Вступ

Зошитів два — в клітинку по 16 аркушів, формату A5. Сіро-сині картонні обкладинки з вибляклим написом: «Звіт зі службових відряджень Л. Майзельса з питань пошуку дітей, які перебувають у поляків».

Каліграфічним почерком Лейб Майзельс записує, чи знайшов дитину й за скільки її можна купити.

Покупець — єврейська нація.

Майзельс представляє одну з її установ — Центральний комітет євреїв у Польщі, тобто ЦКЄП. Далі я вживатиму назву «комітет» (не люблю таких абревіатур). Головне приміщення комітету містилося у Варшаві, а мережа місцевих відділів була розкидана по всій Польщі.

Зошити Майзельс отримав у осередку комітету на вулиці Сєнній разом із першим відрядженням. З травня 1947 року по серпень 1948-го він 28 разів виїжджатиме у пошуках 52 дітей. 

Інформацію про те, де їх знайти, надали родичі за кордоном або локальні єврейські комітети, які добре орієнтуються на місцях. Іноді це лише якийсь слід. Трапляється, що, шукаючи одну дитину, Майзельс дізнається про іншу. Діти, яких забирають у польських сімей, потрапляють до єврейських дитячих будинків. Лише у виняткових випадках — до когось із близьких родичів, бо лише у виняткових випадках хтось із близьких родичів вижив.

Через 70 років я вирушила слідами Майзельса.

Алінка: «За словами Коса, батько дитини не заплатив йому наперед»

14 травня 1947 року
Розшукується: Алінка Унґерман зі Сташова, 5 років

Збираючись до Сташова, Лейб Майзельс не сподівався, що не така вже й далека подорож 232 кілометри. займе три дні. З автобусної зупинки у Варшаві він мав вирушити о 8-й ранку, але вантажівка запізнилася. До Сандомира він дістався лише о 16-й — надто пізно, щоб пересісти до Сташова, а отже, довелося шукати нічліг. Майзельс не знав, що завтра — свято Вознесіння Господнього і жоден транспорт не ходитиме. «Я почав добиратися етапами», — писав він, що, очевидно, означало переміщення возами й пішки. Спершу до Лонюва, звідти до Осєка, «і нарешті до Сташова, куди я прибув о 22-й годині». Це «нарешті», здається, єдиний у щоденнику Майзельса прояв емоції — зрештою, досить стриманої.

Я пишу «щоденник», хоч це не зовсім точне слово, адже нотатки Майзельса — повна протилежність того, що з кінця XVIII сторіччя ми знаємо як journal intime. Зважаючи на те, як скрупульозно він реєстрував всі години від’їздів і приїздів, можна зробити висновок: щоденник, вочевидь, слугував не тільки для записування основної інформації про розшукуваних дітей, але й для звітування з відряджень.

О 5-й ранку 16 травня, на третій день подорожі, Майзельс сів на вузькоколійку, що прямувала до Боґорії.

У цьому невеликому селі до війни жило понад 500 євреїв. Дівчинка, яку він розшукував, Алінка Унґерман, імовірно, була там єдиною єврейською дитиною, яка вижила.

Того ж 1947 року Польщею мандрував також Мордехай Цанін. Журналіст, народжений у Соколові-Підляському. Місто на сході Польщі. Кореспондент нью-йоркської єврейської газети, він вдавав англійця — так можна було подорожувати країною, спостерігати й розпитувати. Саме завдяки йому ми знаємо, як виглядав пейзаж, якого Майзельс не описав, і які були почуття, які він замовчав. Репортажі Цаніна на їдиші, зібрані в книжці «Через руїни й згарища», вийшли в Польщі через багато років. Це один великий крик болю. «Коли я приїжджав у чергове опустіле й сплюндроване містечко, щоразу відчував — світ валиться і в мене більше немає сил дивитися на цю приголомшливу, цю безкраю пустку на місці колишнього єврейського світу».

До війни Цанін багато їздив Польщею. Війну він пережив за кордоном. Міста й містечка без євреїв, мабуть, здавалися йому нереальними, навіть коли він бачив їх на власні очі. Він описував повоєнну Польщу, в якій «уряд комуністичний, а народ досі одурманений ненавистю до євреїв і зайнятий грабуванням єврейської власности». Він зустрічався з байдужістю, ворожістю, відразою, бачив «ворожі обличчя людей, одягнених у єврейські речі».

Свідчення про те, що там відбувалося, про масову співучасть місцевого населення в Голокості, були на відстані простягнутої руки. Буфетниця на залізничній станції у Вольбромі, яку Цанін запитав про євреїв, розповідала про селянку з її села. Жінка «знайшла в копиці сіна двох єврейських дівчаток. Вона стягнула через голову одяг із тих нещасних дітей, зв’язала їх, затягнула до стодоли і кинула там, як мішки. Відразу покликала жандармів. Ті застрелили дітей і закопали біля стодоли. Уявіть собі: духи цих убитих єврейських дівчаток її лякають. Удень і вночі».

Скільки таких історій наслухався Майзельс?

У Боґорії він знайшов Яна Коса, його дружину й майже п’ятирічну Алінку. «Батько дитини, колишній торговець лісом, за словами Коса, нічого не заплатив йому наперед, обіцяв, що винагородить після порятунку. Батьки дитини загинули. Громадянин Кос і громадянка Кос — бездітні заможні селяни, мають п’ять моргів землі, дві корови, коня. Зразкове господарство. На основі побаченого можу стверджувати, що до дитини дуже прив’язані й ставляться до неї, як до рідної», — читаємо у звіті. 

Я, своєю чергою, вивчивши свідчення і документи можу стверджувати: коли той, хто переховував євреїв, починає із запевнення, що не отримав за це жодної винагороди, то, найімовірніше, він її отримав та ще й чималу. Ті, хто переховував безкорисливо, рідко коли хизується своєю шляхетністю.

Кос сказав Майзельсу, що листується з тіткою Алінки, яка «благає повернути дитину, обіцяючи в винагороду вдвічі більшу від тієї, яку він захоче», і пропонуючи нерухомість у Завихості. Місто на південному заході Польщі, в Свєнтокшиському воєводстві. Косу «потрібно поїхати в Завихост, щоб оглянути маєток, і якщо той його влаштує», він віддасть дитину.

Тітка Алінки, яка благала Коса повернути дитину, писала до різних єврейських установ, і саме внаслідок її втручання Майзельс опинився в Боґорії. На лист комітету, в якому був звіт про поїздку Майзельса, вона відповіла: «Ця дитина — єдина з усієї моєї численної сім’ї, власну дитину я втратила за трагічних обставин. Алінка — моя небога, але я хочу її виховувати як рідну доньку, вона моя єдина надія в житті. Я вже два роки оббиваю пороги всіх можливих організацій, навіть зверталася до рабина Герцоґа з Палестини, Рабин Британського мандату в Палестині, він перемовини зі світовими лідерами щодо підписання декрету, який визнає законними опікунами вцілілих дітей єврейські організації. Ця місія не увінчалася успіхом, але йому вдалося особисто вивезти з Центрально-Східної Європи до Франції 500 дітей. який, перебуваючи в Лампертгаймі, обіцяв допомогти, але далі обіцянки справа не посунулася. Тож я почала писати громадянину Косу напряму, обіцяючи йому все своє майно. Я благаю, допоможіть мені, і будь ласка, напишіть, як оформити акт передачі у дар ділянки в Завихості на ім’я громадянині Яна Коса».

«Думаю собі вголос, — написала мені Маґда Будзінська, редакторка видавництва Czarne, коли я надіслала їй кілька вступних розділів цієї книжки, — чи не варто написати прямо, що людям навіть на думку не спадало, що чужу дитину можна, і навіть варто повернути родині, а не обмінювати на житло в Завихості?». 

Після прочитання сотень свідчень Голокосту вимога заплатити за повернення дитини мене не здивувала. Під час війни більшість євреїв платило за прихисток, і йшлося не тільки про щомісячну плату за житло й харчування. Свою ціну мала й дрібні, буденна допомога: передати лист від одного переховуваного іншому, продати щось із майна, виміняти золоті монети. Як писав етнограф Пйотр Ґроховський, у селах до євреїв «не ставилися як до членів спільноти, тому навіть той, хто їх рятував, не застосовував до них принципів групової солідарности (якщо така взагалі існує в ситуаціях, коли життя стає джерелом прибутку), і допомога перетворювалася на економічний договір». Ця традиція закріпилася й продовжувалася також після війни. 

Тітка Алінки Унґерман просила, щоб дівчинку «після того, як її заберуть, віддали в сиротинець, звідки дітей відправляють до Палестини», оскільки вона сама туди невдовзі поїде».

«Я незмірно вам вдячна за ті кроки, які ви зробили, щоб повернути дитину моєї сестри, мій єдиний скарб», — писала вона через два місяці. І вимагала: «Шанобливо прошу прискорити справу. Я хотіла б дочекатися тієї миті, коли дитина буде в єврейських руках, поки дитина в руках Коса, я не знаходжу собі місця. Благаю й прошу пришвидшити вирішення цієї справи. У мене вже немає сил чекати».

Тітка під іменем Лєокадії Шмуклєр-Кравчик тоді перебувала у таборі для переміщених осіб у німецькому місті Лампертгайм, в американській окупаційній зоні. Під час війни вона втратила чоловіка й донечку віком два з половиною роки, сама вижила завдяки фальшивими документами. Шукаю її слідів. Я ще не знаю, що вона звалася Маля Вайнберґ (коли народилася), Маля Шмуклєж (коли вийшла заміж), Лєокадія Кравчик (коли переховувалася), Лєокадія Фітерман (коли вийшла заміж удруге), Маля Фітерман (коли виїхала до Ізраїлю). Кількаразова зміна імені та прізвища — стандартна історія, яка аж ніяк не полегшує пошуків.

Не залагодивши нічого за першим разом, Лейб Майзельс вирушив до Боґорії вдруге 16 серпня 1947 року, через три місяці після першої поїздки. Алінки там уже не було. 11 днів тому працівник Єврейських релігійних конгрегацій забрав її до дитячого будинку в Лодзі.

А отже, можна припустити, що вона виїхала з Польщі — представники конгрегацій вміло й дуже швидко організовували переправлення дітей. Але де тепер її шукати в світі?

Я знала, що в Єврейському історичному інституті ліворуч від вестибюлю розташований відділ генеалогії, який займається пошуком родичів, але мені ніколи не спадало на думку, що там можна запитати про щось, пов’язане з моєю роботою, а не сім’єю, поки мене не намовив хтось зі знайомих. Я вирішила постукати в ці двері й показати список розшукуваних. Так я познайомилася з Ноамом Зильберберґом.

— Найкраще розпочати з бази даних з прізвищами жертв Голокосту на сайті Яд Вашему, — радить мені Ноам. — Якщо Аліна написала в Яд Вашемі заяву, що її родичі загинули в Голокості, там будуть її підпис, дата й адреса.

Є! Свідчення про смерть Давида Унґермана з Опатова та його дружини Рахелі з дому Вайнберґ дала Ілан Тамір, що живе в Зіхрон-Яакові.

Page of Testimony Сторінка свідчень очевидців. — один аркуш, 27 рубрик. Проєкт Яд Вашему, націлений на збір навіть найдрібнішої інформації про кожну з шести мільйонів жертв Голокосту занесено до Реєстру ЮНЕСКО «Пам’ять світу». Свідчення збирали з 50-х років, вийшло 2 мільйони 700 тисяч. Трапляється, що одна й та сама людина записана під кількома іменами, прізвищами і з різними долями.

Дані не співпадають, бо хтось колись про когось почув, сам або від родичів, щось запам’ятав, можливо, неправильно, але заповнює формуляр, щоб залишився слід.

У рубриках часто з’являються знаки питання. Так і в нашому випадку. Де жив батько, до яких організацій належав, яку мав професію, де працював — одні знаки питання. Дата смерти — можливо, 1945 рік. Обставини — батьки переховувалися в Яна Коса в селі Боґорія, в християнській сім’ї. Наприкінці війни інші християни донесли або ж самі господарі вбили.

Анкета заповнена 20 років тому, але адреса не змінилася. Я домовляюся з Ілан, що відвідаю її, коли буду в Ізраїлі. 

Зіхрон-Яаков. Будиночок, оточений квітами, усміхнена господиня, спортивний стиль, синя блузка в смужку й кросівки Nike з рожевою підошвою. Рішуча. Починає говорити польською, але відразу запинається («Я знаю польський акцент, але не знаю польських слів») і переходить на англійську. Звичайно, я б воліла, щоб Ілан говорила мовою свого дитячого досвіду.

Якби я була психотерапевткою, то запропонувала б: краще говорити мовою травми. Якби я була історикинею, то навела б теорію, яка, можливо, існує насправді, про важливість усних свідчень, переданих мовою пережитого досвіду. Але я журналістка, непрохана гостя в чужому домі, і мене переповнює почуття нескінченної вдячности за те, що хтось готовий ділитися своєю історією. Я не наполягаю, але мені шкода.

— Мама була з Ожарова, семеро дітей у сім’ї, тато з Опатова, восьмеро дітей. Маму вже мали видати заміж, коли на вулиці в Сташові Ожарув, Опатув, Сташув — містечка в Свєнтокшиському воєводстві. вона побачила мого тата й закохалася на смерть. Заявила сім’ї, що заміж не вийде. Тим часом її молодша сестра мала брати шлюб через місяць після маминого, але не могла, поки старша не вийде заміж. І тоді в крамниці з тканинами в Сташові, яку тримав дідусь, з’явився той молодий чоловік зі сташовської вулиці, представився як Давид Унґерман з Опатова, і попросив руки мами.

Може, її причарувала його поважність і меланхолія, які помітні на єдиній збереженій фотографії батьків Ілан? (Насправді це дві окремі фотографії, батька і матері, але так обрізані й вставлені в спільну рамку, що здаються спільною світлиною).

— Кос працював на нашу родину на тартаку. Дідусь із бабусею вирішили: дітей треба сховати. Я народилася 1 червня 1942 року. До мене мама народила двох дівчаток, одну 1939-го, другу 1941-го, обидві померли невдовзі після народження. Тому мене назвали Альте, тобто «стара». Мені було три-чотири місяці, коли мене принесли до Косів. Там мені було добре, я не відчувала війни. Обличчя дружини Коса не пригадаю, але пам’ятаю, як я скрізь бігала за Косом і кричала: «Татусю, зачекай!». І що багато сміялася. А потім перестала.

Серед документів Ілан розглядаю її свідоцтво хрещення, видане парафією в Боґорії 20 вересня 1944 року. Вона фігурує там як Аліція Марія Кос.

— Після війни я гляділа дві кози, ходила до костелу, знала, що я — полька. Разом з іншими дітьми ми бігали, кидали камінцями й кричали: «Жид!», так наче за кимось гналися. І раптом по мене приїхали євреї.

Релігійні євреї, які забрали Алінку, шукали її на прохання її другої тітки Салі (вона була сестрою батька, тоді як Лєокадія, яка контактувала з комітетом, була сестрою матері).

В архіві Єврейського історичного інституту збереглися свідчення Салі Унґерман, яке вона дала 14 листопада 1945 року Єврейській історичній комісії в Лодзі.

Влітку 1942 року батьки дістали для 16-літньої Салі «арійські папери» й відправили її до Любліна. Саля повернулася до них, коли почалися виселення навколишніх містечок, щоб не залишати їх самих. Під час депортаційної акції в Опатові, де вони жили, до неї підійшов на ринку німець і повів її ніби на розстріл. Вона лише здивувалася, що батьки не плакали, коли її забрали. Німець завів її за тартак, який належав сім’ї Унґерманів, і велів чекати одну людину, яка відвезе її до Любліна. Саля кричала, що нікуди не поїде, що повернеться до батьків, хіба що есесівець приведе її молодшого братика. Німець не вбив її, а зробив те, що вона просила. Саля віддала брата до табору праці, який здавався найбезпечнішим місцем, бо давав захист від виселення. Сама вона багато разів змінювала місце перебування. Ненадовго її вислали до Аушвіцу, згодом до табору праці в Німеччині. Саля вперто стверджувала, що її помилково вважають єврейкою, поки врешті не добилася того, що у картотеці її записали як польку.

Її свідчення показує, наскільки хибне уявлення про євреїв, яке проявляється в словах: врятовані, переховані, вцілілі в схованках. Так, ніби вони пасивно чекали допомоги. Таке теж траплялося, але рідко. Саля Унґерман ухвалювала десятки самостійних рішень, швидких і відважних. І саме завдяки їм врятувалася. Мережа допомоги складалася з її родичів, яким вдалося уникнути депортації.

Саля розповідає далі. Як після виходу з табору повернулася до Польщі, щоб віднайти сліди родичів: «Я хотіла поїхати до Клімонтова, але дорогою мені зустрілися знайомі й сказали не їхати, бо там після визволення поляки вбили п’ятьох євреїв. Я поїхала до Лодзі. Нікого з родичів не зустріла. Тільки сестру братової, яка сказала, що братова дитина в селі Боґорія Опатівського повіту, в поляка Яна Коса. Він бездітний. І це він убив мого брата і його дружину. […]. Цей поляк добре ставиться до дитини й нізащо не хоче її віддати. Можливо, він убив батьків дитини, щоб залишити її собі. Брат і братова мали з собою багато грошей. Дівчинці тепер чотири рочки, Алінка Унґерман, але як її тепер називають — не знаю. Я була в прокурора, але поки що нічого не можна зробити».

У Лодзі Саля Унґерман звернулася до діячів Єврейських релігійних конгрегацій. Вони поїхали до Боґорії, заплатили Косам за Алінку 60 тисяч злотих і забрали її до дитячого будинку. Тітка Саля планувала її звідти забрати.

Ілан Тамір:

— Вони вважали, що потрібно врятувати кожну єврейську дитину, щоб вона не стала поляком. В дитячому будинку мені сказали, що я єврейка і що Коси мені не батьки, але я не повірила. Я почувалася полькою і християнкою, лютувала, не хотіла їсти. Запалювала світло в п’ятницю, а це був релігійний дитбудинок. Раз на тиждень, також у п’ятницю, нам видавали шоколад, який надходив у пакунках з Америки. Треба було вишикуватися в чергу, щоб отримати шматок. Я шоколаду не хотіла, бо не хотіла взагалі нічого.

В документах Єврейського історичного інституту збереглася облікова картка з літнього табору, а в ній «Коротка характеристика дитини: вередлива».

— Хіба можна так сказати про дитину, яка стільки пережила? — питаю я в Ілан.

— Але я справді була вередлива.

Саля, тоді вже Епельбаум, по чоловікові, відвідувала небогу.

— Вона жила у Вроцлаві. Двічі приїжджала, щоб мене забрати, але я сказала: ні.

Одного разу до неї приїхав Кос.

— Мені сказали: «Кос убив твоїх батьків». Діти мене сховали, коли він з’явився.

Алінці було шість років, коли вона дізналася, що її тато — несправжній тато і що він убивця її справжнього тата. Про те, що в Коса переховувалися також батьки дівчинки і їх там убили, в дитячому будинку, найімовірніше, дізналися від Салі. З того, що мені вдалося з’ясувати, слідства в цій справі не було. Тож ніхто не знає насправді, як усе було.

Алінка не хотіла переїхати до тітки, а дитячий будинок не наполягав. Вочевидь, Саля в їхніх очах не була достатньо релігійною. Ілан згадує, що в їхньому домі їли свинину.

— У Польщі мене двічі відправляли в єврейські прийомні сім’ї. Одна була дуже релігійна, але, видно, я поводилася неналежним чином, бо мене привезли назад. У другій батько був рабином, керував хедером і в нього була донька мого віку, яка мене не любила. Хедер не призначений для дівчаток, там вчаться самі хлопці, а я прокрадалася туди потайки і все слухала, тож ця сім’я відправила мене назад.

1950 року Алінку нарешті передали «некошерній» тітці. Та мужньо пережила війну, от тільки перетворилася на клубок нервів.

— Саля була вагітна й мала вже документи на виїзд до Ізраїлю. Через мене (бо мене в тих документах не було) не виїхала. Вона не могла мені цього пробачити. Я любила її й панічно боялася. Саля мене лупила. Я мала такі синці на руках, що влітку носила блузки з довгим рукавом. Мене постійно сковував страх. Я зі шкіри вилазила, щоб вона мене полюбила. Пам’ятаю: Саля при надії, навколо темно, вона бере мене за руку, бо ми кудись поспішали, а я мрію, щоб це тривало якомога довше, щоб вона тримала мене за руку. Вона ніколи мене не обіймала. Не можна сказати, що Саля мене ненавиділа, але вона вважала, що я — джерело всіх її проблем. Одного разу я запитала її, чи можу називати її мамою. Вона відповіла, що мати тільки одна і якщо вона померла, то її діти теж не повинні жити. Якщо сьогодні я через щось плачу, то не через втрату батьків, а через час, проведений із Салею, між восьмим і чотирнадцятим роком життя. Найгірший період у моєму житті. Я хотіла повернутися до Коса. Одного разу — мені тоді було років дев’ять — я втекла. Дійшла до залізничної станції. На перонах багато потягів. Питаю людей: «Який їде до Боґорії?». Ніхто не знав, тож я підійшла до міліціонера. Він запитав: «Ти отак їдеш сама? Де твій квиток?». Я сказала, що я полька, що мене викрали євреї, тримають мене силою і я хочу повернутися до своїх справжніх батьків. Міліціонер відвів мене до будинку станції, був вечір, він сказав, щоб я почекала на лавці, поки він купить мені квиток. Через якийсь час з’явився дядько, чоловік Салі. Міліціонер мене здав. Дядько був до мене добрим, але він боявся дружини. Коли Саля запитала його: «Чи ти її покарав?», а він відповів: «Ні», вона звеліла йому взяти пасок і мене відшмагати. І він це зробив. Мені було його шкода.

— Ви хотіли втекти до Коса, тобто не повірили, що це він убив ваших батьків?

— Повірила. Але разом з тим я пам’ятала, що жила в них щасливо. Батьки мали гроші, мали золото. Після війни Кос купив коней. Я ніколи не питала, кому належав дім, де ми жили. Я не хотіла погано про них думати, вони мене врятували, вони мене любили. Може, вони і не вбивали самі, тільки донесли німцям? Одного разу я була в Польщі з сином, 2001 року. Я відвідала літню жінку, яка мене пам’ятала, запитала її про Коса. Та відповіла: «Дикі тварини вбивають». Дитиною я не ставила собі питань. Не пам’ятаю, щоб бодай раз задумувалася над тим, чому інші мають батьків, а я не маю. Де були тоді мої питання? Я жила тут і зараз. Вперше я побачила фотографію мами, коли мені було 23 роки. Поки я не побачила на світлині, як сильно вона схожа на мене в її віці, я не зовсім знала, хто я.

1956 року разом із Салею та її родиною — Саля тоді мала вже двох дітей — Ілан виїхала до Ізраїлю.

— Я була для Салі пилинкою, ніким. Вона перевезла мене й віддала.

Віддала тітці Малі — тій, яка писала з табору для переміщених осіб, що Алінка — її єдина надія в житті й що вона хоче виховувати як рідну доньку. Тепер Мала жила в Тель-Авіві й Алінка більше не була її єдиною надією.

— Маля вдруге вийшла заміж, народила дитину, на чотири роки молодшу від мене, — я терпіти її не могла. У Малі був релігійний кузен у Хайфі, звався Хіль Ґольдман. Він приїхав до Ізраїлю в 30-х роках, забув польську мову, івриту не вивчив, говорив тільки на їдиш. Вона віддала мене йому. Він записав мене до релігійної школи. Я була сильна в математиці. Часом хотіла щось сказати, але не знала івриту. Вчителька говорила, що я не можу називатися Алінкою й дала мені на вибір три імені: Лея, Яель, Ілан. Я сказала «Яель», а вона назвала мене Ілан. Вчителька знала польську мову й була єдиною людиною, яка багато зі мною розмовляла. Вона радила мені кібуц. Дядько був готовий лише на релігійний кібуц, але я вперлася й врешті-решт він дозволив інший. Кефар Масарик, недалеко від Акки, де жила Саля. Тож 1957 року я поселилася в кібуці. Якогось через три роки, в день народження молодшої доньки Салі, я купила подарунок і поїхала їх провідати. Мені відкрила двері чужа жінка, сказала: «Ти помилилася адресою». За три місяці до того вони емігрували в Канаду, не дали мені навіть знати, не залишили адреси. Я закінчила медсестринську школу. Мріяла про медицину, але медичний факультет був лише в Єрусалимі, а там я не мала де жити. Працювала старшою медсестрою й вивчала соціологію, потім закінчила післядипломний курс із соціології медицини. Познайомилася з чоловіком. Він був капітаном на кораблі, якийсь час ми жили в Штатах. У нас народилося двоє дітей. Я не була створена для сімейного життя, він також. Я залишила чоловіка, коли доньці було п’ять років, а сину дев’ять. Не можу нарікати, фінансове становище в мене непогане. Я досі працюю, займаюся аналізом проблем соціального страхування літніх і неповносправних. Двічі на тиждень граю в бридж. Що ще можу про себе сказати? Я не дотримуюся кошерности, але не поєдную молока з м’ясом і не їм свинини. Їжджу машиною в суботу, але почала запалювати свічки в шабат. Закінчила курс психотерапії. Може, забагато цих курсів? Я також ходила на майстер-класи творчої майстерності й пишу оповідання. Але не про себе.

Їду до Сташова, хоча знаю, що Косів напевно вже немає серед живих. Майзельс писав, що у них не було дітей, але, може, в пам’яті далеких родичів зберігся спогад про єврейську дівчинку.

Мені порекомендували зв’язатися з Катажиною Цєпєлею, молодою директоркою тутешнього будинку культури. Катажина все знає і щиро ділиться інформацією. Каже, на лавці на площі Ринок постійно сидить чоловік, який живе в Боґорії, а дівоче прізвище його дружини — Кос. Якщо я займаюся врятованими дітьми, додає, неодмінно повинна відвідати по дорозі Анну Ґарчинську, медсестру, мати якої була Праведницею. Почесне звання «Праведник народів світу» присвоює інститут Яд Вашем неєвреям, які рятували євреїв у роки нацистської окупації Європи.

На ринку на вказаній лавці бачу двох чоловіків, які, попри нетверезий стан, здатні повідомити, що саме сьогодні їхній кумпан сидить на лавці навпроти. Від нього я дізнаюся, за якою адресою треба поїхати, щоб поговорити з його дружиною.

По дорозі до Боґорії заходжу до Анни Ґарчинської. Її мати Лєокадія Кавалєц переховувала вісьмох євреїв, зокрема чотирьох дітей.

— Їм уже обіцяли прихисток, я знаю де, але там у них усе відібрали й вигнали, тоді вони потрапили до нас.

У червні 1999 року моя співрозмовниця поїхала в до Сандомира вітати Івана Павла ІІ, а коли повернулася, застала матір у сльозах.

— Нам підкинули перед хатою мацеву Єврейський надгробний камінь. на знак того, що ми не повинні йти з поляками вітати папу, а маємо їздити з євреями на єврейський цвинтар.

Іншого разу на крамниці, яку тримає Анна, спреєм написали Raus. «Геть» (нім.).

Їду далі, до Боґорії. Дружина чоловіка з лавки на сташівській площі Ринок — не з тих Косів. Але, може, щось знатиме муляр, у нього теж дружина в дівоцтві Кос, але вона не родичка моєї співрозмовниці. А раптом це вони. Муляр живе відразу за містком, треба там розпитати. Сам він нічого не знає, але ще жива теща, 92 роки, мешкає в селищі неподалік, мені потрібно поїхати до неї. Цією дорогою кілька кілометрів під гору, потім повернути ліворуч біля фігури Божої Матері, потім знову вліво біля переліску, вгору, праворуч біля хреста і потім уже весь час триматися правого боку. Я довго блукаю, аж наприкінці вибоїстої, майже гірської дороги потрапляю до літньої жінки в хатинці на курячих ніжках.

— У сім’ї чоловіка ніхто так не називався. Я взагалі жила в іншому місці. І в нас там теж були жиди й малі жиденята, але прийшла війна, ну і так сталося: були жиди й не стало жидів.

Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик