Феномен Алєксандера Кваснєвського полягає в тому, що він зумів прихилити до себе людей, які спершу не могли його терпіти. Він був одним із посткомуністів, У часи ПНР — члени Польської об’єднаної робітничої партії, після змін 1989 року — Союзу демократичних лівих сил. однак із часом йому почало симпатизувати багато представників протилежного політичного табору, себто вихідців із «Солідарності».

У біографії Алєксандера Кваснєвського трапляються певні незручні парадокси. У роки Польської Народної Республіки він був активістом студентського руху, який так і не закінчив інститут, і головним редактором, який ніколи не мав стосунку до журналістики.

Проте існують і цілком похвальні парадокси. Алєксандер Кваснєвський — це агностик, що розуміє величезну роль Церкви в житті поляків. Бо, попри всі закиди духовенству, саме Римо-католицька церква за часів правлінням комуністів залишалася бастіоном свободи. Своїм позитивним ставленням до цієї інституції Кваснєвський кардинально відрізняється від більшості політиків лівих поглядів.

Лідер студентського руху

Алєксандер Кваснєвський народився 1954 року в Бялогроді. Його батьки походили з Вільна, яке до Другої світової війни входило до складу Польщі. Вони мріяли про те, щоб Алєксандер здобув солідну професію, наприклад, лікаря. Проте медицину закінчила молодша сестра Алєксандера, Малґожата, а сам він пішов у політику.

Алєксандер Кваснєвський колись пожартував, що його ліві погляди — бунт проти батьків, які слухали «Радіо Вільна Європа». Через це він із сестрою не могли слухати «Радіо Люксембург», яке крутило західні музичні хіти.

Сім’я Кваснєвських була заможна. Батько, лікар, добре заробляв навіть у часи ПНР, завдяки чому Алєксандер іще в молодості побував у багатьох західних країнах: Сполучених Штатах, Мексиці, Великій Британії, Швеції, Західній Німеччині, Монако. Очевидно, влада ніколи не перешкоджала йому в отриманні закордонного паспорта, адже він був активістом студентського руху.

У 1977–1982 роках Алєксандер Кваснєвський очолював університетську раду Соціалістичної спілки польських студентів у Ґданську. Він також був заступником голови воєводського правління цієї організації і входив до складу її загальнопольського керівництва. Спілка повністю залежала від влади, тому опозиційно налаштована молодь її ігнорувала. До Польської об’єднаної робітничої партії, яка правила країною, Кваснєвський вступив іще 1977 року.

Попри те, що він був діячем студентського руху, він не здобув вищої освіти. Кваснєвський закінчив навчання за спеціальністю «міжнародна торгівля» на факультеті транспортної економіки Ґданського університету, проте дипломну роботу не написав. Однак згодом він усіх переконував, що все-таки має вищу освіту, хоча проректор Ґданського університету стверджував, що Кваснєвського виключили зі списку студентів.

Із редакторів у міністри

Перший кар’єрний стрибок Кваснєвського був приголомшливий. За кілька тижнів до запровадження воєнного стану, у листопаді 1981 року, він став головним редактором адресованого молоді часопису itd. Майбутній президент тоді був ще дуже молодим: його призначили у день його 26-річчя. Жодного журналістського досвіду в Алєксандера не було. Єдине, чим міг похвалитися редактор Кваснєвський, — досвід управління студентськими організаціями.

Журнал itd він очолював кілька років, відтак 1984-го став головним редактором видання Sztandar Młodych. У різний час із цим виданням співпрацювали видатні польські журналісти, у 80-х газета сприймалася як рупор партійної пропаганди. Щось на кшталт газети Trybuna Ludu для молоді.

Через рік Алєксандер Кваснєвський став міністром у справах молоді, а згодом — очільником Польського олімпійського комітету.

Політична кар’єра Кваснєвського вражала навіть його матір і батька. Про призначення сина міністром вони дізналися з телебачення.

Тоді Кваснєвський утвердив свою позицію в лавах комуністичної влади, хоча, як він згодом згадував, серед тих, хто був при владі у 70-80-х роках, він практично не зустрічав комуністів. Про ідеологію офіційно говорили, але партійні діячі не особливо зналися на доктрині.

Кваснєвський вважав, що спосіб мислення керівників країн так званої народної демократії, зокрема Польщі, значною мірою сформувало вторгнення в Чехословаччину 1968 року. Тоді Совєтський Союз жорстоко розправився не лише зі збунтованим народом на чехословацьких вулицях, але передовсім із представниками влади, що тримали курс на зміни. Це був сигнал для всіх керівників соцкраїн — Москва не допустить їхньої самостійності, адже це йде в розріз з інтересами СССР.

(Не)посткомуніст

У польських владних колах до Радянського Союзу ставилися дуже специфічно. У період ПНР навіть серед політичного керівництва панувало переконання, що громадяни СРСР нічим між собою особливо не відрізняються, і їхнє національне походження не має значення.

Алєксандер Кваснєвський згадував, що його змусив замислитися над цим один епізод із періоду, коли він очолював Sztandar Młodych. Тоді він зустрівся із совєтською делегацією, яка складалася переважно з росіян. Один із них у якийсь момент сказав, що їхній водій, мабуть, із Прибалтики, позаяк автобус, яким вони приїхали, надто вже чистий. Поляки тоді цих національних відмінностей зазвичай не помічали, навіть якщо з огляду на свої посади часто спілкувалися з совєтськими політиками.

Через багато років Алєксандер Кваснєвський помітив, що чимало західних політиків також не розуміє того, що СРСР був далеко не однорідним у національному плані.

Політики на Заході не розуміли — а деякі досі не розуміють — незалежницьких прагнень колишніх совєтських республік.

Алєксандер Кваснєвський завжди надавав величезного значення тому, що відбувається в Україні. Його досі цінують у світі як знавця цієї проблематики. Важливим політичним успіхом Алєксандера Кваснєвського стала його участь в організації круглого столу під час Помаранчевої революції після президентських виборів — на цих перемовинах зустрілись Віктор Янукович і Віктор Ющенко. Кваснєвський сам полетів тоді до Києва на прохання Леоніда Кучми, який залишав посаду президента. Йому вдалося також привезти туди президента Литви Валдаса Адамкуса та міністра закордонних справ ЄС Хав’єра Солану.

Під час економічної кризи у квітні 2007 року Кваснєвський зустрівся в Києві з прем’єром Віктором Януковичем та лідеркою опозиції Юлією Тимошенко. Колишній польський президент досі їздить в Київ — після початку повномасштабної війни він побував там кілька разів.

1989 року Алєксандер Кваснєвський брав участь у засіданнях Круглого столу — звісно ж, з боку влади. Так почалася його сучасна кар’єра. Він став найважливішою постаттю серед посткомуністів, тобто колишніх членів Польської об’єднаної робітничої партії, які після 1989 року залишилися в партіях лівого крила — у Соціал-демократичній партії Польщі та Союзі демократичної лівиці. До речі, частина колишніх ПОРП-івців перейшла в інші партії, навіть у правий «Порозуміння Центр» (Porozumienie Centrum), і так перефарбувавшись, уникнули ярлика посткомуністів.

Лєх Валенса і Алєксандер Кваснєвський. Джерело: Вікіпедія

1995 року Алєксандер Кваснєвський переміг на президентських виборах Лєха Валенсу, символ «Солідарності». Ця перемога дивовижна. Адже так мало часу минуло від демократичних змін 1989 року, а поляки наче вже затужили за представником старої влади.

Невдовзі після вступу на посаду новий президент зіштовхнувся з великою проблемою, до якої, вочевидь, приклали руку російські спецслужби. Прем’єр-міністра Юзефа Олєкси, який, як і сам Кваснєвський, був посткомуністом, звинуватили в зв’язках із російським шпигуном Владіміром Алґановим. Відповідні документи підкинули російські спецслужби, намагаючись ускладнити Польщі шлях до НАТО: планувалося, що таким чином польска влада буде скомпрометована в очах Заходу. Але в результаті ця історія нашкодила тільки самому Олєкси, виною якого були радше надміру тісні дружні зв’язки, ніж співпраця з російською розвідкою.

Найбільше досягнення в період правління посткомуністів, — вступ Польщі до НАТО та Європейського Союзу. Хоча можна також описати це більш єхидним чином: НАТО і Європейський Союз прийняли Польщу у свої лави попри те, що країною правили посткомуністи.

Політик і людина

Весілля Кваснєвських. Джерело: Вікіпедія

В історії Алєксандера Кваснєвського надзвичайно важливу роль відіграє його дружина Йоланта, у минулому також діячка соціалістичного студентського руху. Вона стала першою в Польщі дружиною глави держави, яка взяла на себе публічні обов’язки. Її попередниці, дружини президентів Войцєха Ярузельського та Лєха Валенси, фактично не виконували цю роль. Цивільний шлюб Кваснєвські взяли 1979 року. Через багато років, 2005-го, вони обвінчалися в палацовій каплиці. Йоланта завжди була вірянкою.

У Алєксандера Кваснєвського траплялися проблеми з алкоголем. 1999 року він помітно похитувався під час урочистостей вшанування пам’яті польських офіцерів, похованих у Харкові. Президентська канцелярія запевняла, що це наслідки травми правої гомілки. Пізніше жартували, що Кваснєвський страждає від «філіппінської хвороби»: своє незв’язне мовлення під час виступу в Щецині 2007 року він пояснював ліками, які приймав на Філіппінах після зараження вірусом.

Не надто виразним було мовлення президента і під час його зустрічі зі студентами в Києві того ж року. В інтернеті можна знайти масу мемів на тему Кваснєвського й алкоголю, на кшталт: «Я ніколи не розумів, у чому проблема знайти другу половину півлітри». Проте такі жарти — певне лицемірство. Поляки ніколи не цуралися чарки й завжди цим пишалися.

Алєксандер Кваснєвський підтримував дуже добрі взаємини з Папою римським Іваном Павлом ІІ. Під час свого президентства він зустрічався з понтифіком 20 разів. І тут я не можу не похвалитися: коли відзначали 80-ліття Івана Павла ІІ, у Ватикані відбулася також аудієнція для польських журналістів. Тоді Алєксандер Кваснєвський представив мене Папі! Це тривало всього кількадесят секунд, але в політичному плані епізод досить кумедний. Президент, що належав до кіл посткомуністів, представляв Папі Римському, символу спротиву комунізму, журналіста видання Gazeta Wyborcza, історія якого пов’язана з діяльністю антикомуністичної опозиції. По суті, це вдалий приклад взаємодії між поляками, яка трапляється на жаль, нечасто. Саме Алєксандер Кваснєвський став уособленням такої примирливої позиції й власне таким політиком він увійде в історію.

Чому Кваснєвський був такий популярний серед опонентів? Він не ображав, не розділяв. Поважав політичних суперників. Здавалося б, це звичні прояви порядності, в яких немає нічого надзвичайного – але, на жаль, у світі сучасної політики вони зустрічаються напрочуд рідко.

Переклав Андрій Савенець