12 березня 1999 року Польща, після багаторічних дипломатичних зусиль, приєдналася до членів трансатлантичного клубу, який дає унікальні гарантії колективної оборони. Процес завершився відносно швидко, хоча результат не був заздалегідь визначеним, зважаючи на низку внутрішніх і зовнішніх викликів, що стояли перед Польщею в той час.

В основі успіху лежала міжпартійна підтримка членства, відображена в програмах наступних урядів, а також послідовність і ефективність дипломатів, військових та експертів. Польща провела величезну роботу з адаптації до стандартів Альянсу, повною мірою використовуючи можливості, запропоновані новими формулами партнерства. Велике значення мав конструктивний підхід Польщі до регіонального співробітництва та її активність на міжнародних форумах. Вони дозволили реагувати на еволюцію поглядів членів Альянсу, особливо щодо сприйняття Росії, ставлення Німеччини до розширення, а також наслідків воєн на Балканах.

Роберт Пщель, 2010. Фото: Юрій Машков / Forum

Послідовний курс в мінливих умовах

Після 1989 року нова влада Республіки Польща і суспільство зіткнулися з величезним викликом, який вселяв надію. Йдеться про необхідність переосмислення і реформування, після відновлення повного суверенітету системи, економічних і соціальних основ держави, а також визначення нових азимутів зовнішньої і безпекової політики.

Розглядаючи хронологію і логіку інтеграції Польщі до НАТО, важливо пам’ятати про умови, в яких доводилося діяти тим, хто приймав рішення. Від самого початку метою було максимально забезпечити безпеку країни, а це могла гарантувати лише приналежність до Альянсу. Однак шлях від публічного оголошення цих планів до їх реалізації не був простим.

Хоча на початку 1990-х років у дискусіях з’явилися різні альтернативи НАТО (НАТО-біс, Концепція міжнародного військового договору держав Центральної Європи, які раніше належали до Варшавського договору. Її висунув президент РП Лєх Валенса у березні 1992 року під час візиту до Брюсселя і Німеччини. нейтралітет, забезпечення безпеки з боку Наради з безпеки і співробітництва в Європі — НБСЄ), вони не змінювали стратегічної орієнтації. Вони були, як правило, тактичними (коли не можна було відкрито говорити про вступ до Альянсу) або спекулятивними (за принципом, що кожен варіант можна розглядати теоретично) — і ніколи не втілювалися у зовнішньополітичні цілі.

Уряди в Польщі змінювалися, але прагнення до членства в НАТО залишалося незмінним. Більше того, питання наведення необхідного порядку і реформування оборонної системи ставали невід’ємною частиною інтеграції в міжнародні структури.

Розмірений крок, біг підтюпцем і спринт

Різні етапи інтеграції до НАТО мали свої особливості. Для їх опису скористаємося порівняльним аналізом декларацій щодо політики безпеки, які містилися в інавгураційних промовах польських прем’єр-міністрів.

Тадеуш Мазовецький майже всю свою першу промову 24 серпня 1989 року присвятив політичним і системним питанням. Через очевидні зовнішні умови — Польща все ще належала до міжнародних структур, в яких домінував СРСР — не могло бути навіть згадки про НАТО.

Неможливо було ігнорувати присутність радянських військ на польській території і непевність щодо реакції Москви на зміни, які відбувалися у Варшаві.

Тому було визнано за необхідне, щоб новопризначений прем’єр-міністр зробив заяву про дотримання зобов’язань за Варшавським договором. Але навіть за цих умов, під час офіційного виступу в Сеймі через кілька тижнів, Мазовецький вже піддався спокусі висловити польські прагнення більш відкрито, оголосивши про надію відійти від нав’язаних військових блоків.

У наступні місяці Варшава активно працювала над підготовкою ґрунту для більш чіткого визначення цілей політики безпеки. Вже в березні 1990 року міністр Кшиштоф Скубішевський відвідав штаб-квартиру НАТО, а у вересні відбувся перший візит до Польщі Генерального секретаря Альянсу Манфреда Вернера. У січні 1991 року прем’єр-міністр Ян Кшиштоф Бєлєцький у своїй інавгураційній промові говорив про взяття справ «у власні руки». У липні того ж року Варшавський договір було остаточно офіційно розпущено, а 20 грудня НАТО відкрилося для колишніх членів Варшавського договору, запропонувавши їм участь у Раді Північноатлантичного співробітництва (РПАС). Днем пізніше припинив своє існування СРСР.

Ці нові обставини дозволили Яну Ольшевському 21 грудня 1991 року представити більш чітке бачення польських очікувань. Прем’єр-міністр згадав не лише про Альянс, але й про переваги американської військової присутності в Європі. У березні 1992 року відбувся ще один візит секретаря НАТО до Польщі. Під час неї він використав фразу про відкриті двері до Альянсу. Стратегічно важливим досягненням стало укладення у травні 1992 року двосторонньої угоди про виведення російських військ з території польської держави.

За цих умов прем’єр Вальдемар Павляк 1 липня 1992 року говорив про повноправне членство Польщі в європейських та євроатлантичних структурах. Прем’єрка Ганна Сухоцька продовжила тему змін у політиці безпеки — у своїй інавгураційній промові 10 липня 1992 року вона наголосила на необхідності реформування оборонної системи. Сформований політичний консенсус щодо вступу до НАТО знайшов своє відображення в офіційному листі, що його президент Лєх Валенса надіслав Генеральному секретарю 1 вересня 1993 року, в якому членство в Альянсі було офіційно визначено як один з пріоритетів Польщі. Цьому листу передували знамениті серпневі переговори у Варшаві з президентом Борисом Єльциним і його ще більш знаменита декларація, яка була сприйнята як прийняття ідеї польської участі в НАТО — незалежно від подальших спроб Кремля відмежуватися від тих слів.

Політично значущим кроком — вираженим в інавгураційній промові Юзефа Олекси, який сформував кабінет, сформований партіями, що походили з попереднього періоду, — стало підтвердження 3 березня 1995 року нового курсу в політиці безпеки. Це, зрештою, визначило неперервність політики Польщі щодо інтеграції в НАТО.

Рівень національного ентузіазму і внутрішньополітичної консолідації в Польщі навколо цієї мети справили велике враження на членів Альянсу. Країни, які мали прийняти рішення про її прийняття, не могли ігнорувати ці явища.

Дуже позитивно було сприйнято, наприклад, те, що, попри кардинально різні біографії Лєха Валенси й Алєксандра Кваснєвського, їхні меседжі щодо питання прагнення до членства в Альянсі повністю збігалися.

Перш ніж уряд публічно звернувся з заявою про членство в НАТО, він проаналізував потенційні варіанти. Висновки були більш ніж очевидні. При значних витратах на оборону і сприятливій міжнародній ситуації Польща теоретично могла залишитися поза Альянсом. Проте:

• фінансові кошти такого рішення були б величезними, оскільки довелося б розбудовувати практично всі елементи оборонної системи й інфраструктури; зважаючи на величезні потреби країни, яка тільки почала долати свою економічну відсталість, це було б колосальним зусиллям;
• перебування поза структурами західного світу прирекло б Польщу на статус держави другого сорту, без можливості впливати на формування ключових політичних і безпекових рішень;
• з огляду на її міжнародне становище й історичний контекст, очевидною загрозою було б опинитися у так званій сірій зоні і стати об’єктом боротьби за вплив з боку більших гравців;
• якби за цих умов справдився прогноз про відродження великодержавної та неоімперіалістичної Росії (з якою маємо справу нині), Польща одразу зіткнулася б з екзистенційною загрозою.

Тому рахунок прибутків і збитків був і залишається очевидним.

Три кити безпекової політики

На початку 1990-х років, коли формувалися основи безпекової політики, вона базувалася на трьох китах: власний військовий потенціал, співпраця з партнерами (особливо в регіоні, а також на європейському та трансатлантичному форумах) і формування міжнародного середовища, сприятливого для безпеки середніх країн і нашого регіону.

Власні оборонні спроможності створювали основу для стримування можливого супротивника (яким за імплікацією могла бути лише Росія), а також з часом все більше слугували для демонстрації на міжнародній арені того, що Польща може не лише спиратися на підтримку партнерів, але й робити свій внесок у вирішення міжнародних проблем. Звідси така велика увага приділялася рекламі польського досвіду у сфері миротворчих операцій під егідою ООН.

Коли в грудні 1991 року Альянс створив доволі рахітичну Раду північнотлантичного співробітництва (NACC), активна участь у так званій Спеціальній робочій групі з питань миротворчих операцій вважалася у Варшаві пріоритетним завданням. З цих міркувань було прийнято рішення про польську участь у стабілізаційних операціях в Боснії. Мірою наближення до НАТО (і навіть у перші роки членства) участь у миротворчих операціях і в Афганістані дозволила вивчити процедури НАТО і підвищити ступінь оперативної сумісності (в тому числі в інституційному, процедурному і навіть ментальному вимірах). Тому від початку «шляху до НАТО» у Варшаві зосереджувалися на максимальному узгодженні структур, відборі людей, які працюють у «секторі НАТО», та розробці способів функціонування, які гармонізуються з методами роботи Альянсу.

Вираженням прагнення гарантувати ключовий стандарт, що застосовується в країнах НАТО, — демократичний контроль над збройними силами — стало включення статті 26 до нової конституції в 1997 році:

1. Збройні Сили Республіки Польща служать для захисту незалежності держави і неподільності її території, а також для забезпечення безпеки і недоторканності її кордонів.
2. Збройні сили зберігають нейтралітет у політичних справах і підлягають цивільному та демократичному контролю.

Багаторівнева оперативна сумісність (як уже зазначалося, і поза військовим виміром) вимагала великої органічної роботи спочатку в Міністерстві закордонних справ, а потім і в інших ключових міністерствах і структурах. Спочатку важко було переконати людей у тому, що розвиток відносин з НАТО, а згодом і інтеграція з ним, не може відбуватися шляхом копіювання звичаїв і досвіду Варшавського Договору. Багато часу забирала рутинна робота з перекладу домовленостей, угод і стандартів, яких мали дотримуватися кандидати на вступ до НАТО. Звичайно, масштаб технократичного виклику був незрівнянно меншим, ніж у випадку вступу до Європейських економічних співтовариств (а згодом і до ЄС).

Один із популярних міфів, ніби головним аргументом, який переконав союзників щодо кандидатури Польщі, був потенціал її збройних сил.

Правда дещо інша. Оборонні структури Польщі інтенсивно реформувалися, а військовослужбовці хотіли вступити до НАТО. Але факти були невблаганними: польську оборонну систему роки перебування у Варшавському договорі деформували. Перші міжнародні операції, в яких польські солдати приєдналися до військ країн Альянсу, змусили планувальників вдатися до своєрідного структурного канібалізму: техніку, елементи матеріально-технічного забезпечення, а часто і особовий склад для укомплектування і відправки підрозділу доводилося збирати з розкиданих по всій країні частин і підрозділів. Знання англійської мови було на жахливому рівні (у 1993 році з понад сотні генералів Війська Польського лише одиниці могли спілкуватися оперативною мовою НАТО, і більшість з них де-факто були вихідцями з військово-інформаційних служб).

Іншими словами, хоча майбутній військовий потенціал Польщі становив важливий аргумент при виборі шляху до НАТО, було відомо, що пройде багато часу, перш ніж він стане повністю вірогідним. Тимчасом основна увага мала зосереджуватись на політичних, історичних і навіть географічних аспектах.

Сила аргументів і динамічного наративу

Історично Польща була безжально потракована через політику великих держав. Якби не відсутність повного суверенітету і домінування Москви в регіоні, Польща, безсумнівно, стала б одним із засновників НАТО в 1949 році. Закінчення холодної війни і роль, яку Польща відіграла в цьому процесі, забезпечили їй сильну позицію, коли вона вимагала компенсації.

Багато важив також аргумент про те, що розширення Альянсу є випробуванням для базового принципу рівності прав і можливостей, яким користуються всі — малі і великі — учасники Гельсінського процесу. Противникам розширення НАТО довелося б публічно визнати, що стаття 10 Північноатлантичного договору («будь-яка інша європейська держава, яка здатна виконувати принципи цього Договору і робити внесок у безпеку Північноатлантичного регіону») або положення Паризької хартії для нової Європи про те, що право кожної країни вільно обирати собі союзників не поширюються на членів колишнього Варшавського договору. Саме неможливість кодифікувати таку форму дискримінації призвела до того, що Росії ніколи не вдавалося змусити своїх західних партнерів — не кажучи вже про сам Альянс — зробити офіційну заяву про територіальні межі розширення. На жаль, цей міф залишається сильним і сьогодні.

Ефективна співпраця з партнерами

Кожна країна має визначити свої власні цілі щодо Альянсу. Якщо вона вирішить стати членом Альянсу, то ступінь її відповідності очікуванням чинних членів завжди буде оцінюватись в кожному конкретному випадку окремо. Однак набагато ефективніше прагнути досягти такої мети в координації і співпраці з іншими кандидатами.

Цей принцип був повністю застосовний до шляху до НАТО, який Польща пройшла з Чехією, Угорщиною і — до 1997 року — зі Словаччиною. Значною мірою взаємодія між цими країнами була природною. Варшаву, Будапешт і Прагу (три столиці, які мали честь бути першими запрошеними до переговорів про вступ у 1997 році, коли Братислава втратила свій перший шанс через політику прем’єр-міністра Владіміра Мечіара) об’єднував схожий етап реформ, спільний погляд на міжнародні справи і позитивні уроки співпраці у Вишеградській групі (V4).

Ця спільність цілей і досвіду зробила Вишеградську трійку лідерами інтеграції. У Нараді з Безпеки і Співробітництва в Європі (пізніше в ОБСЄ) Польща прагнула координувати зі своїми партнерами зусилля, спрямовані на повне відкриття кордонів у Європі та просування принципів прозорості і добровільного вибору у сфері безпеки. Загалом, метою було подолання розбіжностей у підходах між Сходом і Заходом Старого континенту і, зокрема, запобігання преференційного ставлення до СРСР, а згодом і до Росії, порівняно з країнами колишнього радянського блоку.

Той факт, що Польща відіграла значну роль у формуванні позитивних (у тому числі інтеграційних) ініціатив у регіоні, покращив її сприйняття в країнах НАТО і ЄС. Варто згадати, що в Дослідженні з питань розширення НАТО — документі Альянсу 1995 року, який визначав принципи цього процесу й очікування щодо потенційних кандидатів, — значний акцент робився саме на переконливій здатності вирішувати будь-які конфлікти по сусідству. Простіше кажучи, НАТО, яка мала значний досвід роботи (хоча і не без труднощів) з членами, які перебували у конфлікті, — наприклад, Грецією і Туреччиною — не хотіла через політику відкритих дверей імпортувати нові проблеми.

На порозі до НАТО

Найважливішими — окрім ключових столиць країн-членів Альянсу — місцями, де акумулювалися зусилля, спрямовані на вступ до НАТО, були форуми для діалогу та співпраці, які він пропонував. Згадана NACC відчинила двері до його передпокою. Це стало підставою для створення Офісу зв’язку з НАТО (спочатку розміщеного в польському посольстві в Брюсселі), де невелика цивільно-військова команда могла на постійній основі відстежувати еволюцію політики організації, вивчаючи при цьому механізми роботи її цивільних інституцій та військового командування.

Можливості Польщі значно зросли, коли їй запропонували взяти участь у програмі Партнерство заради миру (ПЗМ).

Однак у Варшаві сподівалися на більше, тому, наприклад, президент Лєх Валенса на саміті лідерів V-4 з президентом Біллом Клінтоном у Празі в січні 1994 року дорікнув союзникам, що вони надто боязко ставляться до розширення НАТО. Наприкінці того ж місяця оточення прем’єр-міністра Вальдемара Павляка несподівано почало просувати — замість ПЗМ — нереалістичну ідею Партнерства заради добробуту. Серед дипломатів мало не стався бунт, але врешті-решт 2 лютого голова уряду підписав Рамковий документ ПЗМ.

Це рішення започаткувало інтенсивний період органічної роботи з використанням механізмів і програм ПЗМ для підвищення політичних, правових, інституційних і військових стандартів. Докладено також рішучих зусиль для розбудови військової оперативної сумісності. Польща виборола право організувати перші військові навчання в рамках ПЗМ (відбулися в Бєдруську у вересні 1994 року, в них взяли участь війська з 13 країн-членів Альянсу і партнерів). Сам факт проведення успішного заходу такого типу (підготованого за надзвичайно короткий час) дозволив завоювати визнання спільноти НАТО — як цивільних, так і військових.

Варшава також першою підготувала Індивідуальну програму партнерства (прийняту ще в липні 1994 року), окремі розділи якої відображали найбільш нагальні і часто дуже специфічні інтеграційні потреби (наприклад, мовна підготовка військовослужбовців, стандартизація, ознайомлення з основними структурами і механізмами функціонування Альянсу).

З кожним місяцем участі в ПЗМ зростала кількість експертів, які розуміли процедури та інституційні вимоги, що їх передбачає членство в НАТО. Завдяки програмі можна було (формально чи неформально) розраховувати на безкоштовні — і вільні від національних уподобань — поради цивільних і військових представників апарату Альянсу. Це було неоціненно, і в поєднанні з двостороннім співробітництвом (стажування, експертиза, спільні проєкти тощо) дозволило значно прискорити прогрес оборонних реформ у Польщі.

У свою чергу, інституціоналізація дискусій (на різних рівнях — міністрів, послів, начальників штабів, робочих і технічних) надала низку можливостей стверджувати, що РП заслуговує на більш просунутий статус серед учасників ПЗМ. Хоча члени Альянсу намагалися підкреслювати рівний доступ усіх зацікавлених країн ОБСЄ до співпраці в рамках програми, повсякденна взаємодія і помітно різне розуміння цілей партнерства з боку окремих країн (відмінності існували особливо між тими, хто відкрито прагнув до членства в НАТО, і тими, хто не був зацікавлений у такому варіанті) змусили їх застосувати більш індивідуалізований підхід. До процесу диференціації партнерів підштовхував досвід Західних Балкан, де деякі з них, зокрема Польща, продемонстрували, наскільки вони ідентифікують себе з готовністю Альянсу відігравати стабілізаційну роль (у тому числі військову) в регіоні.

З середини 1995 року Альянс був змушений визнати і реагувати на чіткі прагнення до членства окремих претендентів.

Це збіглося з публікацією згаданого дослідження про розширення НАТО та ініціативами в Конгресі США щодо прийняття трьох провідних кандидатів з Центральної та Східної Європи до організації. Для Польщі ПЗМ було лише формою підготовки до вступу, тоді як для інших країн (особливо тих, які все ще пов’язували свої інтереси безпеки з Росією) воно була самоціллю. НАТО відреагувала на це в 1996 році так званим індивідуальним діалогом, в якому вже конкретно обговорювалися потенційні етапи, що ведуть до зміни статусу з партнера на члена Альянсу. Кульмінацією цього діалогу стало запрошення Польщі, Чехії та Угорщини до переговорів про вступ на Мадридському саміті Альянсу в липні 1997 року.

Еволюція ставлення членів Альянсу до Росії

Еволюція ставлення до розширення НАТО досить ґрунтовно описана в багатьох дослідженнях. Відомо, що позиція Вашингтона відігравала провідну роль — через його лідерство в організації та надійність гарантій безпеки. Однак варто згадати три важливі детермінанти цього процесу, оскільки вони дозволяють краще зрозуміти хронологію і мотивацію різних столиць щодо підтримки інтеграції. Це вплив російського фактору на тогочасні настрої членів Альянсу, діаметральна зміна ставлення до розширення в Німеччині та вплив воєн на Балканах на політику відкритих дверей НАТО.

Без агресивного курсу СРСР Альянс не з’явився б на світ у 1949 році. І здається, що без сумнівів щодо політики Москви після 1990 року не було б і такого тиску з боку колишніх членів Варшавського договору щодо розширення НАТО.

Після закінчення холодної війни більшість країн-членів були сповнені рішучості скоротити витрати на оборону, бо хотіли скористатися дивідендами миру. Вони хотіли вірити, що нова Росія буде хорошим партнером, а не загрозою миру в Європі. Ця віра з різним ступенем інтенсивності зберігалася в багатьох столицях до 2014 року.

Отож у процесі переконання щодо польської кандидатури довелося мати справу з побоюваннями союзників, що розширення НАТО може підважити політику партнерства з Москвою. Коли в середині 1990-х навіть найбільші скептики розширення Альянсу змирилися з необхідністю надати країнам регіону право на реалізацію їхніх прагнень, від них очікували однозначного прийняття iunctim: розширення, але паралельно з кодифікацією партнерства НАТО з Росією. Це все ж таки означало прогрес порівняно з початком 1990-х років, коли політика Russia first досягла свого апогею. Трохи реалізму у роздуми на цю тему вніс спочатку невдалий путч Янаєва в серпні 1991 року, а згодом криваві сутички під російським парламентом у жовтні 1993 року і війна в Чечні.

Польська дипломатія використовувала ці тривожні події, показуючи своїм західним партнерам необхідність уреальнити ставлення до Російської Федерації. Але в тогочасній політичній реальності можна було лише пом’якшити певні проросійські настрої і боротися проти практик, які явно порушували національні інтереси.

Однак не вдалося зупинити домовленості, досягнуті в грудні 1996 року. Тоді союзники пішли назустріч вимогам Кремля і заявили, що не мають намірів, планів ані причин розміщувати ядерну зброю на території нових країн-членів. Але Польща наполегливо намагалася запобігти ще більш радикальні обмеження колективної оборони. Так, у березні 1997 року НАТО оголосила, що «в нинішньому і очікуваному середовищі безпеки (Альянс) буде виконувати свою місію шляхом розвитку необхідної оперативної сумісності і потенціалу передислокації військ, а не шляхом розміщення значних бойових сил». Ця версія, пізніше повторена в Установчому акті НАТО-Росія від травня 1997 року, була — значною мірою завдяки зусиллям Польщі — кращою за початкові проєкти, оскільки залишала двері відкритими для присутності військ Альянсу на території нових країн-членів, і не передбачала жодних обмежень у разі виникнення конфлікту.

Водночас ситуація змушувала докладати зусиль для переконання союзників у тому, що Польща (попри свій обґрунтований скептицизм щодо сталості російських перетворень) прагнутиме брати участь у спробах конструктивного включення Росії в архітектуру безпеки, не розглядаючи її ані як супротивника, ані як потенційну загрозу. У Варшаві (а також у Празі та Будапешті) вважали, що варто на це піти — не в останню чергу тому, що тоді з’являвся хоч якийсь шанс на те, що деякі очікування щодо Росії будуть виконані.

Німеччина: від опонента до промоутера

На шляху до НАТО Польща зіткнулася з двома різними позиціями Німеччини щодо розширення Альянсу за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Спочатку (до початку 1993 року) німецький уряд був категорично проти цього.

Ганс-Дітріх Ґеншер, міністр закордонних справ ФРН, 1991

Так, вони мають право на членство, але ми повинні зробити так, щоб вони не скористалися цим правом.

У 1990 році можна було спробувати пояснити таке ставлення поточними державними інтересами: ситуація була дуже мінливою, совєтські війська у великій кількості стаціонували на території НДР, найважливішою метою для німців залишалося возз’єднання, і для його здійснення потрібна була де-факто згода Радянського Союзу. У той час деякі місцеві політики навіть були готові пообіцяти Москві заморозити дію статті 10 Північноатлантичного договору на території колишнього Варшавського договору. Формально цього так і не сталося, хоча це питання досі є основним джерелом російського міфу про нібито обіцянку не розширювати НАТО, яку союзники порушили.

Торпедування польських прагнень у 1991–1992 роках вже було проявом егоїзму і не відповідало духу ані Договору між Польщею та Німеччиною про добросусідство і дружнє співробітництво від 17 червня 1991 року, ані концепції Веймарського трикутника, створеного у серпні 1991 року.

Йшлося про продовження політики Ostpolitik, в якій добрі відносини з СРСР/Росією трактувалися пріоритетно за рахунок відносин з іншими країнами регіону.

Однак згодом відбулися значні зміни.

Спочатку Німеччина була обережною і чекала на ініціативи (або їх відсутність) з боку Вашингтона. Однак, коли позиція американської адміністрації та дискусія всередині НАТО показали, що розширення Альянсу не можна зупинити, Берлін почав підтримувати польські прагнення.

Велике значення мало виведення російських військ з Німеччини та Польщі у 1993 році і безпроблемна інтеграція території колишньої НДР з НАТО. У німецьких розрахунках на перший план вийшло розуміння того, що присутність Польщі в Альянсі як нової держави на східному рубежі (якою до 1990 року була ФРН) буде корисною з точки зору безпеки об’єднаної Німеччини. Як наслідок, від 1994 року участь Берліна у процесі розширення стала більш конструктивна. Варшава намагалася терпляче пом’якшувати німецький опір і поступово розвивати військову співпрацю. Польща використовувала Веймарський трикутник для просування переваг інтеграції, водночас намагаючись зменшити скептицизм власних громадян щодо розвитку військових відносин із західним сусідом.

Балканські війни як каталізатор змін в НАТО

Драматичні події на Західних Балканах формально не були пов’язані з розширенням Альянсу, але сприяли зміцненню його репутації як незамінної структури безпеки на континенті. Зокрема, під час кровопролитної війни в Боснії і Герцеговині НАТО не лише продемонструвала свою ефективність, але й довела, що співпраця з колишніми країнами Варшавського договору може принести Альянсу реальну користь.

Для Польщі та інших кандидатів стабілізаційна місія в Боснії (де перебував польський контингент) і поліцейська місія на підтримку завдань ЄС під командуванням НАТО, надали унікальну можливість продемонструвати хоч обмежені, але вже суттєві оперативні можливості і довести здатність втілювати гасла солідарності з Альянсом в конкретній співпраці. Це також був цінний досвід у сфері логістики і стандартизації, який дозволив визначити напрямок реформування збройних сил з точки зору військових очікувань організації.

З перспективи часу балканська війна змусила багато натівських столиць (включно з Вашингтоном) усвідомити важливість розширення — не лише як форми задоволення законних амбіцій кандидатів, але і як формули гарантування миру, передбачуваності і стабільності в Європі.

Це допомогло освоїтися з думкою про те, що цей процес може принести членам більше вигод, ніж ризиків.

Схоже також, що шок від кривавих зіткнень на Балканах поховав модну тоді ідею так званого королівського шляху розширення: спочатку ЄС, потім НАТО. Безпека виявилася пріоритетом, тоді як європейська інтеграція вимагала більше часу через величезний обсяг роботи, яку кандидати мали виконати, щоб відповідати різноманітним економічним, правовим і технічним критеріям.

Історичний факс і перепустка на засідання

Після запрошення до переговорів про вступ та їх ефективного проведення (протоколи про вступ Польщі, Чехії й Угорщини були підписані 16 грудня 1997 року), залишилась лише ратифікація. Цей процес було завершено на початку 1999 року, про що Офіс Генерального секретаря НАТО поінформував польське представництво в штаб-квартирі НАТО факсом 29 січня.

Дуже важливим наслідком підписання протоколів стало допущення представників Польщі (без права голосу, але з правом виступу) майже до всіх засідань органів НАТО (перше таке засідання Ради послів за участю Польщі, Чехії та Угорщини в ролі спостерігачів відбулося 28 грудня 1997 року).

З самого початку було вирішено, що поляки не будуть просто пасивними слухачами під час засідань: вони ділилися коментарями й аналізом, аргументували те чи інше рішення — навіть не маючи можливості брати участь у голосуванні. Так поляки вивчали процес прийняття рішень в НАТО, а також показували, що Польща буде активним і відповідальним членом Альянсу. Це дозволило, хоч і опосередковано, впливати на політику Альянсу на Західних Балканах або щодо Росії і, звичайно, активно лобіювати наступну хвилю розширення (Польща особливо просувала кандидатури країн Балтії, Словаччини та Румунії).

Уроки минулого, важливі сьогодні

Сам процес визначення, а потім і реалізації мети членства в НАТО, безперечно, слід вважати успішним. Попри складну міжнародну ситуацію, він був завершений протягом десятиліття. Які уроки з практичним застосуванням до реалій 2024 року можна з нього винести? Їх щонайменше шість.

Урок 1: НАТО понад поділами

Найміцнішим і найважливішим фундаментом польських дій на шляху вступу до НАТО була національна єдність. На відміну від деяких інших країн, у Польщі не було необхідності проводити референдум щодо вступу до НАТО. Ця мета об’єднала всі політичні сили, понад поділами. Сьогодні, коли один з головних кандидатів на посаду президента США відкрито ставить під сумнів довіру до статті 5, а загроза нової війни в Європі розглядається не лише гіпотетично, єдність польських еліт і суспільства в діях задля зміцнення НАТО так само важлива для безпеки Польщі, як і консолідація в 1990-х роках для вступу. Не можна також недооцінювати підтримку, яку може надати польська діаспора в цьому питанні.

Урок 2: НАТО залишається найкращою гарантією безпеки

На шляху Польщі до НАТО був обраний правильний напрямок і правильний темп. Вступ до ЄС мав (і досі має) величезне значення для економічного і цивілізаційного розвитку. Але саме рівень безпеки, який забезпечує НАТО, лежить в основі розвитку добробуту і значною мірою допомагає підтримувати довіру інвесторів. Попри зростання з роками ролі ЄС у сфері широко трактованої політики безпеки, неможливо уявити собі збереження нинішнього рівня твердих гарантій безпеки для Європи без Сполучених Штатів (а також Великої Британії, Канади, Норвегії чи Туреччини). Будь-які альтернативні варіанти — наприклад, розбудова автономних європейських структур і можливостей поза НАТО — були б набагато гіршими, ніж ті, що пропонує Альянс сьогодні, а їх навіть гіпотетична розбудова зайняла б багато років. Чи можна сьогодні уявити безпечну Польщу без присутності тисяч військових з країн НАТО на її території і на її східному фланзі, без оборонних планів, ядерної парасольки та інших переваг членства в Альянсі — особливо в той час, коли важко пророкувати закінчення брутальної війни, яку Росія веде проти України просто за нашим кордоном?

Урок 3: Розвивати власні спроможності

Участь в НАТО не звільняє від власних інвестицій, зусиль і жертв. Цей урок був засвоєний кандидатами на вступ до Альянсу ще у 1990-х. Вступаючи до НАТО, Польща сподівалася на позитивну еволюцію міжнародного середовища, але цього не сталося. Україна досі не є членом НАТО, а Білорусь залишається в союзі з Росією. Такий стан речей означає підвищений рівень загрози для кожної держави на східному фланзі. Але домашнє завдання, виконане під час підготовки до вступу, допомагає Варшаві приймати стратегічні рішення, такі як рішення витрачати на оборону найвищий відсоток ВВП в Альянсі — майже 4 %. Без цього полякам було б важко донести до інших європейських країн думку про те, що вони повинні витрачати більше на оборону.

Урок 4: Співпраця примножує власні можливості і створює коаліції

Досвід координації заявок на членство в НАТО з країнами регіону приносить свої плоди і сьогодні, а цінність співпраці лише зростає. Структури і відносини, створені в 1990-х роках — V-4, Веймарський трикутник, добросусідство з Німеччиною і країнами Балтії — все ще мають великий потенціал. Підтримувані новими форматами (наприклад, Бухарестська дев’ятка, [Міжнародна ініціатива дев’яти країн-членів НАТО, Центральної та Східної Європи (Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина та Чехія), створена у листопаді 2015 року з метою поглиблення військової співпраці між країнами східного флангу Північноатлантичного альянсу, а також обговорення ключових питань політики безпеки.]) не кажучи вже про новий вимір політики безпеки ЄС (якого не було у 1990-х роках), вони є цінним доповненням власних можливостей ЄС і можливостей, доступних через НАТО. Форми двосторонньої або багатосторонньої співпраці не обмежені мандатом, що вимагає консенсусу всередині Альянсу, наприклад, щодо взаємодії оборонних галузей або енергетичної безпеки. Без такої співпраці важко уявити ефективне сприяння прискореному просуванню України до НАТО або інших політичних і оборонних пріоритетів РП.

Урок 5: Бонус за присутність і активність

Однією з причин подання Польщею заявки на членство в Альянсі була потреба у справедливому трактуванні, в тому числі потреба у вирівнюванні можливостей спільно визначати форму архітектури безпеки. Перебування в НАТО надає незрівнянно більше можливостей для реалізації девізу «нічого про нас без нас». Але це не є абсолютною гарантією. Поділ на більш центральні та більш периферійні держави нікуди не зник. Патерналізм і своєрідне ігнорування голосу нових членів негативно вплинули на політику Альянсу щодо Росії до 2022 року. Також досі не можна говорити про справедливу дислокацію командних структур або логістичної інфраструктури (наприклад, трубопровідних мереж НАТО) в Центральну та Східну Європу порівняно із Західною Європою. Очевидне небажання розглядати кандидатуру на посаду генерального секретаря від країни східного флангу і стабільно низький рівень представництва цієї частини континенту на ключових посадах у міжнародній структурі НАТО підтверджують існування цієї проблеми. І тут позитивні уроки активного і більш наполегливого лобіювання, координації зусиль і збереження їх довгострокового характеру не втратили своєї актуальності.

Урок 6: Обмін знаннями та досвідом — приклад України

Уроки минулого можуть виявитися дуже корисними для країн, які прагнуть приєднатися до Альянсу сьогодні. Найбільш очевидним кандидатом, який може отримати користь від польського досвіду, є Україна — за умови, що Київ буде в ньому зацікавлений. Протягом багатьох місяців українська влада, схоже, покладала свої головні надії на вступ до НАТО на просування своїх постулатів у столицях найбільших країн-членів Альянсу. Водночас Київ міг би тільки виграти від акцентування тісної регіональної співпраці — так само, як виграли країни, що приєдналися до організації багато років тому. Крім того, знання, які отримала Польща, особливо щодо досягнення численних стандартів Альянсу, інституційної і технічної сумісності, вивчення механізмів прийняття рішень — напевно дуже допомогли б Україні на шляху до членства. Новий формат Ради Україна–НАТО, а також рішення про створення Спільного центру Україна— НАТО з аналізу, тренувань та освіти можуть створити сприятливі умови для таких обмінів.

Джерела:

1. J. Marszałek-Kawa, P. Siemiątkowski (oprac.), Exposé Prezesów Rady Ministrów 1989–2019, Wydawnictwo Adam Marszałek, Toruń 2021, marszalek.com.pl
2. 20 lat Polski w NATO. Dumni z przeszłości, spokojni o przyszłość
3. Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 2 kwietnia 1997 r.
4. The North Atlantic Treaty, NATO, 4.04.1949
5. Текст документу, прийнятого на саміті ОБСЄ 21 листопада 1990 р.: Charter of Paris for a New Europe
6. Study on NATO Enlargement, NATO, 3.09.1995
7. R. Kupiecki, Od Londynu do Waszyngtonu. NATO w latach dziewięćdziesiątych, Wydawnictwo Askon, Warszawa 1998
8. З публікацій про еволюцію дебатів про розширення НАТО варто звернути увагу на: R. Asmus, NATO. Otwarcie drzwi, Warszawa 2002; G.B. Solomon, The NATO Enlargement Debate, 1990–1997: Blessings of Liberty, Bloomsbury Academic, 1998; D.S. Hamilton, K. Spohr (red.), Open door. NATO And Euro-Atlantic Security After The Cold War, John Hopkins University SAIS, 2019; J. Simon, NATO Enlargement and Central Europe. A Study in Civil-Military Relations, National Defense University, 1996; A. Krzeczunowicz, Krok po kroku. Polska droga do NATO, Znak, Kraków 1999; J. Goldgeier, Not Whether But When: The U.S. Decision to Enlarge NATO, Brookings Institution Press, 1999.
9. Final Communiqué, Meeting of the North Atlantic Council in Defence Ministers Session held in Brussels 18 December 1996 NATO, параграф 29
10. Statement by the North Atlantic Council. Press Release (97)27, NATO, 14.03.1997
11. Founding Act on Mutual Relations, Cooperation and Security between NATO and the Russian Federation signed in Paris, France, NATO, 27.05.1997
12. K. Wiegrefe, Newly Released Documents Shed Fresh Light on NATO’s Eastward Expansion, Spiegel International, 3.05.2022, spiegel.de
13. Traktat między Rzecząpospolitą Polską a Republiką Federalną Niemiec o dobrym sąsiedztwie i przyjaznej współpracy z 17 czerwca 1991 r., Dz.U. 1992 nr 14, poz. 56, za: isap.sejm.gov.pl
14. A. Dowd, D.P. Jankowski, C. Cook, European Warfighting Resilience and NATO Race of Logistics: Ensuring That Europe Has the Fuel It Needs to Fight the Next War, Center for Strategic and International Studies, 28.06.2023
15. R. Pszczel, The Search for NATO’s New Secretary General — Time for a Candidate from Central Eastern Europe?, Fundacja im. Kazimierza Pułaskiego, 13.12.2023
16. Defence ministers address strengthening NATO’s deterrence and defence, support to Ukraine, NATO, 15.02.2024

Переклала Наталка Римська

Висловлюємо вдячність Центру східних досліджень ім. Марка Карпа за можливість публікації.