Стаття Владіміра Путіна, опублікована 18 червня цьогоріч в американському журналі National Interest під заголовком «Справжні уроки 75-ї річниці Другої світової війни», а наступного дня — у російській версії під іншою, ймовірно, первинною назвою «75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією та майбутнім», не привернула увагу ні світової, ні польської суспільної думки. Інформацію про появу статті затьмарили новини про пандемію SARS-CoV-2 і заворушення у Сполучених Штатах на тлі боротьби зі справжнім або уявним расизмом, а у випадку Польщі — ще й вихор подій під час президентської передвиборчої кампанії. Також європейські історики й політики не виявили особливого зацікавлення у полеміці з розлогою (50 тисяч знаків) статтею, як і аналітики російської зовнішньої політики чи політики пам’яті – у вівісекції поглядів російського президента.
По суті, в цьому немає нічого дивного, враховуючи те, що текст здебільшого повторював думки, які раніше висловлював сам Путін або члени кремлівської кліки. Тільки впродовж 2019 року схожі тези виголошували директор Служби зовнішньої розвідки та голова Російського історичного товариства Сєрґєй Наришкін і колишній міністр культури Владімір Мєдінський, та й загалом пресслужба і соцмережі Міністерства закордонних справ. Водночас чимало тез цієї статті вже раніше представляв сам Путін на двох славнозвісних пресконференціях 19 та 24 грудня 2019 року.
Тоді російський президент не тільки звинуватив Другу Річ Посполиту в співпраці з нацистською Німеччиною, а й натякнув на співвідповідальності Польщі за Голокост.
Тодішні висловлювання російських чиновників настільки інтенсивно коментувалися за межами Росії, що коли кілька місяців після анонсу Путін урешті опублікував статтю, то бажання повторюватися в критиці вже розвіялось.
Це зовсім не означає, що стаття Путіна не становить жодної цінності. Як джерело вона багато говорить про погляди російського президента, його сприйняття міжнародних відносин та ментальність, а також про компетентність апарату, що підтримує лідера російської держави в історичних справах. Безсумнівно, її варто проаналізувати детальніше.
Німці входять у Польщу, 1 вересня 1939 року. Джерело: Wikimedia Commons* * *
Стаття Путіна як стаття політична розкриває авторське бачення причин та перебігу Другої світової війни, а також її уроки, які слід засвоїти. Публікація статті в американському консервативному журналі, на перший погляд, показує, що вона написана для західних читачів. Водночас емоційні слова з піднесеними, ба навіть екзальтованими посиланнями на «залізну силу духу» суспільства СРСР чи «героїчну, повну самопожертви боротьбу з нацистами», результатом якої була «перемога, яку нам [наступним поколінням. — Л.А.] передали, яку ми ніколи не забудемо», і оповідання про родинну історію, про дворічного брата, померлого у блокадному Ленінграді, обґрунтовує припущення, що як мінімум рівноправним адресатом є російська громадська думка, для якої така стилістика — звична. У тексті є посилання на відповідний історичний досвід і згадуються епізоди Другої світової війни, про які знають тільки люди із совєтською освітою. Наприклад, пасаж про легендарну безсмертну Шосту роту29 лютого — 1 березня 2000 року 90 російських солдатів (Шоста рота та частина Четвертої роти повітряно-десантних військ Росії) у чеченських горах затримали угрупування бойовиків, яких, за різними даними, було до 2,5 тис. Десантники бились до останнього, намагаючись зайняти стратегічну висоту, проте зазнали поразки. Загинув 71 солдат і 13 офіцерів російської армії. Цих жертв можна було уникнути., на який звернув увагу російський дослідник історичної політики Алєксєй Міллер.
історик
Навряд чи хтось за межами Росії зрозуміє, про що йдеться.
На внутрішньому напрямку Путін хоче чітко продемонструвати: він добре справляється з роллю хранителя історичної пам’яті російського народу; пам’яті, що великою мірою сформувалася за часів Брєжнєва завдяки свідомим зусиллям совєтської держави, а сьогодні для багатьох росіян є замінником релігії. А його емоційне ставлення до цієї історії свідчить про те, що він сам з нею ідентифікується.
Альтернативною гіпотезою було б припущення: просто текст (либонь, через поспіх) був скомпонований із уривків низки інших текстів, призначених для різних аудиторій — звідси й редакційні незбіжності.
Радянський міністр закордонних справ Вячеслав Молотов підписує німецько-совєтський договір про ненапад. Позаду нього —Йоахім фон Ріббентроп та Іосіф Сталін.Джерело: Wikimedia Commons
Але тоді з якою метою історичну публіцистику Путіна підготували для аудиторії за межами Росії? Путін прямо вказує: все через «звинувачення низки політиків», які намагаються переписати історію Другої світової, що особливо видно у резолюції Європарламенту від 19 вересня 2019 року, де пакт Молотова—Ріббентропа названо подією, що призвела до вибуху світової війни. Для Путіна «історичний ревізіонізм» (себто однозначне засудження СРСР як тоталітарної імперіалістичної держави), який поширюється в Європі й якому неабияк посприяли дослідники й політики Центральної та Східної Європи — це не тільки знущання з пам’яті, а й загроза міжнародному порядку, що склався після Другої світової війни і функціонував за домовленостями Ялтинської та Сан-Франциської конференцій і рішень Нюрнберзького трибуналу.
Розгляньмо уважніше тези російського президента.
Насамперед увагу привертає факт, що Путін у своїй інтерпретації Другої світової війни використовує принципи т. зв. ревізіоністської течії, поливаючи їх власним «соусом».
Він стверджує, що відповідальність за початок війни лежить не лише на Німеччині під владою Гітлера, а й на багатьох інших країнах, особливо переможницях Першої світової, які надмірно зневажили Німеччину й створили або визнали утворення низки країн Центральної Європи з кордонами, визначеними в односторонньому порядку.
президент Росії
Версальський договір став для Німеччини символом глибокої несправедливості. [...] Саме національне приниження спричинило зростання радикальних та реваншистських настроїв у Німеччині. [...]
Версальський «світоуклад» породив численні приховані протистояння та відкриті конфлікти, основою яких були кордони нових європейських держав, довільно визначені переможцями у Першій світовій війні.
На думку Путіна, відповідальність західних держав зумовлена запізнілим усвідомленням природи гітлерівського режиму, дозволом на агресію, а навіть взаємодією з ним у порушенні миру. Єдина держава, яка послідовно виступала проти домовленостей із Гітлером і завчасу збагнула його наміри — СРСР, але, на жаль, інші країни ставилися до нього упереджено, тому замість того, щоб разом боротися з нацизмом, вони почали з ним переговори, які завершилися восени 1938 року.
Путін
На відміну від багатьох тогочасних європейських лідерів, Сталін цурався особистої зустрічі з Гітлером, який тоді в колах Заходу розглядався як поважний політик. [...]
Саме Мюнхенська змова зіграла роль пускового механізму, одне натискання якого зробило велику війну в Європі неминучою.
Водночас російський президент використовує можливість відновити свої відчайдушні історичні напади на Польщу, яка, на його думку, особливо охоче співпрацювала з нацистською Німеччиною.
Путін
У Польщі брався до уваги факт, що без гітлерівської підтримки її агресивні плани будуть приречені на фіаско. [...]
Дбаючи про свої інтереси, Польща зі всіх сил виступала проти створення системи колективної безпеки в Європі.
У результаті такого трактування політики Другої Речі Посполитої Путін робить висновок, який вражає радикалізмом оцінок.
Путін
Трагедія Польщі повністю на сумлінні тодішніх польських зверхників.
Варто зазначити, що Путін вважає СРСР рівноправним учасником міжнародних відносин. Він, правда, зауважує:
Путін
Ми пам’ятаємо про злочини режиму проти власного народу, про жах масових репресій. [...] Совєтських лідерів можна звинуватити багато в чому, але не у відсутності розуміння природи зовнішніх загроз.
Водночас російський президент не робить елементарного для професійного історика висновку з аналізу ситуації міжвоєнного періоду, який (найлаконічніше) полягає в тому, що тоталітарна держава з універсалістською ідеологією, яка репресувала мільйони власних громадян та намагалася створити нову цивілізацію і нову людину, у жодному разі не мусила наприкінці 30-х років сприйматися як менша загроза, ніж Третій райх.
Центральна частина аргументації Путіна — його намагання захистити добре ім’я СРСР у 1939—1941 роках, зокрема його полеміка зі звинуваченнями СРСР у нападі на Польщу 1939 року та анексії балтійських країн.
Совєтські солдати ведуть колону польських військовополонених, вересень 1939. Джерело: Інститут національної пам’яті Польщі
Військово-політична еліта Польщі ще до 17 вересня втекла на територію Румунії, зрадивши свій народ, який все ще боровся з агресорами.
І тільки потім увійшла Червона армія. Нас переконують: «інших варіантів не було».
У іншому випадку війна з нацистами, яка була неминучою, почалася б із вкрай невигідних стратегічних позицій, а мільйони народів, у тому числі євреї, які мешкали під Брестом, Гродном, Перемишлем, Львовом та Вільном, були б віддані на поталу нацистам та їхнім місцевим помічникам. [...]
СРСР не хотів грати на боці Німеччини, що призвело до того, що реальне зіткнення німецьких та совєтських військ відбулося набагато далі на схід від меж, встановлених секретним протоколом, не на Віслі, а більш-менш на так званій лінії Керзона, яку 1919 року Антанта рекомендувала як східний кордон Польщі. [...]
Литва, Латвія та Естонія були інкорпоровані до СРСР на основі договору за згодою обраних урядів. Це відповідало тогочасному міжнародному і державному праву.
У цих переконаннях вражає не тільки порушення причинно-наслідкових зв’язків між вторгненням Червоної армії та виїздом уряду з території Польщі, що практикувалося ще у совєтській пропаганді, але й мотив захисту єврейського населення від Голокосту завдяки совєтським діям — річ нова у російській пропаганді.
Усе це звучить заманливо, та тільки це класичний доказ ex post, себто осучаснення — ні 1939-го, ні навіть 1940-го року ніхто не знав, яка доля чекає єврейське населення Європи.
З іншого боку, заява, буцім війна була неуникна, ґрунтується на методологічній помилці під назвою «ретроактивний детермінізм». Усвідомлюючи, що в минулому подія відбулася за певних обставин, історик оцінює: це була подія, яка мусила відбутися, подія неминуча. Але все це було оповите й закладене в пастку оманливої альтернативи: або окупація всієї Польщі Вермахтом, або випередження дій того ж Вермахту. Інші можливі варіанти, зокрема подальший опір польських військ, який змусив би союзників переглянути свою позицію щодо утримання від наступу на Німеччину за нейтральності СРСР або й за допомогою того ж СРСР, Путін не розглядав. Він не згадав про долю польських військових у совєтській неволі, яких СРСР масово стратив, не згадав репресії цивільного населення східних воєводств. З’являється відомий із совєтської пропаганди мотив лінії Керзона, яка нібито була затверджена Антантою і проходила також через Східну Галичину — тільки різниця полягала в тому, що совєтська влада та й сам Сталін не ототожнювали лінію Керзона з лінією розділу Польщі, визначеною у совєтсько-німецькому договорі від 28 вересня 1939 року, який включав, наприклад, Білосток і Ломжу до складу СРСР — Путін це робить незважаючи на факти.
Так само без огляду на факти він підтримує законність анексії балтійських країн. А це легко перевірити: досить переглянути акти міжнародного права, чинні у 1939-1940 роках, зокрема пакт Бріана—Келлоґа про відмову від війни як інструменту зовнішньої політики, що теж включав покарання за погрози застосувати силу, а також Лондонську конвенцію 1933 року, яку зокрема підписали СРСР, Польща, Латвія та Естонія, де чітко зазначено, що таке агресія однієї держави проти іншої.
У статті Путін багато наголошує на вирішальному вкладі СРСР у перемогу над Німеччиною та закінчення війни.
Радянський Союз, що здобув чудову, нищівну перемогу над нацизмом, врятував цілий світ». [...]
Цю перемогу здобув насамперед совєтський народ, [...] на фронті і в тилу пліч-о-пліч стояли представники всіх республік СРСР. [...] Дружба народів [СРСР] та їхня взаємодопомога стали справжньою неприступною фортецею для ворога. [...]
[1944 року. — Л. А.] Червона армія розпочала визвольну місію в Європі, вона врятувала цілі нації від винищення та перетворення у рабів, від жахіття Голокосту. Врятувала ціною життя сотень тисяч совєтських солдатів.
Путін згадує про вклад у перемогу Великобританії, США, Китаю та Франції й зовсім не бере до уваги інші країни.
І хоча наголошення на ролі совєтських військових зусиль, якими часто нехтують на Заході, ще можна зрозуміти (хоча насправді процентне співвідношення участі завжди буде суперечливим через відсутність очевидних критеріїв для такого підрахунку), інші елементи цього есею вже свідчать про явно політичні цілі. Посилання на «совєтський народ», безумовно, покликане наголосити на спорідненості історичної пам’яті, що об’єднує росіян та інші народи СРСР. Натомість наголошування на визвольному характері наступу Червоної армії (всупереч висновкам, що напрошуються з першої частини статті про те, що не слід спрощувати історію причин Другої світової війни і зводити її до нацизму) мало на меті захистити факт післявоєнного панування СРСР у Центральній Європі.
З іншого боку, те, що в контексті аналізу колабораціонізму в Європі та злочинів колабораціоністів перелічено тільки «страту в Бабиному Яру, різанину на Волині, спалене село Хатинь й операцію знищення євреїв у Литві та Латвії» (себто злочини, повна або часткова відповідальність за які лежала на підрозділах, що складалися з українців або теж литовців і латишів) вказує на одну мету: подати всю діяльність самостійницьких структур цих країн як послідовність дій колабораціонізму та злочинності. Те, що російський президент згадує білоруське село Хатинь, 150 мешканців якого були вбиті есесівцями та українським батальйоном допоміжної поліції, і водночас замовчує Катинь, де було страчено у тридцять разів більше польських офіцерів, може бути символом цього вибіркового, а отже, маніпулятивного підходу до історії.
При оцінці політичного послання Путіна важливим є його судження про серію конференцій, які завершують Другу світову війну, в тому числі і Ялтинську.
Вони [Сталін, Рузвельт і Черчилль. — Л. А.] змогли досягти згоди та домовитись про рішення, завдяки якому виграло все людство. Держави-переможці залишили нам систему, яка є квінтесенцією інтелектуальних та політичних прагнень кількох століть. Серія конференцій у Тегерані, Ялті, Сан-Франциско та Потсдамі заклала основу того, що цей світ ось уже 75 років живе без глобальної війни, незважаючи на дуже гострі суперечності.
Яка мета цього нагадування? Сьогодні Росія відповідає критеріям наддержави головним чином завдяки своїй армії, зокрема потенціалу ядерного стримування та постійному місцю у Раді Безпеки ООН — у результаті домовленостей із останнього періоду Другої світової війни, водночас поступаючись місцем багатьом країнам зі значно вищим рівнем соціально-економічного розвитку. У цій ситуації посилання на історію — ніщо інше як наголошення на іманентності історично обумовленого статусу Росії як наддержави, яка прагне брати участь у розв’язанні світових питань та висловлювати свою позицію щодо реформи ООН, яка, на думку Росії, непотрібна.
Квінтесенцією путінської доповіді про Другу світову війну є покликання на рішення Нюрнберзького трибуналу. Путін стверджує, що резолюція Європарламенту суперечить обґрунтуванню рішення Нюрнберзького трибуналу, а в іншому місці нагадує, що цей трибунал осудив також помічників нацистів, різношерстних колабораціоністів, зауважуючи: «це ганебне явище зустрічалося у всіх країнах Європи».
Нюрнберзький процес. Джерело: Wikimedia CommonsТаким чином Путін намагається переконати світ, що позиція, сформульована юристами відразу після закінчення Другої світової війни та за певних політичних обставин (вплив СРСР на роботу трибуналу) має визначати допустимі рамки сучасних історичних інтерпретацій. Він не усвідомлює або ж свідомо ігнорує той факт, що позиція трибуналу щодо причин Другої світової війни була діаметрально відмінна від позиції Путіна. Трибунал поклав вину за початок Другої світової війни тільки на Німеччину на чолі з Гітлером із його імперською та геноцидною ідеологією — і не на Версальський договір чи Польщу.
Аналіз статті Путіна був би неповним, якби ми не звернули увагу на свідому неправду, що міститься в ній. Російський президент, наприклад, заявляє: європейські політики, особливо польські лідери, підтримують замовчування Мюнхенської справи30 вересня 1938 року в Мюнхені прем’єр-міністри Великої Британії, Франції та Італії, а також райхсканцлер Третього райху Адольф Гітлер підписали угоду. Основний зміст полягав у тому, що Судетська область відділяється від Чехословацької республіки й передається Третьому райху з 1 по 10 жовтня; Чехословацька республіка повинна задовольнити територіальні претензії Польської республіки та Королівства Угорщина та ін.. 1 вересня 2009 року Путін особисто вислухав на Вестерплатте вибачення президента Польщі перед чехами за силове приєднання Цєшинської Сілезії до Польщі.
Впадає в вічі і проєкція власного способу мислення про історію та ставлення Російської Федерації до темних сторінок власної історії на спосіб мислення інших політиків та дії інших держав.
Радянський Союз дав юридичну та моральну оцінку так званому пакту Ріббентропа—Молотова [...], тоді як інші країни воліють не говорити про угоди з підписами нацистів та західних політиків.
[...] Не знаю, чи існували якісь «таємні протоколи» та додатки до угод низки країн з нацистами. Залишається «вірити на слово».
Переконання, що у демократичних країнах із верховенством права, з відкритими архівами може бути якийсь «таємний протокол» до договору з Третім райхом (наприклад, таємний протокол до договору «Пілсудський—Гітлер», тобто до польсько-німецької декларації про незастосування сили 1934 року, на який натякали або про який безпосередньо говорили російські пропагандисти) — просто відображає переконання Путіна та керівної еліти Росії, що інші європейські країни застосовують ті ж процедури щодо історії, що й Росія, тільки вони ефективніші, оскільки ці країни ніколи не плекали ілюзій, як СРСР у період перебудови, що витягування «скелетів із шаф» піде на користь державі.
Явище проєкції як одного з психологічних оборонних механізмів добре описане, так само як і раціоналізація злочинів, спрямована зокрема на заспокоєння докорів сумління. Путін, як і чимало росіян, розуміє, що совєтський період приніс мільйони жертв, переважно серед громадян СРСР, систематичне нищення традиційних цінностей, культури, віри, абсолютно неефективну економічну модель та глибоку ізоляцію від Європи на понад 70 років.
Позаяк важко приписати відповідальність за совєтський тоталітаризм зовнішнім силам, росіяни намагаються вловити якийсь позитивний сенс самого існування Радянського Союзу та відкинути інформацію, що суперечить цій вірі. Можливо, саме тому російський президент чіпляється за думку, що, мабуть, інші теж підписували «таємні протоколи». Це супроводжується характерною для багатьох істориків-любителів вірою в те, що історична наука може вияснити справу раз і назавжди.
Принципово важливо опиратися тільки на архівні матеріали, свідчення сучасників, відкинути всілякі ідеологічні та політичні спекуляції. [...]
Вважаю, що пошуком збалансованих оцінок минулих подій повинна займатися академічна наука з широким представництвом шанованих вчених різних країн. Усім нам потрібна правда та об’єктивність.
От тільки історія складається не лише з реконструкції подій минулого, себто фактів, а й їхніх інтерпретацій,а вони — похідні від системи цінностей, яку визнає конкретний історик, та рівня його професіоналізму.
Отже, загалом стаття Путіна справляє враження не стільки обвинувачення, скільки захисту від критики зовнішньої політики СРСР переважно з боку Центральної Європи, схваленої на загальноєвропейському рівні, про що свідчить резолюція Європарламенту. При цьому численні замовчування совєтських злочинів, недолугість у джерельній критиці ігнорування принципів ретельної інтерпретації настільки легко зауважить освічений читач, навіть не історик, що цю статтю важко назвати професійною промовою на захист СРСР.
Це скоріш промова кепського адвоката, який через освітні прогалини та емоційне ставлення до свого клієнта радше зашкодить, ніж допоможе підсудному. Все це промовисто свідчить про «професіоналізм» бюрократичного апарату, який працює на російського президента і подавав йому робочу версію статті на затвердження.
Статтю можна розглядати як сукупність основних принципів історичної політики сучасної Росії, згідно з якою захист дій тоталітарної наддержави є питанням національного інтересу. Вона водночас є насмішкою над мільйонами її жертв, великою мірою й самих росіян. Як квінтесенція історичних поглядів російського президента ця стаття вже стала цікавим об’єктом для аналізу істориків, дослідників політики пам’яті та соціальних психологів. Натомість як історичний нарис, що живить історичну науку, ця стаття за своїм значенням дорівнює праці, опублікованій 70 років тому — «Марксизм та питання мовознавства» Іосіфа Сталіна.
Переклала Катерина Новікова
Стаття була написана для порталу Kresy24.pl
