Початок повномасштабного російського вторгнення знову актуалізував питання окупованих із 2014 року територій України. Не таємниця, що до початку 2020-х питання їх повернення поступово зникало з порядку денного. Ні, про них не забували, навпаки — довкола можливих варіантів вирішення конфлікту тривали нескінченні дебати. Та було очевидно, що швидкої деокупації не передбачається і прийнятного для України рішення немає. Суспільство не те щоб змирилося з ситуацією, але й не бачило з неї бодай якогось реального виходу. Крізь запеклі дискусії поступово проступало розуміння, що окупація — на роки, а можливо, й десятиліття.
Будьмо відвертими: після початку російського вторгнення 2014 року Україна не отримала належної міжнародної підтримки. Введені тоді санкції були здебільшого ритуальними і не завдали Росії значної шкоди. Світ проковтнув окупацію Криму, Луганська та Донецька, хоч і не визнав її. Було зрозуміло, що окупація в таких умовах триватиме дуже довго, і приклад Північного Кіпру — живий тому доказ.
Проте лютий 2022 року перекреслив цей кіпрський сценарій. Розв’язавши абсурдну й ідіотську війну, Путін розірвав стосунки з усім цивілізованим світом, які сам вибудовував 20 із лишком років перебування при владі. Власними руками він спалив усі мости. Якщо анексію Криму світ явно був готовий йому пробачити (що підтверджують заяви низки західних політиків та недавні твіти Ілона Маска), то захоплення чверті території України, варварські бомбардування українських міст, воєнні злочини проти цивільного населення — вже ні. А оскільки вічно воювати проти всього цивілізованого світу неможливо, рано чи пізно Росії (з Путіним чи вже без нього) доведеться визнати поразку та домовлятися із Заходом. І спустити на гальмах історію 2014 року вже не вдасться. А це означає, що повернення окупованих вісім років тому територій стає реальністю для України.
Такий варіант розвитку подій був би дуже радісним, проте він ставить перед країною низку серйозних викликів.
Що робити з територіями, які вісім років перебували під контролем агресора? Що робити з людьми, яким вісім років втовкмачували, що Україна — ворожа країна, а українці — людожери та нацисти?
Досвід інших держав, яким також довелося пройти через реінтеграцію втрачених територій, тут може бути застосований лише частково. Однак він дозволяє в загальних рисах зрозуміти, як відбуватиметься процес повернення територій під контроль.
Мабуть, більш проблемним буде донбаський кейс. Там, на відміну від Криму, вісім років окупації призвели до важкої деградації економіки, знищення десятків великих підприємств та значного відтоку населення, а варварські російські бомбардування 2022 року стерли з лиця землі цілі міста. Репресії проти людей, які співчувають Україні, призвели до вигнання сотень тисяч мешканців Донбасу, які, рятуючись від політичних переслідувань, змушені були виїхати ще 2014-2015 року. За останні вісім років вони встигли з нуля вибудувати життя на новому місці, і більшість із них навряд чи захоче знову кидати все і переїжджати назад на Донбас.
У результаті після відновлення контролю над регіоном Україна фактично отримає злиденну, депресивну територію, населену переважно бідним і вороже налаштованим щодо України населенням. Територію, звідки лояльних до України громадян методично виганяли та виживали. Очевидно, що легко та швидко такі наслідки подолати неможливо, і самотужки, без допомоги західних партнерів Україна навряд чи зможе виконати таку роботу.
Закордонний досвід показує, що у процесі реінтеграції окупованих територій найбільш непримиренна і нелояльна частина населення, яка співпрацювала з окупантами, найчастіше добровільно виїжджає разом із ними, навіть у тому випадку, якщо не зазнає переслідувань. Тому, найімовірніше, найбільш одіозні та активні співробітники окупаційних адміністрацій, а також фанатичні українофоби у разі повернення Донбасу в Україну просто переїдуть до Росії. Що ж до основної частини населення, то найочевидніший і найдієвіший спосіб боротьби за його лояльність — це, безумовно, налагодження прийнятного рівня життя та відновлення економіки регіону після восьми років безперервного її руйнування.
Головне бажання переважної кількості мешканців Донбасу — банальна нормалізація життя та припинення кошмару, що безперервно триває з 2014 року.
І тут ми бачимо найголовнішу проблему: відсутність гарантій того, що кошмар справді припиниться. Українців, які 2014 року виїжджали з окупованих районів Донбасу, можна поділити на дві групи. Перші їхали подалі від Донбасу, а другі намагалися осісти у рідних краях, на підконтрольних Україні частинах Донецької та Луганської областей. Наприклад, багато донеччан тоді переїхало до Маріуполя та Краматорська. Час показав, що мали рацію саме перші — ті, хто розумів, що Донбас залишається зоною ризику і війна може поширитися на весь регіон.
Вочевидь, після 2022 року охочих вкладати гроші в розорений Донбас, відкривати там бізнес та набувати власність буде ще менше. І це стане основною перешкодою на шляху відновлення регіону. Практика показує, що інвестор не боїться приходити в розорені війною країни, але тільки в тому випадку, якщо він упевнений, що атака не повториться. Бізнес не зносить невизначеності та загроз. А загроза над Україною нависатиме доти, доки країна не отримає надійних гарантій своєї безпеки. Саме такі гарантії і стануть найголовнішою та найнеобхіднішою умовою для відновлення економіки як усієї України, так і Донбасу як невід’ємної її частини.
На жаль, розв’язати цю головну проблему сама, без союзників Україна ніяк не зможе. Для модернізації розореної економіки та повернення східних областей до повноцінного мирного життя Україні потрібна допомога європейських країн та США. Але в такому випадку йдеться не про гроші — їх українці зможуть заробити і самі. Для мешканців Донбасу (та й для всієї України загалом) важливіше грошей зараз відчуття безпеки та визначеності, гарантії того, що події 2014 та 2022 років не повторяться. Головне — впевненість у тому, що завтра всі відбудовані фабрики та будинки не будуть знову пограбовані та зруйновані загарбниками.
Тому найефективнішим стимулом для відновлення та подальшого розвитку Донбасу буде вступ України до НАТО та ЄС. Саме це перетворення регіону з «нічиєї» сірої зони поза законами та правилами у частину Євросоюзу і стане тією відправною точкою, з якої може початися розвиток оновленого Донбасу. Саме такий крок дасть мешканцям регіону однозначний сигнал: за вікном не тимчасове затишшя, не чергове припинення вогню, а довгоочікуваний мир. Донбас більше не спірна територія, а частина Євросоюзу, де більше не з’являться «зелені чоловічки» та озброєні бандити. Ті, кому це не подобається, можуть виїхати. Ті ж, хто готовий жити, працювати, розвивати бізнес та будувати своє майбутнє, отримають для цього оптимальні та надійні умови.
