Перші кроки
Кристина Янда дебютувала головною роллю у фільмі Анджея Вайди «Людина з мармуру» (Człowiek z marmuru). Акторка зіграла впевнену в собі випускницю кіношколи , режисерку-ураган Аґнєшку. 1976-го в Янди за плечима вже були театральні й телевізійні ролі, зокрема два роки до того акторка зіграла Машу в «Трьох сестрах», легендарному телеспектаклі Театру телебачення польського режисера Алєксандера Бардіні. Тоді вона ще навчалася на акторському факультеті Державної вищої театральної школи у Варшаві, яку закінчила з відзнакою 1975 року.
У «Людині з мармуру» Аґнєшка хоче зняти документальний фільм про передовика , який зник на початку 1950-х років. Дівчина з’являється на екрані ще до назви фільму. Вона крокує довгими коридорами польського телебачення у супроводі редактора, — енергійна, жестикулює, кричить на нього, пояснюючи, що повинна зробити цей фільм. На виході з будівлі Аґнєшка дивиться у вікна кабінетів телевізійних редакторів, стискає простягнуту руку в кулак і цілує його: «Ось вам!» — виявляючи своє ставлення до системи.
Кристина Янда та Анджей Вайда. Джерело: пресматеріалиДебютна роль Аґнєшки визначила подальший акторський шлях Кристини Янди. Її тоді критикували , проте Анджей Вайда пояснював, що це не справжня критика, а режимна. Кристина Янда стала однією з передових акторок так званого кіно морального неспокою, яке розвінчувало деградацію соціалізму.
Робота з Вайдою
З кінця 70-х Кристина Янда знімалася в Анджея Вайди регулярно: у фільмах «Без наркозу» (Bez znieczulenia , 1978), «Диригент» (Dyrygent, 1979), де головну роль зіграв актор Джон Ґілґуд, лауреат «Оскара» і «Золотого глобуса», «Людина з заліза» (Człowiek z żelaza, 1981) — продовження «Людини з мармуру», а 2009 року — у фільмі «Аїр» (Tatarak), знятому за оповіданням Ярослава Івашкевича.
Співпрацюючи з Яндою , Вайда чудово розумів, наскільки для акторки важлива громадянська позиція. Він знав, що завдяки їй у нього є можливість висловлюватися від імені тих, хто не може говорити. 1985 року, невдовзі після закінчення воєнного стану , — час іще був неспокійний — Вайда в одному костелі у варшавській дільниці Воля поставив виставу за п’єсою Ернеста Брилля «Надвечір’я».
Апостоли ховаються в місці , де споживали Таємну вечерю з Христом. Вони розмовляють про свої стосунки з Ісусом і розмірковують, які наслідки можуть їх спіткати. Янда зіграла Марію Магдалину. Перед повним залом, без запасного виходу, ще за комуністичного режиму вони грали, не знаючи, скільки провокаторів сидить на лавах у костелі. Перед виступами Вайда попереджував акторів: якщо почнуть кидати димові шашки, потрібно відбігти вбік, інакше люди в паніці їх затопчуть.
Незламна
Фільм «Аїр» знято вже після смерті чоловіка Кристини Янди , Едварда Клосінського — видатного оператора, який співпрацював із Вайдою, Зануссі , Фальком, Махульським та іншими режисерами. Янда написала багатосторінковий монолог про хворобу і помирання чоловіка , і Вайда вніс його у сценарій. У довгому кадрі, стилізованому під картину Едварда Гоппера, акторка виголосила щирий і дуже інтимний монолог, яким завершувала найважливіший розділ свого життя, прощалася зі своїм головним коханням.
Едвард Клосінський та Кристина Янда. Джерело: krystynajanda.plКлосінський був оператором фільмів , у яких знімалася Янда. Власне вони й познайомилися на знімальному майданчику, коли він сказав акторці: «Ти виходиш у світло , а позаду тебе темрява».
Едвард Клосінський помер 5 січня 2008 року. Того вечора Янда вийшла на сцену театру «Полонія» , який вони збудували разом, і зіграла найгіршу в світі співачку в комедії Пітера Квілтера «Незрівнянна» (режисер Анджей Домалік).
Я не знала , що зі мною відбувається. Я сіла перед дзеркалом. Наклала грим і чекала за лаштунками півтори години до початку вистави. Едвард ставив світло для цього спектаклю. Як я грала — не пам’ятаю. Пам’ятаю, що думала про світло, стоячи в його промінні. Я не переплутала жодного слова, зіграла один із найкращих моїх спектаклів. Актори, які були зі мною на сцені, не могли в це повірити. А я грала так, ніби перебувала в іншій реальності. Люди весь час сміялися. Глядачі не знали, що сталося.
Одну з головних кінопремій , «Золоту пальмову гілку» Каннського фестивалю, Кристина Янда отримала за фільм Ришарда Буґайського «Допит» (Przesłuchanie , 1982). Це історія співачки 1950-х років , яка після одного з концертів напивається в компанії й прокидається вже у в’язниці. Служба держбезпеки арештувала її буцімто за торгівлю валютою, а насправді для того, щоб вона обмовила людину, яку звинувачують у зраді батьківщини.
Під час жорстоких допитів співачку Антоніну Дзівіш піддають фізичним і психологічним тортурам. Янда зіграла незламну жінку , яка в найстрашніших обставинах продовжує чинити опір.
У комуністичній Польщі прокат стрічки був заборонений. Його показували підпільно. Режисеру , який намагався врятувати фільм від знищення, вдалося переписати його на касети VHS, за що він поплатився еміграцією до Канади. Лише після 1989 року, зі зміною політичної системи в країні, стрічку показали на Фестивалі польських художніх фільмів у Ґдині, а через рік — на Каннському міжнародному кінофестивалі, де Янда отримала нагороду за найкращу жіночу роль.
Роль у «Допиті» — моя найкраща роль , а Аґнєшка — головна. Я досить довго відмовлялася від ролей, які могли б «зруйнувати» цей образ.
Кристина Янда знялася у майже 60 польських , французьких та німецьких фільмах, серед яких «Мефісто» (Mephisto, 1981) Іштвана Сабо з Клаусом Марією Брандауером, «Шпигуне, прокинься» (Espion, lève-toi, 1981) Іва Буассе з Ліно Вентурою та Мішелем Пікколі, «Короткий фільм про вбивство» (Krótki film o zabijaniu, 1987) та «Декалог ІІ» (Dekalog II, 1988) Кшиштофа Кєсльовського, «Ворожіння кумки» (Wróżby Kumaka, 2005) Роберта Ґлінського за романом нобелівського лауреата Ґюнтера Ґрасса, «Реверс» (Rewers, 2009) Бориса Лянкоша (стрічка зібрала низку нагород), «Солодке закінчення дня» (Słodki koniec dnia, 2019) Яцека Борцуха, де Янда зіграла польську поетку, неполіткоректну нобелівську лауреатку. За цю роль вона отримала спеціальну відзнаку журі кінофестивалю «Санденс».
Вона сама не раз ставала по ту сторону камери , знімаючи художні фільми, телеспектаклі й серіали. Її режисерським дебютом був фільм «Кісточка» (Pestka, 1995), знятий за однойменним романом Анки Ковальської, активістки демократичної опозиції в Польській Народній Республіці.
Головна героїня — зріла поетка , яка працює на радіо, незалежна жінка, яка хоче знову відчути кохання. Вона вступає в роман з одруженим чоловіком. Не очікує, що той покине дружину, сім’ю — просто хоче любові. Оператором «Кісточки» був Едвард Клосінський. Якось він поїхав зі знімального майданчика додому, заявивши Янді: «Якщо ти знаєш , як потрібно, то сама і роби». Але вже наступного дня він повернувся на зйомки.
1995 року журі Фестивалю польських художніх фільмів у Ґдині визнало «Кісточку» найкращим режисерським дебютом.
Театр і політика
Коли 2005 року Кристина Янда відкрила театр «Полонія» , а 2010-го «ОХ-театр» (OCH-Teatr), багато творчих задумів відійшло на задній план. В обох театрах Янда займалася керівництвом, контролювала ремонти, формувала репертуар, ставила спектаклі, а вечорами виходила на сцену.
У театрі «Полонія» ще йшов ремонт , коли Янда поставила там кумедну «Стефцю Цвєк у лабетах життя» Дубравки Угрешич, і свою нову монодраму, пронизливу і потужну «Вухо, горло, ніж» за романом ще однієї відомої хорватської письменниці Ведрани Рудан.
Головній героїні роману Тонці Бабич за 50. Безсонними ночами перед увімкненим телевізором вона розмірковує про війну на Балканах , про сусідів, які вбивали сусідів, і її монологу нема кінця-краю. Тонку розриває від люті. Вона бере глядачів у заручники. І не відпустить, доки ті не вислухають те, що вона хоче сказати, — адже війна відібрала у неї все.
У репертуарах своїх театрів Кристина Янда часто звертається до болючих тем , порушує табу, бореться за незалежність думки. Серед зіграних нею жінок — Данута В. , дружина Лєха Валенси , легендарного трибуна і лідера «Солідарності» , лауреата Нобелівської премії миру і колишнього президента Польщі. Пані Валенса після багатьох років життя з героєм вирішила припинити мовчання і вийти з тіні. Вона написала книжку, в якій розповідає про те, як самотужки виховувала вісьмох дітей, як усю себе присвятила родині. Авторка не оминає й теми егоїзму свого чоловіка. Завдяки цій книжці вона стала емансипованою, відчула твердий ґрунт під ногами.
Кристина Янда викупила права на інсценізацію ще до того , як «Мрії і таємниці» Данути Валенси вийшли друком. Прем’єра, яка відбулася у жовтні 2012 року в театрі «Полонія», стала великою подією. Янда зіграла спектакль і в Ґданську, колисці «Солідарності» , рідному місті сім’ї Валенс. На початку вистави акторка помилилася в іменах і датах народження вісьмох дітей. Лєх Валенса тоді вигукнув із залу: «Не хвилюйтеся , я теж їх плутаю».
Емансипація — одна з тем , до яких Янда полюбляє звертатися. Найдовше в її репертуарі залишається монодрама «Ширлі Валентайн» англійського драматурга Віллі Рассела у постановці режисера Мацєя Войтишка, яку акторка грає з 2005 року. Ширлі, самотня в шлюбі, самотня в родині, розмовляє зі стіною. Між приготуванням обіду і думками про вечерю вона снує розповідь про своє невдале життя. І хоче його змінити. Поїхати до Греції.
Кристина Янда грала цей спектакль в театрі «Повшехний» (Teatr Powszechny) , де працювала багато років. Коли акторка створила театр «Полонія», то на прохання глядачів перенесла виставу туди. В одній лише «Полонії» Янда зіграла «Ширлі Валентайн» понад 420 разів. Є глядачі, які ходять на цю виставу роками, промовляють текст разом з акторкою, сміються ще до того, як прозвучить дотепний жарт. Після цієї вистави багато жінок зважились на розлучення.
2018 року Кристина Янда зіграла в документальному спектаклі «Записки з вигнання» (Zapiski z wygnania) у постановці Маґди Умер , заснованому на спогадах Сабіни Бараль, 20-літньої єврейки, вигнаної з Польщі 1968 року. Тоді, в березні, в результаті антисемітської кампанії близько 15 тисяч польських громадян емігрувало з країни. Як таке могло статися?
У Шестиденній війні 1967 року багато поляків підтримували Ізраїль — на відміну від Радянського Союзу , який став на сторону арабів. Під совєтським тиском комуністична влада Польщі зробила ставку на антисемітизм. Книжка Бараль стала свого роду звинуваченням проти Польської Народної Республіки. Прем’єра «Записок з вигнання»відбулася 9 березня , в 50-ту річницю тих подій.
Для консервативного правого табору , який тоді перебував при владі, Кристина Янда стала ворогинею. На державному телебаченні її внесли в чорний список, і акторка впродовж восьми років не з’являлася на екранах. Коли у жовтні 2023 року до влади прийшла ліберальна коаліція , Кристина Янда повернулася на польське телебачення. А в травні 2024 року зіграла там «Записки з вигнання». Спектакль подивилося понад чверть мільйона глядачів.
* * *
Життя , театр і політика переплітаються і на сцені. Кристина Янда майстерно лавірує між ними, поєднує їх. Коли вона ставила спектакль «Трістан та Ізольда», оператором був Едвард Клосінський. Знімальний день завершувався, смеркало, і Клосінський сказав, що вже надто темно, щоб знімати. «У мене статисти , коні на майданчику, їх ось-ось відвезуть у Варшаву, знімай! Якщо любиш, — знімай!» — вимагала вона. І він знімав. Він прекрасно знав , що для Янди немає нічого неможливого. І що вона не відступить. Що в ній є та сама Аґнєшка, зухвала режисерка з фільму Анджея Вайди.
Переклала Наталка Римська
