, про оперу, де хтось озвучує текст. Проте зовсім інша річ — ситуація, яка склалася на конкурсі в Кастельфідардо: тут значення має вже не лише музика, а й контекст.

Російських учасників Міжнародний конкурс піаністів імені Фридерика Шопена, який проходить у Варшаві, ставили перед вибором: або вони беруть участь, письмово задекларувавши, що не підтримують агресії РФ, або вони не виступають. Я розумію, що підписати таку заяву, а потім повернутися до Росії дуже непросто. Але це вже інша історія. 

До речі, уже після конкурсу в Італії я дізнався, що ці російські конкурсанти отримали стипендії президента РФ, співпрацювали з колективами, які виступали перед російською армією, а диригенти цих колективів відкрито й однозначно підтримали вторгнення в Україну. І це ще більше мене переконало в тому, що я мав рацію.

Клаудіуш Баран. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

НТ: Після конкурсу ви зіткнулися з хвилею хейту. Що саме вам закидають?

КБ: Тут варто сказати, що ми судили дорослу категорію, але були інші комісії, які прослуховували дітей. Тож у коментарях мені закидали, мовляв, як можна кривдити малих дітей? а яка позиція щодо учасників із Ізраїлю? навіщо в культуру пхати політику? І я подумав: ні, я мушу все-таки висловитися — і написав пост у фейсбуці. Мене в цьому теж підтримав ректор мого Музичного університету імені Фридерика Шопена. Потім про ситуацію писали, зокрема, видання Rzeczpospolita та Ruch Muzyczny. Знову посипалися коментарі. Я прочитав перші два й подумав: усе, годі. Більше читати не буду, щоб не збожеволіти.

НТ: Ви очікували настільки сильного нерозуміння вашого вчинку?

КБ: Нерозуміння в Італії — так, це було передбачувано. Коли мер виголошував свою промову, більшість публіки аплодувала. Проблема в тому, що вони почули лише одну версію подій. Він є членом популістської італійської партії «Рух п’яти зірок». Хоча справжніх причин його рішення я не знаю. 

В італійській пресі з’явилися статті, в яких нас звинувачують мало не в тому, що, відмовившись виставляти бали російським учасникам, ми хотіли погіршити їхні результати й водночас чомусь допомогти китайській конкурсантці. Це вже пошук якихось абсурдних прихованих причин нашого рішення. До речі, якби я заздалегідь знав, що в конкурсі беруть участь росіяни, бо просто б відмовився бути в складі журі.

Є ще одна цікава деталь, про яку мер Кастельфідардо, можливо, не знає — а можливо, просто забув: 1944 року польські солдати визволяли весь цей регіон — Анкону, Озімо, Лорето, Кастельфідардо. Коли стоїш на площі в центрі міста, звідти видно базиліку в Лорето, відому святиню Богородиці. А поруч — цвинтар, на якому поховано понад тисячу польських солдатів. Шкода, що про це не пам’ятають. Бо, як на мене, історія багато до чого зобов’язує.

НТ: А реакція поляків вас здивувала?

КБ: У деяких випадках навіть дуже. Звичайно, в соцмережах чимало ботів і тролів, але не всі. Є й реальні люди, які хейтили. Часу назад я все одно не поверну, та й якби міг — вчинив би так само. Думаю, нерозуміння почасти пов’язане із політичними симпатіями користувачів, з тим, що люди бояться війни. Мало хто намагається глибше розібратися, зробити власні висновки, а не ті, що їм нав’язують згори політики, які збирають свій політичний капітал на страхах суспільства. Можливо, окремі люди вважають, що відносини з Росією треба якось нормалізувати. Я категорично не поділяю такого підходу. Це дуже короткозоре мислення.

Проте водночас я отримую величезну підтримку від поляків. У музичному середовищі, особливо серед акордеоністів, підтримка, я б сказав, стовідсоткова.

Клаудіуш Баран. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

НТ: Упродовж десятиліть ви виконували, зокрема, і російську музику, записували альбоми з творами російських композиторів, концертували в Москві. 2021 року Російська академія музики нагородила вас Срібним диском. Що для вас особисто, польського акордеоніста, змінилося після 24 лютого 2022 року?

КБ: Як викладач, я багато працюю з дітьми і студентами, і на заняттях, за зачиненими дверима, ми й надалі інколи маємо в роботі російські твори. Але коли йдеться про публічні виступи, концерти — нині ми не виконуємо російської музики. Це не спрямовано проти Рахманінова чи Шостаковича. Ми знаємо їхні біографії. Знаємо, наприклад, що Шостакович аж ніяк не був режимним композитором, ба більше — потерпав від системи. Але зараз не час на російську музику. Після закінчення війни можна буде повернутися до цієї дискусії й подумати, що робити далі.

Та й мої особисті контакти із російськими музикантами обірвалися в лютому 2022 року. Не можу сказати, що це було моє свідоме рішення — просто так склалося. Я б охоче із ними зараз посперечався, та не було нагоди.

До речі, я дуже добре пам’ятаю початок повномасштабного вторгнення. Я тоді був ректором Університету Шопена…

НТ: …і прийняли українських біженок.

КБ: Так, студенток. Зі мною зв’язалася заступниця міністра культури України — і запитала, чи можемо ми прийняти українських музиканток. Ми робили можливе і неможливе, щоб прийняти всіх, бо в нас бракувало місць, тому ми задіювали ще й нашу філію в Білостоці. Пригадую, приїхала група дівчат — з Харкова, Одеси, Києва, Львова. В їхніх очах був жах. Ніколи цього не забуду.

На жаль, війна триває так довго, що ми почали до неї звикати. Ці цифри, статистика, щоденні повідомлення: сьогодні обстріляли одне місто, завтра — інше… Люди вже не такі до цього чутливі, як на самому початку. 

НТ: Чи міжнародне музичне середовище намагається вдавати, ніби війни немає?

КБ: Це видно по реакції на цю ситуацію в Італії: підтримка західних колег була, м’яко кажучи, невеликою. Але, що цікаво, миттєво відреагували у Фінляндії, і зрозуміло чому: у фінів є історичний досвід і довгий кордон із Росією. Вони нещодавно вступили до НАТО не без причини. А що далі на Захід, то реакція прохолодніша. Хоча, я вважаю, мала б існувати європейська єдність, адже всі ми належимо до спільного культурного — і, зрештою, політичного — європейського простору. Мистецьке середовище теж повинно виявляти таку солідарність.

Мені завжди здавалося, що музичне середовище чутливе до таких речей. Зрештою, митець має бути чутливим. І коли когось кривдять — а тут саме така ситуація, — ми повинні це помічати і відчувати. Бо емпатія, здатність поставити себе на місце іншої людини — це те, на чому значною мірою ґрунтуються й наші сценічні емоції.

Клаудіуш Баран. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

НТ: Під час повномасштабної війни ви чотири рази виступали з концертами в Україні, зокрема у Львові та Ужгороді, спускалися в укриття, чули сирени. Що вас спонукає зараз їздити в Україну?

КБ: Авжеж, не лише бажання виступити. Тут мистецтво не було єдиною і навіть не головною метою. Передусім мені йдеться про те, щоб засвідчити свою солідарність і підтримку. Багато українців після концерту кажуть: «Дякуємо за те, що ви приїжджаєте й нагадуєте, що десь існує нормальне життя; що ми не почуваємося цілковито самотніми». Як після таких слів не їздити? Хоча, зізнаюся, дружина важко переносить мої поїздки в Україну, та я не міг вчинити інакше.

Коли я вперше спускався в укриття, у Львові, було страшно і водночас трагікомічно. Сирена, я збігаю в підвал — а там нікого. Вже потім я зрозумів, що люди частково звикли. Хоча одного разу я виїхав зі Львова, а наступного дня по місту вдарив чи то дрон, чи то ракета. Тож такі поїздки все-таки вимагають певної відваги.

НТ: Чи зустрічали ви в Україні музикантів, яким довелося змінити музичний інструмент на зброю?

КБ: Після історії в Кастельфідардо мені написав український акордеоніст, якого я особисто не знав. Він навчався в Київській академії, потім, здається, у Каунасі в Литві. Тепер він у військовій формі — служить. Він дякував мені за позицію, писав, що така підтримка має велике значення, бо дає відчути: вони не самі.

НТ: Ви народилися в Перемишлі — місті, де польська та українська історії особливо тісно переплетені. Чи вплинуло життя на цьому пограниччі на ваше ставлення до України?

КБ: Ментально цей світ мені дуже близький. Не існує чіткої культурної межі лише тому, що колись хтось провів на мапі лінію й сказав: ось тут кордон. Люди по обидва його боки дуже подібні. Я розумію українську, хоча не розмовляю нею. 

Я бував в Україні в дуже різні періоди: і коли вона ще була частиною Радянського Союзу, і вже після здобуття незалежності. У свої 10–11 років під час літніх канікул я разом із польськими гарцерами поїхав до українських совєтських піонерів — були такі зустрічі у Брюховичах під Львовом. Пам’ятаю Львівський цирк, екскурсію на завод телевізорів «Електрон». Згодом ми часто їздили на обміни з нашої музичної школи в Перемишлі, виступали з концертами. Трускавець, Дрогобич, Львів, Самбір.

Коли я навчався у Варшаві, то в гуртожитку жив із хлопцем зі Львова. Це було кумедно, бо Влодек, який і сьогодні є моїм близьким другом, тоді дуже погано говорив польською. І ми якось розумілися такою собі галицькою мовною сумішшю: він уживав слова, які я пам’ятав із мови своєї бабусі. Зараз Володимир Микитка живе в Німеччині — він альтист польського струнного Квартету імені Кароля Шимановського, концертує по всьому світу.

А потім уже виступав, зокрема з ансамблем «Київські солісти» в Національній філармонії України, на фестивалі «Київська весна» із паном Романом Реваковичем, брав участь у прем’єрах творів українських композиторів. Багато разів співпрацював і з львівським оркестром «Академія». Маю чудові контакти з Львівською національною музичною академією імені Миколи Лисенка. 

Клаудіуш Баран. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

НТ: Чи маєте ви музичний guilty pleasure — щось таке, чого ніхто не сподівався б знайти у вашому плейлисті?

КБ: О, таких несподіванок чимало. Я взагалі не ділю музику за жанрами — на класичну, фольклорну, джазову чи популярну. Я ділю її на добру, яка мене надихає, й на всю іншу. Немає жанрів, яких я принципово не слухаю. Іноді хочеться послухати щось серйозне, а іноді — щось, що просто допомагає розслабитися. Люблю традиційну музику — те, що дехто називає фолком, щось на межі world music. Люблю старі популярні композиції 1980–1990-х років. Британські рок-гурти Genesis і Marillion. Міг би довго перелічувати.

НТ: Польські теж?

КБ: Так, зрештою, я співпрацював із багатьма виконавцями кіномузики та популярної музики, серед них Кора, Kayah, Ірена Сантор, Ришард Ринковський, Казік Сташевський, Міхал Байор, Кася Ґронєц, Едіта Ґепперт.

Стилістично мені близьке аргентинське танго й музика Астора П’яццолли.

НТ: Ви закінчили Музичний університет імені Фридерика Шопена, вісім років були його ректором і вже багато років виховуєте нові покоління музикантів. Чого в музиці все-таки неможливо навчити — навіть у найкращій музичній академії?

КБ: Навряд чи можна навчити людину музичної чутливості. Проте ми працюємо вже з відібраними — найкращими. Студенти Університету Шопена дуже талановиті, тому багатьох речей їм уже не треба пояснювати від самого початку.

Та коли працюєш зі студентами чи учнями, то, на мою думку, суто мистецькі речі значною мірою можна розвинути. Звичайно, багато залежить від таланту кандидатів, їхньої працьовитості, систематичності, мотивації. Але мені здається, ми не просто викладачі, наше завдання — не тільки навчати студентів, а й виховувати їх, передусім власним прикладом. Я хотів би бути для своїх студентів і учнів прикладом того, як слід поводитися в різних ситуаціях — не лише мистецьких, а й людських. Сподіваюся, вони це бачать і роблять із цього власні висновки. Бо митець — це все-таки передусім людина.

Коли Кристіан Цимерман, видатний піаніст, отримував звання почесного доктора нашого університету, він сказав приблизно так: спочатку я піаніст, потім — музикант, наступний щабель — митець, а найвище — людина. Тобто ми рухаємося до того, щоб через свій артистизм, через інструментальне чи будь-яке інше мистецтво ставати кращими людьми.

НТ: Творчість яких українських композиторів ви особливо цінуєте?

КБ: Багатьох, наприклад, Любави Сидоренко, Володимира Зубицького. Дуже важливий для нашого середовища й Володимир Рунчак, київський композитор, який часто буває в Польщі.

НТ: Музику якого композитора ви хотіли б виконати на своєму першому концерті в Україні після війни?

КБ: Мабуть, це б був якийсь твір Олександра Пушкаренка. Нещодавно я повернувся до однієї його сонати. Акордеонна музика совєтських часів часто асоціюється з чимось похмурим, ніби відбиває атмосферу тієї важкої системи — а Пушкаренко навіть у ті часи був іншим — у його музиці було багато світла, радості, особливого настрою й барви.

Редактор Євген Клімакін