Усе розпочалося навесні 1967 року, коли заступник міністра культури та мистецтва Польської Народної Республіки Тадеуш Заорський запропонував режисеру Станіславу Ружевичу створити й очолити нову кіностудію. Мова йшла насамперед про те, щоб залучити молоді таланти, тобто дати можливість представникам нового покоління розкрити себе.
43-річний Ружевич, на той час постановник 11 ігрових фільмів, лауреат престижного «Золотого лева» Венеційського міжнародного кінофестивалю, перебував на вершині кар’єри і зовсім не хотів нічим керувати. Та заступник міністра запропонував йому вдруге, і цього разу відкрутитися не вдалося.
Як показав час, урядовець не помилився — Ружевич не тільки мав великий авторитет у кіноспільноті, але й зумів створити справді унікальну студію. Саме він і запропонував цю назву — TOR (шлях).
Давно відома багатьом кінематографістам адреса — Варшава, вулиця Пулавська, 61 — з’явилася не відразу. Спочатку студія примістилася в галереї «Кордегарда» на вулиці Краківське Передмістя. Пізніше кінематографістам надали приміщення на Пулавській, з якого незадовго до того виїхав легендарний сквот і соціально-культурний центр «Сирена».
Приміщення було напівзруйноване, в жахливому стані. Нам довелося все відбудовувати з нуля. Ми їздили по магазинах, купували меблі і штори. Ну і почали працювати.
Першим режисером, якого Ружевич зарахував до штату нової кіностудії, став нещодавній випускник Лодзької кіношколи Кшиштоф Зануссі. Ружевич, який там викладав, допоміг цьому юнакові, коли в того виникли проблеми з дипломним фільмом «Смерть провінціала» — деканат хотів зарубати стрічку, а дипломника відрахувати. За нього вступився Ружевич і опікав аж до захисту диплому. Врятована короткометражка згодом зібрала купу нагород на міжнародних кінофестивалях.
Логотип кіностудії TOR. Джерело: прес-матеріали На студії TOR Зануссі запустився зі своїм повнометражним дебютом «Структура кристалу» (1969). За монтажним столом фільм не складався, відзнятий матеріал здавався режисерові нудним і він опустив руки. Ружевич порадив просто скоротити стрічку до 75 хвилин — це мінімальна довжина повнометражного фільму.
Я почув тоді найрозумнішу пораду, яку тільки можна почути від продюсера. Звісно, нелегко каструвати власний фільм. Але якщо вже відчуваєш, що провалився, тобі вже байдуже. Нарешті я дійшов до того мінімуму, який люди могли висидіти. І виявилося, що «Структуру кристалу» можна дивитися. Скорочений фільм раптом ожив.
Фільм не тільки ожив, але й одержав низку нагород на кінофестивалях у Польщі, Аргентині, Іспанії, Панамі, Шрі-Ланці.
«Мазепа» був би вдалим початком
Ружевич також хотів залучити до співпраці талановитого художника і плакатиста Валер’яна Боровчика, який уже вісім років мешкав у Франції і знімав там експериментальні та документальні стрічки. 1966 року він зняв свою першу ігрову короткометражку — вона одержала нагороди на престижних кінофестивалях у Берліні, Локарно і Кракові.
Ружевич дізнався, що Боровчик хотів знімати свій перший повнометражний фільм у Польщ, і написав до нього. Той охоче пристав на пропозицію і невдовзі надіслав до Варшави сценарій «Мазепи» за мотивами однойменної драми Юліуша Словацького.
То був хороший сценарій, з цікаво промальованими персонажами. Я подумав, що «Мазепа» був би вдалим початком для TOR.
Але зйомки не відбулися. На інших студіях знайшлися «доброзичливці», які накинулися на міністерство культури та мистецтва: мовляв, навіщо нам Боровчик, він і так може знімати на французькі гроші, тож не варто Польщі витрачатися на нього. Міністерські чиновники й самі були не в захваті від ініціативи Ружевича: західні експериментальні фільми Боровчика вважалися у Польщі порнографічними.
Режисер болісно пережив відмову. Фільм про Мазепу він усе одно зняв — за кілька років у Франції. Натомість TOR уперто добивався можливості залучити його до співпраці, і 1974-го нарешті це вдалося. Боровчик екранізував повість Стефана Жеромського «Історія гріха», ще й зіграв там невеличку роль. Фільм потрапив до конкурсної програми Каннського міжнародного кінофестивалю, де номінувався на «Золоту пальмову гілку», а також здобув приз читачів журналу Film за найкращу за пів століття любовну сцену. Стрічку, яка стала культовою, придбали кінопрокатники багатьох країн, а також понад 200 телекомпаній у всьому світі.
TOR у кінцевому підсумку відкрив свою фільмографію психологічною драмою самого Ружевича «Самотність удвох», яка вийшла на екрани в лютому 1969 року.
Найцікавіший фільм століття
Марек Півовський прийшов на студію з несподіваною пропозицією — зняти ігровий фільм-імпровізацію. Тобто стрічку без сценарію. Режисер раніше працював у документальному кіно, для нього було природно запускатися без детального сценарію — достатньо кількох сторінок з переліком майбутніх сцен, героїв, ситуацій.
Плакат фільму «Рейс». Джерело: Цифрове сховище Національного кіноархіву / студія TOR Хоч як дивно, міністерство дало згоду на фільм «Рейс» (1970). Ідея полягала в тому, щоб зібрати на кораблі колоритних представників різних верств суспільства і вирушити з ними у справжній рейс. Троє невідомих публіці акторів, які вдаватимуть із себе звичайних пасажирів, виконуватимуть завдання режисера — провокуватимуть на кораблі певні ситуації, а кінокамера буде фіксувати реакцію людей: підтримку, незгоду, суперечки, конфлікти, примирення тощо.
Урядовці явно недооцінили задум Півовського — вийшла жорстка сатира на тогочасне польське суспільство. Фільму дали найнижчу категорію і надрукували лише дві копії для прокату. Натомість чутки про сатиричну комедію дуже швидко поширилися Варшавою, прокатники ставали в чергу за копіями, їх крутили, як то кажуть, до дір. Не залишалося нічого іншого, як надрукувати додаткові копії. Фільм швидко став хітом. Ба більше, через 29 років, 1999-го, коли популярний тижневик Polityka, підбиваючи підсумки століття, провів опитування читачів, виявилося, що саме «Рейс» люди вважають найцікавішим польським фільмом ХХ століття.
Режисер Едвард Жебровський мав би з’явитися на студії ще в перші дні її заснування разом зі своїм приятелем і співавтором Кшиштофом Зануссі. Вони разом вчилися в Лодзькій кіношколі, винаймали житло, навіть збиралися робити спільний диплом — вони разом написали сценарій. Але арешт 1965 року за фальшивими звинуваченнями (йому разом із приятелем, письменником і сценаристом Іренеушом Ірединським, інкримінували зґвалтування, але насправді все це ініціювали спецслужби, щоб посадити Ірединського) і вісім місяців за ґратами змінили творчі плани.
Жебровський почав співпрацювати зі студією як сценарист — він писав насамперед для Зануссі (був, зокрема, співавтором сценарію фільму «Структура кристалу»), але також для Ружевича та інших. Свій повнометражний режисерський дебют «Порятунок» він зняв 1972 року — стрічку відзначили кінонагородами в Польщі, Болгарії, Іспанії та Сполучених Штатах. Усі свої наступні фільми — а було їх, на жаль, лише три — він теж зняв на цій студії. Коли з’ясувалося, що через прогресування хвороби Жебровський більше не в змозі виходити на знімальний майданчик, він повернувся до сценарної роботи — і продовжив співпрацю зі студією TOR.
До речі, талановитого Ірединського студія TOR теж залучила до співпраці — звісно, вже після того, як він вийшов на волю. Зокрема, за його сценаріями Роман Залуський зняв «Кардіограму» 1971 року, а Кшиштоф Кєсльовський — свій перший ігровий фільм «Підземний перехід» 1974-го.
Золотий час студії
Анджей Вайда з’явився на студії TOR наприкінці 1960-х. На той час він уже був зіркою: його «Канал» (1957) завоював приз на Каннському кінофестивалі та висувався на «Оскара», а «Попіл і діамант» (1958) отримав премію на Венеційському кінофестивалі. Режисер прийшов зі своїм давнім задумом — екранізувати оповідання Ярослава Івашкевича «Березина». І не просто перенести на екран героїв твору, а й візуально занурити їх у естетику картин Яцека Мальчевського. Тож він поставив дуже високу творчу планку.
Мальчевський, на мою думку, є єдиним, окрім Анджея Врублевського, оригінальним польським художником — художником, який створив те, чого я ніде більше не бачив. Тому я завжди хотів, щоб у моєму фільмі з’явилася ця поетика, це бачення світу.
На знімальному майданчику режисер багато імпровізував. Кажуть, замість сценарію він мав лише епізодний план. Але творчий експеримент виявився успішним: фільм, призначений для телевізійного показу, випустили також і на великий екран 1970 року. Він отримав престижний приз Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI на фестивалі в Мілані, почесний диплом у Фінляндії, низку інших нагород, а також схвальні рецензії кінокритиків у Франції та Сполучених Штатах.
1972 року в приміщення на Пулавській, 61 завітала людина, яка стала цілою епохою не тільки для TORу, але й для світового кінематографа. Йдеться про Кшиштофа Кєсльовського. Двома роками раніше він захистив диплом у Лодзькій кіношколі (куди вступив, до речі, за третім разом), потім знімав документальні фільми, серед яких був заборонений до прокату «Робітники ‘71: нічого про нас без нас», однак мріяв про ігрове кіно.
Можливо, це прозвучить трохи нескромно, але саме я привів на студію Кшиштофа Кєсльовського. Якось я зустрів його на Студії документальних фільмів, і він зізнався, що з радістю зняв би щось на студії TOR, але не знайомий з Ружевичем.
Жебровський сказав мені: «Слухай, є такий молодий чоловік, Кєсльовський його прізвище, чи міг би він зайти до тебе?». Я сказав, щоб той прийшов, поговоримо. У творчому доробку Кєсльовського тоді вже було кілька документальних фільмів, які мені дуже подобалися.
Ігровим дебютом Кшиштофа Кєсльовського став півгодинний «Підземний перехід» (1974) за сценарієм уже згаданого Іренеуша Ірединського. Наступний його ігровий фільм — годинний, для телебачення — «Персонал» (1975), за власним сценарієм, став одним із перших фільмів нової течії, яку пізніше назвали кіно морального занепокоєння. Свій перший повнометражний кінофільм «Шрам» (1976), попри те, що він здобув «Золоте гроно» на фестивалі в Лаґові та спеціальний приз журі на фестивалі в Гданську, сам режисер вважав невдалим. А наступний його фільм «Спокій» (1976) узагалі не потрапив ні на фестивалі, ні до кінотеатрів — він ліг на «полицю». Розбитий невдачами Кєсльовський повернувся на Студію документальних фільмів. Там удача наче посміхнулася: його стрічка «З точки зору нічного вахтера» (1977) одержала престижну премію FIPRESCI на фестивалі в Кракові.
Та режисер, як і раніше, мріяв про ігрове кіно. Він написав автобіографічний сценарій «Кіноаматор» (1979) про людину, яка знімає документальні сюжети, запустився з ним на студії TOR — і нарешті успіх. Фільм не тільки одержав сім нагород на різних фестивалях від Західного Берліну до Чикаго, але й одразу вписав Кєсльовського до грона найбільших європейських режисерів.
Наступні вершини він підкоряв стрічками, знятими на кіностудії TOR. «Короткий фільм про вбивство» (1987) одержав у Каннах приз журі і премію FIPRESCI, а також «Фелікса ‘88» — нагороду Європейської кіноакадемії за найкращий європейський фільм року. «Декалог» (1980–1990) — цикл десяти ігрових фільмів для телебачення — нагороджений премією FIPRESCI на Венеціанському кінофестивалі, деякі серії навіть вийшли на великому екрані. Фільм «Подвійне життя Вероніки» (1991) отримав три нагороди в Каннах і був висунутий від Польщі на «Оскара».
Плакат фільму Кшиштофа Кєсльовського «Короткий фільм про вбивство». Джерело: архів FINA І нарешті трилогія «Три кольори» (1993–1994), яка стала фіналом кінокар’єри Кєсльовського. Перший фільм «Три кольори: синій» завоював «Золотого лева» у Венеції, три французьких «Сезара» та іспанську премію «Гойя» за найкращий європейський фільм року. Наступний «Три кольори: білий» нагороджений «Срібним ведмедем» у Берліні, іспанським «Дон-Кіхотом» та «Золотою качкою» як найкращий польський фільм року.
Натомість завершальний «Три кольори: червоний», хоча й потрапив до Канн і вважався там головним претендентом на «Золоту пальмову гілку», залишився без нагород. Крім того, його тричі номінували на «Оскар», чотири рази — на британську премію BAFTA і шість — на «Сезара», але з цього усього він дістав лише одного «Сезара» — за музику (композитор — Збіґнєв Прайснер). Звісно, були в цього фільму й нагороди — як-от Гран-прі у Ванкувері та Вальпараїсо чи нагороди кінокритиків у Лос-Анджелесі та Нью-Йорку, — але це було не те, на що розраховував прижиттєвий класик.
Хай там як, а з усієї продукції студії TOR саме фільми Кшиштофа Кєсльовського одержали найпрестижніші світові відзнаки.
На міжнародних просторах
1979 року художнім керівником кіностудії TOR став Кшиштоф Зануссі, якого Станіслав Ружевич колись найпершим зарахував до штату нової студії. Минуло 12 років, і наприкінці 1970-х Зануссі вже був одним з провідних польських кінорежисерів, який зняв такі відомі фільми як «Ілюмінація» (1973), «Квартальний звіт» (1974), «Захисні кольори» (1977), «Спіраль» (1978) та зібрав нагороди найпрестижніших кінофестивалів у Каннах, Венеції, Берліні, Локарно тощо. Крім того, його фільми двічі висувалися на «Оскара».
1980 року відразу два його фільми одержали нагороди на головних світових кінофестивалях: «Константа» — в Каннах, «Контракт» — у Венеції. В наступні роки його стрічки так відзначалися у найвищій кінематографічній лізі: «Імператив» (1982) отримав спеціальний приз журі у Венеції, «Рік спокійного сонця» (1984) увінчали «Золотим левом», а «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом» (2000) завоював чотири нагороди «Орел» Польської кіноакадемії.
1990 року кіностудія TOR розпочала співпрацю з Єжи Сколімовським, який уже два десятиліття мешкав поза Польщею, був лауреатом Каннського, Венеційського та Берлінського кінофестивалів, а тепер вирішив повернутися на батьківщину й екранізувати авангардний роман Вітольда Ґомбровича «Фердидурке». Але щось пішло не так — під час зйомок стало очевидним, що це провал. Поради свого давнього приятеля Кшиштофа Зануссі режисер відкидав, і студія TOR вийшла з проєкту. Сколімовський завершив стрічку з іншим польським партнером, прем’єра відбулася в лютому 1992-го, але уникнути поразки все ж не вдалося. Режисер тяжко переживав це, протягом наступних півтора десятиліття з’являвся на знімальному майданчику як актор у чужих фільмах. Потім він успішно повернувся в режисуру, співпрацюючи з іншими польськими студіями.
Того ж 1990 року серед режисерів студії TOR з’явився данець Ларс фон Трієр. Тоді він ще не був такий відомий, як тепер, але його повнометражний дебют «Елемент злочину» (1984) і наступний фільм «Епідемія» (1987) брали участь у головному конкурсі Каннського кінофестивалю, причому «Елемент злочину» номінувався на «Золоту пальмову гілку» і був відзначений Данською кіноакадемією як найкращий фільм року. В Польщі молодий режисер знімав політичний трилер «Європа» (1991), який мав величезний успіх, одержавши три нагороди на Каннському кінофестивалі, а в Данії визнаний найкращим фільмом року.
Відома угорська кінорежисерка Марта Месарош, на той час уже лауреатка Гран-прі Каннського фестивалю та берлінського «Срібного ведмедя» за видатні досягнення в галузі кіномистецтва, зафільмувала 1996 року на студії TOR біографію святої Едит Штайн. Цей фільм, «Сьома кімната», удостоївся на Венеційському кінофестивалі спеціальної відзнаки журі.
2000 року почалася співпраця студії TOR з Аґнєшкою Голланд. Точніше, з нею як режисеркою, бо як акторка вона знімалася ще 1972 року в «Ілюмінації» Кшиштофа Зануссі і 1976-го в «Шрамі» Кшиштофа Кєсльовського. Тепер вона була вже знаною кінорежисеркою, призеркою Каннського кінофестивалю і лауреаткою «Золотого глобуса». На студії TOR вона зняла фільм «Юлія повертається додому» (2002), який запросили до головного конкурсу Венеційського фестивалю, а за кілька років екранізувала роман Ольги Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих» (ще до Нобелівської премії письменниці) — фільм «Слід звіра» одержав «Срібного ведмедя» в Берліні, Гран-прі в Монреалі, премію Європейської кіноакадемії та інші нагороди.
Збірка фільмів кіностудії TOR. Джерело: Allegro Звісно, згаданими стрічками не обмежується доробок кіностудії TOR — загалом тут зняли понад 100 ігрових стрічок, а також документальні й телефільми, телесеріали, спільні кінороботи з іншими країнами — Францією, Іспанією, Данією, Швецією, Німеччиною, Італією.
Останню студійну стрічку «Ефір» зняли у копродукції з Україною, Литвою та Угорщиною. Її поставив Кшиштоф Зануссі за власним сценарієм, прем’єра відбулася в листопаді 2018-го.
3 вересня 2019 року міністр культури та національної спадщини Польщі ухвалив рішення про об’єднання студії TOR із чотирма іншими студіями і створення на їхній базі нової Кіностудії документальних та ігрових фільмів. 1 жовтня студія TOR, проіснувавши 52 роки і зробивши вагомий внесок у польську культуру, завершила своє існування.
Редакторка Наталя Ткачик
.png?updatedAt=1784199431178&tr=w-600%2Ch-400%2Cq-65%2Cfo-center)
