Маґдалєна Ріґамонті: Отче, ви приїхали сюди зі зброєю?
Сергій Дмитрієв: Ні, вона мені тут не потрібна. А бронежилет я отримав уже в Польщі, від друзів. Це мій четвертий, здається.
МР: Де попередні три?
СД: Віддав солдатам. Може, вийдемо надвір? Я б закурив. О, сонце, тепло, спокійно. Рай для священників.
МР: Сьогодні вранці ви зустрічалися з кардиналом Казімєжем Ничем. Що Польська католицька церква говорить українському православному священнику?
СД: Співчуває. Хвилюється за нас.
МР: Хвилювання вже недостатньо. Війна триває другий місяць.
СД: Війна триває з 2014 року! Але Польська католицька церква нам нічого не винна. Ні, я не очікую, що вона кинеться допомагати й піклуватися про кожного українця. Солідарність, добрі слова — цінні самі собою.
МР: Що ви таке кажете?
СД: Кажу, що в мене немає ніяких очікувань. Я приїхав сюди на кілька днів. Розмовляв із єпископами, кардиналом.
МР: Щоб почути, що вони хвилюються за Україну?
СД: Польська церква дуже допомагає. Також неабияк підтримує і робить велику роботу «Карітас». Церква виступила зі своєю чіткою позицією. І вона надзвичайно багато робить, передусім для українців, а точніше — українок із дітьми тут.
МР: Коли папа Франциск скаже: Путін — злочинець, Путін — різник?
СД: Франциск та ватиканська дипломатія — це одна річ, а Польська церква — геть інша. Це два різні світи. З 2014 року Ватикан веде проросійську політику.
МР: Це міцні слова.
СД: І вони мають бути ще міцніші. 2015 року Путін отримав від Ватикану нагороду миру. Миру! Путін з рук Папи отримав пам’ятну медаль із зображенням ангела миру, який знищує «злого духа війни». Після того, що він зробив у Криму й на Донбасі. Після того, як він убив десятки тисяч мирних жителів. Нагороду миру! Те, що Франциск говорить про війну, — якесь лицемірство. Папа вже дуже багато років діє на користь Росії. Це ще й наслідок того, що він абсолютно не розуміє, що таке Росія, що таке Російська Федерація.
Пам’ятаєте попереднього ватиканського нунція в Україні? Знаменитий Клаудіо Ґуджеротті. Він був нунцієм у Грузії, звідки його зі скандалом перевели в Білорусь, потім 2015 року — до нас, а зараз він у Великобританії. Ця людина мала нахабство сказати про мою країну, на яку напала Росія, про країну, де росіяни вбивали мирних жителів, жінок і дітей, що… Зараз я перевірю дослівно… Ось, будь ласка: «З політичних причин говорити про Україну немодно. Адже вона поглибила труднощі, які існували між Сполученими Штатами і Європою з одного боку та Росією — з іншого, створивши патову ситуацію. Тож говорити сьогодні про Україну — означало б говорити про власні невдачі»… Уявляєте? Коли 2014 року почалася війна, для Ватикану говорити про Україну, займатися нею було немодно. Немодно, прости Господи!
Ґуджеротті був і залишається вельми проросійським. Коли він був нунцієм в Україні, Російська церква, Московський патріархат для нього були важливіші, ніж ми. І зараз про це потрібно говорити відверто. Потрібно говорити! Більше не можна залишатися ввічливими, політкоректними, делікатними. Йому заважала незалежна українська Церква, незалежна від Москви. Так само йому заважала незалежна Україна. Йому, посланникові Ватикану.
Якщо проаналізувати його поведінку, то розумієш, що творить Франциск у питанні України. Зараз у нас нунцій литовського походження, який просто уникає зустрічі з Православною церквою України, яка, за соцопитуваннями, 2021 року налічувала 15 мільйонів вірян, а зараз, безперечно, ще більше.
МР: Є також вірні Російської православної церкви.
СД: Є, особливо олігархи і трохи літніх людей. Коли 2015 року Ватикан організував акцію «Папа для України», нас повністю ігнорували. Ми просили, але нам не дали ні копійки. Я був у резиденції католицького єпископа Яна Собіли, й ми розмовляли про допомогу з боку Ватикану. Він при мені зателефонував нунцію Ґуджеротті, через гучномовець. Ґуджеротті не знав, що я сиджу поруч і все чую. Він прямо сказав: ми ніколи не допомагатимемо українській Церкві.
МР: Це також війна двох Церков — російської та української.
СД: Російська православна церква на чолі з Кіріллом — це політична організація, якою керує ФСБ. Вона не має нічого спільного з релігією, Богом і вірою.
МР: Ви були першим, хто відразу після 2014 року звільнився з-під протекторату Москви.
СД: Я не хотів мати нічого спільного з Церквою, яка також відповідальна за вбивства українських мирних жителів і солдатів. Бо кожен, хто належить до Російської православної церкви, — співвідповідальний за ці вбивства. Кожен, хто підтримує діалог із цією Церквою й подає їй руку, повинен знати: він тисне руку вбивцям. Я навіть вважаю, що більш відповідальний не той, хто стріляє й убиває, а той, хто благословляє ці вбивства.
Отець Сергій Дмитрієв. Джерело: особистий архів отця Сергія ДмитрієваМР: Ви перші зважилися виступити проти Москви.
СД: 2014 року я був досить відомим священником у Херсоні, де я жив і служив на парафії як священник і активіст. Я був на Майдані, а перед цим брав участь у Помаранчевій революції. В мене була чимала підтримка місцевого населення.
МР: І ось ви вийшли на амвон і що сказали людям? Що потрібно відділитися від Москви?
СД: Ні, після богослужіння я підійшов до людей і сказав, що совість не дозволяє мені далі залишатися частиною московської Церкви, й запитав, хто йде за мною. І всі сказали, що вони зі мною. І ще зізналися, що чекали цієї миті. А я чекав, як Москва поступить зі мною, відлучить чи ще щось. А вони так нічого й не зробили. Мабуть, знали, що за мною стоять люди.
МР: Як ви це здійснили формально?
СД: Допомогли юристи. Спочатку я зареєстрував нову українську парафію й передав їй усе майно, що належало парафії Московського патріархату. Потім юристи ліквідували московську парафію. Загалом усе просто.
МР: Інші парафії почали робити так само?
СД: Не відразу. Лише через кілька місяців. Тільки повномасштабний напад Росії, вбивства та насильство змусили інші парафії масово відтинатися від Москви. Тепер уже понад 50 парафій вийшли з Московського патріархату.
МР: Ви показали їм, що це можливо.
СД: Все можливо, якщо є бажання.
МР: Війну можна виграти?
СД: Ми вже виграли. Ми виграли ще 2014 року, адже росіяни нічого в нас не відібрали.
МР: У вас відібрали Крим.
СД: Не відібрали. Вони взяли лише територію. Людей, їхні душі, їхній розум забрати не вдалося. Кримські татари як ненавиділи росіян, так і ненавидять.
МР: Російська церква намагатиметься повернути собі українську.
СД: Російська церква не хоче нас повернути, вона хоче нас знищити. Ми їм ні до чого. Найкраще, щоб нас не було. Російська ментальність полягає в тому, що їм потрібні тільки раби. У своїх молитвах вони так і кажуть: раб Божий.
МР: А ви як кажете?
СД: Дитя Боже. Адже ми діти Бога, а не його раби.
МР: Ви вже тоді були військовим капеланом?
СД: Так. Я тоді починав свою капеланську службу, адже війна тільки почалася. І це було в той момент, коли з Донбасу почали приходити труни з українськими воїнами. Тоді я пробув у Херсоні ще три місяці, а потім патріарх запросив мене до Києва, щоб я очолив організацію «Елеос», яка допомагає людям. Раніше в українській Церкві нічого схожого не було.
МР: «Елеос» заснували ви?
СД: Так. Ще раніше, коли ми підпорядковувалися Москві, я займався благочинною діяльністю. Однак це було складно, адже, щоб допомогти конкретним людям, потрібно було заздалегідь отримати дозвіл зверху. А ще корупція. Я неодноразово чув від єпископів: хочеш отримати гроші на допомогу одиноким матерям — віддай мені частину готівкою. А я подумки відповідав: іди на***.
МР: І ви платили?
СД: Не платив. Ніколи. Я й десятину московській Церкві не хотів платити. Тепер Українська православна церква Московського патріархату платить Москві, корумпованому Кіріллу більше ніж десятину. А Православна церква України — цілком незалежна. І ніхто мене не змушує давати хабарі за допомогу.
Сьогодні «Елеос» має 12 представництв в Україні. Ми працюємо завдяки європейським та американським грантам. Один священник сказав мені, що ми не повинні брати гроші з фонду Сороса, тому що він диявол. А я собі думаю, що допомогу для України візьму навіть від диявола.
Я бачу, що там, де працюють жінки, де вони контролюють фінанси — завжди порядок. І, мабуть, тому в «Елеосі» трудяться одні жінки. Я впевнений, що навіть якщо мене вб’ють, усе й надалі діятиме.
МР: Ви допускаєте, що вас можуть убити.
СД: Я все роблю так, щоб організація могла працювати без мене.
МР: Ви допускаєте, що вас можуть убити?
СД: Кожного можуть, мене — теж.
МР: У вас усе впорядковано, з людьми ви в злагоді, борги ви повіддавали?
СД: Віддавна. Я живу так із 2015 року. Із зими, з Дебальцевого, коли росіяни оточили наших солдатів і… Я чиню так не тому, що боюся смерті, а тому, що хочу жити. Те, що ми робимо в Україні — війна на життя, а не на смерть. Ми воюємо вісім років і говоримо про все відверто, жодних недомовок.
Адже колись багато років не можна було говорити, що мій дід загинув у сталінських таборах. Казали, що він безвісті зник на війні. Про Голодомор теж не можна було згадувати, як і про те, що маєш польське коріння. Я дізнався про це 1992 року від мами. Тепер у мене є Карта поляка, посвідка на проживання, але я приїхав до Польщі ненадовго, незабаром повертаюся.
МР: До 24 лютого вам не можна було носити зброю.
СД: 21 березня предстоятель Православної церкви України, митрополит Епіфаній, дав на це дозвіл. Засідав Синод. Є відповідний документ.
МР: Він дав дозвіл стріляти?
СД: А навіщо ж тоді зброя?
МР: Ви вже стріляли?
СД: Ще ні.
МР: Думаєте про це?
СД: Якщо мені чи комусь із вірян загрожуватиме небезпека — я стрілятиму.
МР: А як же заповідь «не вбий»?
СД: Ви говорите про навмисне вбивство, коли плануєш когось убити, правда? А коли ти змушений захищатися й, захищаючись, убиваєш, це не вбивство. Я 12 років прожив у Херсоні. Херсон славиться прекрасними, гідними людьми. Це моє місто. І моє місто зараз під окупацією.
І коли одного дня в міську лікарню привезли 40 українок, зґвалтованих росіянами, то… Будь ласка, не питайте мене більше про заповідь «не вбий». Не треба. Одній дівчині було 18 років. Її ґвалтували впродовж восьми днів. Без перерви. Багато чоловіків. Сьогодні з Німеччини сюди приїхала моя донька, їй 21 рік. Як чоловік і як батько я ні на мить не завагаюсь. Я вистрелю в російського ґвалтівника.
МР: Ви це говорите своїм хлопцям, своїм солдатам?
СД: Їм не потрібно цього говорити. Вони самі знають. Це очевидно. Слова тут зайві. Ми не говоримо про вбивство. Взагалі. Говоримо тільки, що потрібно ліквідувати цілі.
МР: Зручно.
СД: Убивство — це злочин, ліквідація цілі — це війна.
МР: З цією козацькою зачіскою ви нагадуєте одного з цих хлопців.
СД: Ми жартуємо, що офіцер має мати хіпстерський вигляд.
МР: Але ж ви не офіцер, отче.
СД: Я — помічник командира бригади, підпорядковуюся тільки йому. На війні я з 2014 року, може, тому й не схожий на священника. Для мене з того часу нічого не змінилося. Війна триває вже вісім років. Тепер змінився тільки масштаб, більше людей убивають, більше цивільних. І, нарешті, весь світ побачив, що ця війна триває.
Я вважаю, що кожен західний політик, який упродовж цих років вдавав, ніби війни немає, відповідальний за смерті цих дітей, усіх цих людей. 2014 року світ дозволив Путіну піти далі, його не зупинили. На жаль, є й українці, які вдавали, буцім війни немає, буцім росіяни — брати. Були й такі, що казали, ніби не цікавляться політикою. Вторгнення росіян 24 лютого відкрило їм очі. Ця війна була їм потрібна для того, щоб вони врешті збагнули, хто такий Путін і хто такі росіяни.
Світовим політикам війна теж була потрібна. Те, що світ робить зараз, він мав робити ще 2014 року. Адже тоді порушувалися права людини, всі міжнародні умови, скоювалися воєнні злочини. Тільки тоді заручниками були 350 тисяч кримських татар і мільйони українців на Донбасі. І коли цілий світ говорив лише про Сирію, то в Україні було понад два мільйони внутрішніх переселенців, які втекли з Донбасу.
Тетяна Мала, яка працює в нашій організації й опікується зґвалтованими жінками, вже кілька разів втрачала свій дім. 2014 року вона з родиною, батьками втекла з Донбасу до Києва. Тепер їй довелося втікати з Києва. Де тоді було міжнародне право, права людини, права дитини? Де був Червоний Хрест, де були інші організації? Усі виражали занепокоєння або глибоке занепокоєння. Не більше. Цікаво, що б було, якби хтось убив дитину західного політика, а я відповів йому на це: висловлюю своє глибоке занепокоєння… Цікаво.
З солдатами ми одна сім’я. Я сам солдат.
МР: Ви все-таки священник. До вас звертаються на ім’я?
СД: До мене кажуть: падре, батюшка, отче наш. А віднедавна ще: молодший сержант. 27 лютого я склав військову присягу в Новограді-Волинському, нас якраз тоді бомбардували.
Отець Сергій Дмитрієв. Джерело: особистий архів отця Сергія ДмитрієваМР: Чому їм потрібен священник?
СД: Я завжди їм кажу, що Богу не потрібні посередники. А ще кажу, що я — як офіціант у ресторані: подаю страви, але не завжди отримую чайові. Я подаю молитви, Євхаристію, любов і дружбу.
МР: Так легше помирати за батьківщину?
СД: Ми хочемо жити за батьківщину, а не помирати за неї. На знаменах нашої бригади, яка воює проти росіян, написано: «Ми за Україну, за життя, навіть якщо доведеться померти».
МР: Отче Сергію, коли бачиш смерть, розірвані тіла, страждання, — важко витримати. Постає травма, постає…
СД: Постравматичний стресовий розлад. Я це пройшов. Я був на американських базах, я вчився, як із цим справлятися.
МР: Як із цим справлятися?
СД: Жити.
МР: Легко сказати.
СД: Якщо маєш знання на цю тему, якщо знаєш, як реагувати на те, що з тобою відбувається, то стає легше, можна жити, діяти.
МР: Вам 46 років, у вас життєвий і воєнний досвід. А вашим хлопцям по 20.
СД: Молодші легше все це переносять. Авжеж, є й такі, що не витримують. Трапляється, що, не отримавши підтримки, воїни закінчують життя самогубством. Я знав таких хлопців. І живу з почуттям провини, що не зміг їм допомогти, що мене не було поряд. Я намагаюся підтримувати тих, хто є, хто воює. Передусім свою бригаду. Я молюся з солдатами й за солдатів, але й Playboy роздаю. Вони кажуть, що на війні це як молитовник.
МР: Скільки їх?
СД: 3800.
МР: Одні чоловіки?
СД: Ні, є 300 жінок. Зараз 50 із них на фронті, на передовій. Працюють у розвідці, у пресслужбі, на кухні. Є одна дівчина, їй 23 роки, і вона воює. А нас, капеланів, двоє.
МР: З ними?
СД: Один на сході, там понад три тисячі людей із бригади. А я тут. Приїжджаю до Польщі, організовую допомогу. Бригада поповнює резерви. Приходять нові. Є черга охочих. Здебільшого віком 35 і старші. Серйозні люди, знають, чого прагнуть, знають, чому хочуть воювати. До мене дзвонило десь 15 ветеранів, кажуть, хотіли б вступити в мою бригаду. Це люди, які вже щось уміють, які вже були у війську, працювали, у них є спеціальності.
МР: Скільки хлопців із бригади загинуло?
СД: Двадцятеро. А загалом із моїх знайомих солдатів — уже близько сотні.
МР: Дивлюся на вас: усмішка на вустах, на обличчі, а очі ніби заслані туманом. Здається, ось-ось і ви заплачете.
СД: Часом так буває.
МР: Що вас доводить до сліз?
СД: Відчуття несправедливості. Я хочу, щоб війна закінчилася. Найбільше я мрію про те, про що ми мріяли 2014 року, коли був Майдан: щоб Україна була сильною, незалежною, європейською державою, ввійшла в Євросоюз. Українці цього заслуговують. Ми класні люди.
МР: Знаєте прислів’я: як тривога, то до Бога?
СД: Знаю, дуже добре знаю. Зараз усі почуття загострилися. Хто був атеїстом, став ще більшим атеїстом, а хто вірив, ще більше довірився Богу. Натомість роль Церкви — не тільки нашої — величезна. Я вважаю, що якби не віра, релігія, Церква й релігійні організації, то ми програли б цю війну. Для солдатів дуже важлива сама присутність священників. Моя Церква не боїться називати речі своїми іменами. Ми першими 2014 року сказали, що те, що довкола відбувається — не що інше як російсько-українська війна.
Серце нашої Православної церкви України — Михайлівський золотоверхий монастир. Саме там під час Майдану, під час атаки «Беркуту» люди знайшли прихисток і захист. Беркутівці не наважилися піти за браму монастиря. Пізніше ні мер Києва Кличко, ні тодішній президент України Порошенко не вшанували жертв Майдану так, як вшанувала їх наша Церква. На стінах нашого головного монастиря ми розвісили фотографії вбитих. І написали: «Вони загинули в російсько-українській війні».
Згодом з’явилася традиція: дипломати та політики з цілого світу почали приходити сюди й покладати квіти. Потім прийшов і президент Зеленський. Він постійно приходив. Ми створили дещо таке, що стало меморіалом, місцем, важливим для української історії та ідентичності. З 24 лютого всі політики разом із президентом Зеленським на чолі розуміють, який вплив на людей має Церква. Раніше я Зеленського не поважав.
МР: Тому що він комік, актор?
СД: Ні. Мені не подобалося його оточення. Коли він став президентом, то наївно вважав, що Україна може порозумітися з Росією. Перебуваючи із солдатами на війні, я розумів, що це неможливо. Зараз це ніби інша людина. Молодець.
МР: Ви зараз повертаєтесь на війну.
СД: В бригаду.
МР: На війну.
СД: Якщо бомбардуватимуть Львів, то… У них стара техніка, неточна. Якщо погано приціляться, то може перелетіти і через кордон.
МР: Можливо, ви, отче, вимолите мир.
СД: Думаю, зараз саме час вимолити мир зі зброєю в руках. Як архангел Михаїл. Один мій приятель казав: не поводься, мов ангел, коли навколо чорти. Тому я — духовний молот 30-ї бригади. Міцний молот, що здатен розбити зло.
Переклав Валерій Бутевич
Стаття була опублікована на сайті видання Dziennik Gazeta Prawna
