Наталя Ткачик: Пригадуєте враження від першої поїздки в Польщу?
Андрей Хаданович: То було далекого 1994-го, коли я, 21-річний студент, потрапив у Варшаву за дивною програмою, на яку мене влаштувала моя викладачка польської мови. Як згодом виявилося, це програма для нащадків репресованих поляків із Казахстану та інших постсовєтських країн. Мені було трішки соромно, бо я був одним із небагатьох етнічних неполяків у цьому середовищі. Але це виявилася вельми пізнавальна поїздка, від якої залишилися найсвітліші й навіть ейфорійні враження.
Вдруге я потрапив у Польщу за бібліотечним обміном: мене запросили як студента до однієї з люблінських бібліотек. Там списували непотрібні книжки й передавали їх нашому філологічному факультету в Мінську. Я тоді привіз для університету кілька наплічників, і за це мені дозволили взяти собі деякі списані книжки.
НТ: Які ви вибрали?
АХ: Ой, зараз це мої найбільші любові. Я вибрав збірку поезії Конcтантия Ільдефонса Ґалчинського, двотомник Чеслава Мілоша початку 80-х — той, що вийшов відразу після вручення Нобелівської премії, а до того ціле десятиліття Мілош був заборонений. І ще я вибрав комплект виданої у совєтські часи для контрабандного переправлення за кордон паризької «Культури» Ґєдройця. Ці журнали були не такі, як зазвичай виходила «Культура» — видані на цигарковому папері, завбільшки з долоню. Вони ще пахли пральним порошком, позаяк це була звична контрабандна схема — вивозити літературу за кордон у пральному порошку. Тож я був культурним контрабандистом.
З часом Ґєдройць, який, варто пригадати, народився в Мінську, став для мене одним із найважливіших мислителів про Європу, відносини між народами, культурами і літературами. І тепер дві новини: добра — у Мінську є вулиця Єжи Ґєдройця, погана — вона перетинається з проспектом Фєлікса Дзєржинського. Тож іще є що виправляти в нашому культурному ландшафті.
НТ: Іменем Ґєдройця названа і найпрестижніша білоруська літературна премія, заснована 2011 року, в чому, зокрема, є й ваша заслуга як тодішнього президента Білоруського ПЕН-клубу.
АХ: Так, премію заснував Білоруський ПЕН-клуб разом із Незалежною спілкою письменників за підтримки польського посольства і Польського інституту в Мінську. І вона існує зі злетами і падіннями, з ударами по ній із боку режиму. А наприкінці 2020 року я вже неочікувано сам для себе став лауреатом іншої премії Ґєдройця, яку газета Rzeczpospolita видає після смерті Редактора.
Андрей Хаданович. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаНТ: Яким був ваш перший досвід перекладання з польської?
АХ: У 90-х я закінчував філфак, досліджував Бодлера, якого згодом переклав разом із іншими французькими письменниками, видав книжку, за яку отримав головну перекладацьку премію року в Білорусі. Але якщо французька ділянка для праці, можна сказати, була запланована, то мої польські переклади з 1994-го виникали ніби спонтанно. Польська мова, окрім того, що це мова великої культури, в нашому регіоні це ще й мова-посередниця. Особливо це відчувалося в часи цензури — тоді по-польськи можна було прочитати багато авторів, яких годі було знайти у перекладах іншими мовами. Тож я досить рано почав збирати часопис Literatura na Świecie. У Білорусі досі немає на папері такого регулярного видання. Саме завдяки цьому журналу я вже тоді читав Борхеса і про Борхеса. Або ще один мій набуток по-польськи: есеїстика класиків сучасного американського трилера і детективу про Едґара По як наставника і першопрохідця. Це неймовірно цікаво, коли, скажімо, Стівен Кінг звіряється в тому, чого він навчився від Едґара По. Такі книжки я читав польською, цією мовою-посередницею між культурами.
Ще з кінця 90-х я брав участь у міжнародній школі мистецького перекладу «Трансляторіум», що зазвичай проходила у Варшаві. Її програма передбачала участь польських, українських, білоруських, часом російських, часом литовських чи німецьких перекладачів, але саме польський, український і білоруський аспекти залишалися сталими.
НТ: Які головні принципи перекладання ви винесли з «Трансляторіуму»?
АХ: Цією школою керував один із метрів польського перекладу Адам Поморський разом із Олею Гнатюк, діячкою польсько-українського культурного діалогу. І більшість того, що я знаю і вмію, я навчився саме від них. Заняття були радше практичні, куратори запрошували цікавих лекторів, але передусім ми обговорювали чернетки наших перекладів, причім різними мовами. Ніхто нас, зауважте, не змушував говорити польською — кожен міг виступати своєю мовою і кожен мав обов’язок розуміти, а у випадку нерозуміння мав святе право перепитати.
Адам Поморський навчив мене більшості прийомів того, що називається перекладання неперекладного, коли поетичний текст організований так, що при його перекладі не те що в гугл-транслейта, а й у найстараннішого перекладача, який хоче зберегти і передати все, — ця поезія неодмінно розсипається. Поморський навчив, що текст — це складно організована система і, ясна річ, там трапляються неперекладні елементи, але не буває неперекладної системи. Ти можеш із елементів своєї мови укласти цю ж систему. Наприклад, як у випадку Болєслава Лєсьмяна, який із російським Мандельштамом, на мою думку, — найбільш неперекладні поети нашого регіону.
Андрей Хаданович. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаНТ: Тоді ж ви почали перекладати з української?
АХ: Це почалося завдяки Олі Гнатюк. Після нашого першого імпровізованого поетичного вечора вона сказала: «Андрею, я слухала ваші вірші і мені здається, вам це буде цікаво», — і подарувала «Екзотичні птахи і рослини», поезію 80-х Юрія Андруховича. І з першого прочитання я закохався також у сучасну українську літературу, а потім відкрив для себе Сергія Жадана, який теж став великою частиною моєї перекладацької долі: Жадан перекладає мої вірші українською, а я його білоруською.
НТ: Цікаво, що ваша перша книжка віршів вийшла не білоруською, а українською.
АХ: Такий собі парадокс, але приємний. Збірка «Листи з-під ковдри» вийшла українською за рік до того, як з’явився її оригінал по-білоруськи. І передмову до неї писав Юрій Андрухович. Безумовно, такі речі не забуваються і після них назавжди залишається любов і добра пам’ять.
НТ: Чи не було лячно братися за переклад «Пана Тадеуша» Міцкевича?
АХ: Із Міцкевичем у мене так: добрих намірів поки що більше, ніж результатів. В якийсь момент ми з колегами й нашим незалежним видавцем Ігорем Логвиновим вирішили систематизувати і видати багатотомник польського класика і побачили, що переклади Міцкевича білоруською існують, але вони дуже нерівноцінні: щось можна знайти і перевидати, а щось треба пере-перекладати. Коли ми почали думати над концепцією, то запланований двотомник відразу виріс у планах до чотиритомника (зрештою, так було і з виданням білоруською Мілоша).
Якщо, скажімо, новий переклад «Дзядів» у виконанні мого колеги, поета і барда Сєржа Мінскевича цікавіший і свіжіший, ніж старіші переклади, і його можна перевидавати, то з «Паном Тадеушем», як виявилося, є серйозна проблема.
Андрей Хаданович. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаНТ: Попередні переклади непридатні?
АХ: Про історію перекладів «Пана Тадеуша» білоруською навіть могло би бути окреме дослідження. Вперше його переклав білоруський комуністичний діяч і літератор Броніслав Тарашкевич, сидячи в польській в’язниці в період санації Політичний режим, що склався у Польщі в 1926–1939 роках, полягав, зокрема, у «оздоровленні» суспільного життя шляхом згортання демократичних інститутів та т. зв. державної асиміляції непольських народів.. Потім Тарашкевича обміняли — дивний це був обмін — на білоруського драматурга і публіциста Францішека Аляхновича 1933 року в рамках совєтсько-польського обміну політв’язнями., який ще задовго до Солженіцівського «Архіпелагу ГУЛАГу» написав публіцистичну есеїстику про совєтські табори «У капцюрох ГПУ» Укр. «У кігтях ДПУ»., адже теж відсидів у ГУЛАГу. Тож Польща і Союз обміняли білоруса на білоруса, літератора на літератора. Аляхнович, виходячи, казав Тарашкевичу: «Ти куди ідеш? Тебе ж уб’ють». Так і сталося: через кілька років сталінський механізм репресій його знищив, але залишився переклад «Пана Тадеуша».
Це дещо екзотичний переклад, адже Тарашкевич був ще тим волюнтаристом у питаннях мови. У білоруській існує повноголосся, на відміну від неповноголосся польського, тому і переклад «Пана Тадеуша» ми зробимо ширшим рядком, — вирішив Тарашкевич і засунув туди кілька зайвих складів, що сьогодні звучить трішки анахронічно. Сам по собі цей білоруський текст — цікава пам’ятка літератури загалом і поезії зокрема, хоча й далека від Міцкевича.
Друга спроба перекласти «Пана Тадеуша» теж пов’язана з тюрмою, вірніше, з совєтськими таборами. Репресований православний священник Петро Бітель уже після Другої світової війни потрапив у ГУЛАГ і там у вельми кепських умовах, зеленкою, яку він мав під рукою, на мішковині записував свій переклад «Пана Тадеуша».
Нарешті третій замовили в нашого білоруського совєтського діяча Язепа Сєміжона на ювілей Міцкевича. Замовили, либонь, щоб не друкувати ті опальні заборонені переклади дисидентів-попередників. Сєміжон, безумовно, талановитий стиліст і версифікатор, але він так захопився працею, що раптом «Пан Тадеуш» почав розростатися. А в цинічних дужках варто зауважити: в совєтські часи платили за рядок. Так-ось «Пан Тадеуш» по-білоруськи зробився на третину довший за оригінал. У щоденниках нашого видатного поета і літературного функціонера Максіма Танка є запис: так, мовляв, і так, «переклад Язепа пригожий, але у півтора раза довший, думаєм, що робить. Либонь, доведеться скорочувати». Але ніхто толком не скоротив, тому ось така проблема — є три переклади, але якщо сьогодні видавати, то потрібен ще четвертий.
НТ: Маєм надію, що четвертий буде в перекладі Андрея Хадановича.
АХ: Я теж маю таку надію. Але погодитися на це — легше, ніж зробити. Я вже двічі чесно спробував увійти в цю ріку, але щось так ще не до кінця в мене з цим текстом зрослося. А може, просто ще не надто сильно підтискали дедлайни. Поки що є один короткий фрагмент мого перекладу «Пана Тадеуша», який можу показувати — так звана інвокація, вступ. Він має вже свою не тільки літературну, а й музичну долю, адже звучить у польсько-українсько-білоруському проєкті Анджея Стасюка і «Гайдамаків». Мій колега, поет і репер Віталь Рижков читає його білоруською мовою паралельно з кількома польськими фрагментами. Причім Віталь мене довго просив перекласти цей вступ.
Якщо чесно, я спершу хотів викрутитися і висилав йому тексти попередників — і Тарашкевича, і Бітеля, і Сєміжона, і деяких інших (бо перекладів інвокацій у нас, безумовно, більше ніж перекладів «Пана Тадеуша»). Але відповідь була такою: Андрею, сумна новина для тебе, доведеться все ж тобі попрацювати, бо крізь горло не проходить ця стара риторика, мусиш зробити так, щоб це звучало без нафталіну і музейщини. І вже з точним дедлайном — себто в обід дізнавшись, що переклад потрібно зробити до вечора — я переклав, а потім із радістю слухав, як цікаво музично записали цю композицію.
Починає Стасюк в оригіналі, потім Віталь читає білоруською, а відтак ще іншомовні жителі Польщі з далеких східних країн читають фрагменти по-польськи, але з відчутним своїм акцентом, що створює неповторний мовний колорит. Усе крутиться довкола «brama na wciąż otwarta» У ширшому контексті: «Brama na wciąż otwarta przechodniom ogłasza, że gościnna i wszystkich w gościnę zaprasza» / «Широка брама всім дає зичливу вість, що добре прийнятий тут буде кожен гість» (тут і далі — у перекладі Максима Рильського).. І ці слова як ідея відкритості до всього і всіх протиставляються новим тенденціям ксенофобії, будування мурів, самообмеження, правого консерватизму.
НТ: Чому цей текст вас не впускає?
АХ: От із чим би порівняти? Нещодавно доводилося робити нові переклади з російської Владіміра Маяковського. Здавалося б, автор наворочений, складний, технічно головоломний, але, як не дивно, вельми легкий для перекладу. Бо це так ніби фокусник показує фокус, і якщо записати уповільнене відео, то буде видно, як фокус зроблений і його можна повторити. Треба мати талант, безумовно, працелюбство. І не дослівно, а зі своїх культурних і мовних елементів відтворити цю магію. Але от, скажімо, для порівняння: Пушкіна вже перекладати набагато складніше, ніж Маяковського, бо не видно, як це зроблено, бо він написаний елементарними, найпростішими словами, а те, що просте і натуральне — найлегше губиться при перекладі. Те саме з Міцкевичем. Ґалчинського перекладати вельми складно, як і Маяковського — бачиш, як це віртуозно, але водночас видно, з яких елементів зроблене ціле, і можеш його скласти заново.
А «Пан Тадеуш» чи «Балади і романси» Міцкевича — це ніби найпростіші слова у найпростішому порядку, на межі з неймовірною наївністю, але ця наївність не стає графоманією, а дихає правдивим. І коли читаєш білоруські чи російські переклади цих текстів, то бачиш, що це те саме, але не те саме — вся чарівність розпадається на шматки. Зробити переклад трішки кращим, ніж ці — ти і зараз лівою п’яткою можеш, але зробити так, щоб не гірше ніж у Міцкевича — геть інше.
НТ: Вважається, що український переклад «Пана Тадеуша» у виконанні Максима Рильського — найкращий серед перекладів слов’янськими мовами.
АХ: Це єдине справжнє наближення до Міцкевича, яке бачив. У Максима Тадейовича була низка сприятливих причин — це і довгі роки праці, і польська культура й мова, які для нього були рідними, а не вивченими. Тому український «Пан Тадеуш» на голову вищий за п’ять російських, які я читав, і три білоруські. От мені було б цікаво зробити не гірше. Але й переклад Рильського має свої мінуси: він порозмірно класично вилизаний на вимогу сталінської епохи і не вільний від цензури, на жаль. Усюди, де Міцкевич входив у конфронтацію з Росією і російськими імперськими штучками — було вирізане з цього перекладу. Тому сьогодні, гадаю, український переклад поеми варто було б перевидати з примітками: увага, текст цензурований, мало бути так і так, але рядки були вилучені і замінені. Сподіваюся, хтось це таки зробить із українських колег.
Андрей Хаданович. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаНТ: Наведіть приклад перекладацької головоломки з Міцкевичем.
АХ: Ну є одна справжня заморока. От що робити з елементарним словом «Литва» в ключових словах: «О краю мій, Литво! Ти на здоров’я схожа!»? Гаразд, це щедрий подарунок для литовського перекладача — можна ототожнити це з сучасною Литвою, хоча це не зовсім правильно. Проблема литовця: чому текст, який починається з «Литво» не написаний по-литовськи? Проблема поляка: чому головний польський текст починається словом «Литво»? Зрозуміло, що без контексту Великого Князівства Литовського — а Міцкевич почувався нащадком цієї культури — ми не відчитаємо тексту. Але йдеться насправді про дещо інше — про сучасну Білорусь. І як дати сигнал про це крізь «О краю мій, Литво!»?
Літературознавець Аляксандр Фядута іронічно пропонував мені: а слабо написати замість «Литва» — «Білорусь»? І я вже собі це уявив на секунду і побачив, як розгорається дипломатичний скандал відразу між трьома країнами, як реагує на це Польща, як реагує на це Литва — ще гостріше. Литва, звісно, мусила залишитися Литвою, але як зробити так, щоб не ставити зірочку і пояснення, що це не зовсім сучасна Литва? Як передати це мистецькими засобами?
І я згадав про однофамільця Міцкевича, білоруського письменника пізнішого періоду, який підписувався псевдонімом Якуб Колас. Надихнувшись «Паном Тадеушем», він написав відповідну білоруську поему, якщо говорити шкільним штампом — енциклопедію з життя селян початку ХХ століття, що вважається нашим усім. Поема «Нова земля» починається словами: «Мой родны кут, як ты мне мілы». І оце «мой родны кут» силабічно відповідає «о краю мій». Тож поставивши поруч із «Литво» початок «Нової землі» на правах цитати і водночас певного сигналу, я добиваюся більшого: я показую спадковість традиції між ХІХ і ХХ століттями, між польським шедевром і одним із найважливіших творів білоруської літератури. Так що ми протягуємо ниточку з ХІХ до ХХІ століття, і поки що інвокація починається білоруською так: «Літва, мой родны кут, ты нам нібы здароўе...»
До речі, боюся, що «Пан Тадеуш» уже стає для білорусів — як для поляків ХІХ століття — вельми актуальним текстом. Адже це поема, що крізь пам’ять і ностальгію описує полякам батьківщину, яку вони втратили. Польський емігрант у Парижі пише для інших поляків — так само здебільшого емігрантів — про свою поділену між трьома імперіями, окуповану батьківщину, на яку йому не довелося вернутися і багатьом не довелося. Якщо глянути на це крізь призму сьогоднішньої нової білоруської еміграції (після того, що в 2020-му і на початку 2021-го років відбувається в Білорусі, фактично терору проти всього білоруського і незалежного), коли десятки тисяч просто на наших очах за кілька місяців виїхали у Варшаву і Краків, але теж у Вільнюс, Київ, Львів — то, думаю, тема еміграції і ностальгії за тимчасово втраченою батьківщиною буде вельми сильно проймати білорусів. Тому Міцкевич актуальний для сучасної Білорусі.
Андрей Хаданович. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаНТ: Це правда, що ви переклали Ґалчинського впродовж місяця?
АХ: Почну здалеку. Поза періодом активних подорожей, здебільшого від осені до весни я живу в Мінську, а влітку ми з сім’єю перебираємося на Берестейщину, в дім, що дістався дружині від її батьків. Довкола сад, газон, трава, альтанка з робочим місцем. Тож і не треба шукати якусь літературну резиденцію, бо я маю свою. Щоліта я там активно працюю, попередньо вибираючи авторів для перекладу, і стараюся за ці кілька місяців укласти поетичну книжку перекладів. Так у мене було з французами Бодлером і Рембо, так було з ірландцем Вільямом Батлером Єйтсом. А одне таке літо я присвятив Ґалчинському. А як у сучасних умовах можна отримати першу зворотну реакцію від читачів і колег? — Викладати свіжо написані і перекладені тексти в соцмережі. Тож я просто висипав на голови своїм друзям у фейсбуку переклади віршів Ґалчинського — хтось лайкав, хтось давав критичні зауваження. Але й справді так виходило, що щодня щось з’являлося, але це не означає, що всього автора можна перекласти за місяць. Зрозуміло, що Ґалчинського я і десять років до того перекладав і після того сплеску раз у раз до нього повертаюся.
НТ: Хто для вас із сучасних польських письменників найулюбленіший?
АХ: Ми з деякими польськими літераторами товаришуємо сім’ями. Моя дружина Марина Шода перекладає сучасну польську прозу й, зокрема, завдяки цьому ми дружимо і зустрічаємося з Ольгою Токарчук у неї неподалік Вроцлава й буваємо у Ґданську в Павела Хюлле. І так сталося, що їхні книжки — настільні не тільки для Марини як перекладачки, але й для мене як читача.
Останнє, що я брав читати в дорогу — «Білий крук», ранній роман Анджея Стасюка. У подорожах цей травелог, такий собі роуд-муві, керуаківське чтиво, неабияк надихає. А до того я читав «Сучасний сонник» Тадеуша Конвіцького, почасти з певного морального обов’язку: кілька місяців тому я був стипендіатом програми Kolegium Tłumaczy польського Інституту книжки і мешкав у варшавській квартирі, де близько пів століття жив Тадеуш Конвіцький, його сім’я і кіт — культовий і оспіваний у польській літературі чотирилапий Іван. Квартира з вікнами на Палац культури, який теж фігурує в творах Конвіцького. Це був певний зв’язок із пам’яттю про цього письменника, з його духом, що зобов’язувало прочитати те, що раніше (признаюся з соромом) не читав, а тут занурився в його світ.
Андрей Хаданович. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаНТ: Розкажіть про білоруський «Санаторій під клепсидрою».
АХ: Тут приємне збіглося з корисним. На замовлення Польського інституту в Мінську з початком пандемії я почав цикл онлайн-лекцій про польську літературу та її переклади білоруською. І навіть назву для нього не треба було шукати: ми з колегами взяли формулу Бруно Шульца.
Це були періодичні зустрічі в форматі лекцій або ж діалогів-тріалогів про поезію, прозу, драматургію. Ми розмовляли про вірші Мілоша, Шимборської, Ґалчинського, Ружевича, Бачинського. Серед моїх героїв був і Станіслав Лем, про якого я оповідав співвідносно з «Солярісом» Андрєя Тарковського та новішою голлівудською екранізацією 2002 року Стівена Содерберга з Джорджем Клуні в головній ролі. Ну і як без драматургії? Ми розмовляли теж про Мрожека і його найвидатніші комедії.
Були й тематичні випуски, наприклад, про колядки у польській поезії. Колядна поезія — як поезія загалом — це вид терапії, коли тобі тяжко, коли суспільству тяжко, коли тривають репресії, але надія живе. Починаючи класичною колядкою Францішека Карпінського «Bóg się rodzi» («Бог ся рождає») і закінчуючи колядками молодих поетів покоління Колумбів (не найкращий термін, але що вже вдієш), які стали героями Варшавського повстання. Це і Бачинський, і Ґайци, і Боровський. І як тут не згадати відомого священника і поета Яна Твардовського, який мені видається настільки неканонічним з точку зору релігії, настільки «неправильним», що аж свого роду дисидентом. Але все найкраще, що є в вірі й релігії — в його віршах присутнє.
НТ: Чимало польських класиків були пов’язані з Білоруссю.
АХ: Так, це літератори, що належали водночас до кількох культур. Наприклад, Еліза Ожешко. Зважаючи на протести в Білорусі, дуже актуальною є її остання збірка оповідань із парадоксальною назвою «Gloria victis», себто «Слава переможеним» усупереч афоризму vae victis — горе переможеним.
Упродовж багатьох років ця історія була табуйована — про те, як молода Еліза Ожешко зі своїм чоловіком переховували в себе вдома повстанців Під час Січневого повстання 1863 року в своїй садибі в білоруському Людвіні Еліза Ожешко переховувала ватажка повстанців Ромуальда Трауґутта, якого пізніше переправила за кордон., а потім зазнали репресій і переслідувань від царської поліції. Відтак письменниця довго мовчала, не видавалася або ж, як у своїй блискучій епопеї «Над Німаном» писала про це езоповою мовою, натяками. А тут, розуміючи, що життя закінчується і вона може собі дозволити відкрито висловлюватися, Ожешко прямим текстом описала все в оповіданнях, що викликало скандал, цензура заборонила книжку і спробувала реквізувати її в гродненських та інших книгарнях. Але як реквізувати те, що розлітається, як гарячі пиріжки? Це тільки один із прикладів.
Зрозуміло, що поляки вважають Ожешко — і справедливо — класиком своєї літератури, бо вона писала польською, хоча тематично й стилістично в її творчості є чимало білоруського. Скажімо, від видатних досліджень ботанічної лексики, представленої в її творах повніше, ніж у тогочасних словниках білоруської мови — до співчування і повстанцям, і простому білоруському народу (даруйте за ще один шкільний штамп). Хоча не такий він уже й простий, якщо придивитися до оповідань і повістей Ожешко — там порушено глибокі проблеми, деякі з них не виражені й досі.
Але мені подобається історія, яка зримовує ХІХ сторіччя з ХХІ, про любов до білоруського народу. Звісно, в Ожешко був наліт гіркоти, що прості сільські люди не підтримали еліту, діячів повстання, а дехто навіть здавав їх за гроші. Є дані, що на Ожешко з чоловіком донос написав їхній кучер — сьогодні ми б сказали «таксист». А я дивлюся на те, що відбувається в Білорусі у 2020–2021 роках, як на революцію таксистів. Це професія, за якою видно громадянські зміни, адже вона мобільна, в ній найбільше контактів. Власне білоруські таксисти сьогодні виявилися провідниками революційних ідей. Ще десять років тому вони бурчали, що все кепсько, що добре, що хоч Лукашенко такий є; любили таксисти похвалити режим — не тільки, до речі, білоруський, часом і український. А тепер сідаєш в таксі і опиняєшся сам-на-сам із агітатором революції: я чемно слухаю, а він мене вчить громадянських і національних цінностей, протестів, боротьби — вперше за 27 років. А я собі пригадую тих кучерів ХІХ століття, які здавали повстанців. Усе-таки у нас щось та й змінюється на краще.
І згадаю ще одного героя, який належить водночас польській і білоруській культурам — це польський прозаїк білоруського походження Сєрґіюш Пясєцький. Він не завжди вважався серйозним літератором, адже його твори межують із кітчем і бульварщиною. Проте він мав такий письменницький темперамент і стільки життєвого матеріалу, який переплавлював у літературу, що, мені здається, ця творчість надзвичайно цікава. Його «Злодійська трилогія» присвячена 1910–1920 рокам і революції, громадянській війні, зміні влади. Мінськ як прифронтове місто тоді притягувало гроші, кримінал, шукачів легкої наживи. Письменник Пясєцький — сам контрабандист і авантюрист — почувався в цьому матеріалі, як риба у воді. Уже існують три паралельні переклади найвідомішого роману «Коханець Великої Ведмедиці» про історію контрабанди між польським Ракавом та совєтським Мінськом, про нічні стежинки, якими провідники возять партії з товаром — наш аналог голлівудських вестернів.
Андрей Хаданович. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаНТ: Зараз ви активно презентуєте в Польщі нову книжку вибраного в перекладах Адама Поморського. Назва «Фантомныя радасьці / Zabawy fantomowe» перегукується з подіями в Білорусі?
АХ: Це вже друга книжка мого вибраного по-польськи, перша вийшла друком 15 років тому і називалася каламбурно — «Święta nowego rocku» в перекладах Богдана Задури, Лєшека Енґелькінґа, Яна Максим’юка й Адама Поморського.
А «Фантомныя радасьці» — вибрані вірші із семи попередніх збірок та того, що писалося за минулий рік. І тут найщиріші компліменти перекладачу Адаму Поморському, адже часом, вибираючи для іноземного видання вірші, думаєш: оцей вірш мені подобається, але іноземний читав не зрозуміє, тож виберу щось більш універсальне. Або ж: вірш чудовий, але тут він такий закручений і віртуозний, що навряд чи перекладач упорається. Так-от у випадку з Поморським таких обмежень не було: кожне технічне завдання він блискуче виконував і будь-який незрозумілий білоруський контекст, можливо, й недослівно, але влучно передавав.
Остання третина книжки — вірші, написані за минулий рік, які передають надії, біль, травми, пробудження від 27-літнього сну білоруського суспільства. Я не знаю, як через рік-два буду ставитися до цих текстів. Періодично публікую їх у соцмережах на знак солідарності і підтримки, адже влучний вірш зараз може бути окремою доброю новиною на тлі новин про арешти, погроми, обшуки, виклики на допити. На тлі всього цього трешу культура займає велике місце в наших протестах.
НТ: І це помітне вже навіть за піснею «Мури» Яцека Качмарського, яку ви переклали і яка стала символом протестів.
АХ: Я переклав цю пісню десять років тому, виконував її на мітингу ще 2010-го, а згодом записався альбом «Мури» з 14 піснями Качмарського, у чому мені неабияк допоміг білоруський гурт «Раціональна дієта» з Ольґою Подґайською на чолі. Альбом функціонував у вузькому колі аматорів і раптом 2020-го кандидат у президенти Сярґєй Тихановський, який зараз сидить у в’язниці, розкрутив цю пісню під час зустрічей із виборцями. І виявилося, що перекладена, можна сказати, імпортна пісня, стала своєю і на довгі місяці очолила хіт-парад протестної музики в Білорусі. Якщо з того боку — темні сили, позбавлені культури й інтелекту, сили, налаштовані на вбивство і руйнування, то з цього, нашого боку — світлі сили, озброєні віршами, піснями, танцями, плакатами, національним одягом. І польські переклади так само служать цим світлим силам.
Андрей Хаданович. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаНТ: Як під час українського Майдану, так і під час білоруських протестів неабияку солідарність висловлюють ПЕН-клуби. Чому такі жести важливі, навіть якщо, здавалося б, не мають прямого впливу на ситуацію?
АХ: В останні десятиліття в різних країнах відбуваються українсько-білорусько-польсько-литовські зустрічі ПЕН-клубів. 2020 року, коли в нас почалися репресії, серед перших голосів солідарності й підтримки були голоси Українського і Польського ПЕНів. Адам Поморський, наприклад, перекладав актуальну білоруську поезію, українські колеги організували цикл онлайн-зустрічей білоруських і українських інтелектуалів, з яких виросла книжка Ії Ківи «Ми прокинемось іншими» — серія розмов із десятьма письменниками, серед яких був і я. Це наші рефлексії, починаючи з серпня 2020-го про Білорусь, протести, про репресії у відповіді на протести, про наші тривоги і наші надії.
Так, слово, література зараз об’єктивно не змінюють ситуації, але літератори і культурні діячі працюють зі свідомістю окремих людей. І хай повільно, не так хутко, як би хотілося, але все-таки в нашому суспільстві формується громадська думка, а також солідарність і зацікавленість закордоном. Наші сусіди не так і багато знають про те, що відбувається в нас. Тому голос солідарності з боку сусіда цілком може бути і першим кроком до того, щоб глибинно зацікавитися: чим цінна білоруська культура, чим білоруська література відрізняється від нашої, скажімо, української чи польської.
НТ: Чи читання доброї літератури рятує? Наприклад, від того, щоб стати диктатором?
АХ: Не знаю, але дивлячись на нашого диктатора, я взагалі сумніваюся, чи він щось читав. Нечитання — одна із рис білоруської влади й абсурдності її культурної політики. Найліпше, що на сьогодні могла б робити наша влада — це не вмішуватися, і ми були б глибоко вдячні за те, що вона не вмішується. Усе, що вона може робити — перешкоджати, забороняти, зачищати територію і культурний протест. Усе, що влада досі пропонувала в сфері культури, — примітивний поверхневий псевдосовок на кшталт міжнародного фестивалю «Слов’янський базар» чи білоруських «Дожинок».
Лукашенко навіть якось спробував організувати зустріч із інтелектуалами, тоді всі його претензії до письменників вичерпувались одним: нумо, напишіть мені щось схоже на «Війну і мир» Льва Толстого. Причім він навіть уявлення не мав, що в білоруській літературі є епопеї такого роду, зокрема Івана Мєлєжа і Уладзіміра Короткевича.
НТ: Ви зараз перебуваєте в Польщі на стипендії. Не боїтеся повертатися в Білорусь?
АХ: За минулі 15 років для мене нічого не змінилося, себто я продовжую публічно висловлюватися і робити свою справу. Мені соромно мовчати. Я стежу з Польщі за білоруськими новинами. Один із останніх ударів був по незалежних журналістах і редакціях: після обшуків когось затримали, когось відпустили під нерозголошення, а хтось залишається у в’язниці. Також нещодавно відбулися удари по літераторах. Обшуки були і в Незалежній спілці письменників, і в ПЕН-клуб приходили, йому висувають кілька кримінальних звинувачень... В мене вже на кінець місяця викуплені квитки в Білорусь, але от думаю, зважую всі за і всі проти, чи варто зараз повертатися.
