Жіноча долоня, заклеєна пластирем із сердечками, міцно стискає руків’я дитячого візка. А-а-а-а, — кричить що є сили Макс. Його голова опущена, але руки весь час самовільно простягаються до перехожих. Ніби щось дають. Або хочуть взяти. А-а-а-а. Олена не зважає на здивовані погляди. Штовхає візок вперед. Людними Єрусалимськими алеями. Попри банк, пекарню. Ломбард із кантором. Відбивається з Максом у вітрині магазину брендового одягу. Минає літню терасу кав’ярні, повну людей. Минає тайське спа, швидкоїжу. Лаваші. Кебаби. Хот-доги. Олена їде по хліб.
Вдома чекає 73-літня мама і 8-літня донька Оля. В мами цукровий діабет і гіпертонія. У Олі — важка форма аутизму. Але не така важка, як у Макса. Максу 6. Він майже не тримає зорового контакту. Не ходить самостійно. Не говорить. Не завжди реагує на голос. Не терпить шуму. Не терпить різкого світла. Не сприймає лактозу. Таких не, не і не ще дуже багато.
Крім того, Максу шкодить глютен. Хліб у столиці дорогий. Безглютеновий і поготів. А на Єрусалимських алеях українці можуть отримати випічку безкоштовно. Зрештою, не тільки випічку і не тільки українці.
Тому Олені, одинокій мамі, доводиться двічі на тиждень їхати з підваршавського Сулєювка півтори години на Єрусалимські, у фонд UNITERS. І так із березня 2022 року, коли вона втекла від війни до Варшави.
*
Тінь 6-поверхової кам’яниці накриває дворик і десятки людей, які тут чекають. Літні, мами з візочками, діти. Дехто спертий на одну, а то й дві милиці.
Порожні пакети в руках — майже у кожного. У багатьох — теж наплічники. І сумки на коліщатках.
Черга просувається поволі, люди не поспішають. Перемовляються. То звідси, то звідти долунюють уривки розмов.
«Я нині вопше не спала. Встала серед ночі, поміряла, а то такий тиск, такий тиск. Думала, дєвочькі, до рана не доживу… Кстаті, а шо там видають сьогодні, крім хліба?»
«Єсть такий індус чи пакистанець, який у цифрах всьо вищітує. Ото він говорив: буде затішьє — потім с новой сілою ще війна. І к 28-му году лише, коли уже всі переб’ють друг друга, тогда буде мир — будуть винуждені принять, потому шо воевать буде нєкому і нєчєм. І вопше всі всєх поубівают».
«Добрий день, а хто крайній за хлібом? Оцей дєдушка? Оцей у чорнім светері? Дєдушка, я буду за вами. Але поки отойду на 15 мінут. Піду подивлюся, що є з одягу. Ви знаєте, що там можна одежу взяти безплатно? Тільки з того іншого входу треба зайти».
«Павловна, так вам треба сік алое змішать з медом. І три рази вдень приймать. Перед їдой. Я так внучку від кашлю вилікувала. Я вам принесу алое. Ви коли слєдующій раз будете?»
Черга по хліб до пункту UNITERS. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща*
У дверному проході в заставленій випічкою кімнатці волонтерки видають хліб. Віктор бере дві білі хлібини і кілька булочок. Дбайливо ховає в білу рекламну торбинку. Відтак кладе на саме дно цупкого поліетиленового пакету. Каже: «Хліб тут хороший. І люді хороші. Хліба нам стане всій родині на тиждень».
Чорна шкіряна куртка. Чорна кепка. Посмішка. Золотий зуб. Сірі великі добрі очі. Невдовзі Віктору 70. Доведеться стрічати ювілей за 1 300 кілометрів від рідного Запоріжжя. «Ми з дружиною, донькою і внуком приїхали 3 березня 2022 року. Перед тим Запоріжжя вже почали бомбити, — ми жили біля самого аеропорта, — розповідає чоловік. — То син нас усіх посадив на потяг і відправив. А сам лишився. Він — офіцер. Зараз на нашому, запорізькому напрямку. Зять теж воєнний. Лежить з пораненням…»
Віктор міцно стискає ручку пакета з хлібом. Очі відводить в сторону: «Допомога потрібна. Сильно не розженусь по грошах. Наші пенсії не відповідають польським цінам. Доводиться сюди приходити».
А-а-а-а. Віктор різко оглядається на дитячий крик — то Макс із Оленою стоять неподалік.
«Я в ноябрі поїхав додому, подивиться, — продовжує Віктор. — Бо мені ліки там дають безплатно — я ж після інфаркту. В Польщі ці ліки тоже є, але нема таких дозіровок. Приїхав. Відкрив двері — вдихнув на повну грудь — я вдома. Пахне своїм. В мене присадибна ділянка, дивлюся — все заросло. Мене ж не було майже три роки. Я тоді що — вспів лише виноград обрізать і зимовий часник посадить. І назад — у Польщу. А хто копати буде — вже не знаю…» — зітхає.
*
Олені й Максу хліб і булочки відкладають з самого ранку — щоб вони не мусили стояти в черзі. Волонтерка виносить усе на вулицю, дає Максу в руку безглютенову булочку, всипану маком. Хлопчик спершу тримає булку притисненою до губ. Ніби довго цілує. Потім нюхає її, глибоко вдихає і лиш тоді починає наминати. Крихти сипляться на джинси, чорні кросівки, асфальт.
«Син у мене майже нічого не їсть — тільки оці булки безглютенові. У нього сильна вибірковість», — каже Олена.
Олена приходить сюди по хліб із березня 2022. Виїжджали з Одеси поспіхом, після перших бомбардувань: діти дуже важко реагували на прильоти.
Олені 40. Сірі красиві очі. Туго зв’язане в хвіст волосся. Усмішка не сходить з обличчя. Але відчувається внутрішня напруженість.
В Олени під пахвою пачка памперсів. В руці — пачка документів і пакет із хлібом. Іншою рукою жінка притримує візок із Максом. Волонтерка хоче щось допомогти потримати. «Ні. Я все сама. Я звикла», — відрізає Олена, так само усміхаючись.
Долоня Олени. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаМакс термосить Олену за долоню. Ту, на якій пластир із сердечками. «Я заклеїла, бо Макс сильно подряпав, — каже жінка, показуючи очима на пластир. — Зараз весна і він дуже активний. Треба весь час пантрувати. Але, знаєте, він недавно почав вимовляти перше слово — баба». Ба-а-ба-а-а — кричить Макс, зачувши мамині слова.
«Аж плакати хочеться, коли чую, — світиться Олена. — Аж отут щось щемить, — показує на горло. — У три роки, коли ми сюди дісталися, Макс взагалі не ходив. У нього дисплазія. І багато дисфункцій. Увесь той пакет синдромів, які часто супроводжують дітей із аутизмом. Макс почав ходити вже тут, після реабілітації. Але він не ходить, а відразу біжить під машини. Його треба дуже міцно тримати».
Олена — вчителька математики. Провела не один відкритий урок. Звикла до аудиторії. Але не хоче, щоб її обличчя фотографували. Каже — стидається, що опинилася в такій ситуації, що змушена брати допомогу. Зараз жінка не може працювати навіть онлайн — знімають на соцвиплати по інвалідності тісну однокімнатну квартиру. А там урок не проведеш. Та ще й з дітьми, які постійно потребують уваги. Мізерної пенсії вистачає на ліки й найнеобхідніші продукти. Зрідка — на приватні реабілітаційна заняття, яких діти потребують на постійній основі.
«Знаєте, вдома в Одесі, такий хліб, як нам потрібно, пекли на іншому кінці міста, в пекарні при садочку для дітей з особливим потребами. Я тоді їздила по хліб для своїх дітей півтори години в одну сторону. І тепер їжджу по хліб півтори години…»
Макс їсть булочку. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаМакс доїв булочку і перемикає увагу на маленького м’якого ведмедика, прив’язаного до візочка. «Цю іграшку, — каже Олена, нам теж тут дали. — Знаєте, тут люди спілкуються з нами, турбуються, граються з Максом. Буває, я приходжу, ну, ніяка — після безсонної ночі, втомлена. А вони все бачать. І піднімають настрій. Підбадьорюють. Вони особливі».
Макс починає вертітися на візку, вередувати, — дає зрозуміти, що хоче їхати. Олена поправляє йому панамку — щоб не разило сонячне світло, і з пакунками й наплічником котить візок до виїзної брами. Вдома на хліб чекають мама і донька.
*
З пункту виходить мама Галя. Визирає, чи з брами не видно машини. Поки чекає, усміхаючись, розмовляє з людьми в черзі — каже, нині машина привезе додаткову партію хлібів. Тож буде всім вдосталь. А якщо залишиться — завтра, в неділю, роздадуть парафіянам у церкві на вулиці Мьодовій.
Мама Галя в кольорі хакі. На зап’ясті тонкий плетений червоний браслет, бурштинові чотки і в’язана вервиця.
Мама Галя — так волонтери і ті, хто приходять по допомогу, називають співзасновницю UNITERS Галину Андрушков. Мама — бо кожного старається нагодувати, одягнути, не оминути увагою.
Галина Андрушков у фонді UNITERS. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаФонд Галина з донькою Вікторією Батрин заснували 2014-го, — помагали пораненим майданівцям і атовцям. Після початку повномасштабної війни всі сили спрямували на допомогу ЗСУ й загалом українцям. Передали понад 8 тисяч тонн гуманітарної допомоги. «Це зараз у черзі людей пару десятків, а на початку повномасштабної, було, і 2,5 тисячі стояло, — розповідає Галина, час від часу позираючи на в’їзну браму. — Черга тоді розтягувалася Єрусалимськими алеями».
Три роки тому волонтери домовилися з пекарнями (більшість — мережі Putka), що забиратимуть хліб, який не продався за день. Українці йому будуть раді. Відтак машини фонду звозять цю випічку на Єрусалимські алеї. Тут о 19-20 годині волонтери її готують на видачу. Видають з 12-години. З вівторка по суботу.
Біженці можуть взяти тут також продукти, памперси, засоби гігієни, які волонтери отримали від спонсорів, вживаний одяг, взуття, іграшки.
«Багато людей живуть у Польщі тільки на українську пенсію. І все. Роботи вони не зайдуть, бо це старші люди. Часто — з інвалідністю. Після важких операцій, — зітхає Галина. — Вони чекають на закінчення війни. Хочуть повернутися додому. Якщо дім ще є... Ми взагалі дуже мало афішуємо те, що робимо — може, тому що не маємо часу й ресурсів». Галинину розповідь перебиває рев двигуна — машина привезла додаткову партію хліба. Мама Галя йде розвантажувати з іншими волонтерами.
*
Хліб тут дають усім. Незалежно від національності, віку чи поглядів.
«Они свою рекламу делают», — киваючи на волонтерів говорить спідлоба низькуватий чоловік, переминаючи в руках поліетиленовий пакет. На вигляд йому за 60. Каже, прийшов сюди втретє. По хліб. Говорить тихо, ніби боїться, що хтось іще почує. Маленькі очі. Бігають туди-сюди. «Люди, — показує очима на чергу, — не понимают… как говорится, не розумиют, куда их завели і что с ними делается. Меня дети посадили на поезд... Я с прифронтового города, из Днепра... Посадили — езжай, и домой не возвращайся. Я один здесь. Только недавно пересек границу. Три недели всего прошло. Пока не жалуюсь».
Чоловік пильно дивиться, як волонтери розвантажують машину, носять випічку в пункт. Потім знову заговорює — так тихо, що доводиться нашорошувати вуха. «Люди, ето, как отмороженные — не с кем ни поговорить, ни обсудить ничего. Начинают свою политику разводить. Патриоты. Приезжают озлобленные».
Підходить жінка з двома валізами — до ручок прив’язані повідки, на яких — два пікінеси. — «Мущина, ви крайні за хлібом?» — питає у чоловіка з Дніпра. — «Нет, не я», — відказує їй, уже голосніше. Жінка відходить, шукаючи кінець черги, а чоловік знову півпошепки продовжує: «А вот ети, — показує поглядом на людей у черзі, — начинают плакатся, как говорится... У меня в России есть друзья. И я с ними созваниваюсь. Вот говорят: в 22-м русские танки зашли в Украину. А почему зашли? Защищались. Украинцы же кричали, что мы москалей, ето самое, на гилляку». Раптом чоловік помічає нашого фотографа Мацєя, який робить знімки волонтерів і людей із хлібом. Мовчки різко розвертається і, поспіхом минувши чергу, валізи, пікінесів, зникає у в’їзній брамі. Не дочекавшись свого хліба.
Випічка в UNITERS. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща*
«Вам житній чи білий? А булочки? Булочки будете?», — доноситься з пункту голос волонтерки Жанни. А з ним — запах випічки. Старша жінка у яскраво-червоній куртці, спираючись на підліктьову милицю, виходить із прозорими пакетами з хлібом. «Приходжу сюди пару раз на тиждень, — каже. — Якби не вони — показує рукою на двері — не знаю, як би вижила». Чоловік із черги питає в неї: «А ви звідки, жіночко?» — «Да яка різниця звідки? З України, — і продовжує: Моя українська пенсія на польські гроші — 320 злотих. Оце все що маю. Я ж сама. Ще й суглоб треба мінять. Дякую, що тут хоч можу який продукт узяти. І одяг. Оцю-от куртку взяла тут. Дивіться, дивіться, яка красіва. І безплатно. От тільки не знаю, шо це на ній пише — не вмію читати по-польськи. Вже і не навчуся. Стара. Ви не перекладете що це на ній пише?» — заглядає у вічі і рукою, на якій навішані пакети з випічкою, відтягує зліва на грудях тканину. Біля абревіатури WWPE — логотипи з прапором ЄС і мапою Польщі, а нижче дрібний напис: Dotacje na innowacje. Inwestujemy w waszą przyszłość («Дотації на інновації. Ми інвестуємо у ваше майбутнє»).
*
Ліля повертається до своїх валіз і чотирилапих — в кожній руці по пакету з випічкою. «Ну, самі розумієте, — п’ятеро дітей… І чоловік після поранень. А ще для Лєни взяла, нашої знайомої. Вона одинока і дуже хвора», — каже, ніби виправодувючись за повні пакети.
Ліля перекладає пакети з хлібом у порожні валізи. У валізах — дитячі речі. «Діти ростуть швидко, а речі лишаються. То я подумала, що не буду віддавати в Червоний Хрест, а віддам тут нашим, українцям».
Коли почалася війна, Лілин чоловік Анатолій пішов добровольцем. Жінка тоді була в Польщі на роботі. «Діти вдома, в Радомишлі, самі лишились — дуже боялися, бо бачили зарево, бачили, як то всьо літало. Київ же близько. Наймолодшому, Владиславу, було 8. Ну і всі до мене виїхали. А чоловік воював. Його списали 24-го року, як багатодітного. Тоді він теж до нас переїхав. Бо дому вже майже нема нашого…».
Дім Лілі на Житомирщині — напівзруйнований. Одну стіну повністю знесло прильотом. Вибило вікна і двері. Пошкодило дах. «Вертатися нема до чого… — каже жінка. — Добре, що діти тоді вже виїхали».
Ліля біля пункту, де видають хліб. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаЛіля з сім’єю живе у Пултуску, за 70 кілометрів від Варшави. Але коли є нагода — приїжджає, щоб віддати речі, взяти випічку малим, поговорити зі знайомими. Але, каже, найбільше рада, що тут допомогли її чоловіку.
«Він боявся спати дуже — казав, тишина мене лякає. А коли засинав, снилися кошмари. Він усе заново переживав. То встає рано, чуть не плаче, — каже, побратими приходили. І ті, що вже загинули, і ті що воюють».
Чоловік Лілі за два роки побував у Бучі і на запорізькому напрямі. Мав контузію. І не одну. А потім отримав осколкове — при самому серці. «Хірург сказав: з таким не живуть, видно, за тебе добре помолилился», — гірко усміхається Ліля.
Пікінеси метушаться, принюхуються до запаху хліба, що долітає з пункту, підбігають до людей, які доходять до черги. Даються гладити дітям. «Я дуже дякую цьому закладу, — раптом каже Ліля. — Не кожен може адаптуватися. Молодь ще так-сяк, якийсь підробіток та й знайде. Як я — я працюю на фабриці. Чоловік — ще ні. Лікується. Але пенсіонерам дуже важко. От недалеко від нас тьотя Лєна живе, з Києва. 62 роки. Больна дуже. Плаче весь час. Важко їй, бо їжу, все — треба за свій рахунок. А що тої пенсії української? Одну грудь їй удалили — в Україні виявили онко, а прооперували вже тут. Все безплатно. Один син на фронті, другий — в Києві. А вона тут сама. Встидається у дітей просить. То оце я, коли беру своїм малим хліб тут, то і їй привожу».
Ліля прощається зі знайомим в черзі і туркотить валізами, в яких хліб, до в’їзної брами. За нею підтюпцем — пікінеси.
*
Поки мама Галя з волонтерами розвантажує машину, в хлібному пункті кипить робота. У кімнатці, заставленій контейнерами з випічкою, Ганнуся з Жанною приймають людей. Вони в чорних футболках з написом Uniters. І в одноразових рукавичках.
Жанна нахиляється і подає дволітній Оксанці в ручку булочку з варенням. Її мамі — плетенку і житню хлібину. «За три роки в нас тут багато дітей народилося, — каже, переставляючи житні хлібини з одна спорожнілого контейнера на у другий, повний наполовину. — Приходять вагітні, потім вони приїжджають до нас уже з колясками, а потім приводять тих діток уже за руку — все на наших очах», — усміхається Жанна.
Жанна і Ганнуся видають хліб. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща У Жанни волосся житнього кольору — як хліб у її руках. Жінці 59. Вони з чоловіком-пенсіонером приїхали з Києва восени 2022 року і відтоді у вільний час волонтерять тут. Жанна — роздає хліб, допомагає із фінансовою звітністю. Чоловік возить хліб.
«Я сама обожнюю пекти хліб, — каже Жанна. — Для мене хліб — то святе. Це те, що пов’язує з Україною, з домом. А тут нашим домом уже став UNITERS. Нашу родину війна не оминула... Тому й не можемо вернутися, — Жанна відвертається, ховаючи сльози. — Кожен із нас тут поранений війною. Кожен зі своїми психологічними травмами. А ця спільнота допомагає вижити. Люди, які до нас приходять — теж потребують спілкування, психологічної допомоги. І от коли ми видаємо хліб, стараємося з ними познайомитися. Багатьох знаємо по іменах, знаємо хто в них вдома чекає — діти чи старі. І це дуже допомагає — і їм, і нам. Допомагає жити».
Жанна робила майстер-класи з випікання хліба — для волонтерів і біженок із дітьми. «Хліб — то дуже тонка річ, — каже. – Він зв’язує, можна казати, серця людей. У людини з поганим серцем, з поганим настроєм ніколи не вийде доброго хліба».
*
У пункт заходить високий чоловік в окулярах. Усміхається. Пан Микола. Його тут усі знають. Бере в Жанни з рук формовий сірий буханець – квадратний. Буханець нагадує макет дому.
«В мене діабет, того я переважно беру сірий хлібчик. І батон, булочки своїм. Все свіженьке. Все смачне. Я сюди приходжу, бо думаєте, не стає хліба? Ні, — не стає спілкування», — каже Микола, вийшовши з пункту і ховаючи документ у нагрудну кишеню.
Миколі 67. Вдягнений дуже охайно. Темно-синя сорочка. Напуцовані шкіряні черевики. Крізь масивні лінзи окулярів видно сині як море очі. «Найбільше тужу за морем. Додому, в Одесу дуже хочеться вернутись. Але от сьогодні вночі там сильно бомбили. І завтра напевно будуть», — зітхає.
Микола із хлібом. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща Усе життя Микола пропрацював невропатологом у військовому госпіталі. Знає, як опанувати емоції, але при згадці про дім не дуже виходить: «Читаю постійно новини... Це три роки суцільного болю. Я в серпні торік поїхав додому на пару днів — подивитися, що з квартирою. І оце їду і бачу з маршрутки — пляж на Лузанівці перегороджений колючою проволокою. І напис: “Море заміноване”... Ви розумієте, що таке — море заміноване? Для мене?», — вигукує Микола і трясе рукою в запитальному жесті.
За мить опановує себе і вже спокійніше продовжує: «23-го року в наш будинок попав фугас. У квартирі вікна вибило, двері. Якби я там був — то, певно, зійшов би з ума. Я живу на другому поверсі, а піді мною сусідка. Ото її хлопчик пішов на балкон подивитися, що там летить. — Лопнуло стікло і йому відрізало голову. Понімаєте?».
Микола від Одеси далеко, але Одеса завжди з Миколою. Чоловік за три роки в Польщі не купив нічого із одягу — охайно носить тільки те, що колись придбав удома.
Виїжджав Микола з дружиною і донькою, коли місто почали бомбити в перші дні повномасштабної. Зять працював за кордоном. Зараз живуть в однокімнатній квартирі. Донедавна їх жило четверо, а ось уже тиждень як їх п’ятеро: донька народила першого онука. Давид. «Мої кажуть: буде айтішником. А я кажу: о нє, буде капітан дального плавання. Буде на білому кораблі ходити в море. Аби лиш те море було незаміноване…» Нині Микола на довго не затримується, як зазвичай. Вибачається. Поспішає додому. Несе Давиду і домашнім білу випічку і сірий хліб, схожий на макет дому.
*
Черга не маліє — постійно доходять нові люди по хліб. І завтра будуть підходити. І післязавтра. Допоки не закінчиться війна і більшість з них не повернеться дому.
«Вони дуже хочуть додому, — каже мама Галя, дивлячись на кілька останніх жінок у черзі. Вона добре знає непрості історії багатьох людей, які приходять по допомогу, і видно, як по-материнськи переймається їхньою долею. — Вони хочуть повернутися, але повернутися в безпечну країну. Вони втікали з-під бомб, з-під окупації. А тут вони постійно в непевності».
Надворі темніє. Жанна з Ганнусею складають порожні контейнери з-під випічки. Дбайливо підмітають кімнату. За кілька годин звезуть нову партію хліба — на завтра. Бо прийдуть люди, яким потрібен хліб. І надія.
*
Галина Андрушков із хлібиною. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща Часто люди спершу приходять на Єрусалимські алеї по допомогу, а потім лишаються тут волонтерити. Деякі своїми історіями ділитися не хочуть. Одні — щоб заново не переживати біль і жахіття, яке пройшли. Інші — бо вдома рідні в окупації. У кожного своя замовчувана трагедія.
У мами Галі торік під Запоріжжям загинув зведений брат. Після цього і на тлі щоденних новин часто опускаються руки. «11 років праці і кінця-краю не видно, — каже жінка. — Люди до нас приходять такі вже розчаровані, спустошені. Знаєте, вони чорніші чорної землі, без надії в очах. Хочеться їм ту надію дати… То ми даємо, що можемо. Ділимося надією. Ділимося хлібом».
*
Березень 2022-го. З російського «Граду» обстріляли чергу за хлібом в центрі Чернігова. Загинуло 18 людей, поранено 26.
Червень 2022-го. Окупанти обстріляли в Лисичанську пекарню, що пекла хліб для мешканців, які залишилися.
Червень 2023-го. Росіяни обстріляли волонтерську пекарню у Херсоні.
Вересень 2023-го. Понад 300 тисяч тонн українського зерна в портах росіяни знищили від початку повномасштабної війни.
Грудень 2023-го. Російський дрон атакував цивільних одного з прикордонних сіл Новгород-Сіверського району на Чернігівщині, коли їм роздавали хліб. Осколки пошкодили автівку і хліби.
Березень 2024-го. Російські дрони пошкодили хлібобулочні підприємства «Київхліб» і «Столичний млин».
Вересень 2024-го. Росіяни атакували дроном машину, що розвозила хліб жителям Миропільської громади на Сумщині. Водія поранено. Хліб понівечено.
Липень 2024-го. У Запорізькій області через ворожі обстріли згоріло майже чотири гектари хліба на полях.
Вересень 2024-го. Росіяни скинули авіабомбу ФАБ-500 на цивільну пекарню в Харкові. Одна людина загинула, ще вісім — поранені.
Квітень 2025-го. Російські дрони знищили автомобіль з гуманітарним хлібом у прифронтовому селі Дудчани на Херсонщині. Квітень 2025-го. У Страсну п’ятницю три російські шахеди вдарили по хлібозаводу в Сумах, де пеклися паски. Загинув працівник. Партія пасок згоріла вщент.
*
Поки Росія нищить українських хліб і життя українців — маленький пункт на Єрусалимський алеях у самому серці Варшави ділиться хлібом насущним і надією з кожним, хто сюди приходить.
Редактор Євген Клімакін
