Люди

Римма Зюбіна: Ми всі вже трьохсоті

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

Одна з найвідоміших українських акторок волонтерить для ЗСУ, допомагає онкохворим дітям, співпрацює з шістьма театрами водночас, популяризує постать Квітки Цісик і мотивує інших цінувати своє життя під час війни. Про це й не тільки — Римма Зюбіна в інтерв’ю.

Наталя Ткачик: Що для вас змінилось після початку великої війни?

Римма Зюбіна: Усе. Ті перші дні за відчуттями були як резинові — такі нескінченно довгі. Спати могла лише 1 ,5 години на добу. Я тоді написала правозахисниці, з якою ми разом навчалися в «Аспен Інституті», Олександрі Матвійчук (саме вона згодом нам Нобелівську премію привезла), що дуже хочу чимось допомогти. І тоді приєдналася до її команди «Євромайдан SOS», яка в перші дні оперативно створювала базу для допомоги внутрішньо переміщеним особам. Я взяла на себе заповнення бази для переселенців по Закарпаттю.

У перші дні я ходила в бомбосховище , бо був навіть не страх, а стан невизначеності, потім ходила — бо ходили всі, а ще потім — тільки тому, що там був хороший інтернет. Ще я ввечері 23-го забула зарядний пристрій для телефону на презентації свого фільму в Університеті психоаналізу. Купити новий було неможливо, бо закрилися всі магазини, окрім кількох продуктових, а перспектива лишитися без зв’язку — така собі. Тож я заряджала телефон у бомбосховищі і заповнювала там базу — склала списки і зібрала контакти всіх голів селищних громад, волонтерів, правозахисників, психологів, громадських організацій і медичних установ, інформацію, де можна знайти житло, — все, що потрібно для людини, яка опинилася в стані вимушеного переселення.

Дуже важко було в професійному плані. Тоді здавалося , ніби найостанніша професія, яка потрібна в Україні, — акторська. Такі думки в мене зародилися ще під час коронавірусу, коли передусім були потрібні лікарі й психологи.

21 лютого 2022 року мені після вистави подарували білі троянди. Я їх принесла додому і поставила у вазу — таку особливу , у формі гільзи, мені її воїни подарували на День незалежності 2015 року в Сєвєродонецьку. А через три дні почалася повномасштабна війна, було не до квітів. І от у квітні я раптом помітила, що ті троянди в гільзі не тільки не засохли, а ще й пустили пагони — по сантиметрів 15. І от у Києві все трясеться від вибухів , а я дивлюся на ці квіти й думаю, що якщо вони вистояли і народили своє продовження, то й ми зможемо.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Коли після початку повномасштабної війни ви вперше вийшли на сцену?

РЗ: 8 травня ми з актором Олегом Коркушком відновили в театрі Лесі Українки виставу «Це все вона» , яку вперше зіграли 2016 року. Тоді в столиці працював тільки цей театр, бо він єдиний відповідав заходам безпеки у воєнний час — завдяки тому, що поруч було метро «Театральна», яке можна використовувати як бомбосховище. Театр Лесі Українки тоді відкрив свої двері для всіх київських театрів і пропонував співпрацю.

До вересня з театральних проєктів була лише ця вистава , а зараз у мене дуже насичене професійне життя: я водночас співпрацюю з п’ятьма театрами — одеським обласним театром імені Василя Василька, львівським театром «Воскресіння», херсонським театром імені Миколи Куліша та луганським обласним театром, що базувався в Сєвєродонецьку, а зараз працює в Сумах. Режисер Максим Голенко, який недавно очолив театр Заньковецької у Львові , запросив мене до співпраці, — тож тепер я буду ще й у шостому театрі. Власне кажучи, це найактивніший професійний період у моєму житті.

НТ: Ви — амбасадорка благодійного фонду допомоги онкохворим дітям «Краб». Крім того , ви часто збираєте кошти для військових, граєте у виставах на підтримку людей, постраждалих від війни. І при цьому ви заперечуєте, коли вас називають волонтеркою. Чому?

РЗ: Бо я не вважаю , що роблю щось особливе. Є люди, які набагато більше допомагають. Не знаю навіть, як це назвати — я просто роблю те, що не можу не робити.

Якщо добре подумати , то, мабуть, значна частина моєї роботи — волонтерство, адже я часто безкоштовно своїми виступами підтримувала інші театри, зокрема на сході України. 2014-го ми поїхали на Донбас , під Слов’янськ у Миколаївку — відразу після їх звільнення. Це був волонтерсько-мистецький проєкт команди «Новий Донбас». А 2015 року я вперше приїхала в Сєвєродонецьк — на самий День незалежності. Пригадую, як вийшла на сцену і розхвилювалася. До того я знала, що говорити військовим, а от що говорити простим людям… Я виходжу і кажу, що вітаю з Днем незалежності — оплески, що вчора в мене був день народження, але я вирішила приїхати сюди — оплески. І так на кожне моє слово — оплески. І я дивлюся зі сцени — а стільки людей з українськими прапорами, з синьо-жовтими браслетами, у вишиванках.

А потім до мене підійшов сивий красивий чоловік і дякував — українською. І подарував мені листівку. Я відкриваю її і бачу: екслібрис — відбиток із зображенням Квітки Цісик. Це ж треба — в Сєвєродонецьку мені подарували Квітку Цісик. То був Борис Романов — один із найкращих українських екслібристів. Зараз він живе в квартирі моєї подружки Ксенії Буряк у Дніпрі — вона прихистила його з сім’єю , адже в Сєвєродонецьку вже нічого не лишилося. Театр теж розбомбили. Для мене це місто дуже близьке і важливе, бо раніше я привозила в Сєвєродонецьк фільми на Дні українського кіно, а ще там без гонорару на волонтерських засадах грала в луганському українському театрі, який туди переїхав 2014 року.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Що говорили людям?

РЗ: На кожній своїй зустрічі я розповідала , що моя мама народилась на Чернігівщині, мій тато народився в Сумах, мою сестру вони народили в Чернівцях, а мене — в Ужгороді. І що вся Україна — мій дім. Я завжди робила таке порівняння: війна на Донбасі — це пожежа в моєму домі. А коли в будинку на якомусь поверсі палає , то ти не сидиш і не знімаєш трагедію на мобільний телефон — ти береш відро води і біжиш гасити, бо пожежа може перекинутися на весь дім.

На початку повномасштабної війни я опікувалася сім’єю , яка виїжджала з Ірпеня і на її очах розстріляли сина й поранили батька. По можливості я стараюся щось закупити для воїнів. У мене служить багато знайомих — намагаюся точково їм допомагати.

НТ: Повертаючись до екслібрису з Квіткою Цісик. Ви давно мрієте зіграти її в кіно. Ви також заснували персональну нагороду в конкурсі «Коронації слова» за найкращий твір про Квітку.

РЗ: Насправді я вже розпрощалася з мрією її зіграти , тому що роки спливають, камера бачить усе, навіть найдрібніші зморшки. А я не дуже люблю, коли актриси у свої 68 років грають юних снігурочок.

НТ: Чому ця співачка така для вас важлива?

РЗ: Був у мене такий період , коли мені здавалося, що моє серце розбите. І от я не спала ночами, страждала і порпалася в інтернеті. І раптом натрапила на пісню Квітки «І снилося з ночі дівчині». Починаю слухати — серце перевертається, відчувається спорідненість з цим голосом. А потім друга пісня — «Ой не світи, місяченьку». Я прослухала два альбоми Квітки, подивилася єдине її інтерв’ю, яке вона дала Олександру Горностаю.

У кожному київському театрі тоді йшла вистава про Едіт Піаф. А чому не про українку Квітку? Адже пісня You Light Up My Life в її виконанні 1978 року отримала «Оскар». Проте її музичний продюсер переграв усе так , що «Оскар» отримала не вона, а співачка Деббі Бун. Чому Квітка, живучи в Америці, правовій державі, не судилася? Адже коли ти в 25 років отримуєш «Оскара» за сингл — твоя кар’єра стрімко росте, ти відразу стаєш зіркою. А потім Цісик померла від онкології. А перед тим швидко згасає теж від раку молочної залози її мама і сестра. Насправді все це дуже кіношна й інтригуюча історія.

НТ: Ви часто буваєте в Польщі. Що вам імпонує в поляках?

РЗ: Їхня гостинність , відкритість, впевненість у собі, гоноровість. Чому «Солідарність» перемогла? Тому що поляки мали почуття гідності , а цього завжди не вистачало українцям. У поляків не було розрізненості по мові. Вони завжди чітко розуміли, хто ворог, а хто друг.

Я пам’ятаю Польщу ще в страшні 90-ті , коли ми з батьками приїхали туди, як і всі, щось продавати. А 2008 року я грала у вуличних виставах театру на ходулях Анатолія Петрова у Кракові , Ґданську , Єдліні Здрую, Вроцлаві. Щоправда , на ходулях я не ходила, у мене був номер — танці на консервних бляшанках.

У березні 2014-го в Ґданську на запрошення «Солідарності» ми з командою українських драматургів провели кілька читань і обговорення п’єси «Щоденники Майдану» Наталки Ворожбит та «Синій Бус» Дмитра Левицького. Наші обговорення і спілкування з польськими глядачами тривало довше ніж саме читання п’єси , бо тоді лише тиждень минув від анексії Криму, було незрозуміло, що відбуватиметься в Україні. Підтримка й обійми цих людей, які свого часу боролися з комуністичним режимом, були для нас надзвичайно важливі.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Але згодом ви привозили до Польщі вистави Молодого театру.

РЗ: Так , у Кракові й Тарнуві ми грали «Четверту сестру» за п’єсою Януша Ґловацького — її переклав Олександр Ірванець , а поставив Станіслав Мойсеєв. То такий чорний гумор, жорстка пародія-рімейк чехівських «Трьох сестер»: вони таки доїхали в Москву, але живуть у 90-х, у злиднях. Одна спить із депутатом ґосдуми, друга краде в циркового тигра з клітки м’ясо, і потім той тигр відкушує дресирувальнику ногу, третя, Таня, яку я грала, мріє вийти заміж за бандита, проте батько віддає її у балетну школу, бо десь вичитав, що танцюрист Баришніков багато заробляє.

На прем’єру «Четвертої сестри» до нас , у київський Молодий театр, приїхав сам Януш Ґловацький, ми до ранку потім у нас вдома пили каву і до кави. Перед виставою я запитала його: «Пане Януше , а як мені грати Таню?» А він каже: «Весело , бо ж нема нічого смішнішого, ніж людське нещастя з точки зору космосу».

А після прем’єри Ґловацький сказав: «Я знаю приблизно 20 своїх постановок “Четвертої сестри”. Перше місце віддаю спектаклю на Бродвеї , але найкраща Таня — у вашій виставі, у вашому виконанні». Для мене було надзвичайно важливо почути це. Я вважаю , що це одна з найкращих моїх ролей (до речі, за неї я отримала «Київську пектораль»), вона мені підходить за своєю природою, тому я так чудила на сцені, чи не вперше дозволяла собі так імпровізувати. Богдан Ступка , подивившись цю виставу, сказав: «Риммочко , ти ж купаєшся в цій ролі! Купаєшся…»

А коли ми приїхали в Польщу з «Четвертою сестрою» , виявилося, що там бояться ставити Ґловацького.

НТ: Чому?

РЗ: Бо одного разу він у Франції на прем’єрі вистави за своєю п’єсою обурено встав і на весь зал сказав: «Я то ґувно нє пісалем». І вийшов.

Загалом про польський театр я знаю значно менше , ніж про кіно, але абсолютно знаковими постатями для мене є Анджей Северин та Кристина Янда.

В Ґданську , ще 2014-го, ми здружилися з актрисою Катажиною Міхалською, і коли почалася велика війна, вона запрошували мене приїжджати й навіть пропонували роботу в театрі «Вибжеже». А мене тримало внутрішнє переконання, що я повинна бути в Києві, в разі окупації, я маю чинити супротив, навіть якщо мене розчавлять за секунду. Зараз це, певно, звучить пафосно. Тим більше, що я вже знаю багато історій про окупацію від херсонських акторів, від знайомих, які були в Бучі й Ірпені. Коли дуло автомата націлене на голову твоєї дитини — ти не герой , ти просто слабка людина.

Наталя Ткачик та Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Які польські фільми ваші улюблені?

РЗ: Майже всі стрічки Анджея Вайди. Це не просто фільми , це — маніфести. Дуже люблю творчість Павела Павліковського, особливо «Холодну війну». Велике враження на мене справили драма «Хрещення» Марціна Врони та біографічний фільм «Боги» Лукаша Пальковського.

Якось на Днях польського кіно , які я ніколи не пропускаю, я потрапила на фільм «Венеція» Яна Якуба Кольського. Після перегляду я ридала беззупинно. Це історія про хлопчика, який марить Венецією, який завчив назви всіх її вулиць і каналів, і навіть має великий макет цього міста. І от переплетення доль, любовних історій розгортається довкола метафори Венеції й на тлі воєнної драми Другої світової війни.

В Україні тоді , 2011-го, знімали катастрофічно мало художніх фільмів. Я дивувалась і захоплювалися тим, що після такої ж совєтської системи фінансування польське кіно вирвалося вперед і в ньому знімають усе: від ситкомів до фестивальних стрічок , — і що в головних ролях саме польські актори, а не їхні колеги з сусідніх країн (бо ж у нас у головних серіальних ролях грали одні росіяни).

НТ: Зараз часто можна почути , що розвиток кіно і театру не на часі, адже йде війна.

РЗ: За минулий рік Україна не запустила жодного ігрового повнометражного кіно. Все , що зараз іде в кінотеатрах, — це робота попередніх трьох-п’яти років. Дивлюсь успішний фільм «Довбуш» і усвідомлюю, що на такому злеті, коли ми вже навчилися добре знімати кіно, коли операторська робота просто філігранна, коли кіно є! — ми повинні заморозитися. Адже 2025 року не буде жодного нового українського кіно в прокаті.

Якщо ми хочемо прем’єр через два роки , то робота над фільмами має запуститися зараз. Але що можна було очікувати від держкіно, коли ним керує непрофесійна, некомпетентна, неосвічена людина Марина Кудерчук, далека не лише від кіно, а й він поняття культури взагалі, а мінкультом донедавна керував пан, що до повномасштабної війни знімав у копродукції російські серіали?

На мою думку , зараз дуже важливо знімати документальне кіно, правдиве. Мене вразив фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Це не просто фільм — це свідчення для Гааги проти путінського режиму.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: В якій ситуації зараз театри?

РЗ: Ситуація теж дуже складна. Український театр — це вінегрет , на якому оселедець під шубою, а зверху ще олів’є і все це покроплене святою водою. Хтось ставить цікаві прогресивні вистави, хтось — документальні, а хтось досі грає дурними пафосними голосами, з наклеєними вусами й бородами, і вважає це мистецтвом.

Зараз театри зупиняють свої вистави під час повітряної тривоги. Деякі дограють виставу наступного вечора або через кілька днів. Є кілька регіонів , де не було прильотів — там театр працює в довоєнному режимі, без тривог. Є театри, які вже в програмці пишуть і попереджають: «Під час вистави звучатимуть фонограми вибухів і пострілів» , — бо ми вже всі травмовані.

Будівлі театрів у Маріуполі і Сєвєродонецьку розбомблені , трупи роз’їхалися хто куди. Частину людей вдалося зібрати й вони грають на сценах обласних театрів: маріупольці — в Ужгороді, луганці — в Сумах. Фінансування державних театрів скорочується. Деякі вистави зняли з репертуарів, бо автори — росіяни, деякі — бо хтось з команди вистави пішов на фронт, а замінити кимось іншим не можна.

Під час війни театр виконує різні функції. Комусь не хочеться йти на документальні вистави про життя в окупації , про розстріли на блокпостах. Такі глядачі і колись, і зараз хочуть від театру одного — розваги. Тому під час війни на вулицях міст часто можна побачити комедійні афіші про інтимне життя, містечкові зради.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: Можливо , так люди хочуть бодай на трохи відволіктися від теми війни?

РЗ: Думаю , насправді йдеться про відсутність смаку, а вона береться з відсутності програмного виховання. Ось у Львові встановили скульптуру нехуденької жінки — почався хейт, що скульптура погана. Ось Джамала заспівала гімн на свій лад — знову незадоволені. І всі довкола цього дискутують так, наче інших проблем немає. Взагалі наші срачі можна вважати нематеріальною спадщиною країни. А ще нам бракує толерантності до інших. Українці в більшості ніяк не можуть прийняти іншу точку зору щодо якихось простіших питань, а щодо ЛГБТ — то й поготів. Для відкритості, терпимості, толерантності потрібна освіченість.

НТ: Що вас зараз , під час війни, радує?

РЗ: Наші маленькі перемоги на фронті , звільнення кожного клаптика землі, звільнення кожної людини з полону. Буває, що всі вже втратили надію побачити певну людину, здається, що її немає серед живих, а потім раптом виявляється, що завдяки обміну вона повертається. Такі новини сповнюють мене щастям.

Сковорода писав , що радість серця може народжуватися з дуже маленьких речей. Серце радіє, коли ти слухаєш пташиний спів, коли спілкуєшся з природою, коли дивишся на маленьких дітей. І зараз дуже важливо акумулювати в собі ці маленькі радості.

Але найбільше мене надихають люди. У мене багато друзів , які воюють. І в мене був ритуал — я сідала, діставала список цих хлопців і дівчат, і писала кожному: «Як ти?» Оце «як ти?» у нас означало більше , ніж зізнання в коханні. Оце людське тепло неймовірно підтримує, надихає, мотивує і дає триматися на плаву, тому що ми вже всі трьохсоті, ми вже всі поранені. Адже ти можеш бути пораненим і без тілесних ран.

Римма Зюбіна. Фото: Kanaplev and Leidik / Нова Польща

НТ: На своїх творчих зустрічах ви багато спілкуєтеся з глядачами. Якщо уявити , що ви зі сцени говорите до всіх українців, — що б ви їм сказали?

РЗ: Що як би не було важко , але ми на один день ближче до перемоги. Ми не знаємо дедлайну цієї війни. Так, справи на фронті дуже складні, але якщо ми зневіримось і не втримаємо нашу державу, то після нас у неї більше не буде шансу. Дуже важливо розуміти, що після всіх вибухів, звірств, катувань в Україні ти залишився живим, і це не випадково, і це потрібно неабияк цінувати.

20 жовтня 2023