Юнак вдивляється в блимотіння комп’ютерного екрана. З колонок звучить український попсовий хіп-хоп. У кліпі артист Арцах ніжно обіймає дівчину, співаючи — авжеж — про нещасливе кохання.
«Наш старший син лишився в Києві. Музикант. Має роботу, друзів. Почав влаштовувати собі життя. Він не хотів їхати з нами», —каже Ашот Гайріян. Його дружина Нуне сумно похитує головою. Ставить на стіл перекуски й карафку самогону. Потрібно розігрітися, саме випав перший сніг, а в печі ще не напалено. Раптом музика стихає, кімнату поглинає пітьма. Господиня навпомацки запалює гасову лампу.
«Все нормально. В нас кожен день перебої з електрикою», — пояснює Ашот. За вікнами здіймається хуртовина. Вітер протяжно завиває, сходячи з довколишніх вершин на село Матагіс, що за кільканадцять кілометрів від Таліша. Місцевість на крайньому північному сході терену, контрольованого Нагірно-Карабаською Республікою, з трьох сторін оточена територією, контрольованою Азербайджаном. «Сподіваюся, син навідається на Різдвяні свята. Це ж його батьківщина», —з надією в голосі каже Нуне. Повітря наповнюється запахом паленої нафти.
«Арцах — сценічне ім’я, насправді він —Олексій. Але мій син пам’ятає, звідки його коріння», — усміхається Ашот.
Прифронтове містечко Матагіс, в якому жили Ашот, Нуне і Олексій «Арцах» Гайріяни, 2017. Фото: Томаш ҐживачевськийАшот народився в Карабаху, в селі, в якому живе досі. Коли він розповідає про тісні зв’язки свого первістка з рідною землею, в його голосі звучить гордість. Нуне — вірменка, вона росла в азербайджанському місті Мінґечаур. Одружившись, молода пара оселилася в рідних горах Ашота. Та ідилія тривала недовго. У 80-х у Сумгаїті почалися антивірменські погроми. Чоловіків убивали, жінок ґвалтували. Загинуло понад тридцятеро людей, ще сотні було поранено. Хвиля етнічної ненависті прокотилася всім совєтським Азербайджаном. СРСР тріщав по швах. На руїнах комунізму розправляли крила національно-визвольні рухи, які виборювали визнання незалежності своїх батьківщин. Також цього прагнули вірмени й азербайджанці.
«Ми гадали, що тут, у Карабаху, серед наших, будемо в безпеці», — зітхає господар, наливаючи склянки по вінця.
Ашот помилився. Незабаром почалася вірменсько-азербайджанська війна.
«Не минуло й року, як наша земля горіла у вогні. Ми наважилися на чергову втечу», — розповідає Нуне.
«Так, ми втекли. Я мав захистити свою сім’ю», — крізь зуби цідить чоловік. На відміну від багатьох інших біженців, вони обрали не Єреван, а Україну, яка тоді виборювала свою незалежність. Подружжя там прихистили родичі.
«Певно, над нами якесь прокляття. Бо як інакше поясниш, що зі всіх місць колишнього Союзу ми вибрали Донецьк! — розповідає Нуне. — Ми прожили там понад двадцять років, у нас там народився молодший син. Ми мали гарну квартиру, роботу. 2012-й, Європа на всю губу. Хто міг подумати, що буде якась війна? І неждано-негадано — ми знову все втратили… Коли місто почало накривати вогнем, ми зібралися, зачинили будинок на всі замки i вкотре тікали. Може, не стільки втікали, скільки поверталися в Матагіс, звідки виїхали понад двадцять років тому».
Внаслідок обстрілу половину їхньої багатоповерхівки, що стояла неподалік донецького аеропорту, змело, a від квартири, напевно, навіть стін не лишилося. Зі своїми українськими сусідами й друзями вони давно втратили зв’язок.
«Я пережив дві війни, ми з сім’єю вже двічі біженці. Непоганий результат як на мої п’ятдесят. Декому в його вісімдесят таке і не снилося», — Ашота не полишає понуре почуття гумору.
Надворі листопад 2015 року.
* * *
«Єдину свою пісню про війну я написав у 14 років. Коли в Донецьк почало прилітати, братани казали, шо то я накаркав. Шо всьо, про шо я співав, — тепер вони бачать на свої очі. Розбиті будинки, розірвані солдати, діти в крові. Весь цей воєнний роз’їбош».
Арцах простує київськими вулицями й повсюдно вітається з типами в лискучих помаранчевих жилетках. Він — контролер паркувальників. Їздить столицею й перевіряє, чи ті правильно оформлюють оплату. З чогось треба жити: музику ж на хліб не намажеш.
«Мама мене родила на столі в якомусь підвалі. Кругом падали бомби. Війна за Нагірний Карабах», — зітхає Арцах і при цьому роздратовано шкрябає передпліччя. На передпліччі — татуювання хачкар. Символ вірменів і Вірменії. А після того було добрих двадцять років спокою. Він жив у Донецьку, потім — в Одесі. Отримав український паспорт. Арцах ходив до школи з донецькими хлопцями, на районі вони разом сиділи на лавочках, покурювали. Він добре співав, то й став репером. Реп непогано лягав на важку, промислово-спальну атмосферу Донбасу. Життя йшло вперед. Арцах закінчив університет — щоб у майже безперспективній країні все ж та й мати якісь перспективи. Але диплом Луганського університету він так і не встиг отримати. Почалися бої. Арцах з братом і батьками виїхав у Карабах. Він хотів там жити і водночас хотів повернутися в Україну. Розривався.
Репер Олексій «Арцах» Гайріян грає зі своєю бабусею в триктрак, 2017. Фото: Томаш Ґживачевський«У мене в Донецьку кохана», — притишено зізнається.
Дівчина спершу виїхала в Полтаву, писала Арцаху есемески: щоб він приїхав, що вона його кохає, що сумує, що хоче, аби вони були разом. Арцах не витримав, зібрав манатки й полетів у Київ. Вони намагалися збудувати стосунки, налагодити спільне життя. Не склалося. За якийсь час розбіглися.
«Вона вернулася в Донецьк. В неї мама росіянка. Коли трохи заспокоїлося, вона подумала, що їй там буде краще, ніж тут серед бандерівців, — підморгує. — Я лишився сам».
Інколи Арцах розмовляє телефоном зі своїми друзями дитинства, які зараз живуть у так званих деенерах і еленерах. Схоже, там не солодко. Бандюганство, розгул, повна лажа.
На майдані Незалежності тягнуться ряди фотографій, лампадки, квіти на пошану протестувальників, убитих опричниками Януковича. Щодня сюди приходять люди. Моляться, запалюють свічки, розглядають портрети. А поруч затискаються парочки, хтось свариться, хтось наминає гамбургер.
«Два братани, мої однокласники, загинули на Донбасі. Воювали за сєпарів», — Арцах злегка затинається. Може, не личить так говорити в цьому місці. На Новий рік 2016-го він поїхав у Карабах до батьків. Їхав на кільканадцять днів, а лишився на пару місяців. Ходив по горах, полював, ловив рибу. Смажив шашлики, попивав самогонку й роздумував, що робити зі своїм майбутнім. Аж раптом у ніч на 2 квітня о четвертій ночі його рідне село Матагіс здригнулося від вибухів. Над пагорбами з’явилася заграва. Саме там, де був Таліш, останній населений пункт перед лінією фронту з Азербайджаном. Люди спочатку думали, що то бойові навчання. Але зі сходом сонця снаряди полетіли й на Матагіс.
«Один розірвався у сусідів у саду. У нас повилітали шиби. Ми тікали в одних шкарпетках. Аби лиш до машини i якнайдалі від вибухів...»
Інколи Арцах гастролює. Зі сцени читає реп про те саме, що й репери по всьому світу. Скрута, травка, мєнти, держава, яка мало того, що нічого не дала, а ще й гноїть тебе. Тільки про війну Арцах не співає.
«Досить, я не можу. Хватить з мене воєн. Хочу, щоб хоть у моїй музиці їх не було. Я відчуваю зв’язок з Україною, це моя країна. Тут пройшла моя юність. Але все одно це не моя батьківщина. Не знаю, чи зміг би віддати за неї життя. Я не хочу жити в Донецьку, але й не хочу гинути за все це лайно», — каже Арцах.
Він знервований. На його обличчі постійно зринає усмішка, але якась вона надміру широка і занадто часта.
«Я би хотів на фронт, але батько заборонив. З мене більше користі тут, — коли я працюю і заробляю. Його слово — закон. Але не все так просто. Якщо в Карабаху знову буде війна — я не вагатимусь».
Прифронтове село Таліш, знищене внаслідок боїв із Азербайджаном, 2017. Фото: Томаш Ґживачевський* * *
Сонце немилосердно палить ялові вершини довкола Матагіса. Віє гарячий вітер. Пилюка забивається у волосся й зуби. Вулиці безлюдні. На деяких будинках — діри від осколків i зрешечені супутникові антени. Усе коричнево-брунатне. Сепія. Як у вестернах 60-х. Триклятий Дикий Захід. Замість ковбоїв — воїни. Тільки замість кольтів у них — автомати.
Але наразі солдати їх відставили, бо зосереджено трудяться лопатами — над меліораційним ровом. Із кінця квітня на кордоні майже не стріляють. У Матагіс поволі повертаються мешканці.
* * *
Внаслідок квітневого азербайджанського наступу, який тут називають другою війною з Азербайджаном, Таліш був зруйнований і став непридатний до проживання. У будинку сільради, де ще пів року тому голова скаржився на проблеми з питною водою i плекав амбітні плани відбудови села, великокаліберний снаряд пробив бетонне перекриття, засипавши верхній поверх товстим шаром грузу. У кабінетах на першому поверсі — незастелені ліжка військових. Залишки м’ясної консерви гниють на столі. На землі — ампулки з-під ліків, бинти, пластиково-паперові упаковки від шприців. Зал реєстрації шлюбів змело повністю. Потужним вибухом зірвало дах, підлогу засипало дошками й колючим клоччям скловати. Повсюди порозкидувані поламані крісла.
Воєнні дії офіційно закінчилися перемир’ям: 1994 року його в Бішкеку підписали Вірменія, Азербайджан i Нагірно-Карабаська республіка. На міжнародній арені з’явилася нова держава — ніким не визнана, навіть самою Вірменією, — Нагірний Карабах, який де-факто входить до Вірменії, а де-юре — до Азербайджану. Не встигло на мирному договорі висохнути чорнило, як виявилося, що бішкекський згорток паперу взагалі відірваний від реальності. На карабасько-азербайджанському кордоні впродовж майже чверті століття спалахували сутички. Проте ніхто не міг передбачити того, що станеться в ніч на 2 квітня 2016 року.
* * *
У Таліші з-за нерухомих клаптів фіранок у незасклених вікнах виглядають Артак, Вахан i Зарех. Дев’ятнадцятилітні вірменські призовники. Під галуззям, яке вгинається від солодких плодів шовковиці, — накритий серветкою столик, на ньому — ваза зі штучними квітами. Сурогат домашнього затишку. Ідилію краєвиду доповнює пташиний спів. Ніщо не нагадує про війну. Ніщо, крім трьох юнаків із автоматами, вибитих шиб, обсипаної штукатурки i смердючого сирою, зогнилою землею окопу біля дому.
«Це було як грім серед ясного неба. Правда, велися посилені дії на азербайджанській стороні, але ми думали, то навчання. Ми не чекали наступу. А вони появилися он звідти», — Артак вказує на порослий пожухлою травою пагорб.
«Це був спецназ. Перший удар ми відбили самі. Підмога надійшла пізніше… — розповідає Вахан, глибоко затягуючись цигаркою. — А страх? Та ясно. Було страшно. Навіть дуже».
«Є лише дві людини на світі, які збили гелікоптер з ручного гранатомета. Знаєш хто?» — питає Артак.
«Не маю зеленого поняття», — заперечно хитаю головою.
«Сільвестр Сталлоне в ролі Рембо i наш вірменський пацан, дев’ятнадцять років, Нарек Малхасьян. Він узяв калаш, шмальнув гранату й відправив азербайджанський вертоліт прямо в пекло, чорту в зуби», — всі троє регочуть.
Карабаські воїни, 2015. Фото: Томаш Ґживачевський«А другий, Марат Петросян, сам розбив п’ять танків i бронетранспортер», — додає Зарех.
«В азербайджанців є вся та сучасна техніка, і що? І фіг. Один пастух, коли побачив, що над його хатою щось літає, збив то звичайною гвинтівкою. А то був їхній найкрутіший безпілотник», — заходиться сміхом Вахан.
«Роберт Абаджян не хотів лишати в окопі важкопораненого комбата. У нього скінчилися боєприпаси, і коли ворог підступив ближче, він підірвав себе гранатою», — каже Валха, а в його товаришів на обличчях згасають усмішки.
Хлопці відраховують дні. Розповіді про героїчні вчинки друзів для них розрада. І не має значення, скільки в них вимислу, а скільки правди. Головне, що ці історії вселяють надію: можна вижити. До закінчення служби всього кілька місяців.
«Карабаська влада за будь-яку ціну хоче показати, що контролює ситуацію. Вони нам обіцяють золоті гори, аби лиш ми повернулися. Я взяла відпустку, але не знаю, що далі. На роботі нам погорожують звільненням. Я боюся туди вертатися, найбільше мені лячно за дітей. Бо в кожну секунду все може початися знову…» — розповідає Анна, двадцятисемилітня вчителька гри в шахи з Матагіса. Її синочок грається на ліжку, чоловік пішов у справах.
Сім’я живе в одному зі степанакертських готелів, виділених біженцям із Таліша й Матагіса.
«Ми вже звикли, що кожен божий день стріляють. Бувало, що ранили або вбили когось із наших в окопах, але в селі було спокійно. Ніхто не сподівався війни. Нас застали зненацька, о четвертій рано. Всі спали. Наш будинок був унизу, якраз навпроти дитсадка. Здавалося б, це одне з найбезпечніших місць у селі. А ні. На наш дім впали два артснаряди. На щастя, ніхто не загинув, хоча перший удар влучив у спальню сина й невістки», — розповідає мешканка Таліша, яка живе по другій стороні коридору.
Поверхом вище молода дівчина на дивані безперестанно плаче. Сльози самі накочуються їй на очі. Троє дітей мовчки поприсідали біля мами. Нічого не говорять, не схлипують. Вони отупіло принишкли в мовчанні, упершись наляканими поглядами у жовто-білу стіну. Найменший, кількарічний хлопчик, забрався мамі на коліна. В кімнаті стоїть вівтарик —колись язичники ставили такі духам покійних предків, що опікуються домашнім вогнищем. На чільному місці — оправлений у позолочену рамку портрет у анфас молодого чоловіка з коротко підстриженим волоссям. За фото встромлено дві штучні червоні гвоздики. Під портретом — ордени, медалі й дипломи. Полковнику Миколі Арану Айшаньяну за зразкове виконання військового обов’язку. Востаннє він прислужився вітчизні наприкінці квітня 2016 року.
«Регулярна війна закінчилася три місяці тому. Тоді вже майже не стріляли, але мого чоловіка знайшла сліпа куля. Це його улюблений годинник, — тремткими руками жінка відкриває шкатулку, показуючи годинник із намальованим на циферблаті маленьким прапором Карабаху. — Не знаю, куди ми подамося і що з нами буде. Вже чотири місяці минуло, як на нашому житті поставлено хрест».
Усі постояльці готелю в центрі Степанакерта — біженці з сіл, зруйнованих під час квітневих боїв.
«Все, що нам дала держава, — тимчасове проживання в готелі, але нас мають переселити в інше місце. В колишній польовий шпиталь. Але я їм вже не вірю. Нікому не вірю», — Анна важко зітхає. З її вікна видно гуртожиток, у якому вже добрих двадцять років живе колишня голова міськради Баку й десятки інших біженців із Азербайджану.
* * *
Головною площею Степанакерта прогулюються сотні людей. Парочки тримаються за руки, мами пильнують невгамовну дітлашню, молодь порівнює реальний світ із тим, який у їхніх смартфонах. Підсвічені будівлі Президентського палацу й парламенту надають карабаській столиці шику великого міста. Приємна прохолода. Впродовж дня було нестерпно спекотно, і місто здавалося напіввимерлим. Тепер мешканці повиходили на вулиці ловити ніжний вітерець, що злітає з гір. І головне — насолоджуватися спокоєм.
«Я народилася двадцять п’ять років тому в підвалі, то був 1991. Ішли бої. Ми повинні бути сильні, бо нам ніхто не поможе, i треба розраховувати лише на себе. Я не плакала ті п’ять днів війни. Не могла. Треба бути сильним, бо інакше не виживеш. Єреван далеко, а ми живемо на лінії фронту. Вірменія і Карабах — це не зовсім те саме. Квітень перевернув усе моє життя з ніг на голову. Життя вже не буде таким, як раніше. Я з дитинства пам’ятаю воєнну руйнацію, і все одно я була щаслива. В мене були люблячі батьки, тепло рідної домівки. А потім над нами постійно тяжіла загроза конфлікту, але моє покоління не зазнало його на власній шкірі. Це трохи так, як із ДТП або раком легень у курців.Усі довкола тобі втовкмачують, що це може статися, будь пильний. І ти ніби розумієш, але насправді не віриш, що з тобою станеться щось погане. Ходиш собі спокійно по вулицях, куриш. І раптом — бах. Тебе збиває машина або лікар виявляє пухлину. І колишнє життя перетворюється на рухни. Весною того року весь наш народ попав під танки, — розповідає Малі, молода дівчина, яка працює в Міністерстві закордонних справ Нагірного Карабаху.
Її брат — військовий лікар. Увесь квітень 2016 року він провів на фронті, рятуючи поранених у боях, які європейські ЗМІ називали «раптовою ескалацією замороженого конфлікту». — Бачиш, після того квітня ми вже ні в чому не впевнені. Хіба що в одному. Що буде ще одна війна. Крім того, нема ніякого завтра — є лише сьогодні».
Точну кількість жертв квітневих боїв підрахувати важко, бо Степанакерт i Баку подають діаметрально протилежні дані. І все-таки можна припустити, що загинуло кілька сотень солдатів, знищено чимало танків і бронетехніки, збито щонайменше два бойові гелікоптери. І це впродовж кількох днів.
* * *
«Ненавиджу москалів. Двадцять років вони тринділи, що типу вони — наші союзники. Та що там союзники — друзі! — Юнака, який чекає на маршрутку до Шуші, накриває хвиля обурення. — І весь цей час вони продавали азербайджанцям зброю. Прикинь?! На нас летіли кацапські «гради» й артснаряди. А Путін не лише не прийшов із підмогою, а кинув нас. Зрадив!»
Дедалі більше жителів Карабаху розділяють цю лють. Ще донедавна здавалося, що південнокавказька мозаїка — проста й виразна. Вірменія та Нагірний Карабах — російський форпост у регіоні. Азербайджан — соратник США й найближчий союзник Туреччини.
Затиснута поміж ворогами Вірменія зробила ставку на тісний союз із Кремлем. Росія продає вірменам озброєння, має військову базу в Ґюмрі, а російські прикордонники охороняють вірменські кордони. Та безплатний сир — лише у мишоловці. 2013 року Москва змусила Єреван відмовитися від асоціації з Європейським Союзом i через рік вступити в Євразійський економічний союз.
Політична вірменсько-російська дружба здавалася непохитною й незмінною, як сам Арарат. А потім настав квітень 2016 року. Росія не тільки не допомогла Вірменії, а й багато років продавала зброю обом сторонам конфлікту. З тією малою різницею, що Баку купувало за готівку, a Вірменія — під добрий кредитний відсоток. Бізнес — справа делікатна. Президент Азербайджану Iльхам Алієв — породження совєтської системи. Його батько, третій президент Азербайджану Гейдар Алієв, був генерал-майором КДБ, начальником азербайджанської служби безпеки, очільником Комуністичної партії Азербайджанської Соціалістичної Республіки, врешті членом Політбюро й віцепрем’єром усього СРСР.
Гейдар очолював уряд із 1993 року й аж до своєї смерті 2003-го і вважався творцем сильної, новітньої й водночас авторитарної азербайджанської держави. А Ільхам — випускник відомого Московського державного інституту міжнародних відносин, МДІМО, російської дипломатичної кузні талантів.
Проте коли у квітні почалася війна, Кремль несподівано проявив холодну стриманість, виступаючи в ролі незалежного арбітра й обмежуючись закликами до ворогуючих сторін скласти зброю. Тим часом президент Туреччини Реджеп Ердоган без вагань підтримав азербайджанців, заявивши: «Ми молимося, щоб наші брати з Азербайджану перемогли з мінімальними втратами. Ми будемо підтримувати Азербайджан до останнього». На початку 90-х років Алієв-батько ухвалив стратегічне рішення про союзництво із США, але сьогодні (в добу падіння ціни на нафту й хиткого міжнародного укладу) не виключено, що Москва — надійніший союзник, аніж заокеанський Вашингтон.
Президент Алієв похвалявся, що виділяє на армію вдвічі більше, ніж становить річний бюджет Вірменії. Жителі Карабаху й Вірменії вважають, що азербайджанський президент не сам ухвалив рішення напасти.
«Ясно як божий день, що, продаючи йому зброю, Путін дав мовчазний дозвіл нападати. Не можна забувати і про роль Ердогана, який офіційно підтримує братів азербайджанців. А крім того, Росія дуже хоче відновити свої впливи в Азербайджані й затягнути його в Євразійський союз», — каже один із працівників Міністерства закордонних справ Республіки Нагірного Карабаху.
Важко сказати, якими насправді були результати квітневого наступу, бо обидві сторони подають суперечні дані. Вірмени стверджують, що втратили 800 гектарів території, а азербайджанці говорять про захоплення двох тисяч гектарів карабаської землі. Так чи сяк, а брязкання зброєю Алієву оплатилося: його режим зміцнився. A в російській пресі ще й ширилися чутки про так званий план Лаврова: відвести вірменські війська з територій довкола Нагірного Карабаху, які вважаються окупованими, ввести туди російські миротворчі сили й надати Нагірному Карабаху тимчасовий статус. Шок, викликаний цими подіями, призвів до того, що вперше за довгі роки похитнулися основи олігархічно-політичної системи, яка управляла Вірменією.
В середині липня бойовики націоналістичної організації «Сасунські сміливці» напали на поліцейський відділок у Єревані й кільканадцять днів утримували заручників, вимагаючи відставки президента Саркісяна. Їхня нарація була простою: мафіозний клан, що править нашою країною, домовляється з Росією, щоб для утримання влади продати азербайджанцям святу карабаську землю. Протестувальники на єреванських вулицях відреагували несміливою, але щораз сильнішою підтримкою нападників. Невже у Вірменії визрівала революційна атмосфера?
«Насправді ветерани першої війни знали, що Росія нас не підтримає, але люди в це не вірили. Вони повторювали, що ми повинні розраховувати лише на себе. І мали рацію… Війна все змінила. Ми вже не боїмося критикувати, не боїмося вголос висловлювати свою думку. Нам уже нема що втрачати, — розповідає Арміне, журналістка зі Степанакерта. — Між Кремлем і Анкарою немає ніякого конфлікту інтересів. Цей пропагандистський міф розкрутили для світової громадської думки», — додає Арміне, натякаючи на розповсюджену в західних ЗМІ качку про напружені, і навіть ворожі відносини між двома державами.
Восени 2015 року збили російський бомбардувальник, який виконував завдання над Сирією і порушив турецький повітряний простір. Унаслідок цього Москва ввела санкції, і двосторонні контакти, по суті, були заморожені. — Ось поживете-побачите: вони ще домовляться, а от Європейський Союз і США пошиються в дурні.
У серпні 2016 року на найвищому рівні відбулася російсько-турецька зустріч. Президенти Путін і Ердоган оголосили про новий поворот у відносинах і навіть перспективи стратегічного партнерства. А в жовтні вони підписали договір про будівництво газопроводу Turkish Stream, який морським дном мав сполучити обидві країни.
«Я й подумати не могла, що ми аж такі рішучі. У те, що відбувалося в квітні, повірити важко. Не треба було ніякої загальної мобілізації: люди самі сунули на фронт. Охочих стріляти була сила-силенна. Ніхто не вагався: лишатися вдома чи тікати подалі від вибухів. Траплялися абсурдні ситуації, коли добровольці хотіли перекупити офіцерів, щоб ті відвезли їх на поле бою. Один дідусь плакав ревними сльозами, що його не взяли в підрозділ через поганий зір. Обурений, він жалівся, що, мовляв, усе прекрасно бачить, а крім того, очкариків же беруть, то чого йому відмовили? — розповідає журналістка. — Запасів від діаспори ми отримали стільки, що наші сміливці харчувалися краще, ніж вдома, i курили американські «мальборо». Я пишаюся героїзмом моїх земляків, але мене лякає, що ми живемо з дня на день. Нічого не плануємо, нічого не будуємо. Є такий жарт: вірмени роблять, як усі інші народи, тільки навпаки. Лише війна — вони повертаються на свою батьківщину, тільки війна закінчиться — виїжджають. І, на жаль, у цьому велика доля правди. Знаєш, хто в Карабаху найбільший працедавець? — запитує. — Армія, — сама миттєво відповідає на власне запитання. — Я журналістка і в місяць заробляю двісті, інколи двісті сорок доларів. Як на наші умови — це прекрасна зарплата. Пенсія — десь біля вісімдесяти доларів. Вистачає на світло, воду, телефон. І все.
Щоб сяк-так прожити, треба ще крутитись. Ми боремося за тінь нашої батьківщини. Ану, хто тут обідає й попиває еспресо? — розглядається елітною кав’ярнею готелю «Вірменія» на центральній площі Степанакерта. — Еліта. Крапля в морі нашого суспільства. А прості люди живуть у богом забутих гірських селах i навіть рідко коли їдуть до Степанакерта. 7 квітня наша сусідка народила першу дитину. Дуже хотіла дівчинку, але народився хлопчик. І всі були на сьомому небі від щастя, бо в разі війни чоловіки ой як потрібні. Так у нас заведено думати. Хлопчик — це краще, ніж дівчинка, бо він знадобиться на фронті. І це вражає. Моєму племіннику лишалося три місяці до закінчення служби. На другий день боїв загинув його однокласник. Коли ми говорили по телефону, він плакав, розказував, як той вмирав у нього на руках. А минуло якихось десять годин — і його вже не було серед живих. Тому ми не маємо ніякого права плекати мрії про майбутнє».
Монастир Дадіванк у Нагірному Карабаху, 2015. Фото: Томаш Ґживачевський* * *
Лачин (вірменською Бердзор) — оспале містечко з одним центральним перехрестям, довкола якого повиростали магазини й шашличні бари. На початку 90-х років це місце мало стратегічне значення, позаяк лачинський коридор був єдиним сухопутним сполученням між Карабахом і Вірменією. Хто тримав перешийок, той і правив «Чорним Садом». Схоже, місцевий поліціянт добряче засвоїв урок історії, бо, тільки-но забачивши фотоапарат, відразу гукає офіцера служби безпеки. Правоохоронець ввічливо, проте з прикрістю інформує, що тут не можна перебувати, і я повинен негайно повернутись у Степанакерт. У припливі доброти він таки дозволяє допити холодне пиво. Цей момент використовує опасистий вірменин за сусіднім столиком.
«Ти з Польщі? Клас! Я десять років жив під Острувом, — випалює непоганою польською. — Але вернувся в Карабах i більше нікуди не поїду. А як прийдуть ті скурві сини-азербайджанці, то спершу ми їх перестріляємо, а потім підем на Баку. Буде Вірменія від моря до моря», — аж йому очі розпромінюються на одну лише думку про перемогу, що не за горами.
«Ми нікого не будем загарбувати, але й нашу землю не віддамо, — бармен вклинюється в розмову, гасячи запал товариша й принагідно ставлячи на стіл вичаклуваний з-під ляди стос фотографій. — Погляньте, це я в квітні цього року, — показує пальцем на чоловіка з автоматом у руці на тлі пологого узгір’я. — Щойно азербайджанці атакували, я поїхав воювати. А знаєте, хто це? — цього разу палець зупиняється на юнакові, чиї долоні так само міцно затиснуті на автоматі. — Мій син! Народився під час першої війни, а на другій ми вже воювали пліч-о-пліч. Кров від крові, плоть від плоті. Тепер ти розумієш, чому вони ніколи нас не скорять».
* * *
Ашот вийшов з роботи й попиває каву в затінку шовковиці на задвірках єдиного в Матагісі магазину. Біля нього Мартін, ветеран війни, що підробляє таксистом, — грається напівавтоматним карабіном.
«Мене взяли на роботу на цю малу гідроелектростанцію, — розповідає Ашот. — Перші бомби полетіли на неї. Там працював мій двоюрідний брат. Ми з Арцахом полетіли його рятувати. Все палало. На щастя, з ним нічого не сталося. У нас вдома з вікон повилітали шиби. Двері майже вирвало з відкосів».
Ашот грається горнятком від кави. Коньяку не хоче. Надто спекотно. І для нього, і для мене. Вони врятували дядька, сім’ю посадили в машину й вивезли під Єреван. А потім повернулися до Матагіса воювати за свій дім. Щоб ворог не прийшов і не вбив їх. Як його друга. Дев’яностолітнього стариганя, якого застрелили разом із дружиною, а потім повідрізали їм вуха.
Ашот дивиться, як Мартін чистить автомат.
«Я вже не витримаю таких мандрів. Як ще раз нападуть, то ми вже нікуди не будем тікати. Автомат є, стріляти вмію. Справимось. — Тепер він уже не посміхається. Затятий. — Це моя батьківщина. Ніхто її не відбере. Ні азербайджанці, ані вся та клята шайка нагорі. Сидять по своїх кабінетах і грають нами як пішаками. Я вже раз покинув Карабах, більше ніколи не буду втікати».
* * *
«Як Йона», — у Музеї полеглих солдатів Артур у задумі похитує головою, слухаючи історію Ашота і його сім’ї. — Прадавня морська притча зі Старого Заповіту. Всі знають, що Йону проковтнула велика риба, та мало хто пам’ятає, що було до того. Майбутній пророк зрозумів, що Всевишній посилає бурі на корабель через нього, і щоб урятувати людей, які були на борту, попросив моряків викинути його в море. Бувало, великим шхунам у відкритому океані непоясненним чином не щастило. Все могло йти як по маслу, а потім ні сіло ні впало залягав багатоденний штиль, відтак зчинялася потужна буря, після якої море затягувалося туманами, i врешті злощасна шхуна розбивалася об підводні скелі, не позначені на мапах. Безпорадні мореплавці у припливі відчаю починали вірити, що серед них — проклятий. Йона. І є лише один спосіб врятувати команду від неминучої смерті. Цього бідолаху треба викинути за борт. Віддати його на поталу хвилям. Бо прокляття слідує за Йоною, куди б той не подався. Та хоч і на край світу — все одно на Йоні буде клеймо, яке на нього і його товаришів накликатиме Божий гнів.
«Ашот — як той біблійний проклятий мореплавець. Від долі не втечеш. А може, не лише він, а всі ми — Йони», — каже Артур, вішаючи на стіну фотографії солдатів, полеглих у квітневій війні.
«Колись снайперська куля влучила в ущелину, відбилась і рикошетом вбила нашого хлопця», — наступного дня на лінії фронту неподалік міста Мартуні, на східних рубежах Карабаху, комбат проходиться пальцем по довгуватій заглибині в нахиленому під кутом прорізі бетонного укриття. Ясне пасмо світла, з якого простягається панорамний краєвид на палену сонцем рівнину. Цілі простори зсохлої, жовтої трави, перервані пагорками, насипаними людською рукою. Крізь скельця бінокля можна розгледіти бункери, окопи й загородження з колючого дроту. Там вони — азербайджанці. У цю ж мить хтось із них дивиться на нас. І бачить точнісінько те саме. Укріплення, колючий дріт, червоні таблички з білим черепом і написом «Міни». Добрих двадцять років отак одна на одну дивляться дві конфліктуючі сторони. Крізь вузькі прорізи в армованому бетоні.
Переклала Наталя Ткачик
Фрагменти друкуються за виданням: Ґживачевський, Томаш. Кордони мрій. Про невизнані республіки; переклад із польської Наталі Ткачик. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2020
