У листопаді 1918 року Польща після 123 років поділів відновила довгожданну незалежність. А влітку 1920-го на підступах до Варшави відбулася битва, яка майже відразу стала одним з основоположних мітів молодої держави.
Зі сходу на столицю вже кілька тижнів без упину наступала Червона армія, Польське військо мужньо тримало оборону, хоч до цього вже було багато разів розбите й виснажене тривалим відступом. У середині серпня наступ росіян зупинили, а вже за кілька днів він обернувся відступом — ще стрімкішим, ніж попередня атака. Так Друга Річ Посполита виграла свою другу серйозну війну (в першій, яка точилася у Східній Галичині, влітку 1919 року вона перемогла Західноукраїнську Народну Республіку).
Ця перемога дуже швидко обросла символами й мітами. Юзеф Пілсудський, автор переможної стратегії, досягнув статусу, до якого після нього не вдалося наблизитися жодному з польських політиків. А участь у битві добровольців, зокрема жінок, стала символом загальнонаціональної єдності в годину великого випробування.
Картина Єжи Коссака «Диво на Віслі». Джерело: Музей єпархії ТоруняДеякі учасники битви стверджували, нібито в небі над польськими окопами бачили Богородицю, яка допомагала оборонятися від безбожних більшовиків. Цей образ увіковічив Єжи Коссак, невтомний автор батальних полотен, що славився особливою увагою до кавалерії. Його картина «Диво на Віслі 15 серпня 1920» і справді буквально показує внесок Діви Марії в оборону Варшави, але ще важливішу роль у цій композиції відіграє священник, який веде поляків у наступ.
Капелан Іґнацій Скорупка, який поліг у бою, став сакральним символом самопожертви й перемоги, а також єдности польського народу і Католицької церкви.
У стрімкій «кар’єрі» образу саме цієї битви, який урочисто вшановували впродовж усього міжвоєнного періоду, по суті, немає нічого дивного. Він ідеально підходить для національного свята як велика перемога над потужним ворогом. Проте до різних аспектів польського сприйняття цієї дати у міжвоєнний період (а частково й після 1989 року, коли відновлено свято 15 серпня) варто додати ще один, який до того ж має воістину апокаліптичний вимір.
Усі ці сто років із перервою на комуністичний період (коли зі зрозумілих причин свято не відзначалося, а історики-марксисти переконували, що правий був не Пілсудський, а Фелікс Дзержинський) Варшавська битва сприймається як щось на кшталт війни світів.
Не випадково у Польщі так охоче повертаються до визначення «18-та вирішальна битва у світовій історії».
Це окреслення, запозичене з книжки британського дипломата Едґара Вінсента д’Абернона, досконало пасує до уявлення, яке пересічний поляк має про боротьбу 1920 року. Згідно з ним, польські війська під Варшавою врятували Європу від реальної небезпеки комуністичного перевороту. Якби не Божа Мати й ксьондз Скорупка, а також Пілсудський, червоні дефілювали б на Унтер-ден-Лінден, і хтозна — може, навіть на Єлисейських Полях.
Наскільки далеким від дійсности є цей образ битви і всієї польсько-більшовицької війни? Розгляньмо кілька фактів, які не є відкриттям для польських військових істориків, і все ж чомусь не можуть пробитися до суспільної свідомости.
Чому диво?
Назва «Диво на Віслі» — це не тільки вираження переконання в тому, що зупинити Червону армію без божественного втручання було б неможливо. Часто також повторюють, що його особливо полюбляли використовувати політичні супротивники Пілсудського з правого табору, таким чином намагаючись применшити його роль у перемозі.
Та цей образ має ще одне важливе пояснення. Вікопомне значення Варшавської битви у певному сенсі запозичене. У міжвоєнний період її історичну роль підсилювала тоді ще цілком очевидна аналогія з перемогою французів над німцями 1914 року, яку називали Дивом на Марні (під час цієї битви між фронтом і розташованим поблизу Парижем курсували таксівки, вивозячи поранених і постачаючи підкріплення та боєприпаси). Як і французи, поляки на підступах до своєї столиці зупинили потужного ворога, що наступав зі сходу (хоча насправді фронт проходив через усю країну).
Та якщо придивитися уважніше, то таке порівняння позбавлене сенсу. Через стан обох армій 1920 року неможливо було встановити їхню точу чисельність. Ми можемо оперувати лише приблизними цифрами. Під Варшавою загинуло трохи понад чотирьох тисяч польських солдатів, а поранених було в кілька разів більше. Втрати Червоної армії точно невідомі, передусім тому що вона відступала швидко й у великому сум’ятті. Натомість є дані, що сили противників становили приблизно по 40 тисяч солдатів. Якщо порівнювати з Битвою на Марні, то там ці величини були майже удвадцятеро більші.
Але ця кількісна різниця цікава передовсім тому, що недостатньо пояснює масштаб конфлікту. Теоретично у польсько-більшовицькій війні брали участь також мільйони призовників. Із польського боку особистий склад становив близько мільйона, а з боку більшовиків — близько п’яти мільйонів людей. Але навіть за найоптимістичнішими оцінками, службу на фронті несла щонайбільше третина тих новобранців. Ці відносно невеликі сили діяли на територіях набагато більших, ніж північна Франція. Причому діяли вони в дуже швидкому темпі.
Форсований марш був головним змістом літніх місяців 1920 року й найбільшим головним болем обох штабів.
Тим паче, що до благ, які на фронті були дефіцитними, належало добротне взуття. Про це згадується у рапортах: «Солдати такі перевтомлені, що в найбільшій апатії просять їх розстріляти». Попри такі перешкоди воїни часом ішли в наступ настільки швидко, що потрапляти під вогонь власної артилерії, яка мала підтримувати наступ. По обидва боки фронту повторювалися трагічні непорозуміння, різні підрозділи тієї самої армії в сум’ятті стріляли одне в одного.
Перев’язка пораненого у Варшавській битві, 1920. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіЗ плином часу, з дедалі більшими втратами й утомою щораз важче було спонукати солдатів до героїчного наступу. Як польський відступ на захід, так і пізніший відступ Тухачевського на схід схилили тисячі з них до прямо протилежного — дезертирства. Масштаб його був такий великий, що у прифронтовій зоні з’явилися озброєні банди втікачів, а в центрі країни влада мусила боротися з нелегальною торгівлею військовим спорядженням. У найгарячіші дні наступу Тухачевського в Польському війську траплялися навіть колективні втечі… офіцерів! По другий бік фронту було нічим не краще. У вересні й жовтні російську піхоту не раз підганяли в контратаку встановлені за її спиною кулемети. 4 вересня під Бережцями така атака захлинулася, не зважаючи на те, що по втікачах стріляли їхні ж товариші.
Тож нічого дивного в тому, що не лише іноземні спостерігачі мали сумніви щодо того, чи польсько-більшовицьку боротьбу взагалі можна розцінювати як регулярну війну.
Кадри вирішують усе
Досвідчені польські офіцери поділяли цю думку, зокрема стосовно новоствореної Добровольчої армії. Вони вважали, відсутність у її бійців елементарних даних про використання місцевості в зоні ворожого обстрілу завдавало величезної шкоди.
Там, де потрібно було бігти, вони намагалися якнайдовше лежати, а там, де доцільно було ховатися — летіли на доказ власної відважности.
Добровольча армія була живим, хоча слабо вишколеним свідченням того, що батьківщина має своїх вірних захисників. Тим часом у липні, коли Тухачевський сунув на Варшаву, Сейм ухвалив призов, на який люди (особливо селяни) відгукнулися дуже слабо. Цілі регіони країни не забезпечували майже жодних новобранців, а кількість тих, хто ухилявся від служби, подекуди сягала 80 %.
Там, де до кордону було близько, дезертирам легко вдавалося ухилитися від служби — іноді на це йшли цілі озброєні групи втікачів.
Чи ситуація по інший бік фронту була більш упорядкованою? Радше ні. Червона армія страждала від тих самих хвороб, що й Польське військо, лише в більшому масштабі. Дезертирство поширилося настільки сильно, що ніхто вже не вірив, ніби його можна стримати звичайними методами. Командування змирилося з цим, діючи несистемно. Як згадував сам Тухачевський, наступу на Варшаву передувала велика операція заганяння дезертирів назад до солдатських лав. Частково добровільно, частково під примусом у червні 1920 року вдалося зібрати 100 тисяч колишніх — і майбутніх — червоноармійців.
Польські солдати, 1920. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіКрім того, росіяни зіштовхнулися з явищем, яке з польського боку радше не спостерігалося: з бунтом цілих підрозділів. Наприкінці вересня 1920 року збунтувалося найелітарніше військове формування Тухачевського — шоста дивізія Кінної армії Будьонного.
Бунт у Кінній армії остаточно придушили, 100 солдатів стратили. Хоча з приводу слова «солдати» можуть виникати сумніви. Чи доцільно говорити, що після півторамісячного більшовицького наступу й польського відступу, під час яких дезертирів навіть не намагалися рахувати, бо розпорошувалися цілі формування, а решта деморалізувалися, під Варшавою справді воювали між собою солдати? Можливо, доцільніше говорити про людей зі зброєю?
Геній командувача
Командування — особлива тема у польсько-більшовицькій війні й водночас важлива складова тодішнього тотального хаосу. Кампанія 1920 року розгорталася в період, що мав переломне значення для теорії військової справи. Початок XX століття був часом прихильників наступу за будь-яких умов і за всіляку ціну. Аргументи на підтвердження своїх тез вони збирали під час Російсько-японської війни 1904–1905 року, а також пізніше, в часі Першої балканської війни. В обох випадках перемогу здобула сторона, що нападала. Втратами японців і болгар, які йшли з багнетами проти сучасної артилерії та кулеметів, ніхто особливо не переймався.
Польські солдати на вогневій позиції в 1919-1921. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіПробудження настало під час Першої світової війни. Лише тоді військові (і то не всі) усвідомили, що перемогу отримає тільки той, хто залишиться живим, а не той, хто під час атаки проявить більший гарт духу. Практичним результатом цього відкриття були окопи, в яких точилася війна на західному фронті. Хоча вони досі асоціюються (цілком слушно) з найгіршими аспектами фронтової служби, насправді вони передовсім рятували життя. Списки полеглих вказують на те, що найбільші втрати припадали на періоди, в яких переважала маневрена війна, на відкритому просторі. Позиційна війна руйнувала психіку, зате збільшувала шанси на виживання.
Похід Тухачевського на Варшаву і його пізніший відступ справляють враження, ніби командування з обох боків солідарно домовилося ігнорувати досвід останніх років.
Що характерно, несміливі спроби стабілізувати лінію оборони вибудовувалися на базі старих укріплень, залишених німецькою армією, яка дислокувалася тут під час Великої війни. І росіяни, і поляки найчастіше покладали надії на рішучі маневри, що виконувалися на великому просторі. Принцип «рух — це все» додатково підсилював безлад, спричинений низькою професійністю обох армій. Хоча не менш справедливим було б твердження, що якраз відсутність досвіду й засобів боротьби змушували до такої тактики.
На щастя для істориків, обидва полководці розлого описали свої плани та їхнє втілення. Книжку Тухачевського дуже швидко переклали польською мовою й опублікували із полемічним коментарем Юзефа Пілсудського. Сьогодні це читво не належить до розряду найцікавіших; перераховування численних дивізій, які переміщуються на десятки кілометрів туди й назад, викликає нудьгу, як і суперечка командувачів довкола такого серйозного питання, як хто з них виявився більш передбачливим. Натомість набагато цікавішою здається фундаментальна згода обох щодо імпровізаційного і непрофесійного характеру сил, якими їм довелося командувати. Ані Пілсудський, ані тим більше Тухачевський не шкодували критичних зауважень щодо оснащення, вишколу, утримання й витривалости своїх підлеглих, схожим чином наголошуючи на одному: бойовому дусі.
Тухачевський у цьому тексті (який, про що варто пам’ятати, є конспектом лекцій у військовій академії!) проявляє себе як професіонал, що розуміє, з яким непрофесійним матеріалом йому довелося працювати. Представляючи свою тактику і стратегічний план наступу, він припускав, що саме цими недоліками й обумовлювалися конкретні військові кроки. Непокірна, невдягнена, погано озброєна і недисциплінована армія може виявитися чудовою ударною силою, якщо нею керуватиме вправна й передовсім швидка рука. Ризик при цьому необхідний, хоча якраз під Варшавою він виявився згубним.
У аналізі польської кампанії Тухачевського нескладно помітити зародки його дещо пізнішої теорії глибокого наступу, при якому завданням сторони, що нападає, є пробитися через лінію ворога так, щоб дезорганізувати його постачання й тероризувати тил. Улітку 1920 року ці принципи, тоді ще не сформульовані, частково були втілені — певною мірою вимушено. Теорія Тухачевського повноцінно матеріалізувалася лише під час совєтських наступів у 1944 та 1945 роках.
Юзеф Пілсудський із солдатами, 1919-1920. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіНа відміну від Тухачевського, Юзеф Пілсудський, — воїн радше з волі випадку, ніж за покликанням. Він не викладав військового мистецтва і не потрапив у аннали історії військової справи ні золотими, ні будь-якими іншими літерами. Однак навіть із цією поправкою його роздуми на тему Варшавської битви дуже цінні.
Я воював іншим методом, і коли мізкую над тим, як його окреслити, то завжди називаю стратегією повного повітря (strategie de plein air) — стратегією, в якій завжди більше повітря, ніж військового залюднення простору, стратегією, в якій вовки й тетеруки, лосі та зайці можуть вільно пересуватися, не перешкоджаючи справі війни й справі перемоги…
Дійсно, польсько-більшовицька війна не ввійшла в історію військового мистецтва поза Польщею, в якій навіть на офіцерських курсах обговорювалися окремі битви. Це й не дивно. Єдиний висновок, який можна було зробити з літньої кампанії 1920 року — це те, як бути з погано навченими, недостатньо озброєними і часто деморалізованими силами. Військові академії готують своїх слухачів також до дій в умовах імпровізації. Проте вони не можуть навчати того, що імпровізація — це нормальний, і тим більше бажаний стан.
Совєтські військовополонені в Польщі, 1920. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіВеликі слова
Польсько-більшовицька війна точилася не лише на полі бою. Обидві сторони в міру своїх можливостей і талантів індоктринували як солдатів, так і цивільне населення. Революційна пропаганда в принципі повинна використовувати класові аргументи, але у випадку більшовиків із цим бувало по-різному. Автори листівок, адресованих полякам улітку 1920 року, не гребували цілком расистськими аргументами, ніби запозиченими з німецької пропаганди часів Першої світової війни. Наприклад, із підтримки Франції, яку тоді отримувала Польща, совєтські пропагандисти робили висновок, що на Віслу надішлють французькі колоніальні війська. Тому російський пролетар ставив своєму польському колезі цілком риторичне запитання, чи той не гидує воювати пліч-о-пліч із темношкірим.
Польський солдате, ти станеш у цій битві в одні ряди з дикими неграми, схожими на людей тільки тілом, тому що їхні душі ще не прокинулися до людського життя. Хіба твої щоки не покриваються рум’янцем сорому від думки про цю ганебну компанію, в якій тобі судилося помирати? Хіба ти не знаєш, що французькі капіталісти купили тебе у твого уряду, як цих темних негрів у їхніх африканських царків? Цитата за книжкою: Aleksandra Julia Leinwand, Czerwonym młotem w orła białego. Propaganda sowiecka w wojnie z Polską 1919-1920, Warszawa 2008, стор. 133.
Насправді сенегальці у французьких мундирах так і не з’явилися на Віслі, але в багатьох інших випадках комуністична пропаганда використовувала аргументи, які мали шанси переконати пересічного рядового. Європейська політика явно перехилилася вліво, селяни й робітники очікували, що їх трактуватимуть як суб’єкт.
Розумування довкола того, що дотогочасні поступки «панів» — це тактичний крок, і польська держава почне закручувати гайки, коли почуватиметься впевненіше, не були позбавлені підстав.
Ще одним полем, на якому більшовицька пропаганда могла зустрітися з прихильною увагою, було питання національних меншин. Польські політики давали не так уже й багато підстав вірити, що Річ Посполита запропонує непольському населенню ставлення як до рівних і почуття безпеки.
Польська сторона не залишалася перед більшовиками в боргу. Расовий мотив був у її випадку присутній ще більшою мірою, навіть коштом внутрішньої суперечности пропагандистського повідомлення. З одного боку, польська пропаганда ототожнювала більшовизм із єврейством, що надавало їй антисемітського характеру. На початку липня польські єпископи надіслали до Папи римського Бенедикта XV та всіх єпископатів світу відкриті листи. У другому вони писали, що Польща воює з таємничими «тими», які висмоктують із Росії кров і, знищивши її практично цілком, вирішили заволодіти рештою світу.
Більшовизм прагне завоювати світ. Раса, яка ним керує, раніше вже підкорила світ золотом і банками, а сьогодні, гнана одвічною імперіалістською жадобою, що тече в її жилах, вже чітко націлена на остаточне завоювання народів у ярмо свого правління.
На випадок, якби хтось мав сумніви щодо того, яка саме раса керує більшовизмом, польські плакати оперували більш дохідливими засобами вираження, зображаючи більшовицьких комісарів карикатурними євреями з зіркою Давида замість червоної зірки.
Однак антисемітський мотив був не єдиний. Він переплітався зі ще одним, створюючи винятково суперечливе поєднання; проте відсутність логіки рідко коли перешкоджає пропагандистам. Росія обігрувала расовий аспект, хоча, звісно, не семітський, а азійський. Монгольські орди, азійська навала та інші метафоричні образи набирали конкретного вираження у воєнних рапортах із літа 1920 року, де було повно перебільшених чуток про китайські підрозділи Червоної армії.
Польська та більшовицька пропаганди особливо не відрізнялися інтелектуальним рівнем, хоча використовували різні мотиви.
Тим цікавішими видаються моменти, коли в обох звучали схожі наративи, як хоча б расизм. Варто поставити запитання: кому обидві сторони адресували ці обурливо безглузді слова? У випадку росіян адресатом було населення країни, яку завойовували, польські (й не тільки) селяни й робітники, а також, звісно, прості солдати. Із польського боку, як показує хоча б колективний адресат антисемітського звернення єпископів, пропаганда була спрямована не тільки й не стільки на ворога і своїх громадян, але ще й на закордон.
Наскільки ефективно? Силу польської аргументації дещо обмежувало зловживання словом «більшовик» щодо майже кожного ворога, з яким молода польська держава схрещувала шаблі. Вже наприкінці 1918 року польські дипломатичні представники розповідали про більшовицьку загрозу з боку українців, які воювали з поляками в Східній Галичині, схожі симпатії приписувалися німцям, литовцям, чехословакам. Природно, що в кожній із цих країн активізувалися комуністичні партії та групи, тільки от те саме можна було сказати і про Польщу! І справді це говорили: як у німецькій, так і в українській пропаганді саме поляків звинувачували в сіянні революційного хаосу. Невпинне лякання більшовизмом, цим пострахом того часу, позбавляло загрозливий термін будь-якого значення, перетворюючи його в просту лайку.
Ефективність закордонної польської пропаганди обмежував ще один чинник, який ставив під питання всі гасла про більшовицьку заразу, бастіон християнства та війну світів. Усупереч цій риториці совєтська Росія залишалася для держав Центрально-Східної Європи партнером у дипломатичних перемовинах — хоч досить дивним, але все-таки партнером, який підпорядковувався загальним принципам. Коли Тухачевський ішов на Варшаву, мирні договори з Росією вже встигли підписати балтійські країни. Вони також вели свої «війни світів», лякаючи більшовиками аж до останньої миті. Перехід від боротьби проти совєтської Росії до торгівлі з нею відбувався доволі швидко. Тим часом неофіційні польсько-більшовицькі контакти були встановлені вже влітку 1919 року й розвивалися далі в рамках переговорів про обмін полоненими. Перебіг цих перемовин свідчив про те, що більшовики, все ще прогрузлі в громадянській війні, прагнуть миру.
Єдиний елемент польсько-більшовицького конфлікту, який від початку мав апокаліптичний вимір, — це пропаганда, яка його супроводжувала. Лише в ній ця війна двох слабких і бідних держав, які потерпали від серйозних соціальних проблем і досі не мали усталених кордонів, справді могла видаватися війною світів. Щоправда, ця пропаганда була не настільки вигадливою, щоб ми піддавалися їй і сьогодні.
Переклав Андрій Савенець
