Зоряна Вареня: Яка історія , пов’язана зі злочином росіян в Україні, тобі пригадується найчастіше?
Моніка Андрушевська: Часто після запису свідчень ми мовчки сидимо у машині й куримо з одним-єдиним питанням у голові: навіщо? Навіщо вони це роблять? Вони постійно вигадують щось нове , аби зробити ще гірше. Якийсь абсурд. Навіщо принижувати людей, лякати дітей, стріляти в собаку чи кота? Вони роблять речі, сенс яких зрозуміти неможливо.
Особливо важко сприймаються історії про зниклих безвісти й полонених. Часто свідки нам розповідають про жахіття , які росіяни коїли з людьми, проте з’ясувати, що потім сталося з цими жертвами, неможливо, а отже, ми ніяк не можемо їм допомогти.
Наприклад , жінка, яка пережила полон на півдні України, розповіла нам історію однієї дівчини. Її теж тримали в неволі — через те, що її брат служив у АТО. Дівчина була надзвичайно красива, з довгим рудим волоссям. Росіяни тримали її в секс-рабстві щонайменше пів року, возили за собою. Іншим полоненим заборонили спілкуватися з цієї дівчиною, проте вони бачили, що вона вже не хоче жити. Ми не знаємо, що з нею, чи жива. Ми навіть не знаємо її імені. Найімовірніше, дівчину вбили. Росіяни не могли просто відпустити її на волю. Найстрашніше в цій історії, як і в безлічі схожих, — невідомість і безпорадність.
Моніка Андрушевська. Джерело: Моніка Андрушевська / фейсбукЗВ: Ти кажеш , що часто після збору свідчень сидиш і куриш. А дозволяєш собі заплакати?
МА: Я вважаю , що, документуючи російські злочини , я не маю право жаліти себе. Це справді важка робота, проте головне — і тільки на цьому варто концентруватися, — що Росія намагається знищити все українське. Зараз зайве говорити про наші емоційні перепади — їх годі порівняти з тим , що переживають люди під тортурами, під обстрілами, на окупованих територіях.
Ми рідко працюємо у великих містах , як-от Харків чи Запоріжжя, тобто майже не документуємо свідчень про влучання ракет: цими випадками достатньою мірою займається прокуратура. Ми збираємо свідчення людей, які приїжджають з окупованих міст і сіл, а також самі виїжджаємо в деокуповані місцевості. Часто це прифронтові території.
Люди , які живуть у деокупованих селах, насправді проявляють мужність, говорячи з нами, адже якщо росіяни повернуться на ці території, то можуть знову забрати їх у полон або й убити. Звісно, оприлюднюючи свідчення, ми не вказуємо жодних даних інформаторів, — усе анонімно.
Ми робимо все , щоб гарантувати стовідсоткову безпеку, але розумію страх свідків, що хтось може викрасти техніку з неанонімізованими даними. Коли в прифронтових селах чи містечках під чийсь будинок приїжджає чужа машина з іноземними номерами — це може становити небезпеку в майбутньому, якщо раптом сюди знову прийдуть російські війська. Це величезний ризик, зокрема, для тих, хто пройшов полон — бо не боявся виступати проти окупації, бо мав проукраїнську позицію. Коли в тебе є 700 свідчень і половина з них — від таких людей, говорити про власні емоції, — все одно що нести маячню.
ЗВ: Ти вислухала сотні свідчень про катування , зґвалтування, знущання. Ти звикла до таких історій?
МА: Неможливо звикнути до зла. Я документую злочини РФ уже десять років — до них неможливо звикнути. Може , я стала менш вразливою порівняно, скажімо, з тим, хто стикається зі свідченнями вперше. Якщо я колись звикну до того, що у XXI столітті Росія чинить геноцид у Європі — в країні, яка межує з моєю, — це буде кінець. Це означатиме, що моє життя більше не має сенсу.
ЗВ: Ти живеш в Україні вже десять років. Де почуваєш себе більше вдома: в Польщі чи Україні?
МА: Звісно в Україні. Я дуже рідко приїжджаю до Польщі. В Україні мій дім , тут я прожила більшість свого свідомого життя. Всі мої друзі, близькі (крім батьків) — в Україні. Я приїхала на Майдан, коли мені було всього 21 — це дуже молодий вік, коли тільки починаєш розуміти, хто ти, шукати себе.
Моніка Андрушевська. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаЗВ: Чому ти поїхала на Майдан і чому вирішила залишитись?
МА: Спочатку я просто хотіла втекти з університету. Як би це смішно не звучало , — через зимову сесію. Я бачила, що в Україні відбувається щось важливе, знала, що це історичний момент, який вартує того, щоб залишити все.
Коли ти бачиш смерть у 21 рік , — це кардинально змінює світогляд і сприйняття життя. Відразу після Майдану мої друзі, з якими ми там і познайомилися, вирушили на схід. Тоді я почала допомагати як волонтерка: діставала аптечки , одяг, спорядження. Звісно, у мізерних масштабах. Тоді був зовсім інший час, ніж тепер, коли мілітарні магазини на кожному кроці.
Я співпрацювала з добровольцями батальйону «Донбас» і дуже зблизилася з ними. Коли почалися бої за Іловайськ , я готувалась до осінньої сесії, навіть встигла скласти кілька іспитів, аж раптом дізналась, що мої друзі під Іловайськом або загинули, або зникли безвісти, або потрапили в полон. Вся рота, крім одного хлопця, якого вдалося евакуювати пораненим. Це стало точкою неповернення. Тоді я зрозуміла, що повинна бути в Україні і висвітлювати те, що в боях під Іловайськом брала участь армія РФ і що саме Росія знищила моїх друзів. Спершу я публікувала про це пости на фейсбуці, і незабаром до мене звернулось польське видання з пропозицією писати для них. Так я стала журналісткою і пропрацювала в цій сфері майже десять років.
ЗВ: Але чому ти вирішила жити в Україні , а не, скажімо, їздила туди у відрядження, як більшість кореспондентів?
МА: Усе дуже прозаїчно , жодного геройства. Я була студенткою, грошей на логістику не вистачало. Майже весь час я перебувала на фронті, тому не було сенсу їздити туди-назад. Це перша причина. А друга — набагато складніша: мої друзі потрапили в російський полон або зникли безвісти. Минуло десять років, а чимало з них досі вважаються зниклими, про них нічого не відомо. Я відчувала, що повинна бути там, ближче до них.
ЗВ: Як 2014 року ти усвідомила , що почалася справжня війна?
МА: Тоді я була ще надто молода й не зовсім розуміла , що відбувається насправді. У Києві все було чудово: Майдан переміг, навкруги літо, люди п’ють коктейлі у ресторанах. А тут хлопці повертаються з фронту на сході України — виснажені, втомлені, поранені — розповідають про воєнні жахіття на Донбасі. То був шок — наче два різні світи.
Багато моїх знайомих хотіло їхати на схід України , хоч до ладу не розуміло, що там відбувається. Хтось сприймав це як поїздку на смерть. Я ж уявляла фронт кадрами, скажімо, з фільму «Врятувати рядового Раяна». Чіткого розуміння, що це справжня війна, не було.
ЗВ: Ти втратила на війні дуже близьку людину. Можеш розповісти про це?
МА: Я ще не зовсім готова про це говорити , хоча… Десять років тому в Іловайську зник безвісти хлопець, який був мені не байдужий. Найгірше, що я не знаю, що з ним сталося. У таких випадках час не лікує рани, тільки вбиває надію. В якийсь момент я для себе прийняла, що ця людина, найімовірніше, загинула в бою або її вбили в полоні. Єдине, що я тепер можу зробити для нього, — розголошувати історії полонених та зниклих безвісти, підтримувати їхні сім’ї. Я знала його лише два місяці, проте саме він був однією з причин, чому я хотіла залишитися в Україні. Спочатку я думала, що він повернеться, уявляла, як скаже: «Моніко , ти така молодець».
Це дуже важлива і складна тема — близькі зниклих безвісти. Спочатку є надія , ти щодня з нею прокидаєшся і засинаєш, а потім минає час, і в якийсь момент ти розумієш, що ця надія може виявитися лише ілюзією. Ти розумієш, що він мертвий, і щодня «хорониш» його в собі. І все ж постійно відчуваєш супротив: намагаєшся вірити, що він живий, а потім знову переконуєш себе, що він мертвий. Це нестерпно.
Рідні полоненого приречені на довге й виснажливе очікування. Коли людина загинула , — що, звісно, дуже страшно, — рідні можуть це прийняти й вчитися жити далі. Так, це травма на все життя, проте це все ж закрита історія.
Уже десять років багато українських сімей чекає своїх родичів. Матері чекають і чекатимуть завжди. Навіть після перемоги для матерів і батьків , чиї діти зникли безвісти на війні, ця трагедія залишиться незавершеною, і ніхто не може їм допомогти — ситуація безвихідна.
Моніка Андрушевська. Джерело: Моніка Андрушевська / фейсбукЗВ: Чому ти покинула журналістику і почала документувати злочини? Думаєш , росіян колись притягнуть до відповідальності?
МА: Винні мають бути покарані. Але питання , коли саме, — не до мене, а до міжнародних лідерів. Світ повинен перестати заплющувати очі на геноцид, який чинить Росія, і почати діяти, а не лише висловлювати стурбованість і співчуття. Вихід — надати Україні зброю. Адже кожен сантиметр української землі, звільнений від російської армії, — це сантиметр, на якому не будуть скоєні російські злочини.
Що ж стосується моєї роботи , то я покинула журналістику. На початку повномасштабної війни кількість кореспондентів різко зросла. Тоді ж при Інституті Пілецького відкрили Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна й мені запропонували координувати групу , що збирає свідчення. Я пишаюся тим, що Польща активно за це взялася. Тільки-но з’явилася можливість, щоб під брендом моєї країни допомагати розголошувати російські злочини, я зрозуміла: для мене це важливіше, ніж журналістська кар’єра.
ЗВ: Є щось таке , що тебе зараз іще може дивувати у поводженні росіян?
МА: Мене вже не шокує те , що росіяни коять, але вражає те, які вони креативні у своєму злі. Багато людей, навіть в Україні, не кажучи вже про закордон, здивовані жахіттями, які були в Ірпені й Бучі. Це показує , наскільки вони не усвідомлювали й не цікавилися тим, що відбувалося тут із 2014 року. Росія і сепаратисти з самого початку викрадали людей, вбивали дітей.
Першим злочином росіян проти мирного населення було вбивство горлівського депутата Володимира Рибака за те , що він хотів зняти прапор ДНР із будинку міської ради. Його тіло знайшли разом з тілами Юрія Поправки та Юрія Дяковського, яких закатували в окупованому Слов’янську за те, що вони були на Майдані. Декілька місяців після цього в селищі міського типу Горбачево-Михайлівка катували, а потім розстріляли 16-річного Степана Чубенка — за синьо-жовті стрічку на рюкзаку та шарф футбольного клубу. Коли після повномасштабного вторгнення я бачила, що іноземці дивуються жорстокості Росії в стосунку до українських дітей, мені хотілося кричати, що Степана вбили ще 2014 року, але західному світу було байдуже. І це лише кілька прикладів. Жінок забирали в рабство. Волонтерів вбивали. Все це відбувалося ще 2014-го. Повномасштабне вторгнення — не щось нове, це продовження того, що було раніше. Тільки тоді мало людей звертало на це увагу.
Мене дратує , коли кажуть, нібито війна почалася 2022 року. А що тоді з моїми друзями, зниклими безвісти до 24 лютого? Що з людьми, яких закатували? Що з військовими, які загинули?
Події 2014 року були російським експериментом , підготовкою. Росіяни перевіряли, в яких масштабах вони можуть вбивати дорослих, дітей, обстрілювати домівки, катувати за український прапор. Це був експеримент, і він виявився успішним: росіяни розуміли, що за їхні злочини їм нічого не буде і що вони можуть здійснити повномасштабне вторгнення. Якби в той час світ та й сама Україна належно відреагували, а не поставилися байдуже, подій 24 лютого 2022 року могло б і не бути.
Вражають історії , коли після початку повномасштабного вторгнення деякі люди потрапляли в полон через необережність. У той час, як росіяни використовували спеціальне радіообладнання для контролю окупованих територій, дехто відправляв українським військовим есемески із важливими координатами. Це фактично був суїцид — у Донецьку за такими приходили вже через дві хвилини. Суспільство було непідготовлене.
З часом українське підпілля на окупованому Донбасі навчилося обережніше діяти: як передавати дані , як безпечно користуватися інтернетом. А решту України це просто не цікавило. Насправді ще задовго до 24 лютого можна було підготувати українців посутньо, а не лише давати їм інструкції зі збору тривожних валізок.
Зі своєї польської перспективи я вважаю , що дуже важливо вивчати задокументовані злочини — щоб розуміти алгоритми дій російської армії. Тоді можна навчити людей, які живуть на прикордонних із Росією і Білоруссю територіях, як діяти у різних ситуаціях (адже Білорусь — це насправді кордон із РФ). Я маю на увазі поради, де ховати документи, як захищати соцмережі, чистити телефони. Затримуючи українців, російські військові часто перевіряють їхні смартфони й знаходять фото з українськими прапорами, підписки на проукраїнські телеграм-канали. Це прямий наслідок недостатньої підготовки суспільства, яке раніше було байдужим до війни.
ЗВ: У деяких інтерв’ю ти говорила , що можеш не дожити до кінця війни, що війна може тривати вічно.
МА: Я не зовсім це мала на увазі. Кінець війни — це не тоді , коли просто перестануть стріляти. Перемир’я вже було, і воно не означало завершення війни. Який сенс у тому, що росіяни не стрілятимуть п’ять років, якщо через ці п’ять років вони почнуть усе знову? Росія не відпустить Україну, Польщу й країни Балтії. Війна може перейти в інші фази, затягнутися на роки. Вона не закінчиться, поки існує Російська Федерація у своїй нинішній формі.
Я вірю у перемогу , але не знаю, чи доживу до неї. Сидіти склавши руки і розмірковувати над тим, коли ця перемога настане, або ж просто чекати, що хтось її для нас здобуде, — безперспективно і безглуздо. Часто про перемогу говорять люди, які нічого не роблять для її досягнення. Найбільша проблема в тому, що воїни на фронті закінчуються, а черг до лав ЗСУ немає. Радше є черга ухилянтів, які намагаються втекти з країни.
Мене страшенно дратує , коли я бачу молодих чоловіків українців, наприклад, у варшавських кав’ярнях на Краківському передмісті: вони насолоджуються кавою й загалом життям, ніби навколо не відбувається нічого важливого. Натомість кожен командир, з яким я спілкуюсь, першим ділом скаржиться на брак людей, готових воювати. Так, дрони та зброя потрібні, але що з ними робити, якщо немає кому їх застосовувати на фронті?
Я розумію , коли виїжджають багатодітні батьки чи матері. Питань нема. Але я говорю про здорових молодих чоловіків, які відкрито заявляють, що не народжені для війни. Ніхто з нас не народжений для війни. Мої друзі теж мріють або мріяли про мирне життя, родини, але відклали свої бажання і пішли захищати країну.
Іноді мені здається , що ми живемо на якомусь цвинтарі, серед могил представників свідомої частини українського суспільства, яке останні десять років бореться за цінності. І рано чи пізно там будуть усі. Просто ще не відомо, коли саме, і поки що на цьому «цвинтарі» не на всіх гробах є імена та прізвища.
Більшість моїх друзів — військові , на фронті, і мені навіть ні з ким піти на пиво у Києві. Зараз ми зосереджені на виживанні та боротьбі, бо у нас немає іншого виходу. Як говорив Роман Ратушний: «Що більше росіян ми вбʼємо зараз , то менше доведеться вбивати їх нашим дітям». Я з цим повністю погоджуюсь.
