Західний вокзал у Варшаві. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
Західний вокзал у Варшаві. Фото: Євген Приходько / Нова Польща
10 червня 2022

«Так хочеться додому». Попри небезпеку, українські біженці повертаються

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Репортаж із варшавського Західного вокзалу.

На десяту платформу Західного вокзалу під’їхав автобус Варшава – Херсон. Відчиняються двері, метушня, вишиковується черга. Переважно жінки й діти. Помічниця водія починає перевіряти квитки. Хтось запитує, чи можна відправити передачу на Умань.

Табличка на автобусі застаріла. Довоєнна. У Херсон, звісно ж, автобус не їде. Львів, Хмельницький, Вінниця, Умань, Одеса і навіть постійно обстрілюваний Миколаїв, але не Херсон. Від початку березня місто тимчасово окуповане росіянами.

Автобус Варшава – Херсон. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Марина стоїть за кількадесят метрів від автобуса. Вдивляється в табличку. Автобус не її. Жінка шукає свій FlixBus, який із двома пересадками довезе її до Львова. Марина повертається в Україну.

Останніми днями польські прикордонники спостерігають ситуацію, коли більше українців виїжджає з Польщі, ніж в’їжджає до неї, — вперше від початку повномасштабної війни. З 24 лютого українсько-польський кордон перетнуло понад 3,9 мільйона людей. Хтось поїхав далі на Захід, а близько 1,5 млн біженців залишилися у Польщі. Проте вже напередодні Великодня спостерігалася перша хвиля повернень. Люди зважуються повертатися додому попри те, що там точаться бойові дії.

«Тому що я люблю свою країну, тому що в мене там дім, трошки розбитий, але нічого», — говорить про своє повернення Марина. Її квартира розташована на Північній Салтівці — найбільш постраждалому від російських обстрілів районі Харкова. У Маринину багатоповерхівку влучило вісім ракет і два снаряди з «градів». У квартирі вибило вікна, серйозно постраждав сусідній під’їзд — сусіди надсилали фото в месенджері.

З Харкова Марина виїхала 2 березня, або, як зараз відраховують за українським воєнним часом — 30 лютого. Тривав сьомий день повномасштабного російського вторгнення. О дев’ятій ранку жінка з дорослою донькою приїхали на залізничний вокзал. Прихопили тільки дві валізки й собаку. Потім — багатогодинне очікування на евакуаційний потяг. «Тільки о 17:00 ми нарешті сіли у вагон. У купе було 12 людей, дві собаки та кішка. Люди стояли в проході. Через обстріли до Львова їхали 30 годин замість звичних 18. Далі була ніч на львівському вокзалі. Наступного дня тільки після обіду сіли на автобус до Польщі».

Українсько-польський кордон вони перетнули аж 5 березня. «Провели трохи часу у знайомих в Ґданську, а потім переїхали до Ольштина...» Зараз на варшавському вокзалі з Мариною знову донька, дві валізки й пес. «Поки що їдемо до Києва, адже в Харкові небезпечно, та й у нашому будинку немає ні води, ні електрики», — розповідає донька, яка щойно вийшла з вокзального холу: дізнавалась, з якої платформи від’їжджає їхній автобус. «Так хочеться додому», — зітхає. Відправлення через десять хвилин. Жінки розчиняються в натовпі.

Ірина з чотирма дітьми повертається до Вишневого під Києвом, звідки виїхала 15 березня. З початком широкомасштабного наступу росіян жінка втратила роботу, а жити за щось потрібно було, тому й вирішила прямувати до Польщі. «Тільки-но я приїхала — влаштувалась на роботу. Працювала на овочевій фабриці під Лодзю. Жили безплатно: поляки надали нам будинок. Дуже хороші люди, в мене слів не вистачає, щоб висловити їм усю вдячність...» Жінка починає плакати. Діти, майже всі підлітки, мовчки слухають. «Повертаємось, бо зараз біля нас тихо і спокійно, та й дітям тут тяжко, — мовний бар’єр».

Однак повертається не вся родина. Найстарша дочка Ірини залишилась під Лодзю. Вона дистанційно навчається в українському виші й паралельно працює: як і 36 % українських біженців у Польщі, які отримали ідентифікаційний номер PESEL (тобто 195 тисяч із близько 535 тисяч).

Ірина з дітьми. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Але не всім біженцям у Польщі вдалося знайти роботу, особливо за професією. Дається взнаки і мовний бар’єр. Це одні з причин, чому люди вирішують повертатися в Україну. Окрім того, з 1 липня Польща припиняє виплачувати компенсації власникам помешкань, які прийняли біженців (40 злотих на день на особу). Тому якщо ситуація на фронті кардинально не зміниться, кількість охочих повернутися тільки зростатиме. Дехто з біженців поки вирішив повернутися в Україну на короткий період, щоб побачити на місці, яка ситуація.

Вінничанка з двома дітьми — одна з них. Своє ім’я жінка воліє не називати. До рідного міста їм ще понад 700 кілометрів, але більша частина дороги позаду. Сім’я повертається з Естонії, куди прибула на початку березня. «Їдемо в розвідку, а там уже буде видно», — розповідає біженка. Неподалік сидить Іра. У Польщі вона теж проїздом. До рідних Сум прямує з Австрії, де жила у сестри. «Чому я вирішила повертатись? Чоловік удома, друзі вдома, в якийсь момент я вже не вагалася їхати чи не їхати назад — дуже хочеться додому».

Російські війська щодня обстрілюють Сумщину, ворожа авіація скидає бомби, з території РФ прилітають ракети. За останній місяць сирени повітряної тривоги лунали в Сумській області 74 рази. «Це ж може тривати і рік, і два, а вічно сидіти закордоном ми не можемо», — каже Олеся, яка з 13-річним сином Максимом також повертається до Сум. За плечима — два місяці життя в Туреччині. Зараз вони на валізах у холі варшавського Західного вокзалу чекають свого автобуса в Україну. «Чоловік залишився вдома. Сказав: вирішуй сама, я за тобою дуже скучив, але тут усе ще небезпечно. Недавно в сусіднє село прилетіла ракета. У друзів осколок потрапив у дитячу кімнату. Розуміємо, що там обстріли, ще страшно, але надто вже сумуємо за домом».

Біля платформ висять борди. Майже усі українською мовою.

Варшавський Західний вокзал віддавна є одним із найбільш українських місць на мапі столиці: це своєрідний центр, звідки трудові мігранти (а тепер і біженці) роз’їжджаються далі по Польщі, або навпаки — вирушають назад додому.

Саме тому українська тут ще до повномасштабної війни лунала частіше за польську. Після 24-го лютого тут, як і на багатьох інших польських вокзалах, постав рецепційний центр для українців, які втекли від війни. На другому поверсі діє кімната матері та дитини, а неподалік будівлі — великий намет, де біженці можуть безплатно поїсти.

Біля цієї тимчасової їдальні самотньо стоїть Оксана. Вдивляється в людей, що проходять повз із величезними валізками. В Україну вона повертається з Росії, де прожила останні два роки. Дорога з Сочі триває вже другу добу. Квитки на руках — в один кінець. У Вінниці чекають батьки. В Росії залишився чоловік. Чи є там друзі? Після 24 лютого дружба закінчилась. «Багато хто там не дуже гарно відгукувався, тому я припинила з ними спілкування. Чоловік на стороні України, хоч і з російським паспортом. Дуже підтримує нашу родину. Ми з ним плануємо емігрувати в якусь третю країну, це наш компроміс, щоб жити разом. Адже в Україні він не може, а я не можу там», — розповідає Оксана.

З-за великих сумок на одній із платформ ледь визирають дві дитячі голівки. Поруч стоїть мати — Антоніна. Вона з доньками виїхала з України 27 лютого. «У Львові ми живемо неподалік аеропорту. В перші дні діти були перелякані, ми не знали, що нас чекає, тому це було вимушене рішення», — пояснює Антоніна. Родина цілеспрямовано їхала до Варшави: тут подруга жінки вже волонтерила, допомагаючи українським біженцям. «“Український дім” надав нам житло, я познайомилась з власниками квартири, й виявилось, що ми займаємось спорідненим видом діяльності — консалтингом, так я до них ще й потрапила на роботу. Ми дуже зріднилися».

Антоніна вважає, що неможливо жити на дві країни, тому постала перед вибором — або будувати нове життя у Варшаві, або повертатись в Україну. «Сподіваюсь, у Львові буде безпечно, але ніхто не може нічого гарантувати».

Антоніна з дітьми. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

З двоякими відчуттями в Україну повертається й Анастасія. Після того, як російська армія у березні обстріляла її рідний Коростень, вона з мамою, двоюрідною тіткою та її донькою виїхали закордон. Майже три місяці родина провела у Швейцарії. «Нас прихистила одна сім’я, виділила нам кімнату, годувала нас. Там дуже-дуже добре, але нам уже було незручно жити в них так довго. Ми пропонували їм гроші за житло, але вони відмовились. У Швейцарії до наших біженців ставляться гарно, як і в Польщі. Пам’ятаю, коли ми в’їхали в Польщу, нас і безплатно годували й поїли, загалом поляки допомагали максимально».

Декілька тижнів Анастасія з мамою ніяк не могли зважитися на повернення в Україну. Жінки уважно стежили за новинами. Розуміли, що ситуація нестабільна і невідомо чого очікувати. Тому це рішення далося їм нелегко. «Сподіваємось, буде спокійно. Як би не було добре у Швейцарії, але дуже тягне додому».

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Євген Приходько image

Євген Приходько

Журналіст «Нової Польщі». Писав для «Європейської правди», BBC Ukrainian та інших всеукраїнських видань. Випускник факультету європеїстики…

Читайте також