Якщо до Революції гідності в Україні діяло щонайбільше три польські кореспондентські пункти (Польського телебачення , Польської агенції преси та Польського радіо), то від її початку їх суттєво побільшало. Окрім того, зараз в Україні живе і працює низка польських журналістів, які тримають руку на пульсі подій. Серед них Пйотр Андрусєчко , Павел Боболович, Войцєх Янковський, Моніка Андрушевська, Наталія Дзюрдзінська та інші. Також тему російсько-української війни висвітлюють, зокрема, Томаш Пєхаль, Томаш Ґживачевський , Давід Вільдштайн, Б’янка Залєвська, Войцєх Муха та інші. Розповідаємо історії деяких із них.
Пйотр Андрусєчко
Це один із тих польських журналістів , яких із Україною, окрім усього, пов’язує походження: його батьків у рамках операції «Вісла» примусово переселили до міста Кошалін. Навіть тема докторської праці Андрусєчка 2003 року була присвячена українським реаліям: «Становище національностей в Україні після розпаду СРСР на основі польської й української преси».
З 2013 року Пйотр Андрусєчко живе і працює в Україні як кореспондент польських ЗМІ. А ще за сумісництвом він — головний редактор місячника «Український журнал» , що виходить у Празі для українців у трьох країнах — Чехії, Словаччині й Польщі.
Пйотр Андрусєчко підготував багато матеріалів про події в Україні: на Майдані , Криму і на Донбасі. Заради репортерства навіть покинув роботу університетського викладача.
Журналіст періодично їздив висвітлювати події у Криму , вперше — в грудні 2014 року, коли Росія ще не вимагала у польських громадян візи, згодом — на річницю анексії 2015-го й потім регулярно аж до пандемії , коли РФ прикрила можливість в’їзду.
Я розумів: Крим не може залишатися поза інформаційним полем Польщі , про нього потрібно нагадувати. Я цілеспрямовано займався ключовими питаннями, пов’язаними з півостровом — репресіями та порушенням прав кримських татар. Висвітлював життя після анексії , різноманітні проблеми.
2014-го року Пйотра Андрусєчка визнали журналістом року в Польщі , адже в 2014–2015-му він постійно перебував у зоні воєнних дій у Донецькій області, часто давав коментарі безпосередньо з поля бою.
Я в Слов’янську був 2 ,5 тижні, потім довелося втікати звідти до Донецька, де тоді ще було спокійніше. Висвітлювати цю гарячу кризу довелося щодня. Опісля висвітлював бої за Лисичанськ , Дебальцеве, багато інших місць — Мар’їнка, Піски, бої за Донецький аеропорт... Три дні ми фактично лежали в бліндажах через артобстріли.
Журналіст і зараз часто їздить на передову російсько-української війни , представляючи видання Gazeta Wyborcza та Outriders Unblock.
Пйотр Андрусєчко побував на місці збитого 17 липня 2014 року терористами-ополченцями малазійського боїнга наступного ж дня після катастрофи.
З холодною головою на це було дивитися важко , картина шокувала. Проте журналісту слід відкладати на задній план емоції. Стояла спека, запах тіл змішався із запахом авіабензину.
Коли ти стоїш на тому полі — розумієш, скільки людей загинуло, бачиш розкиданий і зібраний на купи багаж, футболки з написом «Я люблю Амстердам», сувеніри…
Моніка Андрушевська
«Моя спеціалізація — війна» , — говорить польська журналістка, яка з часу Революції гідності активно висвітлює ситуацію в Україні й пише репортажі з фронту (переважно для видання Tygodnik Powszechny).
Моніка Андрушевська пригадує , що коли потрапила на Майдан, багато чого для себе усвідомила.
Тоді я ще не була журналісткою , але розуміла, що маю нею стати, аби передавати в Європу і Польщу, що тут відбувається. А надто тоді, коли настав момент переконувати Захід: на території України є російська армія. Саме ми, іноземні журналісти, тоді намагалися розвіяти для світу міф про громадянську війну. До речі, кількість польських журналістів, які пройшли цей конфлікт, набагато більша, ніж медійників з інших країн.
2014-го журналістка разом із добровольцями подалася на схід України. Була неподалік Пісків та Опитного , біля Донецького аеропорту і часто у своїй праці стикалася і стикається із сексизмом.
Якщо журналіст працює в Україні віддавна , має досвід праці на фронті, то яка різниця жінка це чи чоловік? Я на фронті чи не найдовше з польських журналістів. Коли люди (зазвичай військові), які мене не знають, говорять, приміром, що кудись мене не пустять, «бо для жінки це небезпечно», я відразу називаю, де і коли була під час цієї війни. І питання закривається.
Моніка Андрушевська категорично проти того , щоб журналісти їздили в псевдореспубліки.
Я не вірю , що журналісти, які постійно туди їздять, можуть говорити, що працюють там вільно. Матеріали, які вони пишуть, мають відповідати керівникам ЛДНР — щоб ці автори могли й надалі туди їздити. На жаль, я спостерігала таке, зокрема, в польських ЗМІ.
Я читала статтю журналіста, в якій розповідалося про трагедію під Ілловайськом і навіть не згадувалось, що туди ввійшла російська армія. Натомість йшлося про перемогу «народних республік».
Зрештою , щоб поїхати у ЛДНР, журналісти спершу повинні подати туди заявку про акредитацію, а це б означало визнати квазідержавність цих псевдореспублік.
Для мене це недопустимо. Вони для мене терористи , я не можу їх просити про жодну акредитацію. І це тоді, коли існує список заборонених ними сайтів, блогів, книжок. Коли в Донецьку і Луганську панує величезна загроза для цивільних, яких щомиті можуть засудити, скажімо, за шпигунство. Коли людей постійно забирають до катівень, де зараз перебуває близько 300 громадян України (більшість — цивільні).
І коли приїздить журналіст із Заходу, місцеві їм не скажуть правди, навіть якщо вони проукраїнських поглядів. Вони боятимуться висловитись на камеру. Та й наскільки вірогідними будуть ці коментарі, якщо де-факто ці люди є заручниками?
2019 року Моніка Андрушевська отримала нагороду Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało , póki dają» («Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. Андрушевська присвятила нагороду українському журналісту Станіславу Асєєву , який понад два з половиною року перебував в ув’язненні бойовиків так званої ДНР.
Окрім того , Моніка Андрушевська активно займається волонтерською діяльністю для родин в’язнів у «ЛДНР» та окупованому Криму, возила дітей загиблих українських вояків на відпочинок до Польщі, а нещодавно вона стала співавторкою проєкту фотовиставки про ці родини київського фотографа Алекса Заклецького.
Павел Пєньонжек
Його зацікавлення Україною почалося ще в студентський період. Павел Пєньонжек вивчав українознавство та євразієзнавство у Варшавському університеті , а згодом пів року навчався в Українському католицькому університеті. Зараз він працює для видання Tygodnik Powszechny та є одним із найвідоміших польських журналістів, які спеціалізуються на Україні.
Пєньонжек з самого початку протестів на Майдані активно висвітлював їх перебіг і навіть сам постраждав: 1 грудня 2013 року під Адміністрацією президента на Банковій його побили беркутівці.
Уперше на Схід України (у Слов’янськ) Павел , ще не маючи солідного досвіду військового кореспондента, поїхав у квітні 2014 року.
Я ніколи не думав , що працюватиму в зоні бойових дій. Навіть не розумів, чому люди носять камуфляж, якщо вони не військові. Можливо, тому мій перший приїзд у зону конфлікту був непродуманим, це приклад того, як не треба робити. Однак із розвитком подій на сході України ріс і мій досвід, тож тепер я почуваюся впевнено.
Павел Пєньонжек був одним із перших журналістів , які опинилися на місці катастрофи рейсу Malaysia Airlines 17. А ще він розмовляв із головними ватажками псевдореспублік ЛДНР і їздив на ці території, за що йому згодом дорікали. Так чи сяк, а на основі цього досвіду військовий кореспондент написав одні з найвідоміших у Польщі (і не тільки) книжок про російсько-українську війну на Донбасі — «Wojna , która nas zmieniła» і «Pozdrowienia z Noworosji» («Війна, яка нас змінила» (2015) та «Вітання з Новоросії» (2017)). Назва другої книжки, за словами автора, іронічна, адже «нічого такого , як “Новоросія” не існує, це — проєкт Кремля». До речі , переклад цієї книжки у США вийшов зі вступом професора Тімоті Снайдера.
В Україні у мене дуже багато друзів , я тут жив тривалий час, і мені теж складно, і я теж переживаю, як і більшість. Я на цій війні, тому що вона відбувається в Україні, а не тому що це війна.
В останні роки Павел відійшов від української теми , зосередившись на збройних конфліктах у Сирії , Іраку та Афганістані, але ще до початку повномасштабної війни російсько-української повернувся у Київ.
Пйотр Поґожельський
Він варшав’янин за походженням і киянин за професійним вибором. Спочатку Пйотр Поґожельський займався загальною тематикою східних сусідів Польщі і працював кореспондентом у Мінську і Москві. А з 2006 року почав їздити на cхід України як постійний кореспондент Польського радіо в Києві. Перед і під час «Євро 2012» журналіст перебував у Донецьку , писав про перебіг чемпіонату і навіть видав порадник «2012 porad na Euro. Czyli jak pojechać na Ukrainę i trafić gdzie trzeba» («2012 порад для Євро. Або як поїхати в Україну i потрапити туди, куди потрібно»).
Під час Майдану Пйотр Поґожельський активно висвітлював протестні події не тільки в Києві , а й Харкові та інших українських містах.
Відчувалася іншість цього суспільства. Тут воно не таке , як на заході Україні, де помітний відбиток західної ментальності. На сході вона більш совєтизована, не кажучи вже про домінацію російської мови.
Журналіст також висвітлював події в Криму під час анексії , а з початком російсько-української війни почав знову їздити на cхід України — писати про гарячі події та збирати матеріал для майбутніх книжок.
Спершу , коли почалася війна, зацікавлення нею в польському суспільстві було великим. Але коли 2015 року я повернувся до Польщі, то здивувався, наскільки зацікавлення війною в Україні впало.
Часто можна прочитати, що українці вже не бояться, бо військові дії тривають майже вісім років. Але водночас чимало польських кореспондентів вважають, що війна десь далеко і «раптом» відкривають, що вона таки точиться.
Зараз Пйотр Поґожельський працює для телеканалу «Белсат» та веде подкаст Po prostu Wschód («Просто Схід») , присвячений Східній Європі, зокрема українській ситуації. Загалом у доробку журналіста десятки статей, інтерв’ю, репортажів про Україну, а також рецензій книжок і фільмів на українську тематику.
На основі свого досвіду перебування на сході України Пйотр Поґожельський написав дві важливі книжки — «Barszcz Ukraiński» та «Ukraina. Niezwykli ludzie w niezwykłych czasach» («Український борщ» (2013) та «Україна. Незвичайні люди в незвичайний час» (2015)). У них автор намагається розкрити особливості української ментальності , висвітлює Революцію гідності та російську агресію як ключові моменти історії, а ще часто нагадує, що «немає вільної Польщі без вільної України».
Україна вже стала для Пйотра Поґожельського другим домом.
Я люблю приїздити до України. Я так часто тут бував , що вже не сприймаю її як чужу державу. Мені легше щось залагодити у Львові чи Києві , ніж у Познані чи Вроцлаві.
Павел Боболович
З 2013 року польський журналіст , який, до речі, походить із родини поляків із Волині, живе в Києві. Він веде радіопередачу Program Wschódni та пише статті для газети Kurier Wneta.
Праця Павела Боболовича в журналістиці почалася з висвітлення російсько-грузинської війни 2008-го року , а тематикою Східної Європи він зайнявся пізніше. Спершу планував записати цикл передач про те, як Україна змінюється на шляху до євроінтеграції. Однак розпочалася Революція гідності, й Павел висвітлював її від найперших подій до самого закінчення. А в березні 2014 року як журналіст подався на схід України.
Тоді так звані сепаратисти зайняли обласну СБУ та прокуратуру. Я був свідком того , як з прокуратури стягнули український прапор і повісили російський. Донецьком пересувалися маси п’яної голоти, яка проголошувала політичні гасла. Це були бандити — місцеві й привезені з Росії автобусами. Я бачив ці номери, їх стояли цілі колони. Це було в переддень кримського так званого референдуму. Тоді також відбувався похорон Дмитра Чернявського, першої жертви донецького Майдану.
Я зрозумів: Україна втрачає цю територію, і не тому, що так хочуть місцеві, які собі не уявляли виходу зі складу України, а тільки тому, що цього прагне РФ і з цією метою використовує місцевих бандитів і привезених найманців.
Журналіст побував практично на всій лінії фронту. Часто потрапляв у гарячі точки і небезпечні ситуації.
Вдруге я побував у Донецьку 24 травня 2014 року. А вже 25-го покидав місто: то був перший день боїв за Донецьке летовище. Я це чітко пам’ятаю , бо в Польщі цей день відомий як річниця смерті Ярузельського. Ситуація була трагічна , функціонувало «ДНР».
Вони видавали акредитації, і ми з Войтеком Мухою Войцєх Муха написав книжку «Krew i ziemia. O ukraińskiej rewolucji» («Кров і земля. Про українську революцію», 2014). мали неприємну процедуру. Фактично нам довелося пройти допит , який вів Ґіві. Він розмахував зброєю, розказував, як спершу Польщі віддадуть Львів, а потім уже з Росією разом розберуться з поляками.
Найбільше часу Павел Боболович провів на Луганщині — взимку 2014–2015 років. Старобільськ , Щастя, Станиця Луганська. Був також під час боїв за Дебальцеве.
У Станиці Луганській я був у районі Кіндрашівки Станція Кіндрашівська-Нова. й звідти робив прямі репортажі для Radio Wnet , розмовляв як із військовими, так і з місцевими. Ця Кіндрашівка була повністю відітнута від контрольованої території, щоб туди дістатися, потрібно було пройти через кілька постів. Шлях обстрілювали, у тому районі проживало чимало людей, вони були без води і світла.
Окрім висвітлення подій в Україні , Павел Боболович займається історичним примиренням українського та польського народів, зокрема спільно з українським краєзнавцем і журналістом Дмитром Антонюком організовує тематичні акції. Одна з останніх — мультимедійний проєкт «1920 — пам’ять у часи пандемії», який відкриває незнані сторінки спільної боротьби армії УНР та Війська польського проти більшовиків.
