Римма Зюбіна: Ми всі вже трьохсоті

Наталя Ткачик: Що для вас змінилось після початку великої війни?

Римма Зюбіна: Усе. Ті перші дні за відчуттями були як резинові — такі нескінченно довгі. Спати могла лише 1,5 години на добу. Я тоді написала правозахисниці, з якою ми разом навчалися в «Аспен Інституті», Олександрі Матвійчук (саме вона згодом нам Нобелівську премію привезла), що дуже хочу чимось допомогти. І тоді приєдналася до її команди «Євромайдан SOS», яка в перші дні оперативно створювала базу для допомоги внутрішньо переміщеним особам. Я взяла на себе заповнення бази для переселенців по Закарпаттю.

У перші дні я ходила в бомбосховище, бо був навіть не страх, а стан невизначеності, потім ходила — бо ходили всі, а ще потім — тільки тому, що там був хороший інтернет. Ще я ввечері 23-го забула зарядний пристрій для телефону на презентації свого фільму в Університеті психоаналізу. Купити новий було неможливо, бо закрилися всі магазини, окрім кількох продуктових, а перспектива лишитися без зв’язку — така собі. Тож я заряджала телефон у бомбосховищі і заповнювала там базу — склала списки і зібрала контакти всіх голів селищних громад, волонтерів, правозахисників, психологів, громадських організацій і медичних установ, інформацію, де можна знайти житло, — все, що потрібно для людини, яка опинилася в стані вимушеного переселення.

Дуже важко було в професійному плані. Тоді здавалося, ніби найостанніша професія, яка потрібна в Україні, — акторська. Такі думки в мене зародилися ще під час коронавірусу, коли передусім були потрібні лікарі й психологи.

21 лютого 2022 року мені після вистави подарували білі троянди. Я їх принесла додому і поставила у вазу — таку особливу, у формі гільзи, мені її воїни подарували на День незалежності 2015 року в Сєвєродонецьку. А через три дні почалася повномасштабна війна, було не до квітів. І от у квітні я раптом помітила, що ті троянди в гільзі не тільки не засохли, а ще й пустили пагони — по сантиметрів 15. І от у Києві все трясеться від вибухів, а я дивлюся на ці квіти й думаю, що якщо вони вистояли і народили своє продовження, то й ми зможемо.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Коли після початку повномасштабної війни ви вперше вийшли на сцену?

РЗ: 8 травня ми з актором Олегом Коркушком відновили в театрі Лесі Українки виставу «Це все вона», яку вперше зіграли 2016 року. Тоді в столиці працював тільки цей театр, бо він єдиний відповідав заходам безпеки у воєнний час — завдяки тому, що поруч було метро «Театральна», яке можна використовувати як бомбосховище. Театр Лесі Українки тоді відкрив свої двері для всіх київських театрів і пропонував співпрацю.

До вересня з театральних проєктів була лише ця вистава, а зараз у мене дуже насичене професійне життя: я водночас співпрацюю з п’ятьма театрами — одеським обласним театром імені Василя Василька, львівським театром «Воскресіння», херсонським театром імені Миколи Куліша та луганським обласним театром, що базувався в Сєвєродонецьку, а зараз працює в Сумах. Режисер Максим Голенко, який недавно очолив театр Заньковецької у Львові, запросив мене до співпраці, — тож тепер я буду ще й у шостому театрі. Власне кажучи, це найактивніший професійний період у моєму житті.

НТ: Ви — амбасадорка благодійного фонду допомоги онкохворим дітям «Краб». Крім того, ви часто збираєте кошти для військових, граєте у виставах на підтримку людей, постраждалих від війни. І при цьому ви заперечуєте, коли вас називають волонтеркою. Чому?

РЗ: Бо я не вважаю, що роблю щось особливе. Є люди, які набагато більше допомагають. Не знаю навіть, як це назвати — я просто роблю те, що не можу не робити.

Якщо добре подумати, то, мабуть, значна частина моєї роботи — волонтерство, адже я часто безкоштовно своїми виступами підтримувала інші театри, зокрема на сході України. 2014-го ми поїхали на Донбас, під Слов’янськ у Миколаївку — відразу після їх звільнення. Це був волонтерсько-мистецький проєкт команди «Новий Донбас». А 2015 року я вперше приїхала в Сєвєродонецьк — на самий День незалежності. Пригадую, як вийшла на сцену і розхвилювалася. До того я знала, що говорити військовим, а от що говорити простим людям… Я виходжу і кажу, що вітаю з Днем незалежності — оплески, що вчора в мене був день народження, але я вирішила приїхати сюди — оплески. І так на кожне моє слово — оплески. І я дивлюся зі сцени — а стільки людей з українськими прапорами, з синьо-жовтими браслетами, у вишиванках.

А потім до мене підійшов сивий красивий чоловік і дякував — українською. І подарував мені листівку. Я відкриваю її і бачу: екслібрис — відбиток із зображенням Квітки Цісик. Це ж треба — в Сєвєродонецьку мені подарували Квітку Цісик. То був Борис Романов — один із найкращих українських екслібристів. Зараз він живе в квартирі моєї подружки Ксенії Буряк у Дніпрі — вона прихистила його з сім’єю, адже в Сєвєродонецьку вже нічого не лишилося. Театр теж розбомбили. Для мене це місто дуже близьке і важливе, бо раніше я привозила в Сєвєродонецьк фільми на Дні українського кіно, а ще там без гонорару на волонтерських засадах грала в луганському українському театрі, який туди переїхав 2014 року.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Що говорили людям?

РЗ: На кожній своїй зустрічі я розповідала, що моя мама народилась на Чернігівщині, мій тато народився в Сумах, мою сестру вони народили в Чернівцях, а мене — в Ужгороді. І що вся Україна — мій дім. Я завжди робила таке порівняння: війна на Донбасі — це пожежа в моєму домі. А коли в будинку на якомусь поверсі палає, то ти не сидиш і не знімаєш трагедію на мобільний телефон — ти береш відро води і біжиш гасити, бо пожежа може перекинутися на весь дім.

На початку повномасштабної війни я опікувалася сім’єю, яка виїжджала з Ірпеня і на її очах розстріляли сина й поранили батька. По можливості я стараюся щось закупити для воїнів. У мене служить багато знайомих — намагаюся точково їм допомагати.

НТ: Повертаючись до екслібрису з Квіткою Цісик. Ви давно мрієте зіграти її в кіно. Ви також заснували персональну нагороду в конкурсі «Коронації слова» за найкращий твір про Квітку.

РЗ: Насправді я вже розпрощалася з мрією її зіграти, тому що роки спливають, камера бачить усе, навіть найдрібніші зморшки. А я не дуже люблю, коли актриси у свої 68 років грають юних снігурочок.

НТ: Чому ця співачка така для вас важлива?

РЗ: Був у мене такий період, коли мені здавалося, що моє серце розбите. І от я не спала ночами, страждала і порпалася в інтернеті. І раптом натрапила на пісню Квітки «І снилося з ночі дівчині». Починаю слухати — серце перевертається, відчувається спорідненість з цим голосом. А потім друга пісня — «Ой не світи, місяченьку». Я прослухала два альбоми Квітки, подивилася єдине її інтерв’ю, яке вона дала Олександру Горностаю.

У кожному київському театрі тоді йшла вистава про Едіт Піаф. А чому не про українку Квітку? Адже пісня You Light Up My Life в її виконанні 1978 року отримала «Оскар». Проте її музичний продюсер переграв усе так, що «Оскар» отримала не вона, а співачка Деббі Бун. Чому Квітка, живучи в Америці, правовій державі, не судилася? Адже коли ти в 25 років отримуєш «Оскара» за сингл — твоя кар’єра стрімко росте, ти відразу стаєш зіркою. А потім Цісик померла від онкології. А перед тим швидко згасає теж від раку молочної залози її мама і сестра. Насправді все це дуже кіношна й інтригуюча історія.

НТ: Ви часто буваєте в Польщі. Що вам імпонує в поляках?

РЗ: Їхня гостинність, відкритість, впевненість у собі, гоноровість. Чому «Солідарність» перемогла? Тому що поляки мали почуття гідності, а цього завжди не вистачало українцям. У поляків не було розрізненості по мові. Вони завжди чітко розуміли, хто ворог, а хто друг.

Я пам’ятаю Польщу ще в страшні 90-ті, коли ми з батьками приїхали туди, як і всі, щось продавати. А 2008 року я грала у вуличних виставах театру на ходулях Анатолія Петрова у Кракові, Ґданську, Єдліні Здрую, Вроцлаві. Щоправда, на ходулях я не ходила, у мене був номер — танці на консервних бляшанках.

У березні 2014-го в Ґданську на запрошення «Солідарності» ми з командою українських драматургів провели кілька читань і обговорення п’єси «Щоденники Майдану» Наталки Ворожбит та «Синій Бус» Дмитра Левицького. Наші обговорення і спілкування з польськими глядачами тривало довше ніж саме читання п’єси, бо тоді лише тиждень минув від анексії Криму, було незрозуміло, що відбуватиметься в Україні. Підтримка й обійми цих людей, які свого часу боролися з комуністичним режимом, були для нас надзвичайно важливі.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Але згодом ви привозили до Польщі вистави Молодого театру.

РЗ: Так, у Кракові й Тарнуві ми грали «Четверту сестру» за п’єсою Януша Ґловацького — її переклав Олександр Ірванець, а поставив Станіслав Мойсеєв. То такий чорний гумор, жорстка пародія-рімейк чехівських «Трьох сестер»: вони таки доїхали в Москву, але живуть у 90-х, у злиднях. Одна спить із депутатом ґосдуми, друга краде в циркового тигра з клітки м’ясо, і потім той тигр відкушує дресирувальнику ногу, третя, Таня, яку я грала, мріє вийти заміж за бандита, проте батько віддає її у балетну школу, бо десь вичитав, що танцюрист Баришніков багато заробляє.

На прем’єру «Четвертої сестри» до нас, у київський Молодий театр, приїхав сам Януш Ґловацький, ми до ранку потім у нас вдома пили каву і до кави. Перед виставою я запитала його: «Пане Януше, а як мені грати Таню?» А він каже: «Весело, бо ж нема нічого смішнішого, ніж людське нещастя з точки зору космосу».

А після прем’єри Ґловацький сказав: «Я знаю приблизно 20 своїх постановок “Четвертої сестри”. Перше місце віддаю спектаклю на Бродвеї, але найкраща Таня — у вашій виставі, у вашому виконанні». Для мене було надзвичайно важливо почути це. Я вважаю, що це одна з найкращих моїх ролей (до речі, за неї я отримала «Київську пектораль»), вона мені підходить за своєю природою, тому я так чудила на сцені, чи не вперше дозволяла собі так імпровізувати. Богдан Ступка, подивившись цю виставу, сказав: «Риммочко, ти ж купаєшся в цій ролі! Купаєшся…»

А коли ми приїхали в Польщу з «Четвертою сестрою», виявилося, що там бояться ставити Ґловацького.

НТ: Чому?

РЗ: Бо одного разу він у Франції на прем’єрі вистави за своєю п’єсою обурено встав і на весь зал сказав: «Я то ґувно нє пісалем». І вийшов.

Загалом про польський театр я знаю значно менше, ніж про кіно, але абсолютно знаковими постатями для мене є Анджей Северин та Кристина Янда.

В Ґданську, ще 2014-го, ми здружилися з актрисою Катажиною Міхалською, і коли почалася велика війна, вона запрошували мене приїжджати й навіть пропонували роботу в театрі «Вибжеже». А мене тримало внутрішнє переконання, що я повинна бути в Києві, в разі окупації, я маю чинити супротив, навіть якщо мене розчавлять за секунду. Зараз це, певно, звучить пафосно. Тим більше, що я вже знаю багато історій про окупацію від херсонських акторів, від знайомих, які були в Бучі й Ірпені. Коли дуло автомата націлене на голову твоєї дитини — ти не герой, ти просто слабка людина.

Наталя Ткачик та Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Які польські фільми ваші улюблені?

РЗ: Майже всі стрічки Анджея Вайди. Це не просто фільми, це — маніфести. Дуже люблю творчість Павела Павліковського, особливо «Холодну війну». Велике враження на мене справили драма «Хрещення» Марціна Врони та біографічний фільм «Боги» Лукаша Пальковського.

Якось на Днях польського кіно, які я ніколи не пропускаю, я потрапила на фільм «Венеція» Яна Якуба Кольського. Після перегляду я ридала беззупинно. Це історія про хлопчика, який марить Венецією, який завчив назви всіх її вулиць і каналів, і навіть має великий макет цього міста. І от переплетення доль, любовних історій розгортається довкола метафори Венеції й на тлі воєнної драми Другої світової війни.

В Україні тоді, 2011-го, знімали катастрофічно мало художніх фільмів. Я дивувалась і захоплювалися тим, що після такої ж совєтської системи фінансування польське кіно вирвалося вперед і в ньому знімають усе: від ситкомів до фестивальних стрічок, — і що в головних ролях саме польські актори, а не їхні колеги з сусідніх країн (бо ж у нас у головних серіальних ролях грали одні росіяни).

НТ: Зараз часто можна почути, що розвиток кіно і театру не на часі, адже йде війна.

РЗ: За минулий рік Україна не запустила жодного ігрового повнометражного кіно. Все, що зараз іде в кінотеатрах, — це робота попередніх трьох-п’яти років. Дивлюсь успішний фільм «Довбуш» і усвідомлюю, що на такому злеті, коли ми вже навчилися добре знімати кіно, коли операторська робота просто філігранна, коли кіно є! — ми повинні заморозитися. Адже 2025 року не буде жодного нового українського кіно в прокаті.

Якщо ми хочемо прем’єр через два роки, то робота над фільмами має запуститися зараз. Але що можна було очікувати від держкіно, коли ним керує непрофесійна, некомпетентна, неосвічена людина Марина Кудерчук, далека не лише від кіно, а й він поняття культури взагалі, а мінкультом донедавна керував пан, що до повномасштабної війни знімав у копродукції російські серіали?

На мою думку, зараз дуже важливо знімати документальне кіно, правдиве. Мене вразив фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Це не просто фільм — це свідчення для Гааги проти путінського режиму.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: В якій ситуації зараз театри?

РЗ: Ситуація теж дуже складна. Український театр — це вінегрет, на якому оселедець під шубою, а зверху ще олів’є і все це покроплене святою водою. Хтось ставить цікаві прогресивні вистави, хтось — документальні, а хтось досі грає дурними пафосними голосами, з наклеєними вусами й бородами, і вважає це мистецтвом.

Зараз театри зупиняють свої вистави під час повітряної тривоги. Деякі дограють виставу наступного вечора або через кілька днів. Є кілька регіонів, де не було прильотів — там театр працює в довоєнному режимі, без тривог. Є театри, які вже в програмці пишуть і попереджають: «Під час вистави звучатимуть фонограми вибухів і пострілів», — бо ми вже всі травмовані.

Будівлі театрів у Маріуполі і Сєвєродонецьку розбомблені, трупи роз’їхалися хто куди. Частину людей вдалося зібрати й вони грають на сценах обласних театрів: маріупольці — в Ужгороді, луганці — в Сумах. Фінансування державних театрів скорочується. Деякі вистави зняли з репертуарів, бо автори — росіяни, деякі — бо хтось з команди вистави пішов на фронт, а замінити кимось іншим не можна.

Під час війни театр виконує різні функції. Комусь не хочеться йти на документальні вистави про життя в окупації, про розстріли на блокпостах. Такі глядачі і колись, і зараз хочуть від театру одного — розваги. Тому під час війни на вулицях міст часто можна побачити комедійні афіші про інтимне життя, містечкові зради.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Можливо, так люди хочуть бодай на трохи відволіктися від теми війни?

РЗ: Думаю, насправді йдеться про відсутність смаку, а вона береться з відсутності програмного виховання. Ось у Львові встановили скульптуру нехуденької жінки — почався хейт, що скульптура погана. Ось Джамала заспівала гімн на свій лад — знову незадоволені. І всі довкола цього дискутують так, наче інших проблем немає. Взагалі наші срачі можна вважати нематеріальною спадщиною країни. А ще нам бракує толерантності до інших. Українці в більшості ніяк не можуть прийняти іншу точку зору щодо якихось простіших питань, а щодо ЛГБТ — то й поготів. Для відкритості, терпимості, толерантності потрібна освіченість.

НТ: Що вас зараз, під час війни, радує?

РЗ: Наші маленькі перемоги на фронті, звільнення кожного клаптика землі, звільнення кожної людини з полону. Буває, що всі вже втратили надію побачити певну людину, здається, що її немає серед живих, а потім раптом виявляється, що завдяки обміну вона повертається. Такі новини сповнюють мене щастям.

Сковорода писав, що радість серця може народжуватися з дуже маленьких речей. Серце радіє, коли ти слухаєш пташиний спів, коли спілкуєшся з природою, коли дивишся на маленьких дітей. І зараз дуже важливо акумулювати в собі ці маленькі радості.

Але найбільше мене надихають люди. У мене багато друзів, які воюють. І в мене був ритуал — я сідала, діставала список цих хлопців і дівчат, і писала кожному: «Як ти?» Оце «як ти?» у нас означало більше, ніж зізнання в коханні. Оце людське тепло неймовірно підтримує, надихає, мотивує і дає триматися на плаву, тому що ми вже всі трьохсоті, ми вже всі поранені. Адже ти можеш бути пораненим і без тілесних ран.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: На своїх творчих зустрічах ви багато спілкуєтеся з глядачами. Якщо уявити, що ви зі сцени говорите до всіх українців, — що б ви їм сказали?

РЗ: Що як би не було важко, але ми на один день ближче до перемоги. Ми не знаємо дедлайну цієї війни. Так, справи на фронті дуже складні, але якщо ми зневіримось і не втримаємо нашу державу, то після нас у неї більше не буде шансу. Дуже важливо розуміти, що після всіх вибухів, звірств, катувань в Україні ти залишився живим, і це не випадково, і це потрібно неабияк цінувати.