Світлана Олешко: Після 24 лютого ти п’ять місяців не від’їжджав далеко від Харкова. Як за цей час місто змінилося?
СЖ: Перші десь тижні два було дуже важко, тому що над Харковом літала російська авіація і був цілковитий хаос, коли люди намагалися вибратися, масово виїжджали, коли все було зачинено, нічого не функціонувало, крім комунальних служб і ЗСУ. А потім усе більш-менш стабілізувалося. Вдень Харків спокійний, мирний, сонячний. Підлітки гуляють у парках, катаються на скейтах. Ходять літні люди. Працюють супермаркети, ресторації, кав’ярні.
СО: А потім починаються обстріли.
СЖ: Майже щоночі. Ніч без обстрілів — дивина. Сьогодні, наскільки я знаю, понад десять прильотів було. Б’ють зазвичай по інфраструктурі, хоча іноді прилітає просто в житлові квартали. А якщо говорити про зміни суто візуальні, то, окрім розбитих житлових будинків, Облдержадміністрація зруйнована, СБУ, Міськрада побита, Палац праці фактично знищений. Харків дуже постарів, тому що студенти виїхали. А студенти — це десь третина міста, якщо не більше. Відповідно зросла кількість старших людей, і це впадає в око.
Багато автівок зараз. Так швидше, так безпечніше, хоча працює метрополітен. Люди, які живуть на спальниках, намагаються в інші райони не вибиратися. Робити нема чого в інших районах — роботи немає. Місто дуже чисте. Це такий, знаєш, синдром Донецька. Пам’ятаєш, 2014 року, коли почалася війна, в Донецьку працювали комунальні служби. Там уже були сепаратисти, але працювали комунальні служби. Сепаратисти постійно виставляли фотографії: подивіться, який наш Донецьк чистий. Сьогодні можна розуміти, що за цим стоїть. Це такий емоційний момент, що попри обстріли, попри війну, ми не даємо нашому місту забруднитися.
Якщо ти пам’ятаєш нашу площу головну Свободи — на ній поміж бруківки росте трава. Це свідчення того, що там мало людей, мало автомобілів їздить, і відповідно трава пробилася крізь камінь. Це візуальні зміни. Якщо поїхати на північну Салтівку, там усе згоріло, розбитий район, Рогань побита, Дергачі знищуються щодня, Чугуїв, Малинівка обстрілюються. На півночі теж усе понищене. Якщо поїхати в бік Руської Лозової, там жахіття просто.
CО: Ти свідомо не поїхав із Харкова.
СЖ: Ми з друзями займалися волонтерством і до того. Ми знали, чим займатися, якщо почнеться повномасштабна війна. Тому навіть думки не було кудись їхати.
СО: Як приблизно виглядає твій день?
СЖ: У перші тижні та й у принципі зараз: зранку прокидаєшся і вже дуже багато роботи. З кимось зустрічаєшся, щось купуєш, щось передаєш, їдеш на пошту щось забрати. Іноді бувають виступи. З березня ми даємо концерти, виїздимо і до військових, і до цивільних. Ніби фізично нічого особливого не робиш, але дуже багато роботи. І це страшенно виснажує, тому що все це в умовах постійних прильотів. Я бачу, як люди швидко втомлюються. Це синдром війни.
Якось ми перетнулися з нашим із тобою спільним знайомим, Михайлом Озеровим. Він із цілою групою акторів театру ляльок залишилися в Харкові, в театрі. Там є підвал, тому що це колишня будівля банку. І в цих колишніх банкосховищах у них тепер лялькосховище. І вони у цих лялькосховищах живуть. З дітьми, з родинами, з собаками. У них там така колонія. Вони створили волонтерський хаб. Називається «Лялькова оборона», ЛОБ. І ми з Мішею якось перетнулися і почали волонтерити разом. Я в цьому лялькосховищі жив якийсь час. У мене там був лежак, а наді мною висіли ляльки з вистави «Майстер і Маргарита». Ісус, Понтій Пилат, якісь римські солдати, які Ісуса вели на страту. Це було страшно. Прокидаєшся — а над тобою Ісус.
Я зараз уже третій день не у Харкові, постійно на телефонному зв’язку, тому що машини військовим треба купити, комусь замовити спорядження і передати, хтось щось привіз. Така робота.
СО: Мене дуже часто запитують, чи можу я читати, зокрема художню літературу. Ти написав, що перші три тижні не міг.
СЖ: Та десь навіть перші три місяці. Фактично не міг сконцентруватися на тексті, на сенсі цього тексту. Тому що реальність була набагато сильніша, набагато потужніша, відповідно я не міг з неї перемикнутися. Мушу сказати, що зараз я читаю. Відбулося інерційне притирання. Щось змінилося, я до чогось звик. Можу собі дозволити читати. Їдучи у Варшаву, я взяв із собою книжку Бориса Херсонського і фактично її прочитав учора в потязі.
СО: Ти писав, що тобі до рук Йогансен трапився.
СЖ: Так, я взяв Йогансена і це була перша книжка, яку я почав читати, перечитувати. А потім уже почало читатися.
СО: У тому, що ти пишеш у соцмережах, теж є динаміка. Пізніші пости — це фактично проза про місто. На Великдень ти опублікував вірш 2020 року. А потім я нарахувала три нові.
СЖ: Так, у червні один, у липні один, і в серпні.
СО: Тобто музи не мовчать?
СЖ: Не мовчать. Просто перші місяці сама думка про якусь творчість, охудожнення реальності, викликала спротив. Писати вірші про те, що доводилося нам бачити, видавалося неетичним. Але я писав у фейсбук. Фактично вів щоденник. Важливо було зафіксувати те, що відбувається.
Час страшенно спресований. Ці шість місяців війни — як один день. Попри те, що я багато розповідав, як змінювалися відчуття й емоції, внутрішньо — все, як один день. Багато що забувається, зникає, затирається і змінює своє значення. І дуже хотілося все зафіксувати, тому я вів щоденник. Я не думав, що з нього вийде якась книжка, але до мене звернулися мої німецькі видавці: «Зробімо з цього книжку». Зараз у Німеччині виходить. Себто я почав видавати свій фейсбук. Остання стадія письменницької деградації. Ці записи максимально суб’єктивні, емоційно забарвлені. Це може бути доволі несподіваний погляд на війну, який виходить за межі журналістських розслідувань чи заяв політиків.
СО: Це дуже потрібно нам, українцям, які змушені були виїхати.
СЖ: У мене немає відчуття, що я пишу для українців, бо це їм потрібно. Але я бачу, як багато людей мене читає. Звичайно, що це спонукає, мобілізує і примушує писати. Щовечора сумління говорить: «Не будь скотиною, пиши, — люди чекають. Можливо, це комусь буде важливо». Плюс тут є суто меркантильна річ. Ми постійно збираємо кошти. І важливо писати про те, на що ми їх витрачаємо. Оскільки ми всі приватні особи, а не державна структура, у нас немає бухгалтерської звітності. Тому дуже важливо показати кожну автівку, яку ми купили, кожен генератор, кожну каску, все спорядження. Такі пости спонукають людину продовжувати допомагати.
СО: Які польські письменники мали на тебе вплив, кого ти читаєш?
СЖ: Я читаю і перекладаю Мілоша. Після війни, якщо все буде добре і нормально — точніше, коли все буде нормально, — видам окрему книжку його перекладів.
Я перекладаю Ришарда Криніцького. Це старший колега, ми з ним кілька разів перетиналися. Дуже його люблю як поета і перекладача. Він перекладав польською Селіна. Коли я укладав свою збірку перекладів Селіна, то великою мірою орієнтувався на Криніцького.
Дуже люблю Свєтліцького, книжку якого переклав. Одну пісню зробили з «собаками». Учасники рок-гурту «Жадан і Собаки». А якщо говорити про пісні, то ми нещодавно записали пісню з Казіком. Сценічний псевдонім відомого польського артиста Казімєжа Сташевського. Нещодавно Казік та Жадан записали спільну пісню «Україна». Я читаю польську літературу. Дуже люблю польську поезію, сучасну і класичну.
СО: Поговорімо про будинок «Слово», раз уже ми заговорили про поетів. У тебе навіть і вірш прекрасний про цей будинок. Це ж символ Харкова…
СЖ: Це кооперативний будинок, який звели українські письменники у 30-ті роки, коли Харків був столицею совєтської України. І фактично в одному місці зібралося кілька десятків українських поетів, режисерів, художників, — наші найкращі творчі сили. Більшість із них репресували. Себто споруда, яка мала стати потужним джерелом великої культурної революції, стала джерелом великого терору. Цей будинок стоїть по сьогодні. Письменники там уже не живуть, але наші друзі викупили квартиру і ми в ній робимо харківську літературну резиденцію, на яку зараз приїде Яцек Подсядло. Будинок «Слово» почав функціонувати не просто як меморіал знищеним письменникам, а як щось живе і пов’язане з літературою. Російські обстріли пошкодили фасад. Будинок, слава богу, цілий.
Історія ходить по колу, історія культури. Вкотре намагаються винищувати нашу культуру. Зараз це дуже символічно. Є ж частина людей у Західній Європі, яка так чи інакше намагається виправдовувати росіян. Мовляв, усе це політика, росіяни мають право, не все так однозначно. Одна річ військові дії, а зовсім інша — культура. Якщо подивитися на те, що відбувається в Україні, стає все зрозуміло, очевидно. Це справді геноцид. Він відбувається на всіх рівнях. Від лінії фронту до нищення цивільної інфраструктури, освітніх закладів, культурної спадщини.
Росіяни нищать усе. Їм однаково, чи пов’язані ці об’єкти з військом, чи не пов’язані. Скажімо, в Харкові, крім будинку «Слово», полюють за Сковородою. За нашим великим філософом, якому 2022-го виповнюється триста років. Харків готувався до святкування ювілею, дуже багато всього планувалося, зокрема, реконструкція музею в Сковородинівці, де він похований. І туди прилетів російський снаряд. Себто музей ущент знищений. Пам’ятник Сковороді стоїть побитий, але стоїть. Потім росіяни розбомбили мій педагогічний університет імені Сковороди. Там пам’ятник лежить. Він уцілів, але сильно обгорів. Коли вони говорять, що їм ідеться про денацифікацію чи демілітаризацію, це цинічна брехня. Вони знищують усе: інститути, школи, бібліотеки, будинки культури, книгарні, церкви, житлові будинки.
СО: Поговорімо про теорію професора Шевельова.
СО: Мене в Польщі дуже часто питають: «А що таке цей ваш Харків? Чим він таким особливим є на мапі України?»
СЖ: Шевельов і його п’ятий Харків, — це така річ, про яку я постійно думаю. Ми робитимемо великий фестиваль, він буде називатися «П’ятий Харків». Це про майбутнє. Про Харків, який усвідомив свою нову сутність. Усвідомив себе врешті модерним українським містом, а не частиною російської провінції. Усе це дуже важливо і дуже актуально. У Харкові, на мій суб’єктивний погляд, відбуваються дуже серйозні трансформації. Я от приїхав у Варшаву і піймав себе на думці, що я у Харкові такої кількості російської мови не чую. Це без претензій. Я розумію, що сюди приїхало дуже багато українців з усієї України. Я розумію, що ця російська звучить від них. У Харкові зараз неможливо почути російську музику — її не крутять ніде. Зараз у кафе і ресторанах крутять Чубая і «Калуш».
Величезна кількість харків’ян пішла воювати. Більшість не за повістками, а добровільно. У ЗСУ, Нацгвардію, тероборону. Це хлопці й дівчата, які до 24 лютого не задумувалися про свою українську сутність. Вони не були сепаратистами й не кликали «русскій мір». І тут їхні будинки почали обстрілювати. У їхньому місті з’явився окупант, який до останнього говорив, що ми — друзі, що ми — брати, що ми — сусіди. Ці хлопці й дівчата якийсь час були в одній культурній парадигмі з росіянами: слухали їхню музику, дивилися їхні ютюби. І тут виявилося, що ці росіяни приходять вас убивати. Не тому, що ви — націоналісти, не тому, що ви — бандерівці, не тому, що ви — прихильники Порошенка чи Зеленського, а просто тому, що ви — українці. У тебе є український паспорт — цього достатньо, щоб тебе вбили. Ти можеш говорити російською мовою, можеш бути фанатом Філіпа Кіркорова — це не важливо. Достатньо бути громадянином України, щоб тебе вбили. Я думаю, що для дуже багатьох українців саме це було визначальним.
Чимало харків’ян залишилися в місті волонтерити. Багато людей створили хаби, центри, почали допомагати. Їхня допомога у перші тижні була неймовірно важлива для цивільного населення. Для десятків, може, сотень тисяч тих, хто залишився в метро, бомбосховищах, по якихось підвалах. Вони потребували всього: від гарячої їжі до одягу й засобів гігієни.
СО: Хто почав волонтерити?
СЖ: Ми знаємо наших харківських волонтерів із 2014 року, це національно свідомі харків’яни. 2022-го з’явилися якісь молоді люди, якісь власники ресторанів, які почали годувати армію. Я бачив представників держструктур, співробітників прокуратури, суддів, які тягали мішки з морквою, капустою. Які під обстрілами розвозили північною Салтівкою їжу містянам. Для них це був усвідомлений вибір — залишитися і щось робити. Харків захистили й зберегли ЗСУ — це опора, яка тримає весь каркас. Але якби не було цього потужного волонтерського, громадянського руху за спинами військових, цього надійного тилу, я не знаю, як би вистояли ЗСУ. Адже в ЗСУ теж потрібно все: від їжі до павербанків, генераторів, автомобілів. Це не тому, що не працює міністерство оборони, не тому, що не працює держава, а тому, що війна зжирає все відразу. Потрібно дуже багато ресурсів, дуже багато сили, потрібен постійний рух, постійна допомога. На превеликий жаль, держава як механізм не встигає за сучасними реаліями. Державі треба допомагати.
СО: Чи потрібна поезія на війні?
СЖ: Якщо говорити прагматично, то ні, не потрібна. У мене немає жодних ілюзій стосовно можливостей культури в умовах війни. Культура найбільш вразлива і безборонна царина. У Харкові залишилося багато людей мистецтва, які теж почали волонтерити. Море музикантів, письменників, художників, митців включилися, коли в перші місяці були потрібні руки й машини. Всі включилися. За попередньої фази такого не було. Вони розвозили памперси й батони, але залишилися митцями. Я пам’ятаю, ми спустилися в метро зі Славою Вакарчуком, а там кілька сотень людей на станції «Майдан Конституції». І ми зробили імпровізований виступ. Побачили, як це важливо для людей. Не те щоб вони всі були фанатами Вакарчука, хоча більшість його знає і любить. Просто для людей був важливим елемент єднання і те, що про них там під землею не забули. Вони там сиділи тижні три. Дехто взагалі боявся на вулицю виходити, особливо діти. Дехто вибігав удень, коли було менше обстрілів, щоб знайти якусь їжу, і поверталися. І тут раптом для них концерт. І вони співали. І харківські дітки, які раніше гімн не співали, тут раптом співають його, знають усі слова. Я бачу, наскільки для них усе це важливо.
Після цього ми почали робити концерти, їздити по станціях метро. Навіть фестиваль великий провели в травні. Досвід показує, що для людей це важливо. І для військових це важливо. Військові самі постійно до нас звертаються, просять до них приїхати. Якщо це ЗСУ, мобілізовані, — велика ймовірність, що нас не знають. Це звичайні українці з різних регіонів. Навряд чи вони слухали актуальну українську рок-музику. Але сприймають дуже добре, дякують. А коли приїжджаєш до добровольців, таке враження, що ти приїхав на рок-фестиваль до війни. Нас усі знають, були на наших концертах, пам’ятають усі слова. Пригадую, ми поїхали в один добровольчий підрозділ і там хлопці почали слемитися під сценою. Вони звикли це робити до війни. А найтяжче виступати в госпіталях, дуже важко емоційно. Роботи буде багато ще з людьми, які пройшли поранення і лікування.
СО: Якою буде українська література після війни?
СЖ: Та бог його знає! Це дуже важко передбачити й спрогнозувати. Не зрозуміло, якою вона буде за складом, а не за змістом. Хто писатиме після війни? Можна припустити, що з’явиться багато нових імен. Що вони будуть писати? Я особисто чекав, що російсько-українська війна на Донбасі дасть якийсь новий поштовх літературі, з’явиться нове покоління. З’явилося чимало авторів-фронтовиків. Вони всі різні, цікаві. Але не з’явилося українського Ремарка, Селіна чи Гемінґвея. Були такі очікування, такий запит, що з’явиться фронтовик, який усе напише і пояснить. Він не з’явився поки що. Без спроби образити тих ветеранів, які пишуть.
СО: Чи зараз би написався роман «Інтернат» або п’єса «Хлібне перемир’я»?
СЖ: Не написалися б. Зараз писатиметься щось зовсім інше. Я напередодні війни, восени торік почав нову книгу прози. Це були короткі історії про війну, а ширше — про Схід. Спроба окреслити східний фронтир. Я написав частину і вона мені навіть чимось подобалася, ця проза нова. Тому що вона різнилася від «Інтернату», від того, що я писав раніше. Але я спробував це перечитати десь у березні-квітні й зрозумів, що це вже немає жодного сенсу. Це зовсім інший рівень заглибленості, осмислення, рефлексії. З цієї книги нічого не вийде, так само як і з книги віршів, яку я не встиг закінчити до війни. Усе це писалося за інших обставин.
Зараз, коли я читаю вірші на якихось вечорах, зазвичай обираю написані після 2014 року. Тематично вони перегукуються з цією війною, але я розумію, що зараз би їх не писав. Сьогодні зовсім інші відчуття і потреба зовсім іншої інтонації. З одного боку, важко про все це писати, а з іншого — потрібно фіксувати. Коли письменники мовчать, це свідчить про те, що їм не вистачає чогось, — якоїсь сердечності, якоїсь сили внутрішньої.
СО: У твоєму щоденнику фейсбучному є такі дві репліки, які дають нам надію.
СЖ: Так, денні пости я закінчую фразою: «Над містом майорять наші прапори». А вечірні — «Завтра прокинемося ще на день ближче до нашої перемоги». Я в якийсь момент написав ці фрази, а потім почав їх повторювати. Але одного разу я не вжив фразу «Над містом майорять наші прапори», і була купа ображених коментарів. — «А де ж про прапори?!» А ще у квітні був такий епізод. У Харкові тоді було тихо, невітряно. І я написав, що «висять наші прапори». Вони дійсно висіли, тому що вітру не було, вони спокійно звисали. І хтось мене поправив: «Висять ганчірки, а прапори майорять». І я виправив. Соцмережі — дивовижна річ. Я якось раніше легковажив і ставився до них доволі скептично. Я і зараз у багатьох моментах ставлюся скептично. Тому що, на моє переконання, соцмережі багато чого вбили в літературі, українській зокрема. Передовсім критику. Але разом із тим вони дають неймовірні можливості для спілкування з читачем, яких не існувало, коли література була суто друкована.
СО: Розкажи про свій вордівський файл, що з ним сталося і коли ти до нього повернешся?
СЖ: У мене останні, мабуть, років десять, є вордівський файл, у якому я планую свої виступи. І в лютому все вже було розписане десь по грудень — до 300 виступів, а то і більше. Я знав, де буду в жовтні, листопаді, грудні. Потім це втратило будь-який сенс. Мені друзі-музиканти ще в березні говорили: «Давай грати концерти». Я не міг на це зважитися суто емоційно. Важко було. А зараз ми зважилися поїхати в тур Європою, заплановано 16 концертів. Частину коштів передамо на харківський підрозділ «Хартія». Ми його з друзями вигадали, заснували. Я їм назву придумав, що там був «арт» і Харків. Виступи будуть. Складається новий графік. Мабуть, потрібно відродити цей вордівський файл. Мабуть, у нас закладено більше сили, мотивації, віри. Як виявилося, українці дуже сильні.
СО: Прочитаєш вірш?
СЖ: Який?
СО: Найновіший.
СЖ:
Чекають вечора люди, схожі на равликів,
так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.
Ламана лінія кордону, мов соснова гілка.
Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.
Вперті равлики беззахисної Європи.
Жінки, що залишили вдома чисту постільну білизну.
Діти, що не відпускають материнську руку,
як прищеплені до яблуні гілки не відпускають теплий стовбур.
Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії,
дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись зі згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.
Упокорений час шаленців і втікачів.
Запекла віра тих, хто зійшов на вокзалі вигнання.
Завжди пам’ятати розташування меблів у батьківському домі.
Ховати в кишені ключі, як засушену квітку.
Ось ця дорога — нині позначена безголоссям,
ночівлі ці — подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
ви — позбавлені дому, проте не позбавлені серця.
Я можу про цей вірш розказати. До мене звернулися з американської ініціативи, яка робить щось до Різдва. У них ціла програма, виставка, хочуть збирати кошти для України. Вони попросили, щоб я написав вірш про Різдво. Я кажу: «Про що там має бути? Про Санта Клауса?» Вони кажуть: «Ні, там має бути про дім. Метафора дому, символ дому». Я тоді написав цей вірш. Він, мабуть, не зовсім про Різдво, тому я виклав його на фейсбук. А через два дні я був у Києві. В Українському домі проходила дуже цікава виставка воєнного плаката. На головній стіні висів величезний малюнок (це студія «Аґрафка» зробила) — хлопчик, який несе на собі величезний наплічник, і він в образі равлика.
Сергій Жадан в Українському домі. Джерело: Український дімЯ не знав, що там такий малюнок. Я під ним цей вірш прочитав. Равлик зараз дуже очевидна, повсюдна метафора, яку важко оминути. Українці, як равлики, несуть на собі свою пам’ять, своє минуле, свої пожитки, щоби потім повернутися додому.
Редакція висловлює вдячність Staromiejski Dom Kultury за можливість публікації
