* * *

«18 листопада близько 8-ї години вечора група російських загарбників пішла селищем — стукали до людей з вимогою дати їм спиртні напої. Десь на четвертому будинку вони дійшли до сім’ї: дружина, чоловік і двоє діток віком 4 і 13 років. На ранок знайшли чоловіка застреленим посеред двору, дружину — на першому поверсі зі слідами насильницької смерті, а двоє діточок — на другому поверсі застрелені в голову. На тілі — наслідки зґвалтування».

* * *

«Одну ситуацію розкажу, де велика сім’я була, було дві молоді дівчини. От російські військові сказали: “Обирай кого, або ми самі виберем”. З двох дівчат була одна — донька, одна — невістка. І жінка вказала на невістку. Вони були однакового віку, молоді, красиві. Жінка спасла свою дочку і вказала на невістку, а у невістки на той час було двоє маленьких дітей…»

* * *

«Я йому тоді сказала: “Що ж ти робиш?! Я — жінка, я — мати! Ти не можеш зі мною так вчиняти!” На це він відповів: “Ти — не жінка, ти — укропка”. І додав непристойне слово…»

* * *

Ці кілька свідчень українців про злочини російських військових, пов’язані із сексуальним насильством, — одні з численних. Переважна більшість жертв відмовляється говорити про пережите. Сексуальне насильство — чи не найбільш табуйована тема в контексті воєнних злочинів РФ. Тим часом у російських катівнях, створених на окупованих теренах, викрадених українських жінок і чоловіків продовжують психологічно принижувати, морити голодом і холодом, жорстоко бити, ґвалтувати, вбивати.

Ці та інші воєнні злочини, скоєні військовими РФ, надзвичайно важливо документувати — в майбутньому це може слугувати доказами в міжнародних трибуналах, допомогти покарати агресора й стягнути з нього репарації. Але не менш важливо дати жертвам цих злочинів голос — хай здебільшого анонімний.

Свідчення про воєнні злочини РФ на території України міжнародні та українські правозахисні організації фіксують з 2014 року. Після повномасштабного вторгнення РФ до них доєднався і польський Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна, створений при Інституті Пілецького. Повна назва — Instytut Solidarności i Męstwa im. Witolda Pileckiego (Інститут солідарності і мужності імені Вітольда Пілецького).

Працівники центру зібрали майже 700 свідчень в Україні та ще приблизно стільки ж від біженців за кордоном. На їх ґрунті у березні 2024 року постав перший розлогий (на 80 сторінок) звіт — «“Нравится, не нравится — терпи, моя красавица.” Непокарані злочини: сексуальне насильство над українськими жінками російськими окупаційними військами».

Понад 60 українців віком від 16 до 86 років (здебільшого жінки) розповідають про злочини, яких зазнали на собі або ж свідками яких стали. Звіт перекладений польською та англійською мовами, незабаром з’явиться і німецька версія.

* * *

Свідчення на деокупованих територіях (Київська, Донецька, Сумська, Чернігівська, Дніпропетровська, Херсонська, Запорізька області) збирають дві групи, відтак їх передають на опрацювання у Варшаву. Координаторка проєкту і документаторка — Моніка Андрушевська — з 2014 року працює на передовій як воєнна репортерка і добре знає життя людей на прифронтових територіях. Також вона займається справою полонених у Криму і в так званих ЛНР і ДНР. Моніка збирає свідчення з Вікторією Годік, волонтеркою, яка в лютому 2024 року пережила окупацію Ірпеня й дивом врятувалася. Також свідчення збирають Ірина Довгань і Роман Таїбов. Фото 2014 року, на якому з Ірини, прив’язаної до стовпа, глумляться в Донецьку через її проукраїнську позицію, — облетіло світ. Та ці знущання — дрібниці в порівнянні з тими катуваннями, які вона пережила в полоні.

Такий особистий досвід документаторок допомагає жертвам, з якими вони розмовляють, розкритися. Крім того, опитуваним гарантують повну анонімність — тому, їх окреслюють лише за приблизним віком, наприклад: 45+ чи 75+.

Моніка Андрушевська:

Моніка Андрушевська. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

Найскладніше те, що ми працюємо на дуже небезпечних територіях, де щомиті поруч може щось вибухнути, де російські дрони скидають міни. Нам часто доводиться ховатися. Інколи ми не можемо кудись в’їхати, тому що обстріли, інколи ми не можемо звідкись виїхати, тому що обстріли. Крім того, повсюди на деокупованій території високий рівень замінування.

Я переважно опитую сім’ї зниклих безвісти і полонених, тому що сама пережила зникнення близької людини і розумію, що це таке. Часто жінки не хочуть розповідати про те, що з ними коїли, для них це тема-табу. Ми не натискаємо — жертва каже лише те, що хоче сказати. І інколи перед тим, як записувати свідчення, ми спілкуємося з людиною годину-дві, щоб вона відчула розуміння, довірилася.

У нашому звіті чимало свідчень літніх жінок і дівчат-підліток. Це, зокрема, показує, що для російських воєнних злочинців не існує жодних меж. Для них не важливо, скільки жінка має років, як виглядає, чи красива вона. Всі ці стереотипи про сексуальне насильство — маячня.

Досвід, пережитий жертвами, надзвичайно важкий, і мені дуже не подобається, коли документатори чи журналісти розказують, як їм важко записувати ці свідчення. Ми не маємо права говорити, що нам важко, — важко людям, які діляться своєю історією.

Зараз, коли світ не хоче давати зброю Україні, коли відчувається снарядний голод, — дуже важливо дати голос скривдженим жінкам. І цим звітом ми хочемо показати, що зараз єдиним гарантом безпеки для жінок — не тільки в Україні але й Польщі, країнах Балтики і далі – є ЗСУ. Коли хтось у мене питає, як зупинити зґвалтування під час війни, я відповідаю просто: підтримувати Збройні Сили України. Бо що менше територій, окупованих РФ, то менше зґвалтованих. Цим рапортом ми хочемо показати, що буде, якщо Росія не зупиниться на Україні і піде далі.

Вікторія Годік:

Вікторія Годік. Фото: Ольга Осіпова / Нова Польща

Росія несе тільки агресію і терор у цей світ. У нас є села, де ані українська прокуратура, ані міжнародні організації не записували свідчення. Не може бути так, що, наприклад, на слуху тільки Ірпінь і Буча, а про якесь умовне село в Харківській області, яке було під окупацією довше ніж Київщина, ніхто не знає, типу там нічого не відбувалося. Але там відбувалося. Ми знаємо, що там ґвалтували дівчат і жінок, що там були такі ж жахіття.

Ми, документатори, приїжджаємо спершу в адміністрації, до старост сіл, які нас перекеровують до тих чи інших людей, які можуть щось розповісти. Далі в пошуку свідків спрацьовує сарафанне радіо. Ми опитуємо людей за відповідною анкетою, яку дещо змінюємо залежно від ситуації. Саму розповідь знімаємо на камеру, проте жодні персональні дані, ані сам запис не оприлюднюємо.

Перш ніж записувати людину, ми пояснюємо їй, чому це важливо, що її свідчення цінні для українського суспільства, що вони підуть у міжнародні суди, що завдяки ним світ укотре почує і, може, врешті усвідомить, хто такі російські військові. З нашого рапорту стає зрозуміло, що серед них, ґвалтівників, — і буряти, і чеченці, і росіяни. Складається враження, що вони прийшли на нашу землю ґвалтувати і вбивати, і що це їм подобається. Для них це як розвага. Мені здається, цьому сприяє той факт, що їх ніхто не карає.

Жінки переважно бояться говорити про пережите, особливо в селах. У містах усе ж є можливість заявити про такий злочин у поліцію, причім анонімно. А коли жінку забирали в полон у селі, де всі всіх знають, — все село розуміло, що з нею там робили. Тож її мовчання — небажання зайвого розголосу.

Можливо, ми зробимо теж звіт суто про насильство над чоловіками. Тільки поодинокі чоловіки зважуються про це говорити, зокрема, як у російських катівнях їм до геніталій під’єднують «крокодильчики», через які пускають струм — щоб вони не могли потім передавати свої гени, не могли зачинати дітей, які стануть українськими патріотами. Це геноцид.

Після того, як ми записуємо свідчення, жертви часто нам кажуть: слава богу, я виговорилась. Попри страх і сором, їм важливо говорити про те, що з ними коїли.

Ірина Довгань:

Ірина Довгань. Джерело: Ірина Довгань / фейсбук

З початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року випадків насильства, скоєного російськими військовими, а особливо — сексуального насильства над жінками — стало набагато більше. І з розширенням території, підконтрольної росіянам, ми отримуємо все більше інформації про постраждалих.

У цей звіт, зокрема, ввійшли свідчення жінок, яких окупанти ув’язнили й піддавали нелюдським тортурам. Всі вони розповідають і про тих, хто зник в російських катівнях. Інколи, стаючи свідками смерті інших людей, в’язні навіть не знали їхніх імен. Мені самій неодноразово під час ув’язнення окупанти погрожували вбивством, кажучи: «Закопаем в посадке и никто не узнает». Можливо, колись ми знайдемо ці братські могили.

Багато жінок, які зазнали сексуального насилля — особи старшого віку. Даючи свідчення, вони часто говорять, що можуть не дожити до покарання злочинців, які над ними знущалися. Але навіть якщо жертви не доживуть до покарання злочинців, свідчення, що збирає Центр документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна, залишаться як доказ. Ми всі мусимо працювати над тим, щоб насильство закінчилося, щоб кожен, хто готовий скоїти злочин, знав, що покарання – неминуче.

* * *

Рапорт складається з анонімних цитат свідків, укладених хронологічно за тематичним принципом, тому немає відчуття вирваності з контексту, навпаки — різні голоси і ситуації як окремі пазли укладаються в загальну картину.

Починаються свідчення з перших дні окупації, яка для багатьох сталася в перші години повномасштабного вторгнення. Російські військові відразу почали грабувати домівки, чиї власники завчасу евакуювалися, тероризувати місцевих мешканців обшуками, переслідуваннями, затриманнями та катуваннями, що супроводжувалися сексуальним насиллям. Претекстом до цього нерідко ставала патріотична позиція свідків або членів їхніх сімей. Одна постраждала стала заручницею російських військових у себе вдома — вона була змушена готувати їм їжу, прибирати за ними, терпіти насилля. Проте, як зазначають свідки, на підконтрольних Росії територіях навіть прихильність до окупаційної армії та колаборація з РФ не гарантувала безпеки — ґвалтували людей з різними політичними переконаннями. Ґвалтували у них удома на очах рідних. Ґвалтували, вивізши жертву у покинуті будинки та місця дислокації своїх підрозділів. Ґвалтували у фільтраційних таборах та на блокпостах. Ґвалтували поодинці і групою — при цьому погрожуючи жертвам та членам їхніх родин. Часто самими погрозами не обходилося — російські військові катували і вбивали членів сімей ґвалтованих жертв.

Свідки розповідають, що загарбники, чинячи сексуальне насильство, погрожували, били зброєю, різали, вибивали зуби, калічили, — незважаючи на вік та поведінку жертви. Часто це робилося в російських катівнях та в’язницях, слідчих ізоляторах, виправних колоніях, куди свідків викрадали з дому, з місця роботи або просто з-посеред вулиці. Окрім катувань, зокрема зґвалтувань та злочинів, що мають ознаки сексуального насильства (примушування до роздягання, торкання інтимних місць тощо), до свідків застосовували насилля психологічне — наприклад, імітували їх розстріл.

Окреме місце в рапорті відведено наслідкам злочинів проти статевої свободи свідків, зокрема зараженням хронічним гепатитом, різними інфекціями, небажаним вагітностям, а також глибоким психічним травмам. Жертви часто самоізолюються від родини та суспільства і погоджуються спілкуватися тільки з тими, хто має схожі травми.

* * *

Справжні масштаби воєнних злочинів РФ, пов’язаних із сексуальним насильством, можна буде відносно оцінити тільки після повного звільнення українських територій. Відносно — тому що багато жертв закатовані і їхні голоси ніколи не будуть почуті, а з тих, хто вижив, далеко не кожен знайде в собі сили розповісти про пережите. Тому так важливо, щоб записані голоси живими свідченнями кричали на весь світ, як про це сказала одна з постраждалих:

«Сиджу — плачу… Дала силу, волю своїм сльозам… Вже ніхто не кричить: “Замолчи!” Ніколи не думала, що зі мною може таке статись... Мені хочеться кричати на весь світ...»