Кожен, хто бував у Кракові, бачив на площі Ринок кутовий палац, фасад якого прикрашають три баранячі голови. Розташовані над вхідною брамою, вони ніби вітають кожного, хто сюди входить. Кажуть, у давнину тут розташовувався заїзд, де тримали баранів: їх привозили для продажу на тутешній торговиці. Але достатньо зайти під склепіння XVI століття і спуститися сходами в глибокий підвал — і ви занурюєтесь у дивний світ. Перед вами не лише столики, за якими приємно випити каву, але й довоєнний рояль «Стейнвей», на якому грали видатні музиканти, а на стінах фотографії — тут «засвітилися» Роман Полянський, Стівен Спілберг, Лєх Валенса, Террі Джонс (Монті Пайтон). Вони — і не тільки вони! — дивилися тут виступи легендарного кабаре «Пивниця під баранами». Ця кав’ярня — культове місце кількох поколінь краків’ян.
Бараняча голова на фасаді палацу «Пивниця під баранами». Фото: Юстина Кавула, Патриція Краузе / Piwnica pod Baranami / Facebook Історія славетного кабаре почалася, як це не дивно, з кафедри військової підготовки. Там на початку 1950-х років спільно проходили вишкіл студенти трьох творчих вишів — Художньої академії, Вищої музичної школи та Вищої театральної школи. Майбутні митці перезнайомилися й невдовзі вирішили створити молодіжний клуб, щоб влаштовувати літературні вечори, виставки, ставити спектаклі тощо. Але в якому приміщенні? Хто дасть дозвіл?
Справа зрушила з місця завдяки Броніславу Хромому. Він навчався в Художній академії, готував дипломну роботу й асистував професору Влодзімєжу Годису при показі слайдів на лекціях. Одного разу студент розповів професорові про ідею створити молодіжний мистецький клуб. Той гаряче підтримав її і підказав можливе розв’язання.
На Заході зараз модні клуби, які містяться в підвалах старих будинків, де колись тримали вино. В таких приміщеннях особлива атмосфера. А це для молодих митців дуже важливо.
Професор пригадав, що Воєводський будинок культури, який нещодавно розмістився на Ринку в палаці, званому «Під баранами», має величезний підвал, і підвал той ніхто не використовує. А директор цього закладу Лєопольд Ґжиб — приятель Годиса. Словом, вони пішли до директора. Пан Ґжиб не заперечував — існування молодіжного клубу додасть ваги Будинку культури.
Сцена кабаре «Пивниця під баранами». Фото: Birczanin / WikipediaКлуб творчої молоді
Спочатку глибокий середньовічний підвал потрібно було звільнити від тонни мотлоху. Щось там залишилося від Потоцьких, які володіли палацом до початку Другої світової, щось — від окупаційного німецького губернатора, чия резиденція містилася тут у 1939–1945 роках, а щось — від співробітників НКВС, які порядкували в 1945–1947-му.
На оголошення, розвішені у творчих вишах, відгукнулося десять волонтерів. Згодом до них долучилося більше охочих. Не один день вони виносили з підвалу на подвір’я палацу дроти, ґрати, хвіртки, брамки, цеглу, вугілля, колоди і бозна-що ще. Власним коштом винайняли фурмана, який вивозив усе це за місто.
Після того, як ми відмили цегляні стіни та підлогу, підвал набув відповідного вигляду.
Офіційно заклад відкрили ввечері 26 травня 1956 року. Вхід — за запрошеннями. Електрику, якої ще не було в підвалі, замінили свічками, завдяки чому запанувала романтична атмосфера. В буфеті безкоштовно наливали глінтвейн. Було гамірно, весело і святково!
Новий заклад назвали Клубом творчої молоді «Пивниця під баранами». Варто зауважити, що саме так — Клуб творчої молоді, або КТМ — називався схожий заклад у Києві. Заснований чотирма роками пізніше, 1960-го, він також об’єднав літераторів, художників, музикантів і кінематографістів. Але мав зовсім іншу долю — протримався лише чотири роки, а більшість його учасників ще довго потерпала від переслідувань КДБ.
Чоловік у чорному капелюсі
Чутки про новий незвичний заклад швидко поширилися Краковом. Але вхід, як і раніше, був тільки для «своїх». Виявилося, що багато поетів і піснярів залюбки виступили б у клубі. Тож уже в червні відбулися перші імпрези, літературні й музичні.
.JPG?updatedAt=1753358651734)
Кабаре постало пізніше і, можна сказати, випадково, а точніше, з нудьги. Його створили ті, кому найбільше дошкуляла самотність і хто найбільше любив дуріти. Воно народилося з невеликої газетки Казя Вісняка Latarnia, яку той видавав в одному-двох примірниках. Він сам писав тексти і малював ілюстрації. Ми сиділи й реготали з його дотепів, які вголос читала Бася Навратович. Раптом хтось запропонував зробити з тих «писань» Казя кабаре.
Прем’єра відбулася 16 грудня 1956-го. То була мішанка різних жанрів. Наприклад, актор Тадеуш Квінта розважав публіку, читаючи як літанію заборонену цензурою статтю Лєшека Колаковського «Що таке соціалізм». А згадана акторка Барбара Навратович демонструвала «велосипедний стриптиз» — еротично розкручувала старий велосипед. Хтось співав, а хтось декламував вірші, тримаючи в руці запальничку.
Спочатку була тільки свічка та єдина гітара, пізніше додався рефлектор, а ще згодом, коли долучився Зиґмунт Конєчний, Зиґмунт Конєчний (нар. 1937 року) — композитор, автор музики до багатьох пісень, фільмів і вистав. з’явився рояль. І так воно покотилося.
Кабаре називалося так само, як клуб — «Пивниця під баранами». Конферанс вів спочатку Кшиштоф Зралек, режисер першої вистави, а коли він поїхав із Кракова, ця функція перейшла до сценографа й актора Мар’яна Хведчука. Але найбільший — приголомшливий — успіх звалився на кабаре тоді, коли конферансьє став режисер Пйотр Скшинецький. Власне він хотів бути біля мікрофона від самого початку, але йому відмовили через погану дикцію — шепелявив. Усе вирішив випадок. Одного разу Хведчук не з’явився на виступ. Вистава не починається, глядачі кричать, що не залишать залу. Єдиним, хто знав усю програму й міг представити публіці кожен її номер, був Скшинецький.
Пйотр Скшинецький. Фото: Себастьян Кудас / Piwnica pod Baranami / Facebook І коли він вийшов на сцену і з переляку почав тараторити скоромовкою — шиплячою скоромовкою! — залом прокотився сміх. Ніхто нічого не зрозумів, але люди вирішили, що так задумано, мовляв, це такий жарт. Пйотр не розгубився, засміявся у відповідь. І що більше він говорив, то гучнішим ставав регіт. Словом, Скшинецький завів публіку феноменально — такого градусу глядацької підтримки кабаре раніше не мало.
Редактор популярного журналу Przekrój Мар’ян Ейле теж сприйняв незвичайний конферанс як спеціальну задумку організаторів. Після його захопленої статті про виставу ажіотаж навколо «Пивниці» шалено зріс.
Раптом біля нашого підвалу почали збиратися натовпи. Ймовірно, тому що все відбувалося таємно — не можна було просто зайти, треба були знайти когось, хто б провів гостя всередину.
Відтоді єдиним конферансьє «Пивниці» став Скшинецький. Згодом у приміщенні провели електрику, а пан Пйотр поліпшив дикцію — його виступи почали виходити за рамки конферансу — це вже були повноцінні авторські номери. Він вдало довершив свій образ чорним капелюхом із білою пір’їнкою та дзвіночком у руці. А ноу-хау Скшинецького на початку вистави були привітання знайомих, яких він помічав зі сцени. Розчулені люди вставали, кланялися. Словом, пан Пйотр створив неповторну атмосферу «Пивниці», став її обличчям і — художнім керівником.
«Закрили нас, і все»
Звісно, молодий задерикуватий колектив, який зухвало виступав на межі дозволеного, але ніколи її не перетинав, дратував можновладців. Наприклад, Барбара Навратович читала уривки «Вступу до теорії марксизму» комуністичного філософа Адама Шаффа. Але як читала! З такими хвилюванням і пристрастю, ніби це — еротичний роман. Формально придовбатися не було до чого, але «нагорі» добряче нервували.
Влада часто до нас чіплялася, але ми не були інституцією, не брали грошей, дотацій, не мали жодної печатки. Можна було хіба що не впустити нас до нашого підвалу, але ми могли піти в інше приміщення. В ті роки нас постійно закривали. Через будь-які приводи. Часом хтось напише на стіні бридке слово російською, часом на спектаклі щось скаже образливе. Одного разу запротестували росіяни, почувши, що Квінта виголошує промову совєтського міністра Шепілова, який громить авангардне мистецтво. І не допомогло пояснення, що ця промова була надрукована в газеті. Закрили нас, і все. А потім відкрили.
1961 року терпець влади урвався — кабаре вигнали з підвалу, а приміщення передали Союзу соціалістичної молоді. Артистів прихистив Дім літераторів на вулиці Крупнічій, 22, надавши їм для виступів свій Клуб на першому поверсі. Там дебютувала у складі «пивничан» майбутня суперзірка польської естради Ева Демарчик, виконавши пісню на вірш Мірона Бялошевського «Карусель із Мадоннами».
Своїм першим виступом вона викликала великий фурор, але потім вагалася, чи приходити до «Пивниці», бо стверджувала, що ми змушуємо її сильно кричати, а вона не дуже цього хотіла. Врешті-решт ми з Пйотром Скшинецьким переконали її, і вона залишилася.
Письменники теж згодом попрощалися з артистами — майстрів пера дратувало, що на виступи «чужинців» збирається набагато більше людей, ніж на їхні. Кабаре отримало черговий притулок у Єврейському клубі на вулиці Славковській. І лише 1964-го завдяки знайомствам у міській владі артистам вдалося повернутися до свого приміщення.
Шекспір по-краківськи
Підвал палацу «Під баранами» вважають батьківщиною польського джазу. Тут мали «постійну прописку» славетні джаз-бенди Кшиштофа Комеди й Анджея Курилевича. Зіграти в «Пивниці» вважали за честь провідні джазмени з усієї Польщі.
Пйотр Скшинецький організував джазові четверги «Під баранами», обіцяючи музикантам золоті гори, аншлаги, вдячну публіку.
Популярність деяких «пивничан» з часом поширилася далеко за межі Кракова. Лєшек Длуґош — один із найвідоміших польських поетів-піснярів, композитор Кшиштоф Пендерецький чотири рази отримував американську нагороду «Греммі», актор Кшиштоф Літвін зіграв у понад 80 фільмах, композитор Зиґмунт Конєчний написав музику для стрічок Тадеуша Конвіцького і театральних вистав Анджея Вайди, письменниця і сценаристка Йоанна Ольчак-Ронікер стала лауреаткою престижних літературних премій Nike, Klio та інших, актор і режисер Ян Ґюнтнер обійняв посаду директора краківського театру Bagatela. Вхід до «Пивниці» вже давно був по квитках, от тільки не завжди вдавалося їх придбати — попит давно випереджав можливості відносно невеликої глядацької зали (щонайбільше на 120–130 людей).
«Пивниця» стала не тільки місцем виступів уславленого кабаре, але й популярною кав’ярнею, де, якщо пощастить, вдень можна було побачити за столиками відомих людей: артистів, які кавували між репетиціями, і гостей — літераторів Славоміра Мрожека, Аґнєшку Осецьку, кінорежисера Анджея Вайду, акторку Анну Димну, пізніше — поета і нобелівського лауреата Чеслава Мілоша та багатьох інших.
Кав'ярня «Пивниця під баранами», 2019. Фото: Юстина Кавула, Патриція Краузе / Piwnica pod Baranami / Facebook .jpg?updatedAt=1753359257912)
«Пивниця» була фантастичним місцем: там я зустрів людей, які знали ті самі речі, що й я, жили тими самими надіями, сміялися над тими самими жартами, коротше кажучи, там я був як удома.
Пйотр Скшинецький, Кристина Захватович та Анджей Вайда (зліва на право). Джерело: Piwnica pod Baranami / Facebook Саме тут Анджей Вайда познайомився з актрисою і художницею по костюмах Кристиною Захватович, яка 1974 року стала його дружиною. Метр захопився неповторною атмосферою закладу і мріяв перенести її на екран. Сюжет фільму підказала Аґнєшка Осєцька. Краків, літо, ніч. Останні сцени виступу кабаре «Пивниця під баранами». По завершенні Скшинецький, як завжди, біля стародавньої брами палацу прощається з глядачами. Помічає юнака і юнку й запрошує їх піти разом з компанією інших людей до нього, щоб продовжити спілкування. Він часто запрошував на нічні посиденьки тих, кого не знає. Гадає, ніби хлопець і дівчина — пара, але ні. Вони навіть не знайомі, приїхали з різних передмість Кракова на виступ кабаре. Кухонні теревені у Пйотра тривають до ранку, юнак і юнка знайомляться, закохуються. Вони переконані, що відтепер ніколи вже не розстануться. Вранці, взявшись за руки, йдуть на вокзал, сідають у потяг. У вагоні чари романтичної пригоди помалу розвіюються. Хлопець усвідомлює, що дівчина, яка хропить поруч у куточку, не є коханням його життя. Дочекавшись, коли потяг зменшить швидкість, він вистрибує з вагона в чисте поле...
Цей задум я так і не втілив. Шкода, адже це міг би бути краківський «Сон літньої ночі», з фантастичними костюмами Кристини Захватович, звісно.
Корона з «пивничанами»
У 70–80-х роках чимало туристів у Кракові вважали відвідання кабаре «Пивниця під баранами» таким самим обов’язковим, як і королівського замку на Вавелі або Маріацького костелу.
1997 рік виявився фатальним — у квітні пішов з життя Пйотр Скшинецький, а в грудні — завліт Яніна Ґарицька. Вони багато років були своєрідним камертоном кабаре і його душею. Але Товариство друзів «Пивниці під баранами» та артисти на спільних зборах постановили продовжувати виступи.
Традиції, закладені Скшинецьким, зберігаються досі. З 1996 року «Пивниця» організовує Літній фестиваль джазу, який нині є найбільшим у світі — щороку в липні-серпні в його рамках проходить понад 100 концертів. А з 2007-го відродилися щочетвергові виступи джаз-бендів, їх влаштовує Jazz Club pod Baranami.
Пам'ятник Пйотрові Скшинецькому неподалік палацу «Під баранами». Фото: Войцєх Морок / WikipediaПйотрові Скшинецькому поставили в Кракові два пам’ятники. Один — на Ринку, неподалік палацу «Під баранами». Конферансьє у своєму фірмовому капелюсі з пір’їнкою сидить за столиком, п’є каву, а табличка поруч повідомляє: «Творець кабаре “Пивниця під баранами”. Легенда Кракова». Також його іменем назвали сквер неподалік будинку, де він жив. Інший сквер поруч названо іменем співачки Еви Демарчик.
А весь творчий склад кабаре — артисти, композитори, поети, художники (загалом близько 50 людей) відтворено у пам’ятнику «Пивниця під баранами» в краківському парку Деціуша. Його автор — скульптор Болєслав Хромий, завдяки якому Клуб творчої молоді колись одержав підвал у палаці «Під баранами», пояснив, що таку оригінальну ідею — корону, прикрашену, наче смарагдами, головами «пивничан» — запропонував сам Скшинецький під час святкування 40-річчя закладу.
_memorial,_2000_desig._by_Bronis%C5%82aw_Chromy,_Decjusza_Park,_28_lipca_1943_roku_street,_Wola_Justowska,_Krak%C3%B3w,_Poland.jpg?updatedAt=1753366127981)
Пам’ятник «Пивниця під баранами» в краківському парку Деціуша. Фото: Зиґмкнт Пут / WikipediaРедакторка Наталя Ткачик
