5 жовтня 1920 року полковника Дієвої армії УНР Марка Безручка підвищили у військовому званні до генерал-хорунжого. Такі знакові події відбувалися нечасто і мали вагомі підтексти. Хто ж такий Марко Безручко?
Народився майбутній генерал 1883 року в селянській родині в містечку Великому Токмаку серед українського степу. Тут ще сто років до того господарювали запорозькі козаки й пам’ять про них була жива. Можливо, саме ця обставина вплинула на вибір професії і в результаті привела 22 літнього Марка Безручка до російської армії. Тоді він уже закінчив вчительську семінарію, але вирішив змінити фах з освітянина на військового.
Марко Безручко, 30-ті роки. Джерело: WikipediaЗакінчивши Одеське юнкерське училище, Безручко 1908 року отримав перше старшинське звання підпоручника. Він швидко проявив себе як здібний офіцер й уже 1912 року його скерували до Миколаївської військової академії в Санкт-Петербурзі — тоді це був головний центр військової освіти в Російській імперії, де готували вищий старшинський склад.
Академію Марко закінчив на початку Першої світової війни, воював у складі Уфімського піхотного полку, командував ротою, був поранений і контужений. За хоробрість нагороджений кількома орденами, а 1916 року в званні капітана переведений у розпорядження Генерального штабу.
Марко Безручко брав участь в українізації окремих частин російської армії, а після проголошення Української Народної Республіки 1918 року обіймав низку штабних посад, зокрема начальника оперативного відділу Генерального штабу і начальника штабу Корпусу січових стрільців.
У трикутнику смерті
У своїй книжці «Січові стрільці в боротьбі за державність» Марко Безручко фактично день за днем виклав бойовий шлях корпусу й дійшов висновків щодо причин невдач Армії УНР восени 1919 року.
Книжка Марка Безручка «Січові стрільці в боротьбі за державність», Каліш, 1932. Джерело: пресматеріали Марко Безручко як штабний офіцер вважав, що організація української армії відбувалася стихійно, без конкретного плану, через отаманів, чиє свавілля часто зводило нанівець плани командування. Серед інших причин поразок, на думку Безручка, була зовнішня ізоляція армії та уряду, необхідність боротися на кілька фронтів, низьке матеріальне забезпечення війська (брак не тільки зброї, а й відповідного одягу та продовольства).
В останньому періоді боротьби війська УНР в 1919 році яскраво виявилася повна ізольованість його від усього світу. Для України ніде не знайшлося приятелів чи спільників.
У листопаді 1919 року кризу загострила епідемія тифу, ранні холоди, але передусім — перехід Української Галицької армії на бік денікінців. Дієва армія УНР опинилася в так званому трикутнику смерті: на невеликій території вела бої в двох напрямках — з «червоними» і «білими» росіянами, а з третього боку її підпирала польська армія, з якою українці були у невизначеному стані (ні війни, ні миру).
26 листопада решта всієї Армії УНР зосередилася в районі Старокостянтинова. Тут відбувся ряд нарад старших військових начальників з урядом. Було стверджено повну ізольованість армії й Уряду УНР. Встановлено повну безнадійність становища. Однак рішено триматися до останнього моменту.
Останні надії поховала зрада отамана Волоха. Отаман Володимир Волох (1886–1937) — командир частин Армії УНР, який у листопаді 1919 року перейшов на бік більшовиків, розірвавши підпорядкування уряду УНР і проголосивши так звану Київську повстанську дивізію, яка підпорядковувалась більшовикам. Врешті ухвалили рішення: найбільш боєздатні частини під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка переходили до партизанських дій у тилу денікінців. Решту армії на залізничній станції Миропіль на Житомирщині інтернували поляки. Серед інтернованих у таборі у Луцьку опинився і Марко Безручко.
Геополітичне тло
На початку 1920 року розпочалися польсько-українські дипломатичні переговори. Україні для продовження боротьби за незалежність вкрай потрібен був союзник. На жаль, отримати підтримку Антанти українській дипломатії не вдавалося. Тінь Берестейського миру, підписаного у лютому 1918 року з країнами Четверного союзу, Берестейський мир був підписаний між більшовицькою Росією та країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Османською імперією й Болгарією) — без погодження з Францією, Британією та іншими союзниками. Згідно з ним, Росія виходила з Першої світової війни, відмовившись від значної частини територій. була надто пам’ятною для прем’єра Франції Жоржа Клемансо — ключової фігури Паризької мирної конференції. В його баченні Україна залишалась внутрішньою справою Росії.
Натомість Юзеф Пілсудський вважав, що існування незалежної України зміцнювало б безпеку Польщі, створюючи буферну зону між нею та Росією. На початку 1920 року було зрозуміло, що війна між Польщею і Росією неминуча: конфлікт розпочався ще взимку 1919-го й обидві сторони готувалися до військових дій. Пілсудський розглядав українців як потенційних союзників у цій війні. Головний отаман Симон Петлюра теж був переконаний у необхідності зближення з Польщею.
Мені не раз доводилось говорити з Вами на тему польсько-українського порозуміння. Це той етап, через який ми повинні перейти. Ми — Польща і Україна — повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти.
Від Бердичева до Замостя
У лютому 1920 року Симон Петлюра доручив Марку Безручку організувати з інтернованих та полонених українських вояків стрілецьку дивізію. Навесні 1920 року дивізія вже складалася з двох стрілецьких бригад, артилерійського полку, дивізіону кавалерії та технічного батальйону. Загалом — близько двох тисяч старшин і козаків. Друга українська дивізія на чолі з Олександром Удовиченком формувалася біля Кам’янця-Подільського.
Польсько-українські переговори завершилися підписанням Варшавського договору (в Польщі більш відомого як союз Пілсудського–Петлюри) 22 квітня 1920 року, а ще через два дні сторони підписали військову конвенцію, що давала підстави для спільного походу польських і українських військ на Київ. Перед походом дивізія Марка Безручка отримала прапор і назву — Шоста січова стрілецька дивізія Армії УНР, її долучили до Другої польської армії.
Парад Шостої січової стрілецької дивізії Армії УНР, Бердичів, 1920. Джерело: Wikipedia1 травня дивізія Безручка розташовувалася у Бердичеві, де поповнювала склад і завершувала свої навчання. Її підпорядкували командуванню Третьої польської армії й визначили напрямок наступу з Бердичева на Плесецьке, а потім на Боярку і Київ. 6 травня Київ звільнили від більшовиків і дивізія ввійшла до столиці практично без боїв. Уже за кілька днів генерал Едвар Ридз-Сміґлий приймав на Хрещатику військовий парад, поруч стояв Марко Безручко, чия дивізія брала участь у марші.
Внаслідок російського контрнаступу в червні 1920 року польська Третя армія змушена була залишити Київ і відступати на захід. Шоста січова стрілецька дивізія прикривала відступ польських військ у напрямку Житомира, вела бої в районі Коростеня й Олевська. З щоденника бойових дій дивізії відомо, що у липні дивізія займала рубежі оборони на річці Стир. Вона зазнала серйозних втрат у боях й наприкінці липня її вивели в резерв районі Ковеля. А вже на початку серпня вона змушена була відступати з боями через Любомль, Дорогуськ на Холм, де вела оборонні бої. Дивізію знову на коротко вивели в резерв у районі Красноставу, а 19 серпня в спішному порядку перевели до Замостя як підкріплення, адже там практично не було польських військ, а на місто швидким темпом наступала з-під Львова Перша кінна армія «червоних». Керувати обороною міста доручили Марку Безручку.
Підпорядкувавши собі польські етапові батальйони і команди технічні, які вже там стояли, дивізія приступила до праці над зміцненням оборони міста.
Замостя славилося своєю фортецею, однією з найпотужніших у Польщі, збудованою ще на зламі XVI–XVII століть. Твердиню 1648 року безуспішно намагалися взяти козаки Богдана Хмельницького, а 1920-го її боронити довелося українським військам. Звичайно, на початку ХХ століття від старих укріплень мало що залишилося. За кілька днів українські сапери поставили навколо міста лінії засіків завдовжки до 18 кілометрів, у деяких місцях у три-чотири ряди, за якими збудували потужний ланцюг гнізд опору. Їм щодня допомагало приблизно 3,5 тисячі жителів Замостя.
Червоне нашестя
На хвильку залишмо дивізію за роботами з підготовки оборони Замостя і зосередьмося на загальному ході війни. Більшовики наступали двома фронтами: Західним — через Білорусь на Варшаву, й Південно-Західним — через Україну на Львів. Велика перевага в живій силі (особливо — кінноті) сприяли їхнім успіхам. Окрім військової, більшовицькі війська мали політичну мету: поширення комуністичної революції в Європі. В обозі «червоних» перебували Галицький ревком, який 15 липня проголосив Галицьку соціалістичну совєтську республіку, і Польський тимчасовий ревком, який мав захопити владу в Польщі після взяття Варшави. Завоюванням Польщі більшовицькі плани не обмежувалися — вони націлювалися далі на Німеччину.
На Заході вирішується доля світової революції. Через труп білої Польщі пролягає шлях до всесвітньої пожежі. Ми на штиках понесемо щастя і мир трудящому людству. На Захід! До вирішальних битв, до громозвучних перемог!
Кульмінацією війни стала Варшавська битва, яка розпочалася 13 серпня, тривала 13 днів і закінчилася поразкою більшовиків. «Диво на Віслі» (так метафорично згодом назвали цю битву) відбулося завдяки не лише героїзму польського війська, а й прорахункам і несуголосності дій совєтських фронтів.
Ще до штурму Варшави Перша кінна і Дванадцята армії Південно-Західного фронту мали перейти у підпорядкування командувача Західного фронту Міхаіла Тухачевського — це б дало змогу взяти столицю в кільце. Та цього вчасно не сталося, що посприяло перемозі польської армії й розгортанню контрнаступу. Над військами Тухачевського нависла загроза повного знищення. Їх мав врятувати вихід кінноти Сємьона Будьонного в тил південного крила польського війська. 19 серпня Кінна армія припинила наступ на Львів, перегрупувалася і через кілька днів розпочала наступ в напрямку Замостя, яке від Львова відділяло лише 130 кілометрів.
Схема битви з кіннотою Будьонного під Замостям. Автор: Адам ПшибильськийБудьонний планував захопити Замостя, з якого відкривалася дорога на Красностав і далі на Люблін у тил польського війська. Перша Кінна армія становила собою суттєву загрозу: вона складалася з чотирьох кавалерійських дивізій, кавалерійської бригади спеціального призначення, чотирьох бронепоїздів, піхоти артилерійських та автомобільних підрозділів і навіть мала кілька літаків. Живої сили — 14,5 тисячі командирів і бійців. Тому так важливо було не дати «червоним» зреалізувати їхній план. Завдяки блискучому радіорозвідуванню польський Генеральний штаб знав про всі наміри й переміщення більшовиків, тож розробив план контрзаходів, в центрі якого була оборона Замостя.
Битва під Замостям була важливою частиною війни 1920 року: для більшовиків то був останній шанс переломити хід подій на свою сторону. Задум польського командування полягав у тому, щоб зупинити будьонівців біля Замостя і водночас атакувати їх із флангів, не залишити місця для маневру кінноти і зрештою завдати поразки.
Перша кінна армія «червоних». Джерело: WikipediaСтратегічний пункт опору
23 серпня оперативним наказом Головного командування Польського війська створено спеціальну групу військ під командуванням генерала Станіслава Галлєра для протидії Першій кінній армії. Безпосередньою підготовкою до битви під Замостям керував командувач польським Південним фронтом генерал Роберт Ламезан де Салінс разом із командуванням Третьої польської армії. Так Шоста січова стрілецька дивізія мала зосередитися на лінії Уханє — Ґрабовець — Замостя Село Уханє й осада Ґрабовець розташовані в Любельському воєводстві за 30-40 км від Замостя. й стримувати передові сили ворога. Про дивізію йшлося і в оперативному наказі від 19 серпня: вона, зокрема, мала негайно почати готувати Замостя як пункт опору.
Водночас командування розглядало можливість передислокувати дивізію на південь у розпорядження Армії УНР. Воно навіть видало наказ розпочати передислокацію. Як тільки бригаду Романа Сушка відправили потягом до Станиславова, надійшов черговий наказ, який скасовував попередній. Однак ця бригада до Замостя вже не повернулась, відповідно склад дивізії суттєво зменшився. Однак 27 серпня до Замостя підійшов Тридцятий полк польської піхоти, авангард Десятої дивізії — це частково зміцнило лави захисників.
Шостій стрілецькій дивізії підпорядкувати собі всі польські частини, які перебувають у районі Замостя, створити групу і взяти на себе оборону Замостям. Всі частини Десятої дивізії, що прибувають до Замостя, підпорядкувати собі.
За попереднім планом, оборона мала проходити по річці Гучві, яка зі сходу огинала Замостя, в районі села Вербковичі. Туди в ніч на 28 серпня спрямували Тридцятий піхотний полк і Сімнадцяту бригаду Шостої січової стрілецької дивізії, поряд мала би бути кубанська козача бригада осаула Вадима Яковлєва. Проте цей план не вдалося здійснити через значні втрати бригади Яковлєва у бою з будьонівцями і її відступ, який відкривав «червоним» шлях до Замостя.
Тридцятий піхотний полк і Сімнадцята українська бригада опинилися відрізаними від решти сил оборони. Ситуація в місті була критична, адже захисники залишилися без найбоєздатніших частин. На щастя, наступного дня до міста підійшов Тридцять перший піхотний полк Десятої дивізії, яким командував капітан Міколай Болтуць. Полк налічував 2 300 бійців, відповідно тепер загалом було 3 500 оборонців.
28 серпня о 15 годині в штабі відбулася нарада командного складу.
В найближчім часі Замость буде оточена головними силами армії Будьонного. За наказом командування 3-ї армії, Замость за всяку ціну мусить бути утримана, доки з півдня не підійде група генерала Станіслава Галлера чи з півночі 10-та дивізія піхоти. Головний тягар оборони припадає на 31 полк.
Два дні, що зламали хід війни
Фактично, безпосередні бої за Замостя тривали 29–30 серпня. У наказі командування групи «Замостя», підготовленому і підписаному полковником Безручком, йдеться, зокрема, про те, що противник 29 серпня підійшов зі сходу і півдня безпосередньо до позицій захисників, захопив низку найближчих сіл і отримав наказ «за всяку ціну захопити Замостя і Люблін, щоб допомогти північним арміям більшовиків».
Бої точилися два дні. «Червоні» повністю оточили місто, але, наштовхуючись на укріплення, колючий дріт і кулеметний вогонь, не ризикнули йти в прямий кавалерійський штурм. Окремими випадами вони шукали слабкі місця в обороні. Зсаджені з коней кавалеристи задіювалися як піхота, де-не-де їм вдалося прорвати дротяні перешкоди. Але в результаті вдалих контратак української штабної сотні нападників вдалося відкинути. Наказ відстояти місто був виконаний.
Відтак до Замостя підійшли дивізії генерала Станіслава Галлера, які 31 серпня розбили Шосту кавалерійську дивізію більшовиків і розблокували місто. Будьонівці змушені були відступити. Під Комаровим (на схід від Замостя) відбулася фінальна частина битви, в якій «червоні» зазнали чималих втрат і поспішно відступили до Володимир- Волинського. 2021 року місту, що на Волині, повернули історичну назву — Володимир. Розгром Першої кінної армії під Замостям остаточно означив поразку більшовиків у війні 1920 року, а разом з тим зламав їх плани з поширення комуністичної революції в Європу.
Антоні Лістовський, Симон Петлюра, Володимир Сальський, Марко Безручко (зліва на право), 5 травня 1920. Джерело: Національний архів ПольщіВ об’єктиві двох історіографій
На жаль, не збереглося документів, які б дали змогу ретельно і послідовно відстежити процес оборони міста, зокрема дії дивізії Марка Безручка. Також невідомий точний кількісний склад дивізії. Це стало причиною різночитань і різних оцінок українського внеску в оборону Замостя у польській і українській історіографії.
Українські історики надають битві і ролі в ній Шостої січової стрілецької дивізії особливого символічного значення, польські — трактують їх більш приземлено. Очевидно, що більшість в обороні становило польське військо. І все ж польські історики високо оцінюють боєздатність і відвагу українців. Серед них — Тадеуш Ольшанський, який загалом заперечує міф про нібито одноосібний захист Замостя українською дивізією.
Усі джерела підтверджують високу бойову здатність цієї дивізії, а подана через Болтуця інформація, що Безручко командував великим польсько-українським угрупованням, засвідчує: польське командування мало повну довіру до його здібностей командувача і відданості спільній справі.
На керівній ролі Марка Безручка в обороні Замостя наголошує й чимало інших польських істориків, зокрема Омелян Вішка. Він вважає, що Безручко став командувачем групи «Замость» не стільки через те, що був старшим за званням, а тому що на нього ставку поклав штаб Третьої польської армії. На тому етапі війни польське військове командування розуміло, що надзвичайно потужну Кінну армію можуть зупинити тільки добре укріплені пункти опору, як-от Львів чи Замостя. Тому їх обороною мав командувати офіцер із великим досвідом, і саме таким був Марко Безручко.
Дослідник Яцек Леґіць, автор монографії про участь Армії УНР у війні 1920 року, дійшов висновку, що основна вага оборони міста впала на плечі Тридцять першого полку Десятої польської піхотної дивізії, однак українська дивізія точно не виглядала гірше за польські частини. Він повністю відкидає інсинуації про нібито формальне керування Марком Безручком обороною.
Під час оборони Замостя власне командувач Шостою січовою стрілецькою дивізією підписував накази щодо залоги і тим самим брав на себе відповідальність за результат бою і в разі поразки. Сучасники давали високі оцінки хисту, з яким він керував обороною.
Високо оцінили заслуги Безручка, зокрема, генерал Едвард Ридз-Сміґлий i маршал Юзеф Пілсудський.
Частини Петлюри б’ються так само добре, як наші. Не бачу жодної різниці між їхніми і нашими вояками.
Після оборони Замостя Безручко жив у Польщі, працював у Варшаві в польському військовому картографічному інституті, а в 1931-1935 роках очолював Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві. Помер 1944 року, похований на православному цвинтарі в дільниці Воля, де також поховано чимало вояків Армії УНР. У серпні 2020 року сквер неподалік назвали іменем генерала Безручка.
Пам'ятна дошка загиблим під час оборони Замостя на цвинтарі у Замості. Джерело: Aung / WikipediaДжерела: Центральний державний архів Російської армії. Ф. 104. Оп.5. Спр. 65. Арк. 843; Марко Безручко, Січові стрільці у боротьбі за державність, Каліш, 1932; Олександр Доценко, Літопис Української революції. Матеріали i документи до історії Української революції, Т. 2, кн. 4 i 5, Львів 1923; Jacek Feduszka, Forteca zamojska na tle fortyfikacji nowożytnej XYI–XIX w. // Twierdza Zamość 2016; Тадеуш Кшонстек, Замойська битва і оборона Замості в серпні 1920 р. // Польща і Україна в боротьбі за незалежність 1918–1920, Варшава 2010; Emilian Wiszka, Szósta Strzelecka. Szósta Siczowa Dywizia Strzelecka Armii Ukraińskiej Republiki Ludowej. Formowanie. Szlak bojowy. Internowanie. 1920– 1924, Toruń 2012; Bitwa Lwowska i Zamojska 25.YII–18. X 1920. Dokumenty operacyjne. Część III, Warszawa 2009; Тadeusz Olszański. Mit i prawda o obronie Zamościa w sierpniu 1920 r. // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze, 1996, nr. 3; Jacek Legieć. Armia Ukraińskiej Republiki Ludowej w wojnie polsko-ukraińsko- bolszewickiej w 1920 r., Toruń.
