Він справді був покликаний преобразити обличчя землі , зокрема Центральної й Східної Європи. Це стало вочевидь зрозуміло з його першого виступу в тоді ще комуністичній Польщі. Це був понтифік, який виразно відчував руку Господню на своєму плечі. Підірвати комуністичну систему зсередини можна було тільки духовними засобами, і святому Івану Павлу ІІ це вдалося. Його роль у «виході народів із комуністичної тіні» беззаперечна. Так справдилося пророцтво Юліюша Словацького про слов’янського папу , який дійсно «народи різні вивів із тіні в сяйво , де Бог»Із поезії «Слов’янський Папа» (Słowiański Papież) 1848 року. Коли Пій ІХ утік із революційного Риму, Словацький написав вірш, у якому пророкував появу слов’янського Папи, що підтримає незалежницькі тенденції.. Зрештою , цього від нього й очікували.
Тисячоліття хрещення
На момент обрання архієпископа Кароля Войтили Папою Римським я був у політичному таборі Кучино на Уралі. І можу засвідчити , що увесь табір вибухнув ентузіазмом від цієї звістки й одноголосно заявив: «Це — кінець комунізму!»
Саме до цього папи ми адресували листа , коли 1982 року групу політв’язнів табору покарали карцером за святкування Великодня. Іван Павло ІІ привселюдно відгукнувся на наше звернення, таємно переслане з табору, і згадав наші імена під час ватиканської меси.
Того духа преображення владика Кароль Войтила набрався ще на Другому ватиканському соборі , який став найважливішою подією в житті християнської ойкумени ХХ століття. І як собор цей, за словами святого Івана ХХІІІ, «відчинив навстіж вікна Церкви» , так і святий Іван Павло ІІ закликав людські серця «не боятися Христа й відчинити Йому двері».
Відчинив святий Іван Павло ІІ двері майбутнього і перед українськими християнами київської традиції. Тут величезну роль відіграло відзначення Тисячоліття хрещення Русі. Важливо оцінити тодішні обставини події. Я добре пам’ятаю 1988 рік і те , як ревниво поставилися українці до факту, що головні урочистості 5-12 червня проводились не в Києві, де й відбувся історичний акт хрещення, а в Москві, хоч перша згадка про Москву датується лише 1147 роком, тобто майже 160 років після хрещення Києва.
Утім хтозна , чи атеїстична влада взагалі дозволила б провести цей ювілей, якби не той факт, що за кілька років до цього папа Іван Павло ІІ сигналізував світові: він повністю підтримує підготовчі заходи Української греко-католицької церкви і сам готується урочисто відзначити ювілей у Римі. Все це витворило тло, на якому Міхаіл Ґорбачов просто не міг заборонити урочистості.
Ба більше , є підстави вважати, що оскільки відзначення тисячоліття хрещення в Римі анонсували на 10 липня, Кремль прийняв рішення провести урочистості в СРСР раніше. І на ці заходи папа відправив представницьку делегацію, у складі якої були Державний секретар Ватикану кардинал Аґостіно Казароллі та голова Секретаріату зі сприяння єдності християн кардинал Йоганнес Віллебрандс.
Документи засвідчують , що Іван Павло ІІ готувався до тисячолітнього ювілею принаймні з 1979 року, коли обговорював цю тему з патріархом Йосифом Сліпим. Уже тоді понтифік зазначав, що для нього, «слов’янського папи», цей ювілей — «свято його душі». Відтоді у своїх зверненнях до українців Іван Павло ІІ щороку згадував про наближення події. Нарешті 1988 року були оприлюднені апостольські послання Папи — «Ідіть у світ» і «Великий дар Хрещення» (1988), а 1995 року ще й «Світло Сходу». У них обґрунтовувалося оте «свято його душі», а окремі постулати стали парадигмальними для понтифікату.
Передусім варто звернути увагу на інклюзивне бачення папою самого хрещення Русі.
З цієї події бере початок не тільки християнська , але також культурна самобутність українського, російського і білоруського народів і, відповідно, їхня історія.
Тобто визнання папою цивілізаційної ролі київської традиції не штовхало його до приниження традиції московської. Папа володів надзвичайною здатністю вознести в пошані одних , не наступаючи спогорда на інших.
Важливим для українців було й підтвердження їхньої національної суб’єктності , особливо на тлі типового кремлівського постулату, буцімто українці й росіяни — один народ.
Український народ географічно та історично пов’язаний із Києвом і тому має підстави радіти з приводу річниці тисячоліття хрещення. Водночас він має щастя належати до великої сім’ї християнських народів Європи та всього світу.
На відміну від деяких своїх попередників , Іван Павло ІІ добре розумів цивілізаційне значення київської християнської традиції. Цей висновок стає очевидним з його висловлювання під час паломництва до України 2001 року.
Київ у певному значенні відіграв роль Господнього Предтечі між численними народами , до яких благовість спасіння, що вийшла звідси, долинула дещо пізніше.
При тому святий Іван Павло ІІ підкреслював дорозкольний характер Київської церкви , яка перебувала в духовній єдності з Римом і Константинополем та сусідніми європейськими Церквами, і після розколу не бракувало її «щирих спроб відновити повну єдність».
Отже , світло слов’янського Сходу линуло для Івана Павла ІІ таки з пагорбів Києва. Тому святкування тисячоліття хрещення Руси-України у Ватикані відбулося 1988 року таки за українським сценарієм, що виразно контрастувало з торжествами у Москві. 9 липня папа відвідав греко-католицький собор святої Софії в Римі, де виголосив проповідь, а головні урочистості відбулись 10 липня в соборі святого Петра, де він, зокрема, сказав:
Разом з Вами вирушаю у духовну прощу на Київську гірку , де над широким Дніпром стоїть пам’ятник святому Володимиру.
Його фізичне паломництво на цю гірку відбулося через 13 років.
Нехай же безліч наших вірних зможуть втішатися справжньою свободою совісті і пошаною до їхніх релігійних прав у прилюдному богопочитанні , згідно з різноманітними традиціями, у власному обряді та з власними пастирями.
Ці слова , виголошені папою на урочистостях, стали прямим сигналом для тодішньої совєтської влади, проте більшою мірою це був промінь надії для українських греко-католиків, які тоді все ще перебували в підпіллі.
Іван Павло ІІ в Польщі , 1991 рік. Фото: Вітольд Скотніцький / ForumПапа й Ostpolitik
Греко-католики мали велике упередження до східної політики Святого Престолу. Адже за нею стояла практика непомічання тих ідеологічних доктрин комунізму , які для громадян загалом і для християн зокрема оберталися великими духовними втратами, переслідуваннями і позбавленням свободи. Творці Ostpolitik вважали, що Радянський Союз — це надовго, якщо не назавжди, а тому слід дивитися на речі реалістично. А щоб підтримувати добрі контакти з комуністичними режимами, треба було взяти в шори підпільні Церкви, що виступали опонентами режиму. Підпільна УГКЦ тоді була найбільшим суспільним тілом, яке чинило спротив комуністичному режиму. Тому серед греко-католиків гуляла фраза: «Коли у ватиканські зали входять представники Московського патріархату , греко-католиків виводять із зали або ж запихають у куток».
Відразу після обрання папою Кароль Войтила дав зрозуміти: він не перейматиме всі елементи Ostpolitik. І якраз у цьому питанні , як на мене, проявився блискучий дипломатичний талант Івана Павла ІІ.
З одного боку , він тісно співпрацював із кардиналом Аґостіно Казароллі, співтворцем Ostpolitik. Це забезпечувало йому підтримку Римської курії й гарантувало відсутність непродуманих кроків. З іншого боку, папа відразу ж почав діяти всупереч класичній Ostpolitik: не лише не позбавляв греко-католиків права голосу, а навпаки — публічно заявив, що сам стане голосом мовчазної Церкви.
Це було символічно продемонстровано після обрання Івана Павла ІІ папою , на першій зустрічі з кардиналом Йосифом Сліпим, коли до понтифіка підходили кардинали для вітання. У пошані до українського ісповідника віри Іван Павло ІІ підвівся й обняв його. З того часу УГКЦ справді промовляла вустами Римського архієрея, а його гасло «Не бійтеся!» сприйняла і на свою адресу.
Святий Іван Павло ІІ високо оцінював мученицький шлях УГКЦ. У своєму зверненні до греко-католиків Перемишля 1991 року він наголосив:
Справді великого приниження зазнала УГКЦ на своїх рідних землях протягом 45 років переслідування. Всі без винятку її єпископи потрапили до в’язниці. Сотні священників і тисячі найпалкіших мирян були заарештовані , вислані на примусові роботи і довічне поневолення. У цієї Церкви відібрали всі храми, духовні семінарії і видавництва, знищили церковні структури. Її позбавили навіть права на власне ім’я. Назва цієї Церкви звучала тільки тоді, коли на неї зводили наклепи.
Папа визнавав ідентичність УГКЦ , і в цьому також проявився дух Другого ватиканського собору:
Я бажав би , щоб ця [греко-католицька. — М. М.] тотожність не пробуджувала в братів Православної церкви антагонізму і недооцінювання східних Церков.
У той час не бракувало голосів (наприклад , Патріарх московський Пімен, 1989), буцім греко-католикам треба врешті припинити свою «церковну аномалію» й або повернутися до православ’я, або перейти в Римсько-католицьку церкву. Натомість Івану Павлу ІІ належать слова, які підтверджують, що він справді поділяв принцип «єдності у багатоманітності».
Ті різноманітні обряди й традиції — а вони аж ніяк не є ознакою відхилення , невірності чи поділу — стали беззаперечним доказом присутності Святого Духа, який раз у раз оновлює і збагачує Церкву.
Але навіть більше , ніж слова, про ставлення цього папи до греко-католиків свідчили його дії. Адже саме завдяки його наполегливості у переговорах із Міхаілом Ґорбачовим восени 1989 року греко-католики змогли вийти з підпілля, а їхні громади були легалізовані. Це він відстояв нашу релігійну свободу. Для бастіону комунізму це був воістину коперніканський переворот.
Підтримка папою структур Греко-католицької церкви почалася з самого початку його понтифікату. Він заклав головні передумови для цього:
- особисто зустрівся з патріархом Йосифом Сліпим та обговорив справи Церкви. Папа не визнав легітимність Львівського псевдособору 1946 року , який буцімто ліквідував УГКЦ;
- хіротонізував Мирослава Івана кардинала Любачівського (12 листопада 1979 року) , а згодом і призначив його коад’ютором із правом наступництва;
- утвердив синодальний характер Церкви: Перший надзвичайний синод УГКЦ відбувся у Римі 24 березня 1980 року. З того часу глава УГКЦ отримав право скликати нові синоди єпископів за згодою римського архієрея. І таку згоду він потім незмінно давав. Тим самим папа визнав помісність УГКЦ та її самоврядний статус;
- дав згоду на перенесення осідку УГКЦ до Львова 31 березня 1991 року і проведення там синодів (з 16 травня 1992 року);
- затвердив рішення Синоду єпископів УГКЦ про створення нових структур Церкви , зокрема екзархатів на сході України тощо;
- визнав 1996 року єпископські освячення владик Любомира Гузара та Івана Хоми , які були хіротонізовані патріархом Йосифом Сліпим іще 1977 року без згоди папи Павла VI;
- схвалив рішення Синоду єпископів УГКЦ 2002 року про перенесення Патріаршого престолу УГКЦ до Києва та будівництво Патріаршого собору;
- офіційно визнав , що сьогодні немає жодних канонічних чи історичних перешкод для визнання патріархату УГКЦ.
На своїй останній аудієнції папа сказав офіційній делегації УГКЦ:
Я поділяю ваше прагнення мати повний юридично-церковний устрій , яке закорінене також у канонічних і соборних приписах. Поділяю це як у молитві, так і в терпінні, очікуючи визначеного Господом дня, в якому я як наступник святого апостола Петра зможу підтвердити зрілий плід вашого церковного розвитку.
Паломництво в Україну
Кожен крок Івана Павла ІІ викликав спротив православних , проте він рухався поволі, але твердо. І чи не найбільшим підтвердженням цього стало його паломництво до України 23–27 червня 2001 року. До речі, це яскрава ілюстрація його дипломатичної майстерності.
По-перше , папа зіткнувся з рішучим протестом Московської церкви проти цього візиту. У Києві монахи й монахині цього патріархату молилися за те, щоб папа не приїхав до України, а коли він уже летів у літаку, то молилися за те, щоб він не долетів. Проте папа знову не дозволив політичним аргументам взяти гору над аргументами церковними та суто людськими і, приїхавши в Україну, возніс її народ та його християнську культуру на належне цивілізаційне місце.
Візит Івана Павла ІІ в Україну , 2001 рік. Джерело: Reuters / ForumЗнаменно , що тут знову проявився згаданий вище «стиль» Івана Павла ІІ: християни в Україні були вшановані не всупереч Москві, а задля них самих. Ні в Києві, ні у Львові не прозвучало жодного негативного слова на адресу недоброзичливців папи в Росії. Папа довів: справжньою метою його візиту була не конкуренція з Москвою, як це представляли згадані недоброзичливці, а пошанування українського народу як такого.
Україно , Богом благословенна земле!.. Ти виконувала й продовжуєш виконувати важливе завдання у великій сім’ї слов’янських народів і європейського Сходу.
До цього цивілізаційного завдання України папа відніс , зокрема, її «особливе покликання бути межею та дверима між Сходом і Заходом».
По-друге , паломництво відбулося в надзвичайно скрутний у політичному житті України момент, позаяк над нею нависла тінь автократії та злочинності керівної еліти, що призвело до суттєвої міжнародної ізоляції країни. В той тривожний історичний момент рука Івана Павла ІІ була чи не єдиною рукою Заходу, простягнутою, щоб оберігати Україну від скочування в обійми Москви.
Одразу ж після прильоту до Бориспільського аеропорту папа проголосив традиційну для свого понтифікату покаянну формулу:
Прохаючи прощення за помилки , вчинені у далекому й близькому минулому, ми також зі свого боку запевняємо прощення за заподіяні нам несправедливості.
І відразу провидницько зазирнув у майбутнє:
Видіння , яке мав апостол, стосується не тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність країни. Здається мені, що очима серця насправді бачу, як по вашій благословенній землі поширюється нове світло…
Папу зустрічав міжнародно ізольований тоді Президент України Леонід Кучма , якому Іван Павло ІІ відразу ж нагадав про обов’язок служити людям і пам’ятати наказ київського князя Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину!» (в умовах корумпованого режиму Кучми ці слова звучали особливо значуще).
На українській землі святий Іван Павло ІІ повторив свої знамениті слова:
Тут Церква дихає двома легенями східної і західної традицій. Тут у братерському діалозі зустрічаються ті , які черпають із джерел візантійської духовності, а також ті, які живляться духовністю латинською.
У цьому папа бачив «надзвичайне екуменічне покликання України» і називав її «церковною лабораторією» , в якій будуватиметься єдність у множинності і «законному плюралізмі , гарантованому наступником Петра».
Кульмінаційним моментом цього паломництва стала беатифікація 27 греко-католицьких мучеників , які загинули внаслідок комуністичного терору. Так папа увінчав вінком церковної слави і молитовного вшанування мучеництво УГКЦ. До того ж запропонував нове богословське тлумачення мучеництва:
Разом із ними [греко-католицькими новомучениками. — М.М.] були переслідувані та вбиті Христа ради також християни інших віросповідань. Їхнє мучеництво є могутнім закликом до примирення та єдності. Це екуменізм мучеників та ісповідників віри , який вказує християнам ХХІ століття шлях єдності.
Греко-католики дуже очікували , що папа зважиться на дві справи, які раніше було відкладено ad calendas graecasЗ лат. дослівно «на грецькі календи», себто ніколи: визнання патріархату УГКЦ й беатифікацію митрополита Андрея Шептицького. Що ж , чуда й цього разу не сталося. Хоча ці справи і не зрушилися, але при цьому вони й не були заблоковані. Ось як висловився папа про митрополита:
Як при цьому не згадати далекоглядну й ґрунтовну пастирську діяльність Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького , справа беатифікації якого ведеться, і сподіваємось одного дня побачити його у славі святих? Треба зробити належне посилання на його героїчну апостольську діяльність, щоб зрозуміти по-людському невірогідну живучість Української греко-католицької церкви в темні роки переслідувань.
Цей папа-поляк і водночас папа – аристократ духу ошляхетнив польсько-українські відносини , розвернувши їх знову до Христа:
Настав час звільнитися від болісного минулого! Християни обох народів повинні йти разом в ім’я єдиного Христа , до єдиного Отця, під проводом того самого Духа, який є джерелом і принципом єдності. Нехай прощення — дароване й отримане — розіллється цілющим бальзамом у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті люди поставлять те , що єднає, вище того, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, оперте на взаємоповазі, братерській спільності й співпраці, автентичній солідарності.
Упродовж паломництва Україна (а особливо Львів) жила найвищим злетом духу. Преса активно аналізувала промови папи і той факт , що його українська мова звучала виразно й соковито. Люди випросталися, почали усміхатися, стали доброзичливіші й добріші. Водії люб’язно пропускали пішоходів. Польська пісенька папи, яку він проспівав на зустрічі з молоддю у Львові, зворушила людські серця, а прибулі поляки зичливо пропускали українців ближче до кортежу святого Івана Павла ІІ, кажучи: «Підходьте ближче! Він приїхав передусім до вас!» Цей дух братання підсилили й вибачення за провини синів і дочок УГКЦ , які прозвучали з уст її патріарха Любомира кардинала Гузара в присутності папи під час греко-католицької літургії у Львові.
Цей апостолят примирення з боку папи не був випадковим. Бо ще 1991 року , виступаючи у Перемишлі, він сказав:
Скільки гіркоти й страждань зазнали наші народи протягом останніх десятиліть... Нехай відбудеться очищення , яке загладить старі суперечки, претензії й недовіру і призведе до взаємного пробачення давніх кривд… Розпалювання націоналізму та упереджень було б діянням, спрямованим проти християнської ідентичності: разючим анахронізмом, негідним двох великих народів.
Так само твердо він засудив «надмірний націоналізм» і 1994 року на зустрічі з дипломатами у Ватикані:
Щоразу коли християнство — чи то східної , чи то західної традиції — стає знаряддям націоналізму, воно, можна сказати, зазнає рани в самісінькому серці й стає геть безплідним.
«Українська політика» святого Івана Павла ІІ вимагала від нього філігранної майстерності та мистецтва балансувати. Важливо було віднайти таку модель екуменізму , в якій діалог із Московською церквою означав би пошанування її духовності та впливів у сучасному християнському світі, проте не призводив би до улягання її монополістським амбіціям, густо настояним на геополітиці. Не треба також забувати, що папі доводилося рахуватися зі своїм оточенням та настроями в католицькому світі, які інертно сприймали розвиток УГКЦ крізь призму можливої загрози стосункам Ватикану з Москвою. У цьому ракурсі чинний status quo багатьма на Заході сприймався як єдино можливий, а кожна спроба змінити
його — як недопустима.
* * *
Святий Іван Павло ІІ і його понтифікат від самого початку становили величезну загрозу комуністичній системі , і я, колишній політв’язень, не потребую речових доказів, щоб зрозуміти: за замахом на папу 1981 року стояли КДБ і Кремль. Однак те, що доводило до шалу комуністичні режими Європи, сповнювало надією підневільні народи. Тому й був цей святий папа білим вітрильником надії для всіх, хто прагнув свободи, миру й порозуміння. За це йому й буде у віках велика вдячність і вічна пам’ять.
