Віруючі на літургії у костелі св. Станіслава Костки. Варшава, 13 грудня 1981 року. Фото: Кріс Ніденталь / Forum
Віруючі на літургії у костелі св. Станіслава Костки. Варшава, 13 грудня 1981 року. Фото: Кріс Ніденталь / Forum

«Воєнний стан убив надію»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Чому воєнний стан у Польщі ввели саме в грудні 1981 року? Чи був тоді ризик совєтської інтервенції? Як воєнний стан вплинув на «Солідарність» і звичайних громадян? На ці та інші питання в інтерв’ю Валєнтіні Чубаровій відповідає історик Ґжеґож Майхжак.

Валєнтіна Чубарова: Яким вам особисто пригадується 13 грудня 1981 року?

Ґжеґож Майхжак. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Ґжеґож Майхжак: Коли ввели воєнний стан, мені було неповних 13 років. Ми тоді жили в Зомбках під Варшавою. 13 грудня я пішов до костелу по облаток. І перша картина, пов’язана з воєнним станом, яка зринає в моїй пам’яті — бронетранспортери, що їхали в напрямку Варшави.

Другий спогад такий: я тоді грав у футбол у спортивному клубі, і тренер нам сказав, що якщо за нами поженеться міліція, щоб ми втікали, бо навряд чи в нас стрілятимуть, але якщо вже схоплять, то можуть відгамселити до смерті. Це відбулося через певний час після загибелі варшавського старшокласника Ґжеґожа Пшемика, якого жорстоко побили в комісаріаті у варшавському Старому місті.

Я тоді ще був дуже юний, і перше, що спадало на думку 13 грудня — мабуть, нам продовжать зимові канікули. Тому я радів. Але ще пригадую, якими сумними тоді були батьки, бо щось закінчилося. Завершилася прекрасна епоха, яка називалася «карнавалом “Солідарності”». Поточна назва періоду між серпнем 1980-го (підписання ґданських домовленостей) та груднем 1981 року (введення воєнного стану), що, зокрема, характеризувався свободою думки і слова.

ВЧ: Чому воєнний стан ввели саме тоді, не раніше і не пізніше?

ҐМ: Схоже, до середини жовтня воєнний стан не могли ввести через дві ключові причини. Перша — Станіслав Каня, який саме до того моменту був першим секретарем партії. Цю посаду він обійняв у вересні 1980 року, прийшовши на зміну Едварду Ґєреку. Каня мав власне бачення того, як припинити польську кризу: поступово перейняти контроль над «Солідарністю», вживши адміністраційних заходів, передусім за участю Служби безпеки.

Проте вже у вересні 1981 року виявилося, що ці дії не приносять відповідного результату. І, либонь, саме тоді влада найбільш серйозно примірялася до того, щоб ввести воєнний стан. Коли закінчився перший тур Першого польського з’їзду «Солідарності», який був свого роду подобизною вільного сейму, між Канею і його найближчим соратником, прем’єр-міністром Войцєхом Ярузельським, відбулося зіткнення, причина якого — разюча відмінність у баченні ситуації.

Політбюро постановило, що воєнний стан не будуть вводити. Проте Ярузельський, який також був міністром національної оборони, й надалі за плечима Кані вів приготування. І коли Каня про це дізнався, розгорівся скандал. Ярузельський звинуватив Каню у зраді, на що то нібито відказав: «Це стане найбільшою ганьбою в історії Польського війська, якщо за його допомогою введуть воєнний стан».

А другим чинником, який доволі довго стримував ініціаторів воєнного стану, було побоювання опору суспільства. Збереглися цікаві спогади Адама Кшиштопорського, тодішнього віцеміністра внутрішніх справ. На одній із нарад Войцєх Ярузельський запитав у нього: що буде, якщо ми зараз введемо воєнний стан? Кшиштопорський відповів, що тоді не вистачить трун і потрібно буде сто тисяч простирадл.

У «Солідарності» була така сильна підтримка, що влада побоювалася, що операція впровадження воєнного стану закінчиться поразкою. Йдеться про так званий «варіант № 3», над якими міркували принаймні з березня 1981 року. Згідно з ним, у відповідь на введення воєнного стану «Солідарність» організовує загальний страйк, люди виходять на вулиці, атакують громадські заклади і партійні споруди, внаслідок чого, — цитую, — «цілком імовірно, нам нададуть допомогу війська Варшавського договору». Тобто за цим сценарієм введення воєнного стану не увінчалося успіхом, закінчується «братньою допомогою».

ВЧ: Цікаво, бо ж часто можна почути, що воєнний стан ввели для того, щоб уникнути інтервенції Радянського Союзу. Але, як ви розповідаєте, все навпаки: саме воєнний стан міг спровокувати таку реакцію. Цього влада найбільше боялася?

ҐМ: Саме так. У Кані був документ, в якому йшлося, що якщо відбудеться інтервенція, то постане Польська підпільна держава. Так називали сукупність скоординованих політичних, військових і громадських структур у період німецької окупації. І тоді молодь, як і під час Варшавського повстання, кинеться з фляшками з бензином на танки, і кількість жертв може сягнути навіть 500 тисяч. Каня, звісно, страшенно цього боявся, тому й виступав проти силового розв’язання. Натомість Войцєх Ярузельський готовий був розчавити «Солідарність». Цитуючи його промову через кілька місяців після введення воєнного стану, «придушено державний переворот, який мав ударити не тільки по Польщі, але й по всьому соціалістичному таборі, на чолі із Радянським Союзом».

Тож воєнний стан готували в тісній співпраці з російською стороною. Проте парадокс цієї ситуації полягає в тому, що росіяни наполягали на тому, щоб якнайшвидше поставити край «польській кризі», проте їхня власна позиція, їхнє небажання дати гарантії надання «братньої допомоги» призвело до того, що Ярузельський практично до останньої миті гамлетизував.

ВЧ: Чому Радянський Союз не хотів надати таку гарантію?

ҐМ: Тому що ціна інтервенції була б занадто висока, ціна в прямому значенні, але теж політична й економічна. Боялися, що не тільки повториться Афганістан, тобто що війська багато років перебуватимуть в іншій країні, але й те, що комуністам загрожує ефект доміно, себто бунт інших держав соціалістичного табору, а відтак — закавказьких і прибалтійських республік. Окрім цього (і про цей чинник часто забувають), це був черговий рік, коли урожай зерна у Радянському Союзі, м’яко кажучи, не виправдав очікувань, тож Кремль мав закупити його на Заході. А у випадку силової операції, були б накладені санкції і відповідно це стало би неможливим. Тож ціна можливої інтервенції для Москви й справді була б дуже висока.

ВЧ: Тобто зараз ми можемо бути впевнені, що не було ніякої загрози «братньої допомоги»?

ҐМ: Звісно, існує теза, буцімто нам не загрожувала інтервенція, і її прихильники наводять приклад Афганістану. Ми, історики, можемо називати факти, повторювати, що такої загрози не було, що парадоксальним чином саме воєнний стан міг спровокувати інтервенцію, але передусім про це свідчать слова Станіслава Кані, тодішнього представника влади. Він зазначав, що загроза інтервенції була найбільш реальна в грудні 1980 року, що це також могло відбутися в березні 1981-го, але пізніше вже ні. Такими були його пояснення в суді у справі введення воєнного стану 2011 року. А ще Каня додавав, що інтервенція була можлива у двох випадках: якщо операція введення воєнного стану провалиться або ж якщо Польща вийде із Варшавського договору, чого ніхто не планував.

Тобто влада Польської Народної Республіки чудово розуміла, що ніяка інтервенція нам не загрожує, проте цинічним чином маніпулювала загрозою такого вторгнення.

Найкращим прикладом цього є місія голови генштабу збройних сил i віцеміністра оборони ПНР Флоріяна Сівіцького. На початку грудня 1981 року він поїхав на засідання міністрів оборони країн Варшавського договору і від імені Ярузельського запропонував внести поправку до остаточного тексту пресрелізу: «Комітет міністрів оборони виразив своє занепокоєння розвитком подій у ПНР, викликаних підривними діями антисоціалістичних сил, які ускладнюють виконання союзних зобов’язань Об’єднаних збройних сил держав Варшавського договору і змушує вдатися до відповідних кроків із метою забезпечити громадську безпеку в соціалістичній Європі». Таке формулювання було однозначною загрозою інтервенції. Загрозою, яку Чаушеску, поінформований румунським міністром, сприйняв як пряме попередження. Цю пропозицію не затвердили, бо румуни були проти і їх у цьому підтримала угорська сторона. За допомогою росіян Сівіцький намагається переконати міністрів оборони цих двох країн, проте безрезультатно. Тобто застосування аргументу про загрозу інтервенції — це такий собі пошук виправдання.

Задокументовані просьби Войцєха Ярузельського, які він повторював до самого кінця в ніч із 9 на 10 грудня 1981 року — про них ідеться в записах Віктора Аношкіна, ад’ютанта головнокомандувача Об’єднаними збройними силами країн Варшавського договору Віктора Кулікова. А ще цей факт підтверджує документація політбюро компартії СРСР. Йдеться про прохання допомогти у випадку провалу операції введення воєнного стану.

Танки у Польщі під час воєнного стану. Джерело: Вікіпедія

ВЧ: Дивно, що не зважаючи на ці факти, й досі поширена думка, нібито воєнний стан врятував Польщу від інтервенції.

ҐМ: Рівень знань про ті події доволі низький, а деякі речі відомі тільки малому колу істориків. Найбільшим міфом є те, що воєнний стан нібито був меншим злом, що він допоміг уникнути інтервенції. Парадокс такої ситуації полягає в тому, що провал операції введення воєнного стану загрожував би інтервенцією, якої Москва хотіла уникнути, проте з іншої сторони вона дуже сильно тиснула на польських комуністів, бо через високу ціну для себе хотіла розв’язати цю ситуацію їхніми руками.

І ще одна цікавинка: найвідомішим документом періоду воєнного стану було повідомлення про введення воєнного стану — воно висіло на кожній вулиці. І тільки уявіть: цей документ був надрукований у серпні 1981 року в типографії КДБ СРСР, причім у совєтських товаришів були зауваження до графіки і тексту, які на їхню пропозицію були змінені. Це добре ілюструє, наскільки тісною була співпраця.

ВЧ: Ви сказали, що навесні 1981 року не було можливості ввести воєнний стан, бо тоді це б закінчилося поразкою. Впродовж наступних місяців «Солідарність» ослабла?

ҐМ: Так. Пік її популярності припав на березень 1981 року — на так звану Бидґоську кризу. Тоді представників «Солідарності селян-одноосібників», Окрема організація, близька до «Солідарності». запросили на сесію Воєводської національної ради в Бидґощі, щоб обговорити питання, пов’язані з селянством і профспілками. Проте безпосередньо перед тим, як мали розглядати цей пункт, сесію несподівано перервали. Представники «Солідарності» вирішили залишитися в залі, через певний час туди ввірвалася міліція і побила їх, найжорстокіше — Яна Рулєвського, очільника бидґоської «Солідарності».

Це спричинило величезну кризу, яка закінчилася підписанням так званих Варшавських домовленостей, тоді профспілка, зокрема, скасувала запланований генеральний страйк. Ймовірно, саме тоді були підстави боятися інтервенції, тим більше, що саме в той час у Польщі відбувалися спільні навчання військ країн Варшавського договору. Тоді популярність «Солідарності» сягнула апогею: за нею, по суті, стояла вся країна, зокрема чимало членів партії. І тоді влада серйозно розглядала можливість ввести воєнний стан, це обговорювалося на засіданні Політбюро. І тут є один цікавий факт щодо цієї позірної совєтської загрози: як свідчать дані зі східнонімецьких документів, маневри військ країн Варшавського договору на території Польщі були продовжені на просьбу польських товаришів. Ідеальний чинник тиску на «Солідарність», чи не так?

ВЧ: Чому після цього підтримка «Солідарності» почала падати?

ҐМ: Є дві причини. По-перше, «Солідарність» не могла виправдати великих сподівань, які на неї покладали. А по-друге, до втрати популярності профспілки доклалася влада, зокрема, принаймні ще з грудня 1980 року вдаючись до так званої тактики періодичних конфронтацій. Вона полягала у цілеспрямованому провокуванні конфліктів, напруженні, страйків і пропагандистському ударі по «Солідарності». Тому пізніше й говорили, буцім «воєнний стан врятував Польщу від руйнівних для неї страйків, анархії, конфронтації, якої прагне “Солідарність”». А в жовтні 1981 року міністр внутрішніх справ Чеслав Кіщак зазначив: «Потрібно підставляти противника, провокувати напруження, нові страйки, бо саме вони дадуть привід ввести воєнний стан». Згодом він також використав лякалку про інтервенцію.

Таким приводом тоді стало радомське засідання президії Загальнопольської комісії «Солідарності» та очільників регіональних відділень 3 грудня. Воно відбувалося в напруженій ситуації, коли будь-які перемовини з владою були безуспішними (вона говорить «ні», не пояснюючи причини), готується закон (про що опозиції відомо) про надзвичайні повноваження уряду, який обмежує повноваження профспілки, зокрема, він передбачав заборону страйку. Це засідання було неформальним, закритим, його записувало на плівку двоє агентів Служби безпеки. Відповідно дібрані фрагменти цих записів транслювали по радіо й телебаченні, а в пресі з’являлися деякі цитати, які були викривлені й маніпулятивно потрактовані. Наприклад, що «Солідарність» начебто налаштована на конфронтацію і навіть поміркований Валенса зайняв таку радикальну позицію. І таким чином воєнний стан буде обґрунтований на території всієї Польщі.

Тут також варто зазначити, що це обґрунтування з плином часу змінювалося. Видатний спеціаліст із воєнного стану, професор Анджей Пачковський, говорив, що він просто заплутався в чисельних версіях Войцєха Ярузельського. Бо це такий шлях від версії, що «воєнний стан урятував Польщу від анархії й руйнівних для країни страйків» до року 1989-го, коли ця нарація змінюється і з’являється твердження, що без воєнного стану не був би можливий Круглий стіл і порозуміння влади з опозицією — бо 1981 року жодна зі сторін ще не дозріла до такого розв’язання.

Натомість Єжи Урбан, відомий прессекретар уряду, якого називали Ґеббельсом воєнного стану, в одному з офіційних документів написав, що влада ввела воєнний стан, щоб розбити, атомізувати суспільство. Що малося на увазі? 10 мільйонів противників комуністів, які діяли спільно, були для них смертельною загрозою. Але ті ж 10 мільйонів розпорошених, розбитих — уже ні.

А насправді — і це оптимістичний висновок — воєнний стан ввели, тому що Службі безпеки не вдалося взяти контроль над «Солідарністю».

ВЧ: Але вдалося її ослабити?

ҐМ: Так, у результаті цих дій, страйків, напруження... Варто теж пригадати, що в липні-серпні 1981 року в Польщі проходили марші голодування. Тоді на вулиці виходили переважно жінки, бо вони не могли нічого придбати. Часто неможливо було навіть купити хліб — зараз це справді важко собі уявити. Щоб щось купити, потрібно було вистояти в чергах. Повсюдним магазинним товаром стає оцет. При цьому відбуваються все нові і нові страйки, протести, які, як я вже говорив, цілеспрямовано підігрівалися владою. З іншого ж боку — пропаганда по радіо і телебаченні, які влада особливо міцно тримає в своїх руках: «Солідарність» практично не мала доступу до ефіру, її показували на умовах влади. І ця пропаганда говорить, що все відбувається через погану «Солідарність».

І ось склалася ситуація, коли, за даними опитування, з вересня по листопад підтримка «Солідарності» знижується приблизно з 70 % до 50 %, а підтримка влади зростає приблизно з 30 % до 50 %. І це була дуже важлива інформація для ініціаторів воєнного стану: що люди все більше втомлені ситуацією, а опір слабшає.

Ґжеґож Майхжак. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

ВЧ: Люди розраховували на швидкі результати діяльності профспілки?

ҐМ: Вони сподівалися, що «Солідарність» розв’яже їхні проблеми. Тут варто зацитувати Ришарда Буґая, одного з головних радників профспілки, який сказав, що воєнний стан зруйнував «Солідарність», але парадоксальним чином врятував міф «Солідарності». Тому що «Солідарність» і справді не була здатна виправдати покладені на неї надії й радикалізувалася; звучали ідеї вільних або частково вільних виборів до сейму, саме тоді в Радомі Ян Рулевський запропонував вибори з певною кількістю гарантованих голосів для Польської об’єднаної робітничої партії. З точки зору влади, це було неприпустимо. Вона не була готова по-справжньому домовлятися з «Солідарністю».

Певний парадокс полягає в тому, що ми не знаємо, що було б із «Солідарністю» у наступні місяці. Адже в профспілці виокремилися дві течії: більш радикальна і більш поміркована, яку визначав Валенса. Цей поділ був уже дуже сильний ще з Ґданська. Себто починаючи із зародження «Солідарності» в серпні 1980 року. Історики не люблять умовного способу, «гадати над тим, що було б, якби...», проте воєнний стан був неминучий у тому розумінні, що Ярузельський як людина військова не бачив іншого розв’язання. Військові завжди набагато швидше вдаються до сили, ніж цивільні.

ВЧ: Ярузельський самостійно ухвалював це рішення, чи в той момент була ще якась дискусія, може, лунали інші думки?

ҐМ: Рішення приймав саме Ярузельський. Тим більше, що Каню, який був прихильником більш поміркованих дій, усунули від влади. Ярузельський був прем’єром, міністром національної оборони й першим секретарем, себто він зосереджував у своїх руках усю владу: очолював партію, виконавчу владу й армію. Заведено вважати, що записи засідання «Солідарності», зроблені 3 грудня, потрапили до Варшави вже 4 грудня, а 5-го їх прослуховували у Політбюро. І Ярузельський отримав свободу дій щодо того, коли вводити воєнний стан.

На мою думку, кінцевий термін був пов’язаний із засіданням Загальнопольської комісії «Солідарності», яке відбувалося 11–12 грудня в Ґданську. Понад сто головних постатей — власне члени комісії, представники регіонів, радники — зібралися в одному місці. Це дало можливість відразу після введення воєнного стану просто затримати й інтернувати переважну більшість із них. Таким чином профспілка залишилася без керівництва й опір введенню воєнного стану без лідерів «Солідарності» природно слабшає. Окрім того, 13 грудня випало на неділю, коли більшість закладів не працює, а отже, працівники не можуть оголосити страйк.

ВЧ: Чим був воєнний стан з юридичної точки зору?

ҐМ: Насправді воєнний стан був абсолютно незаконний. Влада взагалі не переймалася законом. Формально воєнний стан ввела Державна рада. Проте вона не мала жодного права робити це в період чинної каденції Сейму: взагалі-то власне Сейм мав би ухвалювати таке рішення. Проте Сейм не гарантував секретності всієї операції, а, як відомо, секретність була ключовим чинником успішного введення воєнного стану.

І ось Державна рада зібралася в Бельведері Бельведерський палац на однойменний у Варшаві, де в 1952–1989 роках розміщувалася Держрада. близько першої години ночі 13 грудня. Себто через годину після того, як формально почав діяти воєнний стан і рівно дев’ять годин після того, як були віддані перші накази і Міністерство внутрішніх справ розпочало перші дії в рамках воєнного стану. Себто навіть Держрада ухвалила рішення вже постфактум. Її членів (принаймні частину з них) посеред ночі зірвали з ліжок. Нарада відбувалася в присутності вищого військового керівництва, яке не входило до складу Держради. Члени ради не прочитали детально декрети, які ухвалювали, бо просто не мали на це часу.

Повідомлення уряду про воєнний стан. Джерело: Вікіпедія

Атмосферу, в якій проходило засідання, чудово передають спогади Ришарда Райфа, — він єдиний голосував проти цих декретів. Він писав, що один із військових, в якого запитали, чи росіяни ввійшли в Польщу, відповів: ні, але їхній штаб за 150 метрів звідси (себто в Посольстві Радянського Союзу). І ось у цій атмосфері члени Держради клепають такі важливі документи.

Маловідомий факт: ці декрети так ніколи й не були опубліковані у тій формі, в якій їх ухвалила Держрада, тому що спершу потрапили до юристів-законодавців. Вони їх поправляли, змінювали, звернули увагу, зокрема, на жахливу мову. Вони навіть підозрювали, що ці декрети були написані поза межами Польщі. І писали їх переважно військові, саме вони разом із Міністерством внутрішніх справ готували все це. Ба більше, до 16 грудня міністри могли пропонувати свої зауваження і поправки до того, що Державна рада вже ухвалила. І вони їх вносили!

Декрети, опубліковані в газеті Dziennik Ustaw, Офіційний друкований орган, з моменту публікації в якому нові закони набувають чинності. датовані 12 грудня, хоча ми знаємо, що їх ухвалили 13-го, а сам номер має дату 14 грудня. Це було на особистий наказ Ярузельського, бо насправді газета була надрукована 16–17 грудня.

Якщо поглянути на рішення про інтернування — першої доби інтерновано приблизно 3200 людей — можна побачити, що автори посилаються на «Декрет про держбезпеку в період воєнного стану». Проблема в тому, що такого документу ніколи не існувало. Натомість було ухвалено «Декрет про воєнний стан». Це також чудово показує, як влада підходила до юридичної сторони цього питання.

ВЧ: Але чому Сейм прийняв це рішення аж у січні, через місяць?

ҐМ: Це тільки ілюзія, видимість легітимності. Влада не переймалася такими дрібницями, як закон. Так само під час воєнного стану судили людей: їм присуджували вироки на основі законів, яких не існувало. Навіть якщо ми приймемо, що Dziennik Ustaw [з декретом про воєнний стан] був опублікований 14 грудня, то всі страйки, розпочаті 13 грудня (а таких більшість) були легальні. Адвокати звертають на це увагу — суди присуджують обвинувальні вироки. Проте ніхто особливо не переймався законом. Цитуючи Ярузельського, важливіше було придушити контрреволюційний державний переворот, а для цього підходили всі можливі методи.

І для мене найбільшою загадкою воєнного стану досі є питання: на скільки жертв розраховували військові, які планували ті події? Вони мали планувати, скільки буде жертв залежно від розвитку ситуації. Відомо, що тоді готували лікарні, багатьох пацієнтів виписали. Але немає такого документа, який би це прояснив, оскільки дуже швидко, ймовірно, вже в січні 1982 року за наказом Ярузельського почали знищувати стенограми засідань Політбюро і загалом документацію, яка стосувалася воєнного стану. Тому чимало документів до нас просто не дійшло, їх цілеспрямовано знищили. Тож головним джерелом інформації стають спогади, розповіді тих, хто вводив воєнний стан. І, наприклад, про засідання міністрів оборони держав Варшавського договору в Москві, про яке я вже згадував, нам відомо не з польських документів (Сівіцький про це не пише ні слова), а з чеських, німецьких, румунських, угорських. Якби не вони, ми б про це просто не знали.

ВЧ: Чим з правової точки зору було інтернування?

ҐМ: Інтернування відбувалося на підставі адміністративного рішення воєводських комендантів громадянської міліції. Це було абсолютно безправно, оскільки щодо всіх дій, здійснених до 13 грудня, у зв’язку з воєнним станом ввели аболіцію. Закриття справи. Виняток становила тільки стаття про дії з метою насильного повалення влади, за якою звинуватили частину членів Загальнопольської комісії «Солідарності», членів Комітету захисту робітників, який діяв із 1976 року — проте решта «злочинів» підпадала під аболіцію.

Перші інтернування були профілактичні: з обґрунтуванням, що ця конкретна людина може вдатися до певних дій. А загалом інтернування в такому масштабі проводилося вперше: впродовж усього воєнного стану інтернували приблизно 9800 людей. Деяких двічі, а деяких навіть тричі.

ВЧ: Чи інтернування сильно відрізнялося від ув’язнення?

ҐМ: Звісно, інтернування зазвичай було не таке суворе. Причім інтернованих утримували в дуже різних умовах. Часто це були в’язниці, наприклад, у Катовицях тюрма мала дуже погану славу, але також (хоч набагато рідше) це могли бути будинки відпочинку. Їх передусім використовували для інтелігенції і пізніше (не на самому початку) для жінок — вони перебували в одному будинку відпочинку осередку під самим совєтським кордоном.

Тож умови інтернування, безумовно, були менш суворі, проте тільки собі уявіть перше враження інтернованих: нас вивезуть у невідомому напрямку, раптом автобус зупиняється десь посеред лісу (комусь потрібно в туалет). Яка перша думка? Будуть розстрілювати! Бувало, затриманих розставляли під стіною у підвалі міліційного відділу — теж прозора асоціація. Або ж їх вивозили у невідомому напрямку, в напрямку кордону — невідомо, а раптом «до ведмедів» у Радянський Союз? Траплялося, що інтернували і дружину, і чоловіка, і тоді питання — що з дитиною? Були складні історії.

Проте інтерновані трималися разом: з часом вони, наприклад, почали організовувати лекції, власну табірну пошту, у Бялоленці навіть влаштували олімпіаду інтернованих.

ВЧ: Якщо йдеться про воєнний стан, завжди говорять про його початок, натомість рідко згадують навіть дату закінчення.

ҐМ: Воєнний стан зупинили наприкінці 1982 року, а офіційно його скасували 22 липня 1983 року, але про нього часто говорять як про весь період до кінця 80-х років, оскільки більшість правил воєнного стану продовжувала діяти і в наступні роки.

ВЧ: Що воєнний стан означав для простих громадян, не втягнутих у політику? Що він змінив в їхньому житті?

ҐМ: Передусім воєнний стан убив надію. Він убив солідарність (з малої «с»), бо, крім того, що існувала «Солідарність», себто профспілка, була ще й звичайна міжлюдська солідарність. Це було щось таке, що ніколи більше не відродилося в Польщі. Так було ще певний короткий період після смерті Iвана Павла ІІ, але недовго.

Тож для простих поляків воєнний стан означав смерть цієї ідеї, а ще низку заборон, які часто видавалися кумедними. Наприклад, заборона водного туризму і спорту на Балтійському морі — щоб поляки не втікали з країни, скажімо, на каяках. І це всередині грудня!

І ще одна заборона теж може здатися смішною, але вона дуже ускладнювала життя — не дозволяли створювати комітети черг. Щоб щось купити. потрібно було вистояти довгу чергу, тому утворювалися окремі комітети черг: люди створювали список і в ньому підписували почерговість. А воєнний стан вводив заборону на такі комітети — адже це була форма суспільної організації! І будь-яка форма суспільної самоорганізації під час воєнного стану була небажана. Окрім цього, відімкнули телефонний зв’язок.

Коли говорять, що воєнний стан був м’який, то мають на увазі кількість загиблих. Відомо, що під час придушення страйку в шахті «Вуєк» у Катовицях загинуло дев’ятеро шахтарів. Ще відбулася пацифікація демонстрації в Любліні, під час якої загинуло три людини: міліціонери стріляли по людях, як по качках, просто їздили собі «нисками» Nysa — марка мікроавтобусу, які використовували в міліції. і стріляли. Неважливо, чи людина брала участь у демонстрації, чи ні — міліціонери просто стріляли наосліп.

До кінця воєнного стану налічувалося вже кількадесят жертв. Останніми стали священники [Станіслав] Зих, [Станіслав] Суховолєц i [Стефан] Нєдзєляк, які загинули 1989 року. Їхні вбивці невідомі, але всі три священники були залучені в діяльності опозиції. Окрім того, непрямі докази свідчать, що це справа рук Служби безпеки.

ВЧ: Точна кількість загиблих досі невідома?

ҐМ: Це питання ще не до кінця досліджене. Ми маємо звіт надзвичайної сеймової комісії, відомої ще як комісія Рокіти 1989–1991 років.. У ньому досліджено понад 120 випадків [нез’ясованої смерті людей, пов’язаних із опозицією], а приблизно в 90 дійшли висновку, що існує велика ймовірність участі функціонерів Міністерства внутрішніх справ. Мої колеги з Інституту національної пам’яті робили тематичну виставку «Мовчання свідків», яка охоплює майже 60 людей.

Проблема в тому, що певні речі сьогодні неможливо встановити. Наприклад, вбиті у шахті «Вуєк»: відомо, який відділ ЗОМО ZOMO — міліційний спецзагін, одним із завдань якого було придушення безладів. стріляв, який був його склад, але з’ясувати, хто саме зі спецпризначенців стріляв, неможливо, тому що і тут, і у Любліні влада відразу ж вжила заходів, щоб зробити це неможливим. Вона була просто незацікавлена в тому, щоб встановити винуватців. Нам також відомі випадки, коли міліціонери до смерті побили людей. Найгучніша така справа — Ґжеґожа Пшемика.

Коли ми говоримо про жертви воєнного стану, то до них, наприклад, не зараховано осіб, яким, скажімо, не вдалося викликати швидку — бо як це зробити, якщо не працюють телефони? Або, наприклад, жертви повені в Плоцьку навесні 1982 року, де через відсутність телефонного зв’язку людей вчасно не попередили про стихійне лихо. Це одна з тем, яка, на мою думку, вимагає подальшого розслідування. Вона надзвичайно складна, оскільки, як я вже казав, немає документації, відсутні свідки.

Польща під час воєнного стану. Джерело: Вікіпедія

Безпосередніх жертв воєнного стану — кількадесят. Це не така вже й велика цифра, але не тому, що влада була так м’яко налаштована. Бо коли владі було потрібно, вона стріляла, і це прекрасно ілюструє приклад «Вуєка»: відправлений туди спецзагін за день до цього стріляв у іншій шахті — у «Липневоому маніфесті»: там були поранені, але не було вбитих. А вже через день їх відправили у «Вуєк» із повним дозволом на такі дії.

І невипадково ці жертви були власне у Верхній Сілезії. Адже вугілля необхідне: якщо не вистачатиме вугілля, буде холодно — люди вийдуть на вулиці. А цього не можна допустити, тож за будь-яку ціну потрібно придушити страйк. Також невипадково найбільше людей постраждало під час розгону маніфестації 31 серпня 1982 року, тому ще це була головна акція, друга річниця утворення «Солідарності» і найбільше зіткнення з владою.

Тож якщо говорити про загиблих, то влада тут не вагалася, проте опір введенню воєнного стану був менший, ніж вона очікувала. Люди прийняли тактику так званого пасивного опору — винятком був власне «Вуєк», де шахтарі боролися з міліціонерами, які вривалися в шахту. Але насправді вони стріляли з віддалі кількадесяти метрів, тому їм нічого не загрожувало.

Але слід пам’ятати, що воєнний стан — це не тільки репресії, а й величезна еміграція. Це сотні тисяч людей — від 800 тисяч до мільйона, — які виїхали до 1989 року.

ВЧ: Як ці люди виїжджали, якщо навіть плавати каяками було заборонено?

ҐМ: Так, спершу це було нелегально, але пізніше кордони, ясна річ, відкрили. Ба більше, Войцєх Ярузельський запозичив кубинську ідею — відкрив кордони для інтернованих та їхніх сімей, щоб позбутися опозиції в самій Польщі. Так що з деяких регіонів, наприклад, із Верхньої Сілезії, виїхало дуже багато діячів «Солідарності», що, зрозуміло, суттєво ослабило профспілку.

Воєнний стан не розв’язав жодної проблеми Польщі й поляків. Він сприяв тільки одному: утримати команду Ярузельського при владі на наступні вісім років. Це був згайнований час — тодішнє керівництво країни не провело жодних економічних реформ, кількасот тисяч людей стали жертвами репресій.

Тоді кільканадцять тисяч людей арештували, приблизно стільки ж інтернували, в тому числі «в берці» — себто їх відправили в армію з політичних причин, що Ярузельський називав «інтелігентною формою інтернування». Щонайменше кілька тисяч людей тоді викинули з роботи в результаті так званої верифікації, передусім це вдарило по журналістських колах.

І, зрештою, найбільша група — понад 200 тисяч людей, покараних Колегією із порушень. Це була така інституція, що діяла на основі скликань, теоретично громадська, яка наказувала, наприклад, у випадку порушення комендантської години або ж участі у демонстрації. Колегія — це не був суд, але вона мала право наказувати. Вона навіть могла присуджувати арешт. Понад шість тисяч людей були покарані саме таким чином. Смішно, що для засудження багатьох учасників демонстрацій, затриманих у різних місцях у той самий час ніби за кидання каменя в міліціонера, достатньо було одного міліціонера й одного каменя.

Тож насправді загалом під час воєнного стану репресували, в тому числі за вироками колегії, кількасот тисяч людей. Після сталінського періоду це, безумовно, був період найбільших репресій у Польщі.

Польща під час воєнного стану. Джерело: Вікіпедія

ВЧ: У «Солідарності» і раніше назрівали внутрішні конфлікти, були дві течії, про які ви вже говорили. Як ситуація розгорталася після введення воєнного стану? Як взагалі діяла «Солідарність» у цей період, як вона змінювалася?

ҐМ: Варто пам’ятати, що більшість лідерів «Солідарності» або потрапила в центри інтернування, або була арештована. Зацитую обґрунтування вироку Патриціюшу Космовському, начальнику підбескидної «Солідарності». Суд засудив його за «продовження профспілкової діяльності» після 13 грудня, зазначивши, що навряд чи він різко припинив таку діяльність наступного дня після того, як її заборонили.

Тож більшість із них сиділа, а довкола тих, кому вдалося залишитися на свободі, хто не був інтернований (наприклад, Збіґнєв Буяк у Варшаві і Владислав Фрасинюк у Вроцлаві), постає підпільна регіональна «Солідарність». Кілька членів президії Загальнопольської комісії, які не були арештовані (зокрема, Евґеніюш Шумейко, Ян Вашкевич, Мірослав Крупінський) створюють у Ґданську Загальнопольський страйковий комітет, який намагається координувати страйки, проте він діяв тільки три дні.

До діяльності «Солідарності» тоді доєдналося чимало нових людей, постають різноманітні регіональні структури, проте профспілка хоч, можливо, і не розпорошена, але страшенно ослаблена, розбита... «Солідарність» неоднорідна, утворюються різні організації. У Варшаві, скажімо, була група, зосереджена довкола Буяка, і Міжзаводський робітничий комітет «Солідарності». Це щодо найбільш важливих структур. Ще були різні угоди між окремими підприємствами, чимало інших підпільних об’єднань. У квітні 1982 року постає Тимчасова координаційна комісія, покликана виконувати функції загальнопольського органу. З часом утворилася також Робоча група Загальнопольської комісії, яка намагається відтворити Загальнопольську комісію зі стану на грудень 1981 року. Тому що саме ці підпільні структури часто створювали абсолютно нові люди, їхній склад суттєво менш репрезентований.

На мою думку, можна говорити про три «Солідарності». Перша — діяла легально і в момент піку налічувала 9,5–10 мільйонів людей. Друга, яка функціонувала з моменту введення воєнного стану, об’єднувала від кілька десятків до півтора десятка тисяч діячів. І врешті, «Солідарність», яка діяла офіційно і була звичайною профспілкою після 1989 року. Тому що перша «Солідарність» була радше суспільним рухом і виходила далеко поза межі простої профспілки.

ВЧ: Розвиток підпільних структур, міжлюдські контакти, безліч видавництв — складається враження, що під час воєнного стану відбувалося багато цікавого. Чи можна сказати, що цей період, особливо на тлі попередніх конфліктів, мав для опозиції якісь позитивні наслідки?

ҐМ: Єдиним позитивним наслідком було власне те, що сказав Буґай: воєнний стан урятував міф «Солідарності», її ідеалізований образ. Але, звісно, те, про що ви згадали, дуже важливо — і багато ініціатив після 13 грудня, і видавництва, які відновлюють свою діяльність, виходять друком книги, підпільна преса...

Також з’являється суто польський феномен — незалежне радіомовлення. Передусім це радіо «Солідарність», яке діяло незалежно від влади у кілька десятках осередках, подекуди це були окремі програми, але, наприклад, у Варшаві — радіо, що постійно працювало впродовж усіх цих восьми років. Воно діяло практично безперервно: кілька разів усю команду арештовують, але приходить нова, і радіостанція працювала. Ба більше, у Варшаві радіомовлення вели три підпільні радіостанції плюс періодично передавало радіо «Воля». Причім наприкінці 80-х років радіо пропонує всім опозиційним об’єднанням і газетним редакціям — незалежно від їхнього ідейного скерування, адже ці напрямки були дуже різні — ефірний час раз на тиждень, обіцяючи їм 150–200 тисяч слухачів. Тут ідеться також про явище, яке в жодній іншій країні так званої народної демократії не існувало так довго і в такому масштабі.

Переклала Наталя Ткачик

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Валєнтіна Чубарова image

Валєнтіна Чубарова

Літературна редакторка і перекладачка «Нової Польщі». Соціальна антропологиня, проводила дослідження в Польщі, Україні й Росії, викладала в…

Читайте також