Зоряна Вареня: Яка історія, пов’язана зі злочином росіян в Україні, тобі пригадується найчастіше?
Моніка Андрушевська: Часто після запису свідчень ми мовчки сидимо у машині й куримо з одним-єдиним питанням у голові: навіщо? Навіщо вони це роблять? Вони постійно вигадують щось нове, аби зробити ще гірше. Якийсь абсурд. Навіщо принижувати людей, лякати дітей, стріляти в собаку чи кота? Вони роблять речі, сенс яких зрозуміти неможливо.
Особливо важко сприймаються історії про зниклих безвісти й полонених. Часто свідки нам розповідають про жахіття, які росіяни коїли з людьми, проте з’ясувати, що потім сталося з цими жертвами, неможливо, а отже, ми ніяк не можемо їм допомогти.
Наприклад, жінка, яка пережила полон на півдні України, розповіла нам історію однієї дівчини. Її теж тримали в неволі — через те, що її брат служив у АТО. Дівчина була надзвичайно красива, з довгим рудим волоссям. Росіяни тримали її в секс-рабстві щонайменше пів року, возили за собою. Іншим полоненим заборонили спілкуватися з цієї дівчиною, проте вони бачили, що вона вже не хоче жити. Ми не знаємо, що з нею, чи жива. Ми навіть не знаємо її імені. Найімовірніше, дівчину вбили. Росіяни не могли просто відпустити її на волю. Найстрашніше в цій історії, як і в безлічі схожих, — невідомість і безпорадність.
Моніка Андрушевська. Джерело: Моніка Андрушевська / фейсбукЗВ: Ти кажеш, що часто після збору свідчень сидиш і куриш. А дозволяєш собі заплакати?
МА: Я вважаю, що, документуючи російські злочини, я не маю право жаліти себе. Це справді важка робота, проте головне — і тільки на цьому варто концентруватися, — що Росія намагається знищити все українське. Зараз зайве говорити про наші емоційні перепади — їх годі порівняти з тим, що переживають люди під тортурами, під обстрілами, на окупованих територіях.
Ми рідко працюємо у великих містах, як-от Харків чи Запоріжжя, тобто майже не документуємо свідчень про влучання ракет: цими випадками достатньою мірою займається прокуратура. Ми збираємо свідчення людей, які приїжджають з окупованих міст і сіл, а також самі виїжджаємо в деокуповані місцевості. Часто це прифронтові території.
Люди, які живуть у деокупованих селах, насправді проявляють мужність, говорячи з нами, адже якщо росіяни повернуться на ці території, то можуть знову забрати їх у полон або й убити. Звісно, оприлюднюючи свідчення, ми не вказуємо жодних даних інформаторів, — усе анонімно.
Ми робимо все, щоб гарантувати стовідсоткову безпеку, але розумію страх свідків, що хтось може викрасти техніку з неанонімізованими даними. Коли в прифронтових селах чи містечках під чийсь будинок приїжджає чужа машина з іноземними номерами — це може становити небезпеку в майбутньому, якщо раптом сюди знову прийдуть російські війська. Це величезний ризик, зокрема, для тих, хто пройшов полон — бо не боявся виступати проти окупації, бо мав проукраїнську позицію. Коли в тебе є 700 свідчень і половина з них — від таких людей, говорити про власні емоції, — все одно що нести маячню.
ЗВ: Ти вислухала сотні свідчень про катування, зґвалтування, знущання. Ти звикла до таких історій?
МА: Неможливо звикнути до зла. Я документую злочини РФ уже десять років — до них неможливо звикнути. Може, я стала менш вразливою порівняно, скажімо, з тим, хто стикається зі свідченнями вперше. Якщо я колись звикну до того, що у XXI столітті Росія чинить геноцид у Європі — в країні, яка межує з моєю, — це буде кінець. Це означатиме, що моє життя більше не має сенсу.
ЗВ: Ти живеш в Україні вже десять років. Де почуваєш себе більше вдома: в Польщі чи Україні?
МА: Звісно в Україні. Я дуже рідко приїжджаю до Польщі. В Україні мій дім, тут я прожила більшість свого свідомого життя. Всі мої друзі, близькі (крім батьків) — в Україні. Я приїхала на Майдан, коли мені було всього 21 — це дуже молодий вік, коли тільки починаєш розуміти, хто ти, шукати себе.
Моніка Андрушевська. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаЗВ: Чому ти поїхала на Майдан і чому вирішила залишитись?
МА: Спочатку я просто хотіла втекти з університету. Як би це смішно не звучало, — через зимову сесію. Я бачила, що в Україні відбувається щось важливе, знала, що це історичний момент, який вартує того, щоб залишити все.
Коли ти бачиш смерть у 21 рік, — це кардинально змінює світогляд і сприйняття життя. Відразу після Майдану мої друзі, з якими ми там і познайомилися, вирушили на схід. Тоді я почала допомагати як волонтерка: діставала аптечки, одяг, спорядження. Звісно, у мізерних масштабах. Тоді був зовсім інший час, ніж тепер, коли мілітарні магазини на кожному кроці.
Я співпрацювала з добровольцями батальйону «Донбас» і дуже зблизилася з ними. Коли почалися бої за Іловайськ, я готувалась до осінньої сесії, навіть встигла скласти кілька іспитів, аж раптом дізналась, що мої друзі під Іловайськом або загинули, або зникли безвісти, або потрапили в полон. Вся рота, крім одного хлопця, якого вдалося евакуювати пораненим. Це стало точкою неповернення. Тоді я зрозуміла, що повинна бути в Україні і висвітлювати те, що в боях під Іловайськом брала участь армія РФ і що саме Росія знищила моїх друзів. Спершу я публікувала про це пости на фейсбуці, і незабаром до мене звернулось польське видання з пропозицією писати для них. Так я стала журналісткою і пропрацювала в цій сфері майже десять років.
ЗВ: Але чому ти вирішила жити в Україні, а не, скажімо, їздила туди у відрядження, як більшість кореспондентів?
МА: Усе дуже прозаїчно, жодного геройства. Я була студенткою, грошей на логістику не вистачало. Майже весь час я перебувала на фронті, тому не було сенсу їздити туди-назад. Це перша причина. А друга — набагато складніша: мої друзі потрапили в російський полон або зникли безвісти. Минуло десять років, а чимало з них досі вважаються зниклими, про них нічого не відомо. Я відчувала, що повинна бути там, ближче до них.
ЗВ: Як 2014 року ти усвідомила, що почалася справжня війна?
МА: Тоді я була ще надто молода й не зовсім розуміла, що відбувається насправді. У Києві все було чудово: Майдан переміг, навкруги літо, люди п’ють коктейлі у ресторанах. А тут хлопці повертаються з фронту на сході України — виснажені, втомлені, поранені — розповідають про воєнні жахіття на Донбасі. То був шок — наче два різні світи.
Багато моїх знайомих хотіло їхати на схід України, хоч до ладу не розуміло, що там відбувається. Хтось сприймав це як поїздку на смерть. Я ж уявляла фронт кадрами, скажімо, з фільму «Врятувати рядового Раяна». Чіткого розуміння, що це справжня війна, не було.
ЗВ: Ти втратила на війні дуже близьку людину. Можеш розповісти про це?
МА: Я ще не зовсім готова про це говорити, хоча… Десять років тому в Іловайську зник безвісти хлопець, який був мені не байдужий. Найгірше, що я не знаю, що з ним сталося. У таких випадках час не лікує рани, тільки вбиває надію. В якийсь момент я для себе прийняла, що ця людина, найімовірніше, загинула в бою або її вбили в полоні. Єдине, що я тепер можу зробити для нього, — розголошувати історії полонених та зниклих безвісти, підтримувати їхні сім’ї. Я знала його лише два місяці, проте саме він був однією з причин, чому я хотіла залишитися в Україні. Спочатку я думала, що він повернеться, уявляла, як скаже: «Моніко, ти така молодець».
Це дуже важлива і складна тема — близькі зниклих безвісти. Спочатку є надія, ти щодня з нею прокидаєшся і засинаєш, а потім минає час, і в якийсь момент ти розумієш, що ця надія може виявитися лише ілюзією. Ти розумієш, що він мертвий, і щодня «хорониш» його в собі. І все ж постійно відчуваєш супротив: намагаєшся вірити, що він живий, а потім знову переконуєш себе, що він мертвий. Це нестерпно.
Рідні полоненого приречені на довге й виснажливе очікування. Коли людина загинула, — що, звісно, дуже страшно, — рідні можуть це прийняти й вчитися жити далі. Так, це травма на все життя, проте це все ж закрита історія.
Уже десять років багато українських сімей чекає своїх родичів. Матері чекають і чекатимуть завжди. Навіть після перемоги для матерів і батьків, чиї діти зникли безвісти на війні, ця трагедія залишиться незавершеною, і ніхто не може їм допомогти — ситуація безвихідна.
Моніка Андрушевська. Джерело: Моніка Андрушевська / фейсбукЗВ: Чому ти покинула журналістику і почала документувати злочини? Думаєш, росіян колись притягнуть до відповідальності?
МА: Винні мають бути покарані. Але питання, коли саме, — не до мене, а до міжнародних лідерів. Світ повинен перестати заплющувати очі на геноцид, який чинить Росія, і почати діяти, а не лише висловлювати стурбованість і співчуття. Вихід — надати Україні зброю. Адже кожен сантиметр української землі, звільнений від російської армії, — це сантиметр, на якому не будуть скоєні російські злочини.
Що ж стосується моєї роботи, то я покинула журналістику. На початку повномасштабної війни кількість кореспондентів різко зросла. Тоді ж при Інституті Пілецького відкрили Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна й мені запропонували координувати групу, що збирає свідчення. Я пишаюся тим, що Польща активно за це взялася. Тільки-но з’явилася можливість, щоб під брендом моєї країни допомагати розголошувати російські злочини, я зрозуміла: для мене це важливіше, ніж журналістська кар’єра.
ЗВ: Є щось таке, що тебе зараз іще може дивувати у поводженні росіян?
МА: Мене вже не шокує те, що росіяни коять, але вражає те, які вони креативні у своєму злі. Багато людей, навіть в Україні, не кажучи вже про закордон, здивовані жахіттями, які були в Ірпені й Бучі. Це показує, наскільки вони не усвідомлювали й не цікавилися тим, що відбувалося тут із 2014 року. Росія і сепаратисти з самого початку викрадали людей, вбивали дітей.
Першим злочином росіян проти мирного населення було вбивство горлівського депутата Володимира Рибака за те, що він хотів зняти прапор ДНР із будинку міської ради. Його тіло знайшли разом з тілами Юрія Поправки та Юрія Дяковського, яких закатували в окупованому Слов’янську за те, що вони були на Майдані. Декілька місяців після цього в селищі міського типу Горбачево-Михайлівка катували, а потім розстріляли 16-річного Степана Чубенка — за синьо-жовті стрічку на рюкзаку та шарф футбольного клубу. Коли після повномасштабного вторгнення я бачила, що іноземці дивуються жорстокості Росії в стосунку до українських дітей, мені хотілося кричати, що Степана вбили ще 2014 року, але західному світу було байдуже. І це лише кілька прикладів. Жінок забирали в рабство. Волонтерів вбивали. Все це відбувалося ще 2014-го. Повномасштабне вторгнення — не щось нове, це продовження того, що було раніше. Тільки тоді мало людей звертало на це увагу.
Мене дратує, коли кажуть, нібито війна почалася 2022 року. А що тоді з моїми друзями, зниклими безвісти до 24 лютого? Що з людьми, яких закатували? Що з військовими, які загинули?
Події 2014 року були російським експериментом, підготовкою. Росіяни перевіряли, в яких масштабах вони можуть вбивати дорослих, дітей, обстрілювати домівки, катувати за український прапор. Це був експеримент, і він виявився успішним: росіяни розуміли, що за їхні злочини їм нічого не буде і що вони можуть здійснити повномасштабне вторгнення. Якби в той час світ та й сама Україна належно відреагували, а не поставилися байдуже, подій 24 лютого 2022 року могло б і не бути.
Вражають історії, коли після початку повномасштабного вторгнення деякі люди потрапляли в полон через необережність. У той час, як росіяни використовували спеціальне радіообладнання для контролю окупованих територій, дехто відправляв українським військовим есемески із важливими координатами. Це фактично був суїцид — у Донецьку за такими приходили вже через дві хвилини. Суспільство було непідготовлене.
З часом українське підпілля на окупованому Донбасі навчилося обережніше діяти: як передавати дані, як безпечно користуватися інтернетом. А решту України це просто не цікавило. Насправді ще задовго до 24 лютого можна було підготувати українців посутньо, а не лише давати їм інструкції зі збору тривожних валізок.
Зі своєї польської перспективи я вважаю, що дуже важливо вивчати задокументовані злочини — щоб розуміти алгоритми дій російської армії. Тоді можна навчити людей, які живуть на прикордонних із Росією і Білоруссю територіях, як діяти у різних ситуаціях (адже Білорусь — це насправді кордон із РФ). Я маю на увазі поради, де ховати документи, як захищати соцмережі, чистити телефони. Затримуючи українців, російські військові часто перевіряють їхні смартфони й знаходять фото з українськими прапорами, підписки на проукраїнські телеграм-канали. Це прямий наслідок недостатньої підготовки суспільства, яке раніше було байдужим до війни.
ЗВ: У деяких інтерв’ю ти говорила, що можеш не дожити до кінця війни, що війна може тривати вічно.
МА: Я не зовсім це мала на увазі. Кінець війни — це не тоді, коли просто перестануть стріляти. Перемир’я вже було, і воно не означало завершення війни. Який сенс у тому, що росіяни не стрілятимуть п’ять років, якщо через ці п’ять років вони почнуть усе знову? Росія не відпустить Україну, Польщу й країни Балтії. Війна може перейти в інші фази, затягнутися на роки. Вона не закінчиться, поки існує Російська Федерація у своїй нинішній формі.
Я вірю у перемогу, але не знаю, чи доживу до неї. Сидіти склавши руки і розмірковувати над тим, коли ця перемога настане, або ж просто чекати, що хтось її для нас здобуде, — безперспективно і безглуздо. Часто про перемогу говорять люди, які нічого не роблять для її досягнення. Найбільша проблема в тому, що воїни на фронті закінчуються, а черг до лав ЗСУ немає. Радше є черга ухилянтів, які намагаються втекти з країни.
Мене страшенно дратує, коли я бачу молодих чоловіків українців, наприклад, у варшавських кав’ярнях на Краківському передмісті: вони насолоджуються кавою й загалом життям, ніби навколо не відбувається нічого важливого. Натомість кожен командир, з яким я спілкуюсь, першим ділом скаржиться на брак людей, готових воювати. Так, дрони та зброя потрібні, але що з ними робити, якщо немає кому їх застосовувати на фронті?
Я розумію, коли виїжджають багатодітні батьки чи матері. Питань нема. Але я говорю про здорових молодих чоловіків, які відкрито заявляють, що не народжені для війни. Ніхто з нас не народжений для війни. Мої друзі теж мріють або мріяли про мирне життя, родини, але відклали свої бажання і пішли захищати країну.
Іноді мені здається, що ми живемо на якомусь цвинтарі, серед могил представників свідомої частини українського суспільства, яке останні десять років бореться за цінності. І рано чи пізно там будуть усі. Просто ще не відомо, коли саме, і поки що на цьому «цвинтарі» не на всіх гробах є імена та прізвища.
Більшість моїх друзів — військові, на фронті, і мені навіть ні з ким піти на пиво у Києві. Зараз ми зосереджені на виживанні та боротьбі, бо у нас немає іншого виходу. Як говорив Роман Ратушний: «Що більше росіян ми вбʼємо зараз, то менше доведеться вбивати їх нашим дітям». Я з цим повністю погоджуюсь.
