Януш Ґловацький, 2010. Фото: Рафал Сідерський / Forum
Януш Ґловацький, 2010. Фото: Рафал Сідерський / Forum
21 грудня 2021

Janusz – Джанус. Спогад про Януша Ґловацького

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Відомий прозаїк і драматург Януш Ґловацький (1938 – 2017) багато років співпрацював із паризькою «Культурою». Публікуємо текст Олександра Ірванця, присвячений польському митцеві «з усмішкою Джоконди».

Джанус — ось як вимовляли Янушеве ім’я англомовні. А він звертав увагу на такі деталі. Він узагалі дуже спостережливий як автор і як живий чоловік. Мені ж трапилося, (читай — пощастило) перекласти його автобіографічний роман у новелах «З голови», а потім ще й попрацювати над українськими інтерпретаціями його прекрасної драматургії. У перекладі Олександра Ірванця українською вийшли друком такі книжки Януша Ґловацького, як «Четверта сестра» (2007), «Антигона в Нью-Йорку» (2008), «З голови» (2009). Вистави за п’єсами Ґловацького в Україні були не просто успішними — «Четверта сестра» в постановці Стаса Мойсеєва отримала шість (!) нагород «Київська пектораль», тоді як жоден інший спектакль ніколи понад чотири не отримував.

А почалося все у Києві років зо 20 тому. На початку 2000-х я потягнув у бібліотеці Польського інституту примірника варшавського театрального часопису Dialog, бо, розгорнувши навмання і прочитавши перші кілька рядків, відразу закохався в один текст. Це була «Четверта сестра». Я приїхав додому і читав п’єсу вголос дружині на кухні, перекладаючи на ходу, і ми обоє досхочу насміялися. Я швидко переклав першу дію, показав текст Станіславу Мойсеєву, допрацював другу частину, і 2007-го «Четверту сестру» поставили на сцені.

Іще під час роботи над постановкою у Києві прекрасним видивом з’явилася Олена! Дружина Ґловацького виявилась уродзоною киянкою, артисткою, актрисою і музою. Наша дружба з Янушем (все ж насмілюся назвати наші стосунки саме дружбою) — це водночас і дружба з Оленою. Ця приязнь триває й дотепер, тому я не можу думати про Ґловацького у минулому часі.

Невдовзі я опинився у Варшаві, і Януш з’явився в моєму житті особисто. Часом сам, частіше з Оленою, у всі мої подальші приїзди, зокрема під час стипендії Gaude Polonia. Це були неймовірно цікаві та приємні розмови.

Ходити з Янушем Варшавою було нелегко — його впізнавали. Дехто підходив, тиснув руку, казав якісь слова, але нечасто. А більшість просто озиралася і шепотом шелестіла «Ґловацкі-і-і...»

«Я знаю, що не всі мене люблять-шанують. Нещодавно на вулиці підійшов якийсь чувак і сказав: “Страшенно уйову книжку ти написав. Шкода, так перспективно починав”, — це з його посмертної вже збірки короткої прози «Безсоння під час карнавалу», укладеної й виданої Оленою. Неповторний Янушів стиль. Тут ніби з’явився персонаж його п’єси — той самий Блошка з «Антигони...», який не виїхав до Америки.

«А ти пам’ятаєш Варшаву без Палацу культури — питав я його на балконі Оленчиної квартири на Ґжибовській. Шпиль палацу височів праворуч. Під нами клекотіло літнє середмістя польської столиці.

Януш усміхався і кивав. Потім розповів, що під час війни вони з родиною певний час жили в Лодзі, але швидко повернулись до столиці, і він ще школярем навіть брав якусь участь у суботнику, чи як воно там у поляків називалося, саме на будівництві палацу. Потім здивував мене, відкривши, що у нетрях палацу ще десь є басейн, у який ходила плавати його мама.

Він гарно усміхався. Жартував у розмові досить часто, дуже вишукано, і сам при цьому ледь-ледь усміхався. Неможливо уявити, щоб він реготав. Хоча з його жартів я сміюсь і сьогодні. Ще в часи його молодості хтось із колег – польських інтелектуалів зауважив, що у Ґловацького усмішка Джоконди. Це правда.

Психологічно письменник Януш Ґловацький був дуже точним. Його діалоги у п’єсах спершу видаються нереальними, — люди не можуть так розмовляти у житті! — а потім, коли звучать зі сцени, вражають своєю переконливістю.

Цікаві його спогади про рецепцію вистав за його п’єсами у світі: в Ірані, Косові, Росії. Приштина запам’яталась тим, що в постановці «Четвертої сестри», де наприкінці спектаклю мають звучати постріли, у місті, де АКМ лежав у кожному домі, — не виявилось холостих набоїв, усі мали справжні, бойові заряди, й упакування безпечних набоїв мусили привезти аж десь із-за кордону. Іранці, ті, що палять американські прапори на демонстраціях, після спектаклю підходили до автора, тисли руку і казали тихенько-дискретно «We loves America». В їхніх очах Януш був американцем. А він і був американцем.

У Росії його твори у пізньосовєтські часи були заборонені. Потім прийшли перестройка із гласністю, і загату прорвало. Ставили у Москві, Пітері, в академічних крутих театрах. Перед початком вистави «Четверта сестра» в Ленінграді виходив чоловік, який фотографував публіку. Януш дає уточнення: не так, як це роблять японські туристи, а так, як це роблять співробітники органів. Автора того разу перед прем’єрою не представляли, і він зайняв місце у залі. Хід із фотографуванням видався йому вдалим, тож він засміявся. Зала, — хто здивовано, а хто й з відвертим осудом, — озирнулася на нього, сотня-дві-три людей. Потім хтось додивився: «Ето іностранєц!»

Він був іноземцем скрізь, включно з Польщею. Свою бездомність любив і плекав. І його персонажі здебільшого бездомні не тільки в «Антигоні...» Та, здається, саме ця п’єса про бездомних і принесла йому чи не найбільшу популярність у світі.

У Москві постановка «Антигони у Нью-Йорку» била всі рекорди відвідуваності. Роль Аніти виконувала Любов Поліщук, чудова акторка, українка за походженням. Зал був переповнений: москвичів приваблювала згадувана в назві п’єси столиця світу — Нью-Йорк. Перед театром паркувалися порші й мерседеси. Але замість вистави з життя багатіїв у шикарних апартаментах вишукану московську публіку чекала розповідь про трьох бомжів у зимовому парку, історія щемка і філософська, ніжна й сумна. І водночас — весела й дотепна. («Немає нічого смішнішого за людське нещастя» — це теж одна із максим Януша Ґловацького, по-ніцшеанськи чесна і гостра.) Історія пуерториканки, поляка й єврея з Росії містила в собі і біль поразки, і моменти високого злету духу трьох особистостей із самого дна суспільства, їхні пристрасті нічим не поступалися пристрастям гламурних героїв і героїнь маскульту.

Після прем’єри Януша повезли на бенкет у Будинок актора. Бенкет був сервірований за найвищим розрядом: навпроти кожного місця разом із тарілками-ложками-виделками стояла окрема пляшка горілки. Спостережливе Янушеве око не оминало таких деталей.

Польська критика дуже гостро сприйняла вже згаданий вище образ Блошки з п’єси «Антигона у Нью-Йорку». Але так само гостро свого часу сприйняла й чеська критика образ Швейка. А Януш просто був максимально чесним у зображенні людини, і свого народу, і не свого також. Критиків так само дратувало подружжя Крупінських із «Полювання на тарганів». А я собі думаю: коли нарешті хтось так переконливо зобразить українців за кордоном? (Тим часом у київському театрі «Золоті ворота» не без певного успіху йдуть «Таргани» в постановці молодої режисерки Анни Турло.

Спогади про Януша всі без винятку світлі.

*

Ми йдемо полуденною Варшавою, разом із дружинами, — Януш із Оленою пройшлися провести нас з Оксаною на потяг. Літо, жінки вбрані легко, а Януш має на собі світлий трикотажний светер із ледь закасаними рукавами. Він любив так ходити — з відкритими передпліччями, наче борець з армреслінгу. Він і справді чимало поборовся на руку з життям, і вигравав по-крупному — самим лише фактом постановок своїх п’єс на Бродвеї мало хто зі знайомих мені драматургів може похвалитися. А були ж іще й фільми, і чудова проза, і колонки в «Культурі», і есеїстика.

— Януше! — запитую я його. — А чому справжні, потужні драматургійні тексти з часом ніби робляться сильнішими, набрякають смислом? Стають знову й знову актуальними, щоразу по-іншому?
— Текст обростає міфом, —
відповідає Януш.

Сам він обріс міфом іще з молодих років. А з того сумного серпня 2017-го Януш уже злився зі своїм міфом воєдино. Частину того міфу, вагому і важливу, мені пощастило перекласти українською, чим я пишаюся і втішаюся.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також