А якщо спробувати читати місце як текст? У якому все найсуттєвіше — поміж рядками, кам’яницями і закапелками внутрішніх двориків. Так-от, Балути — така собі пост-постмодерна мішанина культурних погранич, голосів і облич, символів і симулякрів, жанрів і стилів. Парад старовинних кам’яниць, офісних висоток, дерев’яних халуп, совєтських панельних домів. А в самому серці цього архітектурного хаосу – 14-метрова газова ліхтарня. Найстаріша у Лодзі.
Вона пам’ятає, як понад сотню років площа довкола неї ще називалася Базаровою, і як тут торгували найрізноманітнішим крамом – і чесно заробленим, і чесно краденим (так-так, у цих околицях діяв свій злодійський кодекс). І як старі мешканці-«балутяри» жили не «на Балутах», а «в Балутах», позаяк це було окреме село. І як за німецької окупації тут, у відсвіті ліхтарні привселюдно страчували євреїв із ґетто. А після війни площею проїхався асфальтний каток соціалістичної ПНР, а ще згодом — тут зробили спортивний дитячий майданчик, і довколишні стіни покрилися графіті, і площа вже називається не Базаровою, а П’ястівською.
Балутський ринок, 1990. Фото: Цезарій Пекольд / ForumАле базарний дух із Балутів не вивітрився — зазирнути хоча б на Балутський ринок неподалік, на котрому з 1850-х років кишма кишить купцями-продавцями і просто роззявами. Тут можна купити всьо. І продати теж. Подейкують, навіть душу чортові. Авжеж, балутському.
Національна честь за сто рублів
Ще донедавна на Балутському ринку можна було побачити селян, які возами, запряженими кіньми, привозили свій товар на продаж. Чисто, як в ХІХ столітті, а може, й раніше. Адже згадки про поселення над річною Балуткою зустрічаються на початку XV століття. Згодом убоге шляхетське село на півночі феодальної і промислової Лодзі дедалі частіше позирало в її бік — адже там була добре оплачувана, хоч і важка робота.
Тоді власник Балутів Авґуст Завіша поділив свої землі на окремі парцелі й віддав їх в оренду єврейським купцям. Ті жваво розбудовували поселення і з часом у ньому почали осідати ремісники, зокрема ткачі: життя в Балутах було значно дешевшим, ніж у Лодзі. А ще тут знаходили прихисток євреї, які втікали з Росії від погромів після Кримської війни.
У середині ХІХ століття більшість теренів сучасних Балутів вкривали густі ліси, на галявинах яких страчували учасників Січневого повстання проти царату. Адже в результаті третього поділу Польщі Лодзь опинилася в складі Російської імперії.
Так-от, повстанців московська влада вішала, але їхній провідник красувався на фасаді однієї з найелегантніших кам’яниць. Таке могло бути хіба що на Балутах…
Скульптура Тадеуша Косцюшка. Джерело: OdpoczywaMy / YouTubeВласники кам’яниці на вулиці Цємній, Будинок зведений 1903 року. Нинішня адреса — Вжеснєнська, 4. Мар’я та Стефан Шильке, вирішили встановити скульптуру Тадеуша Косцюшка. Але на таку крамолу потрібен був дозвіл царської влади. Ну, і Стефан вдався до хитрощів: сказав, що так полюбляє славне місто Краків, аж хоче мати на своїй кам’яниці фігуру краків’янина в народному строї. «Да пожалуйста», — кивнула влада і 1903 року на фасаді будинку оселився безіменний краків’янин. І все б нічого, якби не балутяни котрі, щоразу проходячи повз, знімали капелюхи і поштиво кланялися скульптурі. Вони й не сумнівалися, що чоловік у сукмані та краківській шапці — герой з-під Рацлавиць. Битва під Рацлавицями 1794 року — одна з перших під час повстання Косцюшка проти Російської імперії. Попри перемогу поляків, битва не мала великого мілітарного значення, та піднесла військовий дух повстанців. Про це свідчили і орден Virtuti Militari на його грудях, і шабля, і сувій із текстом Полянецького універсалу. 1794 року Тадеуш Костюшко видав Поланецький універсал, який проголошував свободу від кріпацтва й був покликаний заохотити селян жл участі у повстанні. Чутка про це долетіла до вух поліцмейстера Хжанковського. Але водночас із чуткою до його кишені потрапило сто рублів хабара від Стефана Шильке. Балутський Косцюшко лишився стояти за пропискою, і там стоїть і нині. Хоча вже рідко хто йому кланяється.
«Без ножа і без ломаки не підходь до “балутяки”»
А в міру того, як Лодзь розправляла фабричні плечі й ставала промисловим Ельдорадо, до Балутів прибувало дедалі більше робітників із ближніх і дальніх околиць. Невеличкий фабричний осідок хутко перетворився на... найбільше в тогочасній Європі село — у 20-х роках ХХ століття тут мешкало понад сто тисяч душ. Переважно — робітники-євреї. Щоранку вони відправлялися на роботу на лодзькі фабрики, а щовечора, зморені, плелися назад — у тісні й брудні, зате дешеві орендовані кімнатки.
Ряди запліснявілих дерев’яних халуп на Алєксандровській — то був сектор тих, що щодня о шостій ранку ставали до верстатів Познанського. Ізраїль Познанський (1833–1900) — єврейський промисловий магнат, один із трьох лодзьких «бавовняних королів». Cтворив величезну фабричну імперію в Лодзі, в приміщеннях якої нині діє торгово-розважальний центр «Мануфактура». Помешкання — не помешкання, у всіх однаковісіньке. Кам’яниці. Тридцять квартирантів — тридцять кімнат. Кожен покій перегороджений перкалевою «стіною», розтягнутою на дерев’яній палиці — подобизна омріяного комфорту. Узимку — залізна «коза» з бляшаною трубою, виставлена посеред хати, аби давала тепло; в кутку — діжка капусти, власними ногами втоптаної; щосуботи — в крамничці внизу — пів кіло цукру, чверть солонини, кружельце кров’янки. Часто — у борг, на зошит.
Довкола — жорстокість, злидні, проституція, злочинність. Нелегальні гуральні з паленою горілкою. Ромські кочові табори. Відсутність освітлення. Страхітливий вигляд вулиць, на яких чутно сварки, п’яний регіт, пісеньки про Чорну Маньку, Легендарний злочинний персонаж народних балад. «Королева передмість» довоєнних польських міст. гавкіт собачих зграй і майже цілодобовий несамовитий рев худоби. Адже на Балутах аж до 1935 року функціонувала величезна бійня, де різали скотину, а рештки викидали просто в стічні канави. Від них здіймався страшний сморід. Та це було не єдине «амбре» тогочасних Балутів.
Знаєте, який найміцніший у світі запах? Ні, не «Soir de Paris» від «Bourjois» і не косметика пані Гелени Рубінштейн, Гелена Рубінштейн (Хайя Рубінштейн, 1872–1965) — польська підприємиця єврейського походження, засновниця люксового косметичного бренду Helena Rubinstein Inc. хоч і вона наша землячка. У рахунок іде лише один — той самий, із Лодзі, власне з Балутів, який дістався аж до далекого Ріо й нагадався Тувімові навіть на сонячному пляжі Копакабани: кисла капуста й оселедці…
Для мешканців Лодзі тодішні Балути (та й теперішні значною мірою) були тим, чим Праґа для варшав’ян — химерною і небезпечною дільницею зі своєю локальною ідентичністю і навіть говіркою. «Без ножа і без ломаки не підходь до “балутяки”» — цей принцип балутяни і загалом лодзяни всотували з молоком матері.
Менах Борштайн, він же харцизяка і гаспид, він же король злочинців, він же хрещений батько Балутів, він же він лодзький Аль Капоне, він же Сліпий Макс, — найвідоміший «балутяка», легенди про якого досі пошепки переповідають у всій Лодзі.
Офіційно «Сліпим» Макс став ще в юності, коли гамселив поліціянта — того самого, котрий раніше вбив його батька. У бійці Макс втратив око, та це не завадило йому згуртувати довкола себе вірних горлорізів і розбишак, які контролювали Балути і впливали на кримінальну погоду у всій Лодзі.
Подейкують, злодюги-дебютанти мусили особисто здавати у Макса екзамен на віртуозність.
Удома в гангстера стояв кравецький манекен, на якому висіла маринарка, вся обшита дзвониками. Екзаменовані повинні були так віртуозно витягнути з кишені набитий грішми гаманець, щоб жоден дзвоник ані теленькнув.
А ще кажуть, що Сліпий Макс виготовляв... танки T-34! Під час Другої світової доля закинула його до трудового табору під Уралом, де гангстер гарував на військовій фабриці. Згодом він повернувся до Лодзі, оселився неподалік рідних Балутів і почав сипати грішми направо і наліво — кажуть, Сліпий Макс відкопав їх разом із довоєнним сховком. І ще кажуть, що то він вділив Юзефу Циранкевичу і Якубу Берману Якуб Берман (1901–1984) — комуністичний політик єврейського походження, у 1948—1956 роках — член Політбюро ЦК Польської об’єднаної робітничої партії, у 1954–1956 роках — віцепрем'єр Польської Народної Респубілки. 50 тисяч злотих — на розвиток їхньої партії. Хай там як, але факт залишається фактом: Менах Борштайн таки виявився смертним і з 1960 року спочиває на старому єврейському кладовищі — саме навпроти розкішної гробової каплиці згаданого Ізраеля Познанського, у посмертному товаристві своїх численних жертв, які теж тут поховані.
Некрополь цей (вулиця Братська, 40) — один із найбільших єврейських цвинтарів у Європі. На 42 гектарах — приблизно 160 тисяч мацев, на яких можна відчитати імена багатьох знаних лодзян, зокрема балутян, єврейського походження.
Ґетто в фотооб’єктиві
До Другої світової війни євреї становили 35 % населення Лодзі. Тих, хто не встиг завбачливо виїхати, німецька окупаційна влада 1940 року зігнала в новостворене ґетто — огороджену колючим дротом і муром територію на Балутах і в Старому Місті.
Спершу замкнули 140 тисяч місцевих євреїв, а згодом почали прибувати потяги з усієї Європи, які у своїх залізних черевах звозили у Лодзьке ґетто євреїв із Відня, Берліна, Люксембурга, Праги, Кельна.
Густота населення вражала: в одній кімнаті доводилося тіснитися 6–7 особам. І це у вкрай важких санітарних умовах, не кажучи вже про голод, холод і щоденну небезпеку смерті від рук окупантів. Чи не кожна стара кам’яниця на Балутах є свідком трагедії й злочину Голокосту.
77 % населення ґетто в Litzmannstadt (бо так тоді офіційно називалася Лодзь) важко працювало — діти, старі й хворі теж. По суті, то був трудовий табір.
Голод був такий страшний, що Хаїм Румковський, староста, передав на кухні в ґетто картопляні лушпайки, призначені для годування коней, — аби можна було зварити бодай сякі-такі обіди для працюючих людей…
А зовсім неподалік на вулиці Промисловій діяв дитячий трудовий табір, в якому діти цілими днями мусили плести солом’яні черевики і целофанові мотузки, шити одяг і сумки. А ще — власноруч робити красиві яскраві штучні квіти — ніби символ свого вбитого дитинства.
Із майже п’яти тисяч дітей, які пройшли через табір, визволення дочекалося всього 900... Сьогодні про них нагадує величезне серце, в розколині якого стоїть зсутулена виснажена дитяча постать — Пам’ятник мартирології дітей. Розташований у парку «Сірих шеренг» на перехресті вулиць Брацької і Сташіца.
Лодзькому ґетто в певному сенсі пощастило — воно має фотохроніку свого щоденного життя. Коли німецьке начальство змусило ув’язненого Менделя Ґроссмана працювати адміністративним фотографом, воно й не підозрювало, що він невдовзі почне потайки фотографувати і щоденні жахіття, свідком яких ставав, — вивезення в концтабори, каторжні роботи, побої та екзекуції.
Мендель Ґроссман. Джерело: WikipediaҐроссман зробив понад 10 тисяч фотокадрів. Більшість плівок він ховав у плінтусі свого помешкання на вулиці Млинарській, 15 (кам’яниця збереглася), а решту пороздавав на сховок знайомим.
Фотограф Лодзького ґетто загинув 1945 року під час «маршу смерті» із концтабору Зансенгаузена.
Лодзьке ґетто було першим, яке німці створили на землях, приєднаних до Третього Райху, і останнім, яке ліквідували. Тут були ув’язнені скульпторка Аліна Шапочніков, письменниця Сара Розенфарб, піаніст Теодор Ридер, сестри Франца Кафки — Ґабріеля й Валерія й інші понад 200 тисяч євреїв і 5 тисяч ромів. Про ромський трудовий табір на Балутах зараз нагадує Кузня ромів на вулиці Війська Польського, 84. Більшість загинула в таборах смерті Кульмгоф (Хелмно-над-Нером) та Аушвіц-Біркенау.
«Якщо вішатися закохуватися — то тільки на Балутах»
Після війни на руїнах старого єврейського цвинтаря на вулиці Веселій виросли соцреалістичні багатоквартирні будинки. Біля Старого ринку звели три висотки, — ймовірно, аби відвертати погляди від «ідеологічно небажаних» веж костелу Успіння Пресвятої Діви Марії. Чимало старих кам’яниць позносили, а на їхньому місці постали... пустирі. Хоч за планами влади, мали — нові будинки для трудящих Польської Народної Республіки.
Змінився і склад мешканців Балутів. У 60-х роках тільки 7 % балутян народилося тут. Принаймні так стверджує антрополог Кацпер Поблоцький. Дільницю густо заселили, зокрема, люди з довколишніх сіл, що не надто подобалося автохтонним балутянам.
Далеко не кожна балутська родина знає, що ванна кімната призначена не для зберігання вугілля чи картоплі, і що горище не обов’язково має слугувати «житлом» для вусатих кролів.
Так, багато що змінилося на Балутах порівняно з міжвоєнням, проте залишилося головне — вайб окремої балутської спільноти. Сусіди досі зустрічаються у старих двориках, балакають, цмулять пиво, смажать шашлики, клянуть владу, згадують Сліпого Макса й нарікають на теперішніх балутських гопників, яких тут достобіса.
Вулиця Пйотрковська — це Європа: найдорожчі автівки, розкішні ресторани, вітрини з коштовними прикрасами. Елегантність. А на Балутах — усе ще Польща. Маленькі крамнички, де купують «у борг», і пластикові прибори в забігайлівках. Дідусі грають у карти на лавці під деревом, жінки несуть із городів помідори, зупиняються біля вибивалки, щоб побалакати. На кожному кроці — ломбард. Безліч перукарень із новими вивісками: «Солярій». Замість відпустки — кабінки для засмаги. Замість нічного клубу — футбольний майданчик і диван.
«Якщо вішатися закохуватися — то тільки на Балутах». «Рівність! Свобода! Балути!». «Стільки довкола краси, що аж нестерпно». «Вийди за мене на Балутах!». Цими та іншими (менш цензурними) написами вкриті стіни балутських будинків. На одній із кам’яниць вечорами світиться величезний неоновий напис BAŁUTY. Що чотири секунди літери AŁ замінюються на EA, утворюючи слово Beauty — і навпаки. Автором неону є митець Gouda. BEAUTY – BAŁUTY розміром 2,5 м на 5,5 м можна споглядати на бічній стіні кам’яниці на вул. Війська Польського, 40. Сучасні Балути і справді «б’юті» — це і новомодний житловий масив Юліанув, і розлогий Лаґєвніцький ліс, який називають зеленими легенями Лодзі, і торгово-розважальний комплекс «Мануфактура», зведений на терені колишніх текстильних фабрик Ізраеля Познанського. А одним із найважливіших культурних об’єктів на Балутах є Центр діалогу імені Марека Едельмана.
*
Про те, що існує щось таке, як балутська ідентичність, свідчить не тільки Фестиваль балутської культури «Bautata» й «Радіо Вільні Балути», які свого часу тут діяли. І не «Балутський словник», з якого можна дізнатися, наприклад, що на «на трелінці» сусідські «забаняки» й «скокобрики» пили «зайзаєр», закушуючи «шниткою» або й «залєвайкою». Про балутську ідентичність говорить передусім особливе пам’ятання цієї дільниці тими, кого вона виховала, хоча точніше було б сказати — «загартувала».
З Балутів походить, зокрема, один із найпопулярніших польських реперів O.S.T.R., відомі актори старої школи Станіслав Мікульський та Лєон Нємчик, впізнавана телеведуча Аніта Вернер. На вулиці Зґєрській виростала майбутня зірка НБА — Марцін Ґортат, який часто повторює, що саме Балути виховали в ньому наполегливість і силу волі. Баскетболіст відчував таку ностальгію за цим місцем, що через багато років навіть купив собі тут квартиру. Та що там квартиру. Он письменниця Мануеля Ґретковська придбала собі тут... місце під поховання. Вона виростала на Балутах й часто їх згадує в характерному для себе іронічному стилі.
.JPG?updatedAt=1762259810186)
Коли в 90-х я була в Китаї — мені здавалося, ніби я на Балутах. Та сама людська енергія й шалене прагнення збагатитися. Я краще розуміла цю країну, бо приїхала до неї саме з Лодзі. Коли в Непалі я бачила, як жінки миють голови в калюжах, я не дивувалася, — бо те саме робила в дитинстві на вулиці Спорній. Лодзька спадщина — добрий початок, бо людина міцно стоїть на землі. Тут — моя родина, і тут я викупила місце під могилу.
З Балутами пов’язано чимало «най». Це найнебезпечніша і найгустіше заселена дільниця Лодзі (на площі 78,9 квадратних кілометри живе близько 191,6 тисячі людей). Тут розташований найбільший у Польщі й другий за величиною в Європі єврейський цвинтар, один із найбільших у Польщі торгово-відпочинкових комплексів «Мануфактура» і найрозлогіша у Лодзі торгова площа — Балутський ринок. Та головне – тут постало найбільше легенд і розколин між пам’яттю і сучасністю. Ну, принаймні, так вважають самі балутяни. І ще вони переконані, що не Балути приєднали до Лодзі 1915 року, а Лодзь – до Балутів. І ми, авжеж, їм віримо.
Джерела: Izabella Adamczewska. Manuela Gretkowska w łódzkiej galerii graffiti. Pisarka przyjedzie do Łodzi, «Wenecji rynsztoków» // wyborcza.pl; Igor Rakowski-Kłos. Bałuty nie istnieją. Zapomniana historia dzielnicy // wyborcza.pl; Lidia Ostałowska. Bolało jeszcze bardziej, Wydawnictwo Czarne, 2012; Anna Gronczewska. Łódzkie Bałuty - najbardziej biedna, niebezpieczna i... znana część miasta // Dziennik Łódzki.
