У 1979 році вийшла книга відомого британського історика Майкла Фута «Шість облич відваги» (Six Faces of Courage) — шість нарисів про людей, які, на думку автора, стали найяскравішими символами героїзму європейського підпілля часів Другої світової війни. Одним із цих шести був Вітольд Пілецький — людина, яка добровільно пішла в Аушвіц, щоб організувати там опір і розповісти світу про злочини нацистів. Через кілька тижнів, 14 липня того ж року, в щоденній газеті Kurier Polski з’явилася рецензія Рафала Бжеського на цю книгу, написана з неприхованою гордістю за земляка.
У Польщі до жарту схильні навіть Господь Бог і Доля. Тільки так можна пояснити появу в пресі ПНР статті, де згадувалося ім’я героя, який в 1948 році після показового суду був розстріляний як ворог народу. Але, ймовірно, влада «народної» Польщі настільки старанно стерла пам’ять про нього, що за 30 років про Пілецького забули навіть цензори, та й автор рецензії, зрозуміло, ніколи про нього не чув.
Сьогодні важко знайти людину, яка не знала б цього імені — Вітольд Пілецький. Після того, як Європарламент 19 вересня 2009 року прийняв резолюцію «Про важливість збереження історичної пам’яті для майбутнього Європи», в якій закликав оголосити 25 травня, день страти Пілецького, Міжнародним днем героїв боротьби проти тоталітаризму, про нього стали багато писати навіть у Росії. А вже в Польщі й поготів: присвячених йому книг і публікацій з’являється дуже багато.
Твердження, що Пілецький є втіленням всіх славних рис польського національного характеру, вже майже перетворилось на банальність. Та у національного героя Пілецького є один недолік: його дуже важко, практично неможливо закувати в мармур, створити всім зрозумілий, простий плакатний образ, приклад для юнацтва. Пілецького завжди наче забагато.
Хоробрий воїн, що не знає ані страху, ані жалю до ворогів? Мабуть, що так. Але як бути з віршами, які він писав усе життя, з його глибоким переконанням, що кожне життя, «починаючи від життя жучка сонечка до життя людини, включаючи власне, — це святиня, що має глибоко прихований сенс»? Добрий католик, зразковий сім’янин і шанувальник старопольських традицій? Безперечно. Та куди подіти його бурхливий і аж ніяк не платонічний роман із жінкою, що з нею він так і не побрався?
І так без кінця. Залишається смиренно визнати, що не тільки розповісти все про Пілецького, а й зрозуміти його дорешти для нас, не так щедро обдарованих Господом Богом, — завдання непосильне; і що, беручись за написання навіть невеликої статті, треба пам’ятати його напуття, яке виявилося сьогодні надзвичайно актуальним.
Задумайтесь трохи глибше над власним життям, придивіться до людей і почніть боротьбу з самих себе — з банальною брехнею та лицемірством, припиніть прикривати власну вигоду високими ідеями, істинами, ба навіть великими справами.
Вітольд Пілецький у 1922–1923 роках. Джерело: Інститут національної пам’яті Польщі* * *
Це сталося у період польсько-совєтської війни. Четверо уланів виїхали з лісу на відносно невелику галявину. На ній — похилена хатина і двійко червоноармійців на призьбі. Гріх не взяти язика, коли вас четверо, а ворогів лише двоє. Улани під’їжджають ближче. І тут, як горох, з хатини висипалися солдати з рушницями напереваги. Що робити? Розвернути коней? Пізно. Куля летить швидше за будь-якого скакуна. І тоді старший за званням — а ним був 19-річний Вітольд Пілецький — дає наказ пустити коней у галоп і летіти з шаблями наголо прямо на ворожий загін.
І відбувається неймовірне. Серед червоноармійців починається паніка. Вони кидають рушниці, хтось намагається рятуватися втечею, хтось із піднятими вгору руками в жаху тулиться до стіни. Кожному ввижається великий кавалерійський загін, який ці четверо випередили лише на кілька метрів. Нікому не спало на думку, що за четвіркою вершників тільки ялинки й осики.
Того дня улани привезли в загін 80 (!) полонених і навантажений до країв віз зі зброєю і боєприпасами.
У це важко повірити. Мені особисто не доводилося навіть чути про щось подібне, якщо не брати до уваги біблійну легенду про Гедеона. Але таким був Пілецький — немов зійшов зі сторінок «Трилогії» Сенкевича, нащадок давнього магнатського роду гербу Леліва, онук учасника повстання 1863 року, він з юності вражав своєю відвагою і безпрецедентною хоробрістю.
Навесні 1918 року, у свої 17 років (Пілецький народився 13 травня 1901), він разом із кількома товаришами у бою бере червоноармійський склад зброї і намагається пробитися до 1-го Польського Корпусу генерала Довбор-Мусніцького (до речі, батька легендарної льотчиці, розстріляної в Катині, Яніни Лєвандовської). На жаль, корпус був розформований перш ніж Пілецький до нього добрався. Та це не вибило його з сідла в прямому і переносному сенсі. Пілецький брав участь у роззброєнні німецьких військ, що відступали з Вільнюса, потім протистояв наступу Червоної армії — був захисником Гродна, героєм Варшавської битви. У 20 років це вже воїн, який пройшов вогонь і воду. Мідні труби теж не змусили себе довго чекати — Пілецького двічі нагородили медаллю Хрест Доблесті.
* * *
Після закінчення війни Вітольд вступив у Віленський університет ім. Стефана Баторія на факультет образотворчих мистецтв. Але курсу не закінчив. У 1926 році він переїжджає до Сукурча — родового гнізда Пілецьких, єдиного, що залишилося від колись великих володінь після того, як більшу їх частину конфіскували за участь діда в Січневому повстанні. Підняти маєток з руїн — для Пілецького це було питанням честі.
Починати довелося майже з нуля, до того ж за браком необхідних коштів. Це теж межувало з дивом, здавалося справою так само безнадійною, як летіти вчотирьох із шаблями на озброєний загін ворога. Але Вітольду і це вдалося. Мало того: під його впливом та за його безпосередньої участі піднімаються із занепаду і сусідні господарства. Пілецький допомагає впроваджувати передові методи, організовує щось на зразок кооперативу з виробництва сирів і масла, створює систему соціальної допомоги нужденним.
Річ Посполита оцінила його зусилля: в 1938 році Вітольда Пілецького за активну громадську діяльність було нагороджено Срібним Хрестом Заслуги.
Селяни теж пам’ятали добро. У 1940 році, коли почалася депортація до Сибіру поміщиків і осадників, сім’ю Пілецького буквально відбили, довго ховали і нарешті знайшли спосіб переправити до Варшави.
Чи втратив світ гарного художника в особі зразкового поміщика? Можливо. Дві картини, які донині зберігаються в парафіяльному костелі сусіднього з Сукурчем села Крупа, і кілька збережених малюнків дають підставу вважати, що талант у Вітольда точно був.
Чи втратив світ письменника, поета, публіциста? На щастя, ні. Хоча знайомство з Пілецьким-літератором у нас іще попереду, і тут на нас чекає багато несподіванок. Поки широко відомі тільки його рапорти про події в Аушвіці — «Рапорт W» і «Рапорт S», написані 1943 року, і «Рапорт», написаний в 1945. Однак в останні роки історики знаходять усе нові і нові тексти. З них бравий улан постає тонким ліриком, природженим педагогом (в листах до дітей, які Пілецький часто писав віршами), людиною, схильною до споглядання, і — що також, напевно, буде несподіванкою для багатьох — глибоко віруючою, що нікому не нав’язує своїх релігійних переконань, але і не приховує їх.
з листа до Казимири Дачувни
Дорога Казенько! Як була ти «Томою невірним», так ним і залишилася. А я забув про це і написав про те, як ішов пішки з Ліди до Кальварії. Цікаво, навіщо б я писав тобі, що йду пішки, якби їхав поїздом. Що до твого питання про інтенцію, то мені здається непристойним по-купецькому торгуватися з Г(осподом) Богом, тобто «Я для Тебе, Боже, дійду до Кальварії, а Ти мені за це дай це і те». Навпаки, я вважаю, що ті кілька днів і трохи втоми, які я приніс в жертву, є маленькою часткою подяки за все, що мені Бог дав. За сонце, квіти, ліси, за радість і неприємності, що роблять мене кращим, а найбільше за дану мені можливість розуміти, що сутність і радостей, і печалей — добро.
Казимиру Дачувну Пілецький, за його власними словами, «полюбив відразу, першою сильною любов’ю». Сталося це не пізніше 1923 року, і пристрасть ця, то пригасаючи, то знову спалахуючи, тривала аж до 1931 року, тобто до одруження Пілецького, і супроводжувалася листами, в яких він розкриває всього себе навстіж.
Закохані майже завжди свято вірять, що предмет їхньої пристрасті — це втілення спорідненої їм душі, людина, здатна зрозуміти і відчути їхні проблеми і помисли настільки глибоко і повно, як ніхто у всесвіті. Таке і справді трапляється. Але далеко не завжди. Скажімо, немає цілковитої певності, чи жінка, яка врешті зупинила свій вибір на м’яснику зі Львова, взагалі розуміла цього дивного чи то улана, чи то поміщика. Та, можливо, життєве призначення Казимири Дачувни полягало в тому, щоб просто отримувати і зберігати ці листи? Якщо так, то вона свою місію виконала. Сьогодні в розпорядженні дослідників понад сто листів Пілецького до Дачувни — безцінний скарб для історії.
У 1931 році Пілецький, як уже було сказано, одружився. Бути разом із ним «в радості і горі, в бідності і багатстві, у хворобі і здоров’ї, поки смерть не розлучить» присягнулася перед вівтарем вчителька місцевої школи Марія Островська. Ця чарівна і життєрадісна, судячи зі збережених фотографій, молода жінка, слава Богу, не могла знати, як саме доля конкретизує ці традиційні слова шлюбної обітниці. Але свій хрест вона несла гідно. Аж до кінця.
Та не забігаймо наперед. Поки перед молодятами вісім років життя, хоч і наповненого наполегливою повсякденною працею, але гармонійного і спокійного, народження сина Анджея, а потім дочки Зосі, і багато-багато любові.
Вітольд Пілецький з дружиною Марією та сином Анджеєм, 1933. Джерело: Інститут національної пам’яті Польщі* * *
1 вересня 1939 року Пілецький зустрів у сідлі командиром ескадрону, що входив до складу 19-ї Піхотної дивізії. У боях з німцями його ескадрон знищив сім танків і два літаки на землі.
Кавалерія проти танків і літаків, нехай навіть вони стояли на землі? Хіба таке може бути? Може. Якщо на чолі ескадрону Пілецький.
6 вересня дивізія була розбита, вцілілі солдати й офіцери влилися до складу 41-ї дивізії, яка з боями просувалася на південь, намагаючись після інтервенції СРСР 17 вересня дати можливість піти в Румунію й Угорщину якомога більшій кількості польських солдатів. Але і ця дивізія зазнала поразки. Хтось потрапив у полон, комусь таки вдалося перетнути кордон, хтось — і серед них Пілецький — прийняв рішення продовжувати боротьбу в підпіллі.
Разом з майором Влодаркевичем вже на початку листопада 1939 року Пілецький організував Таємну польську армію (Tajna Armia Polska), одну з перших підпільних організацій у Польщі.
У 1940 році окупаційна німецька влада організовує на території Польщі, у містечку Освенцім, табір Аушвіц. Поки ніхто не знає, що це таке. Велика в’язниця? Фабрика смерті? Кого там утримують і чи можна щось зробити для цих людей?
У Пілецького з’являється план проникнути в табір.
Основним завданням було створення військової організації з метою: надавати моральну підтримку товаришам, поставляючи і поширюючи інформацію ззовні; організувати, за можливістю, додаткове харчування і постачання білизною членів організації; передавати інформацію з табору; і, нарешті, як вінець усього — підготовка своїх загонів для захоплення табору, коли прийде момент, буде віддано наказ і скинуто зброю або десант.
19 вересня 1940 року під час чергової облави в Варшаві Пілецький із фальшивими документами на ім’я Томаша Серафінського в кишені просто стає до п’ятірки чоловіків, яких уже схопили німці. Через два дні він став в’язнем номер 4859 німецького табору Аушвіц.
...Я назвав це моментом, в якому для мене закінчилося все, що було до цього на землі, і почалося щось, що було наче поза нею (...). По наших головах били не тільки приклади есесівців, било щось більше. Брутальні удари сипалися на всі наші поняття, до яких ми на землі звикли (до якогось порядку речей — права). Все це розлетілося на друзки. Намагалися завдати удару якомога сильнішого. Зламати нас психічно в найкоротший термін.
Пілецький вистояв. І не він один. Дуже скоро з’явилася перша «п’ятірка» — осередок підпільної організації, що складався з п’яти чоловік. За нею ще одна, потім ще і ще...
..Потроху ми зжилися один з одним, а тяжкі переживання зав’язали дружбу міцнішу, ніж (бувало) там, на землі... коли у нас вже була своя «зв’язка», в якій ми один одному допомагали й один одного рятували, часом ризикуючи власним життям... коли на твоїх очах, брате, вбивали твого друга, розправляючись із ним найжахливішим способом, тоді здавалося, що можливо тільки одне — кинутися на ката і разом загинути. Так теж бувало, але це нічого не приносило, крім ще однієї смерті (...)
Й ось ти дивишся на повільну смерть товариша і ніби вмираєш разом із ним... перестаєш існувати разом із ним... Проте людина оживала, відроджувалася і перероджувалася. І якщо так відбувалося не один раз, а, скажімо, дев’яносто разів, — то нічого не поробиш, ти стаєш кимось іншим, не тим, ким був на землі... А гинули ми там тисячами... десятками тисяч... а потім вже — сотнями тисяч... І смішною бачилася нам земля і люди на ній, зайняті настільки нікчемними, як нам тепер здавалося, справами. Так ми внутрішньо перековувались.
Однак не всі. Табір був пробним каменем, де перевірялися характери. Одні скочувалися в моральне болото. Інші шліфували свої характери, як кристал.
Вітольд Пілецький, в’язень концтабору Аушвіц. Джерело: Інститут національної пам’яті Польщі9 листопада 1940 року Пілецький відправив у Головний штаб Варшавського підпілля перше повідомлення. Далі ця безцінна інформація передавалася постійно.
До початку 1942 року буквально з нічого — зі шматочків дроту і викрадених у німців кількох деталей — зібрали радіопередавач. З’явилася можливість щодня передавати дані про кількість прибулих у табір і загиблих в ньому людей. Отримані відомості переправлялися польському уряду в Лондоні. На підставі цих повідомлень Міністерство закордонних справ Польщі в грудні 1942 року підготувало для Об’єднаних Націй першу офіційну доповідь про геноцид єврейського населення на окупованих територіях.
До повстання в Аушвіці так і не дійшло. Пілецький вважав, що в’язні були до нього готові, та керівництво АК не віддало відповідного наказу. Виникла ідея приїхати до Варшави й особисто переконати командування в необхідності такого кроку. Втекти з табору вже було можна. У перші роки німці за кожного втікача страчували десять випадкових, ні в чому не винних в’язнів, і тоді підпільна організація категорично заборонила втечі своїм членам. У 1942 році така практика була скасована, а з нею і заборона втеч.
У лютому 1942 року в політичний відділ (табору) прийшов лист від партійного керівництва з Берліна, що забороняв застосування принципу колективної відповідальності і розстріл десяти ув’язнених за одного втікача — ймовірно, в результаті застосування аналогічних репресій у таборах для німців (...) Отож так відкрилася можливість втеч, і ми, як організація, почали готуватися до втечі і відправлення рапорту до Варшави.
Навесні 1943 німці — ймовірно, знаючи про існування табірного підпілля, але не маючи точних даних, — перевели близько 5 тисяч ув’язнених з Аушвіца в табори, розташовані на території Німеччини. І тоді Пілецький остаточно вирішив покинути Аушвіц. Перед втечею у нього відбулася така розмова з одним із товаришів:
Я сказав: «Сиджу тут два роки і сім місяців, провів роботу. Останнім часом я не отримував жодних розпоряджень. Тепер, коли німці вивезли наших кращих людей, з якими я працював, довелося б все починати заново. Вважаю, що далі сидіти тут немає сенсу. І тому я йду».
Він подивився на мене з подивом і сказав: «Так, я розумію вас, але хіба можна, коли захочеться приїхати і коли захочеться виїхати з Аушвіцу?»
Я відповів: «Можна».
І Пілецький справді втік у ніч проти 27 квітня, яка в 1943 році припала на Великдень.
* * *
Що далі? Пілецький був розвідником Армії Крайової. Коли в 1944 році почалося Варшавське повстання, зрозуміло, опинився серед повстанців. Спочатку як рядовий боєць Роман Єзерський — розвідники не повинні були брати безпосередньої участі в боях. Потім як командир батальйону.
Після 63 днів запеклих боїв — знову полон, знову німецький табір, цього разу в Мурнау.
Після звільнення в 1945 році Пілецького скерували до підрозділу військової розвідки 2-го Польського корпусу під командуванням генерала Владислава Андерса. З Польщі доходили відомості про арешти, страти без суду, свавілля і насильство. На відстані важко навіть уявити, не кажучи вже зрозуміти, методи совєтизації. Восени 1945 року за наказом генерала Андерса Пілецький їде до Варшави.
Він багато встиг — зібрав докази совєтських злочинів, скоєних у Польщі в 1939–1941 роках, а також докази незаконних арештів і переслідувань ветеранів Армії Крайової і тих, хто боровся у військах союзників. Але СБ вже вийшла на його слід.
У червні 1946 року Андерс наказує Пілецькому негайно повернутися. Наказ не був виконаний. Пілецький вважав себе реалістом і тому припускав, що правління комуністів може виявитися довгим — років п’ять, а може, й усі десять (як же ж гірко це читати сьогодні). І хтось повинен увесь цей час залишатися в Польщі і боротися. 8 травня 1947 року Пілецького заарештували.
Вітольд Пілецький, судовий процес. Джерело: Інститут національної пам’яті ПольщіЧерез рік, під час останнього побачення з дружиною, він скаже, що порівняно з тим, що відбувалося з ним в Мокотовській в’язниці, Аушвіц можна вважати дрібницею. А ще, за сімейною легендою, в цю останню зустріч він попросив дружину читати дітям книжку Томи Кемпійського «Про наслідування Христа». Можливо, так і було. А може, просто в людську пам’ять глибоко врізався останній рапорт Пілецького, який він передав світу, людству, Богу після оголошення смертного вироку — і який був дещо зміненою цитатою з цієї книги:
Я намагався жити так, аби в час смерті відчувати радше радість, ніж страх.
Переклала Жанна Слоньовська
