Один із найважливіших кінорежисерів сучасної Польщі, він знімає «незручні» фільми, які ламають суспільні табу і викликають шквал емоцій — про домашнє насильство, педофілію, ксенофобію чи евтаназію. Він веде непублічний спосіб життя й ненавидить давати інтерв’ю. Пояснює це так: навіть найліпше з них не зробить якість його фільмів кращою, а кількість — більшою. Навіщо марнувати час? Кінорежисер — не перша професія Войцєха Смажовського. Насправді ж режисурі він узагалі не навчався, хоча здобував освіту в двох вишах і обидва рази — в галузі кіно.
Арифметика професії
Войцєх Смажовський ріс у маленькому містечку в Підкарпатському воєводстві неподалік кордону з Україною. Уперше до кінотеатру він потрапив у віці шести-семи років, тобто приблизного 1970-го. Побачене на екрані справило на малого Войцєха настільки сильне враження, що назву пригодницького вестерну він запам’ятав на все життя.
Першою стрічкою, яку я подивився в кінотеатрі «Нафта», був «Віннету, частина II». Моє зацікавлення кіно, мабуть, почалося в першому чи другому класі школи. П’ять разів на тиждень я бігав до кінотеатру. Дивився всі фільми некритично, мене цікавив лише сюжет.
Згодом у ліцеї юнак захопився фотографуванням. Тож нічого дивного, що він вирішив вступати до уславленої Лодзької кіношколи на операторський факультет.
За словами Смажовського, на вибір його професії вплинула елементарна арифметика: операторів набирали вісім, а режисерів — лише шість. Тож він подався туди, де було більше шансів. Та насправді все було не так. До іспитів на операторський факультет допускали тих, хто мав певний фотографічний доробок, а до майбутніх режисерів були інші творчі вимоги.
Абітурієнт Смажовський завалив екзамени в Лодзі, тож вирушив до Кракова, де вступив до Яґеллонського університету на кінознавство. Ставати теоретиком кіно він не мав наміру, але тішився можливістю вивчати і дивитися польську і світову класику.
Режисер мимоволі
Двері Лодзької кіношколи відкрилися перед Смажовським лише з третьої спроби. Йому тоді було 23 роки. Однак студенти-режисери не запрошували його знімати свої навчальні роботи, а сам він не намагався пропонувати співпрацю. Гордість? Замкнутість? Тяжкий характер? Хай там як, а свої операторські етюди, курсові праці й дипломну короткометражку йому довелося режисерувати самостійно. Тоді й виникло бажання самому стати режисером.
Якщо протягом трьох років у кіношколі я не зняв жодного фільму разом із режисером, це означає, що щось зі мною, з ними — з нами — не так. Або я складний у співпраці, недостатньо відкритий, або з іншого боку щось не іскрить.
Та головне випробування було попереду — закінчивши навчання, Смажовський зрозумів, що нікому не потрібен як оператор. У нього навіть виникли сумніви, чи варто було вступати до кіношколи.
Войцєх Смажовський поїхав на заробітки до Німеччини, де працював нелегально чорноробом на будівництві, розмальовував дерев’яних гномів, був барменом, водієм мікроавтобуса тощо. Повернувшись до Польщі з пачками дойчмарок, він винайняв у Варшаві житло в престижному районі і почав шукати роботу.
Проте робота сама знайшла його. Професор Лодзької кіношколи Вітольд Собоцінський, відомий оператор, який працював із Анджеєм Вайдою та Романом Полянським, запросив Смажовського і ще кількох своїх колишніх студентів попрацювати асистентами під час зйомок фільму «Скарга» (Skarga, 1991) режисера Єжи Вуйціка.
Дебют Смажовського як повноцінного оператора відбувся кількома роками пізніше — він зняв документальну стрічку «Пси тоталітаризму» (Psy totalitaryzmu, 1996).
А режисерська удача усміхнулася йому на телебаченні, куди він приніс свій сценарій «Підслуховування» (Małżowina, 1998), написаний ще на третьому курсі кіношколи. Історія про письменника, який орендує квартиру, щоб завершити роботу над книжкою, але замість цього пиячить, підслуховує сусідів і нарешті вбиває їх сокирою, здавалася несподіваною. Телевізійники вирішили, що цей дивакуватий автор зможе сам цікаво її поставити.
Для мене «Підслуховування» стало школою режисури. Насправді я багато чого навчився під час роботи над цією виставою, яка перетворилася на фільм. Не знаю, як «Підслуховування» формально класифікується — як вистава чи фільм, — але ми зняли його на кіноплівку за кошти Театру Телебачення протягом восьми знімальних днів.
Телефільм вийшов 1998-го, отримавши нагороду за сценографію Кінофестивалю в Ґдині і приз як найкращий дебютний фільм року на Кошалінському кінофестивалі. 35-річний постановник заявив про себе як майстер екстремальних сюжетів, щедро приправлених абсурдом і чорним гумором.
Кінопродюсери, щоправда, не поспішали запрошувати Смажовського до співпраці. І сталося так, що він дебютував у великому кінематографі як автор сценарію «Сезон лохів» (Sezon na Leszcza, 2001), який поставив Боґуслав Лінда.
Єдине, що мені подобається в цьому сценарії — з перспективи часу — це поєднання двох сюжетних ліній, одна з яких триває п’ять годин, а інша — місяць. Боґуславові Лінді у фільмі це, мабуть, не зовсім вдалося.
Однак стрічку, яка вийшла на екрани 2001 року, високо оцінили кінокритики. Лише після цього Смажовському вдалося почати зйомки трагікомедії «Весілля» (Wesele, 2004) за власним сценарієм. Бюджет склав майже 3,5 мільйона злотих.
Кадр із фільму «Весілля». Джерело: Вища державна школа кінематографу, телебачення і театру імені Леона Шиллера в Лодзі Ця сатира на звичаї польської провінції стала хітом прокату, але водночас чимало глядачів образилося. Вони закидали режисерові, що той свідомо паплюжить поляків, змальовуючи їх як юрбу ксенофобів, антисемітів, пияків, лицемірів і расистів.
Попри це фільм одержав три призи Кінофестивалю в Ґдині, сім «Орлів» Польської кіноакадемії (зокрема як найкращий фільм року, а також за найкращі режисуру і сценарій), приз за сценарій на Варшавському кінофестивалі та інші нагороди. Войцєх Смажовський уперше здобув призи за кордоном, зокрема, на престижних кінофестивалях у Локарно та Карлових Варах.
Життя не обмежується лише зйомками фільмів, але у мене так склалося, що я знімав «Весілля» саме тоді, коли на світ з’явився мій перший син.
Приховані сокири і віра в людей
Найголовнішим у житті режисер вважає сім’ю — дружину й двох синів. Саме вони забезпечують йому надійний тил, тож він може виходити на знімальний майданчик і працювати з повною віддачею. А якщо фільм не надто вдався, Смажовський не впадає в депресію: він приходить додому і бачить те, що набагато важливіше.
Режисер має дивне захоплення — він здавна колекціонує сокири. Вдома має їх понад сотню. Більшість сокир Смажовському подарували, але нерідко він і сам купує їх на блошиному ринку. Тож не дивно, що чи не в кожному його фільмі більшу чи меншу роль відіграє сокира. Скажімо, в «Підслуховуванні» вона слугує інструментом вбивства, а в інших стрічках нею рубають дрова або ж її можна мимохідь помітити десь у сараї.
Колись, коли я ще знімав рекламу, мені іноді вдавалося втиснути в якийсь кадр сокиру. Про це знали лише я, оператор, реквізитор і монтажер. На етапі постпродакшну замовники на різних рівнях багаторазово переглядали ці реклами, скажімо, маргарину чи банку. Але мої сокири вони ніколи не помічали.
Крім того, Смажовський збирає кришечки від пивних пляшок і вже має чималу колекцію. Звісно ж, він полюбляє пиво, але до міцнішого алкоголю байдужий.
А ще Смажовський — фанат футболу. У старших класах школи і ліцеї він грав у команді «Нафта», був лівим захисником і навіть мріяв стати професійним футболістом. Нині режисер, звісно, вболіває за улюблені команди, але на стадіон не ходить, дивиться телевізійні трансляції вдома.
Є кілька занять, коли я можу повністю відключитися, занурившись у них. Наприклад, футбольний матч. У ці хвилини мене можна оперувати — я нічого не відчуватиму.
Войцєх Смажовський був присутній на пологах, коли народжувався його старший син. О шостій ранку новоспечений батько в стані трансу вийшов із лікарні, купив спортивний огляд і прочитав його від першої сторінки до останньої, зокрема склад редакції, результати другої ліги з гандболу і репортаж про собачі скачки в Новій Зеландії. За півтори години, трохи заспокоївшись, він повернувся до лікарні. Спорт — або читання про спорт — слугує для нього таким собі громовідводом.
.jpg?updatedAt=1783513102302)
Войцєх Смажовський на фестивалі Pol’and’Rock, 2019. Джерело: Ralf Lotys (Sicherlich) / Wikimedia Одного разу Войцєх Смажовський написав сценарій ігрового фільму про футбол. Його дія мала тривати стільки ж, скільки сам матч: розминка команд, перший тайм, перерва, другий тайм плюс додатковий час за рішенням судді. Але сценарій вже багато років припадає пилом у шухляді робочого столу і невідомо, чи колись зацікавить продюсерів.
Режисер майже завжди знімає фільми за власним сценарієм, а найскладнішим етапом роботи вважає збирання матеріалів і занурення в життя людей. Писати він починає лише тоді, коли точно розуміє, якою буде остання сцена. Наступний важкий етап — пошук фінансування, але цим займається продюсер. На знімальному майданчику Смажовський відкритий до ідей акторів, інколи погоджується з ними, інколи — ні. А якщо сам не певен, знімає два дублі. Потім за монтажним столом з’ясовує, який із них кращий.
Через любов режисера до чорного гумору іноді важко зрозуміти, чи він жартує, чи каже правду, прикриваючись жартівливою інтонацією.
Я вірю в людей вранці. Вдень мені з ними важче, а ввечері я зовсім втрачаю в них віру і всю ніч чекаю ранку.
То Смажовський насправді трохи мізантроп чи тільки вдає? Закиди, що в його фільмах поляки не завжди виглядають привабливо (мовляв, який образ ми створюємо для іноземних глядачів) режисер парирує в тому ж стилі.
Я змирився з тим, що мої фільми не демонструватимуть у літаках як візитівку Польщі.
Лавина емоцій
Після «Весілля» Смажовського почали вважати «збурювачем спокою». Він зняв трилер «Лихий дім» (Dom zły, 2009) про підпільний самогонний бізнес у часи пізньої Польської Народної Республіки, драму «Ружа» (Róża, 2011) про трагічну повоєнну долю офіцера Армії Крайової, детектив «Дорожній патруль» (Drogówka, 2012), в якому корупція починається на задньому сидінні патрульної машини, а закінчується в Брюсселі, драму «Пісні пияків» (Pod Mocnym Aniołem, 2013) за романом Єжи Пільха про людей із алкогольною залежністю.
Фільми Смажовського збирають мільйонні аудиторії в кінотеатрах, попри те, що їх критикують за надмірний натуралізм, прямоту, подеколи жорстокість. Водночас вони одержують головні нагороди провідних польських кінофестиваів, зокрема «Орлів» Польської кіноакадемії.
Але найбільш резонансним фільмом Смажовського стала воєнна драма «Волинь» (Wołyń, 2016) тривалістю дві з половиною години. Вона доcі залишається найдовшою і наймасштабнішою стрічкою в доробку режисера.
Задум виник наприкінці 2011-го: Смажовський тоді розповідав, що збирає матеріали про операцію «Вісла» і про Волинський злочин. Можливо, він хотів об’єднати дві теми в одному сюжеті, а може, обирав, яку з них фільмуватиме. Наступного року режисер визначився: Волинь. Звідти сім’я його батька втекла 1944-го до Підкарпатського воєводства, де за два десятиліття і народився Войцєх Смажовський. Щоправда, сам він заперечує, що родинна історія вплинула на вибір теми.
Сценарій постав на основі записаних свідчень, прочитаної літератури, історичних досліджень, а також розмов зі свідками та істориками. Найважливішими для мене літературними творами були «Ненависть» Станіслава Сроковського, «Від Волинської різанини до операції “Вісла”» Ґжегожа Мотики та «Геноцид» Еви та Владислава Сємашків. Хоча [головна героїня] Зося Ґловацька вигадана, більшість подій «запозичено» з життя.
Сюжет стрічки охоплював близько 130 ролей — від головних до епізодичних. Герої фільму мали говорити п’ятьма мовами: українською, польською, німецькою, російською та ідиш, тому українців грали українці, поляків — поляки, німців — німці, євреїв — євреї.
Підготовчий період розпочали наприкінці 2013-го, а в березні наступного року надійшло фінансування від Польського інституту кіномистецтва — 4 мільйони злотих. Цього не вистачало на весь фільм, але продюсер (ним уперше став сам Смажовський) вирішив розпочинати роботу, сподіваючись залучити додаткові кошти вже в процесі виробництва.
На етапі постпродакшна закінчилися гроші. Тоді Смажовський заснував Фонд підтримки фільму «Волинь» і звернувся до громадськості з проханням допомогти завершити картину.
На прем’єрі на Кінофестивалі в Ґдині стрічка завоювала п’ять призів, а протягом перших семи тижнів прокату її подивилися близько 1,4 мільйона глядачів.
Це був складний фільм. Я довго над ним працював, чотири роки. Особливо гостро його сприймають на «Повернених землях», у Вроцлаві та околицях, де на кількох сеансах до 80 % глядачів становили переселенці та їхні нащадки зі східних прикордонних територій. Вони переживають фільм геть по-іншому. Так само на сході Польщі. Спочатку тиша після показу, а потім лава емоцій.
Фільм придбали майже два десятки країн, він одержав дев’ять «Орлів» Польської кіноакадемії (зокрема як найкращий фільм року і за найкращу режисуру), а також чимало престижних призів, в тому числі «Голлівудського Орла» в Лос-Анджелесі. Його навіть розглядали як кандидата від Польщі на «Оскара».
Щоб пам’ятати
Войцєх Смажовський дуже хотів, щоб «Волинь» побачили в Україні. Він не вважав свій фільм антиукраїнським і неодноразово про це заявляв.
Фільм спрямований не проти українців, а проти крайнього націоналізму. Це кіно-попередження: воно розповідає про те, на що здатна людина, коли її озброїти відповідною ідеологією, доктриною — політичною чи релігійною — і дати дозвіл на вбивство.
Одразу після прем’єри у Варшаві влаштували спеціальний сеанс для працівників посольства України. Приїхав амбасадор Андрій Дещиця, дипломати, члени їхніх родин, усього близько 30 людей. Після демонстрації «Волині» обговорювали перспективи показу фільму в Україні. А наприкінці, коли гості почали розходитися, до режисера підійшов літній чоловік. «Цей фільм про мене, — сказав. — Я і мій брат живемо тільки тому, що наш батько-українець тоді вбив нашу маму-польку».
В українських медіа «Волинь» називали «школою ненависті», «кіном розбрату», «фільмом, який убиває», «спробою аборту відносин Києва і Варшави» тощо. З’явився навіть закид у тому, що стрічку нібито замовила чи фінансувала Москва. Показ, запланований у Києві на 18 жовтня 2016 року, скасували — на цьому наполягало МЗС України з огляду на можливі протести громадськості.
Четверо акторів Тернопільського обласного драмтеатру імені Тараса Шевченка написали офіційне пояснення з приводу своєї участі у зйомках «Волині» і вибачилися на засіданні облради.
Жоден з українських акторів не мав зауважень до сценарію. Ті, хто мав, не прийшли на кастинг. Співпраця на знімальному майданчику була чудовою. Актори дисципліновані, талановиті та професійні. Я знаю, що зараз, коли фільм вийшов у прокат у Польщі, емоції б’ють за край, і частину акторів хейтять, і вірю, що коли емоції вщухнуть, все повернеться до норми.
Режисер сподівався, що його «Волинь» дасть поштовх дискусії між польськими та українськими істориками, але цього не сталося. Єдиний показ за участю істориків із Польщі та України вдалося влаштувати під час наукової конференції в Мюнхені, де живе значна українська діаспора. Однак і там відверті розмови відбулися лише за лаштунками, у тісному колі, а під час офіційних заходів оратори зважували кожне слово.
Іноземці не розуміють
Хоч як дивно, фільми Смажовського, які стають безперечними хітами в самій Польщі, глядачі і критики за кордоном часто ігнорують. Вони «надто польські» в тому сенсі, що без розуміння контексту тих чи інших подій польської історії важко зорієнтуватися, що відбувається на екрані.
Войцєх Смажовський. Фото: Артур Балан / Wikimedia Показова історія сталася, наприклад, із воєнною драмою «Ружа», безперечно, одним із найбільших творчих досягнень Смажовського. Міжнародне журі Кінофестивалю в Ґдині очолював кінорежисер Павел Павліковський, який високо оцінив стрічку колеги. Однак інші члени журі її не зрозуміли, тож Павліковський взявся пояснювати, що дія відбувається на Мазурах, які щойно повернулися до складу Польщі, що головний герой — офіцер Армії Крайової, з якою боролися комуністи, тому службіст держбезпеки намагається завербувати головного героя. І так далі. Павліковського люб’язно вислухали, але головну фестивальну нагороду присудили фільмові Єжи Сколімовського.
Схожа ситуація склалася на кінофестивалі в Чикаґо, де «Ружа» залишилася без нагороди, а оглядач «Chicago Reader» Бен Сач скептично відгукнувся про неї як про імітацію творчості Спілберга.
Сатиричний «Клір», наступний після «Волині» фільм Смажовського, лише в перший вікенд прокату подивилися майже мільйон глядачів — це рекорд в історії польського кіно за попередні три десятиліття. Історія про трьох ксьондзів, які ведуть неблагочестивий спосіб життя, зібрала найпрестижніші кінонагороди Польщі і одну на фестивалі в Румунії.
Коли я починаю працювати над фільмом, ніколи не вираховую, чого хоче глядацька аудиторія. Я знімаю стрічки про те, що мене болить. Іноді виявляється, що це болить не тільки мене.
Драма про домашнє насилля «Добрий дім» (Dom dobry, 2025) також отримала чи не всі престижні призи в Польщі, але за кордоном — лише на фестивалі в Торонто, де відзначили виконавицю головної ролі, акторку Аґату Туркот.
Парадокс Войцєха Смажовського полягає в тому, що він, найкасовіший кінорежисер Польщі, залишається поза фокусом світової кіноспільноти. Але, здається, його це не дуже засмучує.
Редакторка Наталя Ткачик
