Моя перша поїздка до Ґданська була пов’язана з подорожжю до російського Калінінграда. Я вважав , що журналісту, який працює в Москві, просто необхідно відвідати Калінінградську область, зрозуміти, чим живе регіон, який після Другої світової війни і розпаду Радянського Союзу дивним чином опинився, по суті, всередині іншого союзу — Європейського, між Литвою і Польщею.
Але перша поїздка до Калінінграда стала суцільним розчаруванням. То було відразу після розпаду СРСР , і я не виявив у Калінінграді навіть тіні Кенігсберга — все, що ще могло нагадувати знамените європейське місто, ретельно знищили. Я не побачив міста Канта — сиротливий собор, у стінах якого похований великий філософ, був скоріше експонатом, ніж частиною міського пейзажу. Я не побачив міста Донелайтіса — хіба тільки краєвиди дорогою з аеропорту нагадували, що колись Караляучус Литовська назва Калінінграда, що означає «Королівська гора». був цивілізаційним центром Малої Литви. Ніщо не говорило про Крулєвец Польська історична назва Калінінграда. — одну зі столиць польського книгодрукування й університетського життя. Правду кажучи , Калінінград не був і російським містом, а сумною совєтською провінцією, що примудрилася упхати хрущовки прямо в історичний центр. Потім я дізнався, що і тут є люди, які вперто опираються його багаторічній деградації. І все ж можна зрозуміти мій відчай, коли я побачив це байдуже запустіння.
За кілька днів я поїхав до Ґданська — тоді між Росією й Польщею налагодили залізничне сполучення. І тільки-но поїзд прибув на вечірній вокзал , я зрозумів, що атмосфера Ґданська вельми відрізняється від атмосфери Калінінграда. І це відчуття було пов’язане з... Шопеном. У фоє готелю , де я оселився, грав піаніст — музика повернула мене до життя.
Як і моя перша прогулянка у балтійських сутінках. Я гуляв містом — стародавнім і живим , блукав провулками, зупинявся біля храмів... Данциг, як і Кенігсберг, загинув наприкінці Другої світової війни, але містяни дбайливо повернули його до життя. Тут не було місця байдужості, однак було місце причетності. І я, звичайно, кажу не лише про стіни. Я говорю ще й про дух — я зрозумів тоді, чому саме в цьому місті, яке стало таким своїм й таким сильним, з’явилася «Солідарність». Я став відданим читачем письменників «ґданської школи» , які намагалися передати атмосферу довоєнного Данцига. І здається, Павел Хюлле і Стефан Хвін, присвятивши життя рідному місту, розуміли його навіть краще, ніж вимушений залишити домівку Ґюнтер Ґрасс... І ця любов до кожної цеглинки й кожного перехожого, який назавжди розчинився у тумані північних вулиць, багато чого мене навчила...
Потім я ще не раз сюди повертався — навіть із Калінінграда. І зрозумів , яким різним може бути Ґданськ — якщо дивитися на нього польськими, кашубськими, німецькими, єврейськими очима. Або очима звичайної людини, що живе в цьому місті й не уявляє себе без нього. Або очима людини незвичайної: якось я прилетів до Ґданська рівно на 24 години, щоб побачити його очима Лєха Валенси...
І все ж першої подорожі , цього свого повернення до життя, я не забуду ніколи. Так, напевно, за це відчуття я маю дякувати не тільки Ґданську, а й тим, хто не залишив шансу Калінінграду. Але ввійшовши у фоє старого готелю й почувши Шопена, я забув про цих людей.
Я просто зрозумів , яке чудове життя й приголомшливі зустрічі ще попереду — і ось вона, переді мною, перша зустріч із Ґданськом…
