Він справді був покликаний преобразити обличчя землі, зокрема Центральної й Східної Європи. Це стало вочевидь зрозуміло з його першого виступу в тоді ще комуністичній Польщі. Це був понтифік, який виразно відчував руку Господню на своєму плечі. Підірвати комуністичну систему зсередини можна було тільки духовними засобами, і святому Івану Павлу ІІ це вдалося. Його роль у «виході народів із комуністичної тіні» беззаперечна. Так справдилося пророцтво Юліуша Словацького про слов’янського папу, який дійсно «народи різні вивів із тіні в сяйво, де Бог». Із поезії «Слов’янський Папа» (Słowiański Papież) 1848 року. Коли Пій ІХ утік із революційного Риму, Словацький написав вірш, у якому пророкував появу слов’янського Папи, що підтримає незалежницькі тенденції. Зрештою, цього від нього й очікували.
Тисячоліття хрещення
На момент обрання архієпископа Кароля Войтили Папою Римським я був у політичному таборі Кучино на Уралі. І можу засвідчити, що увесь табір вибухнув ентузіазмом від цієї звістки й одноголосно заявив: «Це — кінець комунізму!»
Саме до цього папи ми адресували листа, коли 1982 року групу політв’язнів табору покарали карцером за святкування Великодня. Іван Павло ІІ привселюдно відгукнувся на наше звернення, таємно переслане з табору, і згадав наші імена під час ватиканської меси.
Того духа преображення владика Кароль Войтила набрався ще на Другому ватиканському соборі, який став найважливішою подією в житті християнської ойкумени ХХ століття. І як собор цей, за словами святого Івана ХХІІІ, «відчинив навстіж вікна Церкви», так і святий Іван Павло ІІ закликав людські серця «не боятися Христа й відчинити Йому двері».
Відчинив святий Іван Павло ІІ двері майбутнього і перед українськими християнами київської традиції. Тут величезну роль відіграло відзначення Тисячоліття хрещення Русі. Важливо оцінити тодішні обставини події. Я добре пам’ятаю 1988 рік і те, як ревниво поставилися українці до факту, що головні урочистості 5-12 червня проводились не в Києві, де й відбувся історичний акт хрещення, а в Москві, хоч перша згадка про Москву датується лише 1147 роком, тобто майже 160 років після хрещення Києва.
Утім хтозна, чи атеїстична влада взагалі дозволила б провести цей ювілей, якби не той факт, що за кілька років до цього папа Іван Павло ІІ сигналізував світові: він повністю підтримує підготовчі заходи Української греко-католицької церкви і сам готується урочисто відзначити ювілей у Римі. Все це витворило тло, на якому Міхаіл Ґорбачов просто не міг заборонити урочистості.
Ба більше, є підстави вважати, що оскільки відзначення тисячоліття хрещення в Римі анонсували на 10 липня, Кремль прийняв рішення провести урочистості в СРСР раніше. І на ці заходи папа відправив представницьку делегацію, у складі якої були Державний секретар Ватикану кардинал Аґостіно Казароллі та голова Секретаріату зі сприяння єдності християн кардинал Йоганнес Віллебрандс.
Документи засвідчують, що Іван Павло ІІ готувався до тисячолітнього ювілею принаймні з 1979 року, коли обговорював цю тему з патріархом Йосифом Сліпим. Уже тоді понтифік зазначав, що для нього, «слов’янського папи», цей ювілей — «свято його душі». Відтоді у своїх зверненнях до українців Іван Павло ІІ щороку згадував про наближення події. Нарешті 1988 року були оприлюднені апостольські послання Папи — «Ідіть у світ» і «Великий дар Хрещення» (1988), а 1995 року ще й «Світло Сходу». У них обґрунтовувалося оте «свято його душі», а окремі постулати стали парадигмальними для понтифікату.
Передусім варто звернути увагу на інклюзивне бачення папою самого хрещення Русі.
З цієї події бере початок не тільки християнська, але також культурна самобутність українського, російського і білоруського народів і, відповідно, їхня історія.
Тобто визнання папою цивілізаційної ролі київської традиції не штовхало його до приниження традиції московської. Папа володів надзвичайною здатністю вознести в пошані одних, не наступаючи спогорда на інших.
Важливим для українців було й підтвердження їхньої національної суб’єктності, особливо на тлі типового кремлівського постулату, буцімто українці й росіяни — один народ.
Український народ географічно та історично пов’язаний із Києвом і тому має підстави радіти з приводу річниці тисячоліття хрещення. Водночас він має щастя належати до великої сім’ї християнських народів Європи та всього світу.
На відміну від деяких своїх попередників, Іван Павло ІІ добре розумів цивілізаційне значення київської християнської традиції. Цей висновок стає очевидним з його висловлювання під час паломництва до України 2001 року.
Київ у певному значенні відіграв роль Господнього Предтечі між численними народами, до яких благовість спасіння, що вийшла звідси, долинула дещо пізніше.
При тому святий Іван Павло ІІ підкреслював дорозкольний характер Київської церкви, яка перебувала в духовній єдності з Римом і Константинополем та сусідніми європейськими Церквами, і після розколу не бракувало її «щирих спроб відновити повну єдність».
Отже, світло слов’янського Сходу линуло для Івана Павла ІІ таки з пагорбів Києва. Тому святкування тисячоліття хрещення Руси-України у Ватикані відбулося 1988 року таки за українським сценарієм, що виразно контрастувало з торжествами у Москві. 9 липня папа відвідав греко-католицький собор святої Софії в Римі, де виголосив проповідь, а головні урочистості відбулись 10 липня в соборі святого Петра, де він, зокрема, сказав:
Разом з Вами вирушаю у духовну прощу на Київську гірку, де над широким Дніпром стоїть пам’ятник святому Володимиру.
Його фізичне паломництво на цю гірку відбулося через 13 років.
Нехай же безліч наших вірних зможуть втішатися справжньою свободою совісті і пошаною до їхніх релігійних прав у прилюдному богопочитанні, згідно з різноманітними традиціями, у власному обряді та з власними пастирями.
Ці слова, виголошені папою на урочистостях, стали прямим сигналом для тодішньої совєтської влади, проте більшою мірою це був промінь надії для українських греко-католиків, які тоді все ще перебували в підпіллі.
Іван Павло ІІ в Польщі, 1991 рік. Фото: Вітольд Скотніцький / ForumПапа й Ostpolitik
Греко-католики мали велике упередження до східної політики Святого Престолу. Адже за нею стояла практика непомічання тих ідеологічних доктрин комунізму, які для громадян загалом і для християн зокрема оберталися великими духовними втратами, переслідуваннями і позбавленням свободи. Творці Ostpolitik вважали, що Радянський Союз — це надовго, якщо не назавжди, а тому слід дивитися на речі реалістично. А щоб підтримувати добрі контакти з комуністичними режимами, треба було взяти в шори підпільні Церкви, що виступали опонентами режиму. Підпільна УГКЦ тоді була найбільшим суспільним тілом, яке чинило спротив комуністичному режиму. Тому серед греко-католиків гуляла фраза: «Коли у ватиканські зали входять представники Московського патріархату, греко-католиків виводять із зали або ж запихають у куток».
Відразу після обрання папою Кароль Войтила дав зрозуміти: він не перейматиме всі елементи Ostpolitik. І якраз у цьому питанні, як на мене, проявився блискучий дипломатичний талант Івана Павла ІІ.
З одного боку, він тісно співпрацював із кардиналом Аґостіно Казароллі, співтворцем Ostpolitik. Це забезпечувало йому підтримку Римської курії й гарантувало відсутність непродуманих кроків. З іншого боку, папа відразу ж почав діяти всупереч класичній Ostpolitik: не лише не позбавляв греко-католиків права голосу, а навпаки — публічно заявив, що сам стане голосом мовчазної Церкви.
Це було символічно продемонстровано після обрання Івана Павла ІІ папою, на першій зустрічі з кардиналом Йосифом Сліпим, коли до понтифіка підходили кардинали для вітання. У пошані до українського ісповідника віри Іван Павло ІІ підвівся й обняв його. З того часу УГКЦ справді промовляла вустами Римського архієрея, а його гасло «Не бійтеся!» сприйняла і на свою адресу.
Святий Іван Павло ІІ високо оцінював мученицький шлях УГКЦ. У своєму зверненні до греко-католиків Перемишля 1991 року він наголосив:
Справді великого приниження зазнала УГКЦ на своїх рідних землях протягом 45 років переслідування. Всі без винятку її єпископи потрапили до в’язниці. Сотні священників і тисячі найпалкіших мирян були заарештовані, вислані на примусові роботи і довічне поневолення. У цієї Церкви відібрали всі храми, духовні семінарії і видавництва, знищили церковні структури. Її позбавили навіть права на власне ім’я. Назва цієї Церкви звучала тільки тоді, коли на неї зводили наклепи.
Папа визнавав ідентичність УГКЦ, і в цьому також проявився дух Другого ватиканського собору:
Я бажав би, щоб ця [греко-католицька. — М. М.] тотожність не пробуджувала в братів Православної церкви антагонізму і недооцінювання східних Церков.
У той час не бракувало голосів (наприклад, Патріарх московський Пімен, 1989), буцім греко-католикам треба врешті припинити свою «церковну аномалію» й або повернутися до православ’я, або перейти в Римсько-католицьку церкву. Натомість Івану Павлу ІІ належать слова, які підтверджують, що він справді поділяв принцип «єдності у багатоманітності».
Ті різноманітні обряди й традиції — а вони аж ніяк не є ознакою відхилення, невірності чи поділу — стали беззаперечним доказом присутності Святого Духа, який раз у раз оновлює і збагачує Церкву.
Але навіть більше, ніж слова, про ставлення цього папи до греко-католиків свідчили його дії. Адже саме завдяки його наполегливості у переговорах із Міхаілом Ґорбачовим восени 1989 року греко-католики змогли вийти з підпілля, а їхні громади були легалізовані. Це він відстояв нашу релігійну свободу. Для бастіону комунізму це був воістину коперніканський переворот.
Підтримка папою структур Греко-католицької церкви почалася з самого початку його понтифікату. Він заклав головні передумови для цього:
- особисто зустрівся з патріархом Йосифом Сліпим та обговорив справи Церкви. Папа не визнав легітимність Львівського псевдособору 1946 року, який буцімто ліквідував УГКЦ;
- хіротонізував Мирослава Івана кардинала Любачівського (12 листопада 1979 року), а згодом і призначив його коад’ютором із правом наступництва;
- утвердив синодальний характер Церкви: Перший надзвичайний синод УГКЦ відбувся у Римі 24 березня 1980 року. З того часу глава УГКЦ отримав право скликати нові синоди єпископів за згодою римського архієрея. І таку згоду він потім незмінно давав. Тим самим папа визнав помісність УГКЦ та її самоврядний статус;
- дав згоду на перенесення осідку УГКЦ до Львова 31 березня 1991 року і проведення там синодів (з 16 травня 1992 року);
- затвердив рішення Синоду єпископів УГКЦ про створення нових структур Церкви, зокрема екзархатів на сході України тощо;
- визнав 1996 року єпископські освячення владик Любомира Гузара та Івана Хоми, які були хіротонізовані патріархом Йосифом Сліпим іще 1977 року без згоди папи Павла VI;
- схвалив рішення Синоду єпископів УГКЦ 2002 року про перенесення Патріаршого престолу УГКЦ до Києва та будівництво Патріаршого собору;
- офіційно визнав, що сьогодні немає жодних канонічних чи історичних перешкод для визнання патріархату УГКЦ.
На своїй останній аудієнції папа сказав офіційній делегації УГКЦ:
Я поділяю ваше прагнення мати повний юридично-церковний устрій, яке закорінене також у канонічних і соборних приписах. Поділяю це як у молитві, так і в терпінні, очікуючи визначеного Господом дня, в якому я як наступник святого апостола Петра зможу підтвердити зрілий плід вашого церковного розвитку.
Паломництво в Україну
Кожен крок Івана Павла ІІ викликав спротив православних, проте він рухався поволі, але твердо. І чи не найбільшим підтвердженням цього стало його паломництво до України 23–27 червня 2001 року. До речі, це яскрава ілюстрація його дипломатичної майстерності.
По-перше, папа зіткнувся з рішучим протестом Московської церкви проти цього візиту. У Києві монахи й монахині цього патріархату молилися за те, щоб папа не приїхав до України, а коли він уже летів у літаку, то молилися за те, щоб він не долетів. Проте папа знову не дозволив політичним аргументам взяти гору над аргументами церковними та суто людськими і, приїхавши в Україну, возніс її народ та його християнську культуру на належне цивілізаційне місце.
Візит Івана Павла ІІ в Україну, 2001. Джерело: Reuters / ForumЗнаменно, що тут знову проявився згаданий вище «стиль» Івана Павла ІІ: християни в Україні були вшановані не всупереч Москві, а задля них самих. Ні в Києві, ні у Львові не прозвучало жодного негативного слова на адресу недоброзичливців папи в Росії. Папа довів: справжньою метою його візиту була не конкуренція з Москвою, як це представляли згадані недоброзичливці, а пошанування українського народу як такого.
Україно, Богом благословенна земле!.. Ти виконувала й продовжуєш виконувати важливе завдання у великій сім’ї слов’янських народів і європейського Сходу.
До цього цивілізаційного завдання України папа відніс, зокрема, її «особливе покликання бути межею та дверима між Сходом і Заходом».
По-друге, паломництво відбулося в надзвичайно скрутний у політичному житті України момент, позаяк над нею нависла тінь автократії та злочинності керівної еліти, що призвело до суттєвої міжнародної ізоляції країни. В той тривожний історичний момент рука Івана Павла ІІ була чи не єдиною рукою Заходу, простягнутою, щоб оберігати Україну від скочування в обійми Москви.
Одразу ж після прильоту до Бориспільського аеропорту папа проголосив традиційну для свого понтифікату покаянну формулу:
Прохаючи прощення за помилки, вчинені у далекому й близькому минулому, ми також зі свого боку запевняємо прощення за заподіяні нам несправедливості.
І відразу провидницько зазирнув у майбутнє:
Видіння, яке мав апостол, стосується не тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність країни. Здається мені, що очима серця насправді бачу, як по вашій благословенній землі поширюється нове світло…
Папу зустрічав міжнародно ізольований тоді Президент України Леонід Кучма, якому Іван Павло ІІ відразу ж нагадав про обов’язок служити людям і пам’ятати наказ київського князя Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину!» (в умовах корумпованого режиму Кучми ці слова звучали особливо значуще).
На українській землі святий Іван Павло ІІ повторив свої знамениті слова:
Тут Церква дихає двома легенями східної і західної традицій. Тут у братерському діалозі зустрічаються ті, які черпають із джерел візантійської духовності, а також ті, які живляться духовністю латинською.
У цьому папа бачив «надзвичайне екуменічне покликання України» і називав її «церковною лабораторією», в якій будуватиметься єдність у множинності і «законному плюралізмі, гарантованому наступником Петра».
Кульмінаційним моментом цього паломництва стала беатифікація 27 греко-католицьких мучеників, які загинули внаслідок комуністичного терору. Так папа увінчав вінком церковної слави і молитовного вшанування мучеництво УГКЦ. До того ж запропонував нове богословське тлумачення мучеництва:
Разом із ними [греко-католицькими новомучениками. — М.М.] були переслідувані та вбиті Христа ради також християни інших віросповідань. Їхнє мучеництво є могутнім закликом до примирення та єдності. Це екуменізм мучеників та ісповідників віри, який вказує християнам ХХІ століття шлях єдності.
Греко-католики дуже очікували, що папа зважиться на дві справи, які раніше було відкладено ad calendas graecas: З лат. дослівно «на грецькі календи», себто ніколи визнання патріархату УГКЦ й беатифікацію митрополита Андрея Шептицького. Що ж, чуда й цього разу не сталося. Хоча ці справи і не зрушилися, але при цьому вони й не були заблоковані. Ось як висловився папа про митрополита:
Як при цьому не згадати далекоглядну й ґрунтовну пастирську діяльність Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, справа беатифікації якого ведеться, і сподіваємось одного дня побачити його у славі святих? Треба зробити належне посилання на його героїчну апостольську діяльність, щоб зрозуміти по-людському невірогідну живучість Української греко-католицької церкви в темні роки переслідувань.
Цей папа-поляк і водночас папа – аристократ духу ошляхетнив польсько-українські відносини, розвернувши їх знову до Христа:
Настав час звільнитися від болісного минулого! Християни обох народів повинні йти разом в ім’я єдиного Христа, до єдиного Отця, під проводом того самого Духа, який є джерелом і принципом єдності. Нехай прощення — дароване й отримане — розіллється цілющим бальзамом у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті люди поставлять те, що єднає, вище того, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, оперте на взаємоповазі, братерській спільності й співпраці, автентичній солідарності.
Упродовж паломництва Україна (а особливо Львів) жила найвищим злетом духу. Преса активно аналізувала промови папи і той факт, що його українська мова звучала виразно й соковито. Люди випросталися, почали усміхатися, стали доброзичливіші й добріші. Водії люб’язно пропускали пішоходів. Польська пісенька папи, яку він проспівав на зустрічі з молоддю у Львові, зворушила людські серця, а прибулі поляки зичливо пропускали українців ближче до кортежу святого Івана Павла ІІ, кажучи: «Підходьте ближче! Він приїхав передусім до вас!» Цей дух братання підсилили й вибачення за провини синів і дочок УГКЦ, які прозвучали з уст її патріарха Любомира кардинала Гузара в присутності папи під час греко-католицької літургії у Львові.
Цей апостолят примирення з боку папи не був випадковим. Бо ще 1991 року, виступаючи у Перемишлі, він сказав:
Скільки гіркоти й страждань зазнали наші народи протягом останніх десятиліть... Нехай відбудеться очищення, яке загладить старі суперечки, претензії й недовіру і призведе до взаємного пробачення давніх кривд… Розпалювання націоналізму та упереджень було б діянням, спрямованим проти християнської ідентичності: разючим анахронізмом, негідним двох великих народів.
Так само твердо він засудив «надмірний націоналізм» і 1994 року на зустрічі з дипломатами у Ватикані:
Щоразу коли християнство — чи то східної, чи то західної традиції — стає знаряддям націоналізму, воно, можна сказати, зазнає рани в самісінькому серці й стає геть безплідним.
«Українська політика» святого Івана Павла ІІ вимагала від нього філігранної майстерності та мистецтва балансувати. Важливо було віднайти таку модель екуменізму, в якій діалог із Московською церквою означав би пошанування її духовності та впливів у сучасному християнському світі, проте не призводив би до улягання її монополістським амбіціям, густо настояним на геополітиці. Не треба також забувати, що папі доводилося рахуватися зі своїм оточенням та настроями в католицькому світі, які інертно сприймали розвиток УГКЦ крізь призму можливої загрози стосункам Ватикану з Москвою. У цьому ракурсі чинний status quo багатьма на Заході сприймався як єдино можливий, а кожна спроба змінити
його — як недопустима.
* * *
Святий Іван Павло ІІ і його понтифікат від самого початку становили величезну загрозу комуністичній системі, і я, колишній політв’язень, не потребую речових доказів, щоб зрозуміти: за замахом на папу 1981 року стояли КДБ і Кремль. Однак те, що доводило до шалу комуністичні режими Європи, сповнювало надією підневільні народи. Тому й був цей святий папа білим вітрильником надії для всіх, хто прагнув свободи, миру й порозуміння. За це йому й буде у віках велика вдячність і вічна пам’ять.
