Коли Єжи Гофман знімав знаменитий «Потоп» (Potop, 1974) за романом Генрика Сенкевича, а Анджей Вайда «Землю обітовану» (Ziemia obiecana, 1975) за мотивами твору Владислава Реймонта, екранізація виконувала консолідаційну функцію — вона будувала канон образів, у яких суспільство могло побачити й упізнати себе. Режисер був перекладачем: він брав літературу й перекладав її мовою, зрозумілою мільйонам глядачів. Вірність оригіналу вважалася чеснотою, а відступ від нього — ризиком.

Сучасне польське кіно грає за іншими правилами. Режисери XXI століття не так перекладають літературу мовою кіно, як піддають її критичному перепрочитанню — розбирають на складові частини, змінюють перспективу, провокують. Вони не продовжують традицію, а вступають із нею в суперечку — і саме тому відкривають Польщу з несподіваного, а отже, цікавішого боку.

«Селяни»

Наскільки далеко може зайти режисер, переносячи літературний твір на екран? Одну з найрадикальніших відповідей на це питання дає фільм «Селяни» (Chłopi, 2023) Дороти Кобєли (ДК Велчман) і Г’ю Велчмана за мотивами однойменного роману Владислава Реймонта. Режисери перетворили кінокадри на живописні полотна: кожен із них намальований фарбою вручну.

За епічну історію із життя села Ліпці, розгорнуту в ритмі чотирьох пір року, 1924-го Реймонт отримав Нобелівську премію. В центрі оповіді — Яґна, яку чудово зіграла Каміла Ужендовська. Ця молода жінка, яка приваблює майже всіх чоловіків у селі, під тиском суспільства змушена вийти заміж за старого господаря Борину (Мірослав Бака). Ілюзію порятунку від цього шлюбу вона знаходить у романі з його сином Антеком (Роберт Ґулачик). Після смерті Борини Антек успадковує його господарство, проте не може одружитися з Яґною, позаяк село б не прийняло такого вибору. Молода жінка стає цапом-відбувайлом: односельчанки звинувачують її в усіх нещастях і виганяють.

На тлі трагедії життя головної героїні село продовжує жити в своєму ритмі — осінні збори врожаю, зимові весілля, весняні посіви, літні жнива. Та позірна ідилія насправді є простором безжальної боротьби за землю, владу й честь.

Спочатку фільм традиційно зняли з акторами, а потім над кожним кадром працювали художники, загалом понад сто митців із чотирьох країн. Саме вони надали стрічці анімаційної густоти й чуттєвості, недосяжних для цифрових фільтрів. Ця техніка, відома як ротоскопія, вимагає не лише художньої майстерності, а й величезного терпіння: 116 хвилин фільму — це понад 130 тисяч намальованих кадрів. Ефект заворожує: персонажі рухаються з кінематографічною плавністю, а кожен кадр здається живопиним полотном, що раптом ожило. До речі, частину мальованої анімації створювали українські художники в київській студії. 

Парадокс «Селян» полягає в тому, що найбільш традиційний з-поміж польських романів отримав нове кіножиття у вкрай експериментальній формі. Фільм вийшов у прокат у всьому світі і познайомив із Реймонтом глядачів, які ніколи раніше про нього не чули. 

До Велчманів «Селяни» вже мали свою класичну екранну версію — 1972 року Ян Рибковський зняв 13-серійний телесеріал, а згодом випустив кіноверсію. Його «Селяни», з Емілією Краковською (в ролі Яґни), Іґнацієм Ґоґолевським (Антек) та Владиславом Ганьчею (Борина) стали однією з найпопулярніших постановок польського телебачення. Якщо Рибковський прагнув якомога вірніше відтворити світ Реймонта, то через пів століття Велчмани зробили майже протилежне: зберегли ту саму історію, але радикально змінили спосіб її бачення.

«Польсько-російська війна»

Зовсім інший шлях обрав режисер Ксаверій Жулавський у фільмі «Польсько-російська війна» (Wojna polsko-ruska, 2009).

Дороті Масловській було 19 років, коли вона написала цей роман Українське видання вийшло 2006 року у видавництві «Фоліо» під назвою «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором». Перекладачка — Лариса Андрієвська. — агресивний, сленговий, пересипаний лайкою потік свідомості дрібного торговця амфетаміном з варшавської Праги. Книжка дала голос поколінню, яке виросло серед панельних багатоповерхівок за часів трансформації державного устрою, — сповненому фрустрації, ксенофобічному й до болю щирому.

Сильному — головному герою — трохи за 20, і майбутнє не обіцяє йому нічого доброго. Він торгує наркотиками й безцільно тиняється дільницею, мешкає з матір’ю в багатоповерхівці. Сильний закохується в Маґду — дівчину, яка уособлює все, чого він не може мати. Їхні стосунки раз у раз коливаються між справжнім почуттям і гротескною нездатністю знайти спільну мову.

Жулавський переніс цю прозу на екран із енергією, що межує з шаленством. Борис Шиц у ролі Сильного грає з інтенсивністю, яка заворожує. Його герой — водночас жертва й кат, людина, якій можна співчувати й кого можна боятися. Шиц не намагається зробити Сильного симпатичним — він дає змогу глядачеві побачити всю брутальність і відчайдушну потребу свого персонажа бути кимось більшим, ніж дозволяє йому світ. Фільм хаотичний і агресивний — достоту, як проза Масловської. Глядача, який знає Варшаву за елегантними кав’ярнями, «Польсько-російська війна» знайомить ще й із її спальними районами, дрібною злочинністю і невдоволенням перехідної доби — із Польщею, якої немає на поштових листівках, але без неї важко зрозуміти чимало явищ у сучасній польській політиці та культурі.

«Знахар»

Є історії, які не треба переказувати — досить згадати ім’я героя. У польській культурі одна з них — роман «Знахар» Тадеуша Доленґи-Мостовича. За його мотивами Єжи Гофман 1982 року зняв культовий фільм (Znachor, 1982) із Єжи Біньчицьким у головній ролі. 

Професор Рафал Вільчур, видатний хірург, після нападу на нього втрачає пам’ять, потрапляє в село й лікує селян як простий знахар, не знаючи, ким він є насправді. Поступово до нього повертаються уривки спогадів — він упізнає хірургічні процедури, відчуває, що його руки пам’ятають рухи, забуті свідомістю. Фінальне повернення власної ідентичности стає водночас тріумфом і трагедією: Вільчур віднаходить себе, але втрачає простоту буття знахаря.

Фільм Єжи Гофмана став хітом не лише в Польщі — величезну популярність він здобув у Радянському Союзі та країнах східного блоку, де історія вченого, який знаходить сенс життя серед простих людей, ідеально вписувалася в панівний ідеологічний наратив: історію професора, який лікує селян, можна було відчитати як маніфест класової солідарности.

Це не перша велика екранізація «Знахаря»: його екранізував Міхал Вашинський ще 1937 року (у головній ролі — Казімєж Юноша-Стемповський).

Через 40 років після екранізації Гофмана, 2023-го до «Знахаря» звернувся режисер Міхал Ґазда (у головних ролях — Лєшек Ліхота, Марія Ковальська та Іґнацій Лісс). Що відбувається, коли відому історію розповідають заново? Змінюється не так сюжет, як контекст її сприйняття.

Фільм Ґазди створений уже в іншому світі, де та сама історія може сприяматися насамперед як драма про втрату ідентичности — одного з універсальних страхів сучасности. Сила «Знахаря» — у самій структурі міту: падіння, вигнання, відродження. Це історія працює завжди, тому кожне покоління може привласнити її собі.

«Каміння на шанець»

«Знахар» — приклад оптимістичного міту: герой знову здобуває те, що втратив. Однак у польській літературі є й темний міт — про молодість, якій не дали шансу на майбутнє. «Каміння на шанець» (Kamienie na szaniec, 2014) Роберта Ґлінського — історія трьох гарцерів із «Сірих шерегів», підпільної молодіжної організації, що організовує саботаж у окупованій Варшаві.

Алєк (його грає Каміль Шептицький), Рудий (Томаш Зєнтек) і Зоська (Марцель Сабат ) — підлітки, яким доводиться чинити опір німецькій окупації. Їхні диверсійні акції розпочинаються невинно — вони розповсюджують листівки й організовують дрібні дисерсії, — але поступово їхні акції стають дедалі небезпечнішими. Кульмінацією є операція «Арсенал» — спроба визволити ув’язнених товаришів, яка закінчується трагедією.

Роман Алєксандера Камінського, написаний під час війни, 1944 року, ввійшов до списку обов’язкових книжок для кількох поколінь польських школярів — це історія про те, що означає відвага, коли тобі 17 років. 

Роберт Ґлінський зробив ставку не на героїзм своїх персонажів, а на їхню вразливість. Його Алєк, Рудий і Зоська — передовсім підлітки: вони жартують, бояться, ухвалюють рішення, тягар яких непосильной для їхнього юного віку. Виконавці головних ролей грають своїх героїв без пафосу — як звичайних хлопців, які воліють говорити про дівчат, а не про смерть. Ґлінський уникнув пастки патетичного воєнного кіно: його персонажі не виголошують промов про патріотизм.

Після 2022 року ця історія набула нового виміру. Друзі, які прощаються один з одним перед операцією, не знаючи, чи ще зустрінуться. 20-річні юнаки, які замість того, щоб здобувати освіту, планують диверсії. Звичайне життя раптом стає недосяжним. Ґлінський зняв фільм про війну, в якому епатує не жорстокістю, а втратою молодости, якій не було дано відбутися.

«Слід звіра»

Польське кіно — і класичне, і сучасне — тяжіє до гучних тем: нація, історія, ідентичність. Тим цінніші фільми, які змінюють оптику й кажуть: досить розкрити історію однієї людини. Аґнєшка Голланд перенесла на великий екран роман Ольґи Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих» — так постав фільм «Слід звіра» (Pokot, 2017).

Яніна Душейко, інженерка на пенсії, що самотньо живе в Судетах, переконана: тварини мстяться мисливцям. Коли в околиці один за одним починають гинути місцеві можновладці, пов’язані з полюванням, Душейко помічає в цьому закономірність. Її теорія видається абсурдною, але кількість жертв зростає, а кожна смерть скидається на помсту природи.

Роман Ольґи Токарчук Українською книжка виходила двічі: 2011 року в перекладі Божени Антоняк («Веди свій плуг понад кістками мертвих», видавництво «Урбіно») та 2026-го в перекладі Олени Шеремет («Хай зоре плуг твій кістки померлих», видавництво «Темпора»). — водночас детектив, екологічний маніфест і притча про межі людського зухвальства щодо природи.

Аґнєшка Мандат у ролі Душейко створила постать, водночас смішну й грізну — жінку, яку легко сприйняти за ексцентричну бабусю, аж поки не виявиться, що в її божевіллі є своя логіка. Мандат грає так переконливо, що глядач мимоволі відкидає недовіру й замислюється: а може, теорія про помсту тварин усе ж не позбавлена сенсу?

Фільм здобув «Срібного ведмедя» в Берліні, але в Польщі наразився на гостру критику мисливських і консервативних середовищ.

«Слід звіра» показує польську провінцію не як ідилічний закуток, а як простір морального здичавіння, де місцеві схеми й традиції стають неписаними законами, сильнішими за кримінальний кодекс.

«Під міцним ангелом»

Войцєх Смажовський — режисер, відомий своїм безкомпромісним поглядом на польську провінцію, — 2014 року зняв однойменний фільм за романом Єжи Пільха «Під міцним ангелом» (Pod Mocnym Aniołem). 

Пільх розповідає історію письменника-алкоголіка Єжи, який намагається вирватися із залежності. Він потрапляє до наркологічного реабілітаційного центру, де зустрічає інших пацієнтів — кожного зі своєю історією падіння. Єжи намагається зберегти рештки гідности, але терапія вимагає скинути всі маски. Він мусить зізнатися у брехні й усьому, що робив у стані сп’яніння.

Роман балансує між трагізмом і гротеском: Пільх зумів описати приниження реабілітації проникливо, а водночас із гумором. 

Смажовський переніс цю історію на екран із брутальною буквальністю. Роберт Вєнцкевич у ролі Єжи створив до болю правдивий образ людини, яка усвідомлює власне падіння, але разом з тим нездатна з нього вибратися. 

Вєнцкевич нічого не прикрашає: він показує тремтіння рук і ненависть в очах, коли той мусить вислухувати поради терапевта. Його Єжи — не романтизований саморуйнівник, а втомлена людина середнього віку, яка програла в боротьбі з залежністю і знає про це. 

Фільм не пропонує катарсису, натомість показує залежність такою, якою вона є: руйнівною.

Вєнцкевич отримав за цю роль премію на фестивалі в Ґдині, і зізнавався в інтерв’ю, що це була найскладніша роль у його кар’єрі — не через технічні вимоги, а через емоційний тягар, який із нею пов’язаний. 

Іноді найважливіше, що може зробити кіно, — розповісти історію однієї людини, не приховуючи жодної з її непривабливих рис.

*

Класичні екранізації творили міти — сучасні їх випробовують. Кожен із цих фільмів запитує, що з польської літератури досі живе, а що вимагає нової оптики. І кожен — навіть той, що позірно розповідає стару історію, — говорить передовсім про сучасність: про Польщу, складнішу, розколотішу й цікавішу, ніж можна судити з її міфів.

Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик