Час від часу та чи інша мати порушувала мовчання. Вона переживала, чи цілий її син — бо ж серце матері хвилювалося, —говорила обережні, підібрані, лаконічні слова, щоб, не приведи боже, мені не здалося, ніби вона не розуміє ситуацію, ніби хоче намовити сина покинути боротьбу.
Думаєте, це не впливало на мене? Ще й як. Пам’ятаю, як я намагався кожну акцію підготувати щонайстаранніше, найобережніше, щоб не наражати своїх хлопців на небезпеку даремних втрат.
Попри всі побоювання Юзеф Рибіцький віддавав відповідні накази і водночас вчився справлятися з емоціями — страхом, невпевненістю та безпорадністю. Згадуючи одного зі своїх однодумців, з яким вони готували плани чергових акцій, він описував їхній емоційний стан, коли «сповнені нервового напруження, із пришвидшеним серцебиттям» вони чекали «перших новин про результати».
Переховуючись на якійсь конспіраційній квартирі, Юзеф Рибіцький уже ніяк не міг вплинути на те, чи вдасться людям підірвати залізничні колії або чи зможуть вони розстріляти ненависного ґестапівця й без втрат відступити. Адже багато що могло піти не за планом, наприклад, німці могли арештувати виконавців завдання, хтось із арештованих міг бовкнути зайве й зрадити товаришів. Цього Рибіцький теж побоювався, проте намагався тримати страх під контролем, щоб емоція не сковувала його у вирішальні миті.
«Жах від згадки почина рости»
Деякі емоції — як феєрверк: з’являються на якусь мить, часто вельми яскраво, і стихають. Щоб їх виловити зі щоденників, листів чи спогадів, потрібно уважно вчитуватися в кожне слово. І пам’ятати, що це лише крихта емоцій автора і про більшість ми ніколи не дізнаємося, адже вони проявлялися також через міміку й жести. Крім того, емоції мають дуже широку палітру, тож годі очікувати, що автору вдасться повністю зафіксувати їх у тексті.
Ми спробуємо відтворити частину цього світу емоцій на основі письмових свідчень. Війна, безсумнівно, дестабілізує життя — і в матеріальному плані, відбираючи в людей житло й роботу, і в біологічному, завдаючи фізичного болю й убиваючи, і в емоційному. Війна виштовхує людину з її повсякдення, позбавляє відчуття контролю над власним життям, вкидає у стан хронічної невпевненості та безпорадності. Що жорстокіший і триваліший конфлікт, то емоційно цей стан потужніший.
Станіслав Рембек, автор блискучих історичних романів, 20 червня 1942 року писав:
Майже у всіх проявляється виснаження і майже всі говорять, що до кінця війни не доживуть.
Невпевненість і безпорадність разом з іншими негативними емоціями викликають у людини все більше відчуття напруження, що призводить до стресу. Якщо стрес короткотривалий, то навіть може позитивно позначитися на організмі — це еустрес. Утім у випадку Другої світової війни, що тривала шість років, йшлося про дистрес, що впливає на людину негативно, зокрема, виснажуючи її психічно та фізично й викликаючи численні захворювання. Серед тих із них, що найбільше асоціюються зі збройним конфліктом, є посттравматичний стресовий розлад, більш відомий під англійською абревіатурою PTSD (post-traumatis stress disorder).
Як показали дослідження, проведені в Польщі кілька років тому, понад 30 % людей, які пам’ятають війну, страждають від посттравматичного стресового розладу.
У Західній Європі цей показник становить від 1,9 % до 10,9 %. А якщо ще й узяти до уваги, що травма може передаватися наступним поколінням, то стає зрозуміло, наскільки серйозною проблемою в Польщі є Друга світова війна. На думку спадають перші рядки «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі:
На півшляху свого земного світу
я трапив у похмурий ліс густий,
бо стежку втратив, млою оповиту.
О, де візьму снаги розповісти
про ліс листатий цей, суворий, дикий,
бо жах від згадки почина рости! Переклад Євгена Дроб’язка.
Через війну люди опинилися в похмурому лісі, де аж кишіло негативними емоціями, стресами, травмами, розмова про які завершується словами: «Жах від згадки почина рости». Проте багато кому вдалося вибратися з цього дрімучого лісу. Побитими, подряпаними, але живими. Розуміння того, що вони пережили і як із цим упоралися (власне на емоційному рівні), повинне стати неодмінним уроком для майбутніх поколінь.
Історія — ніщо інше, як постійні запити до минулого в ім’я проблем та інтересів (навіть в ім’я тривог і страхів) сьогодення, яке нас оточує й оповиває з усіх сторін.
Страшно боятися
Спочатку була надія. Надія, що війна не прийде, а якщо вже й розпочнеться, то неодмінно закінчиться перемогою. Майже ніхто відкрито не говорив, що Третій райх може захопити Польщу. І першим потрясінням стало 1 вересня 1939 року, коли Німеччина все ж напала на Другу Річ Посполиту. На передній план вийшли три найпоширеніші емоції війни — невпевненість, безпорадність і страх.
Спочатку ми не знали, куди себе діти, тинялися з місця на місце. Всі домочадці хотіли щось поспішно робити, наче саме тої миті просто вкрай необхідно було взятися за якусь працю всерйоз, а всі колишні справи відійшли на задній план як неважливі дрібниці.
Коли впали перші бомби, а ворожі війська надзвичайно стрімко просувалися вглиб країни, ці емоції посилилися.
Щойно я заскочила в підвал, почався наліт. Стемніло, хмари піску здійнялися вгору, наче фонтани, будинок хитався, а свист бомб раз у раз пронизував повітря. Люди були налякані, ми думали, що бомба нас не омине. Потім все закінчилося, ми трохи заспокоїлися.
Ненадовго надію і спокій вселяли новини, що 3 вересня Франція та Англія оголосили війну Німеччині, інформація про перемоги польських формувань, чутки про авіанальоти на Берлін, а також сама присутність армії й адміністративних структур, які надавали новій повсякденності конкретної форми й рамок функціонування. У Варшаві вистачило просто самої появи на вулицях співробітників спеціально створеної Громадянської варти, щоб жителі почувалися в більшій безпеці. Адже людині, як стверджують соціологи, необхідна організація.
Нарешті настала капітуляція, якій передувала ще одна шокуюча подія: напад СРСР 17 вересня. Людям не хотілося вірити, що Польщі більше немає, що їхні зусилля й відданість були марні. Батьківщина, яку поляки відродили лише 21 рік тому, зникла. А з нею — згадана вище організація. Армії не залишилося, влада перейшла до рук німців. Поляків це приголомшило й пригнітило. Багато солдатів наклало на себе руки, тим самим виражаючи свій відчай чи, можливо, сором.
Колективною емоцією став гнів на власну владу — уряд, президента та військове командування.
Гнів через те, що ті не підготували країну до бою, що швидко втекли, залишивши народ на поталу ворогу.
Проте всі емоції відійшли на другий план, поступившись місцем великій трійці: безпорадності, невпевненості та тривозі (остання поперемінно зі страхом даватиметься взнаки і в наступні роки). Ніхто не знав, що буде в найближчі місяці. На окупованих німцями територіях згадували їхні попередні «відвідини», себто Першу світову війну та поділи Польщі з кінця XVIII століття до 1918 року. Поляки сподівалися, що все буде приблизно так, як тоді: без сумніву, виникнуть різні проблеми, але з ними якось можна буде жити.
Люди втішали себе, мовляв, німці — культурна нація. Крім того, вони вірили, що навесні наступного року із заходу прийдуть війська союзників і польські солдати, які формували підрозділи у Франції, й разом розгромлять Третій райх. Проте минали місяці, роки, надія на швидке закінчення жахіття виявилася оманлива — війна набирала обертів, і важко було передбачити, коли вона закінчиться.
Посилювався і терор — совєтський і німецький. В’язниці, концентраційні й трудові табори, облави, страти, депортації, катування, принизливий закон, що дозволяв німцям убивати без причини, стали повсякденням на землях окупованої Польщі.
Крім того, люди відчували безмежну тугу за близькими — убитими, ув’язненими, зниклими безвісти, тими, хто перебував за межами країни. Часто не було відомо, що з батьками, дітьми, братами й сестрами, дружиною чи чоловіком. Владислав Лозінський, який через совєтський полон потрапив до сформованого в СРСР польського війська, яке згодом воювало в Італії, 8 грудня 1942 року писав:
Справжнє життя залишилося позаду. Родинне вогнище, найближчі родичі — там, удома, страждають від переслідувань ненависного ворога.
Коли за кілька місяців в Палестині, де він опинився з армією, погода нагадала йому польську, він зазначав:
У мене багато роботи, й, можливо, завдяки цьому я почуваюся набагато краще.
Як бачимо, до посилення негативних емоцій, а відтак і стресу, призводили не тільки прямі дії окупантів. На людей також впливала реальність, яку вони створили. Низька заробітна плата, неможливість придбати вдосталь їжі, вугілля на зиму, купити новий одяг, — усе це постійно погіршувало якість життя. Багато хто весь час був голодний і втомлений, а в холодний період ще й мерз. Часто люди почувалися вкрай безпорадними. Це відчуття було особливо сильне у тих, хто доглядав за дітьми, літніми батьками й важкохворими.
Найсильніші емоції, однак, були пов’язані з конкретними сценами — тортурами на допитах, привселюдними стратами, а також масштабними подіями, що ввійшли в підручники. Для багатьох людей переживання жахливих моментів, які могли завдати серйозних травм, було рівносильне зіткненню з автівкою на повному ходу.
Я досі плачу величезну ціну за те, що вбивала. Зрештою, все моє повстанське покоління, яке вже відходить, — усі ми щодня за це розплачуємося. Ми намагалися спокутувати свої гріхи, ходили на меси. Нам постійно повторюють, що ми — герої, що ми оборонялися, воювали в справедливій війні, істина була на нашому боці. Це все правда. Але вбивство все одно залишається в людині.
Щоразу, коли на зустрічах я розповідаю про повстання, до мене повертається і накриває тінню це усвідомлення спричинення страждання іншим. Так, я вбивала. І це жахливо.
Писати, щоби жити. Жити, щоб писати
Надмір переживань, з якими люди стикалися протягом усієї війни, змусив їх навчитися контролювати емоції, бодай на мить від них відсторонятися. Людина не може весь час боятися, не може постійно відчувати, що від неї нічого не залежить. Ці кілька воєнних років допомогли розробити різні стратегії подолання стресу.
Одним із найпоширеніших і, на перший погляд, найпростіших методів було повернутися до діяльності, що нагадувала довоєнне життя. Один із колег Юзефа Рибіцького, офіцер Армії Крайової, історик польської літератури, який під час окупації проводив підпільні заняття для студентів полоністики таємного Варшавського університету, «досить несподівано побачив у книжках порятунок для себе, — згадував один із його друзів. — Так він хотів повернутися до життя, нормального життя. Він чітко і чесно усвідомлював, що диверсія, хоч і пробуджує в людях героїзм, через кілька місяців пустить їх життя під укіс, витіснивши поза суспільство».
Важко віднайти в собі спокій і так звану рівновагу, коли поруч відбуваються такі жахіття. Я хочу писати, щоби заспокоїтися, і мені потрібен спокій, щоб писати.
Таких легкодоступних методів забути про навколишній світ і разом з тим про емоції було чимало. Хтось займався спортом, хтось спілкувався з друзями, хтось багато читав, працював, а хтось заглядав у чарку. Про те, що останній метод був дуже популярний через легкий доступ до горілки, відомо, зокрема, з документації Армії Крайової та спогадів її воїнів. Командири намагалися стежити за тим, щоб їхні підлеглі не пили зайвого. Юзеф Рибіцький постійно повторював своїм солдатам, що тих, кого спіймають на пиятиці, чекає серйозне покарання. І все ж відомо чимало історій про його підлеглих, які вживали алкоголь, бо так було легше забутися.
Неочевидним способом впоратися з емоціями був зв’язок із підпіллям. Вступ до підпільної організації повертав не тільки відчуття контролю над власним життям, але й усвідомлення власної цінності. Людина більше не була жертвою, вона ставала солдатом, який воював проти ненависного окупанта — чи то зі зброєю в руках, чи то видаючи нелегальну газету. Надія перепліталася з бажанням помститися за власні кривди й трагедію нації.
Через багато років підпільники часто згадували, що почувалися безпечніше, виконуючи завдання, ніж просто йдучи вулицею. Приналежність до великої структури, віра в те, що ти не сам, що можеш розраховувати на побратимів і товаришок, давала спокій. Ян Карський, легендарний кур’єр Армії Крайової, писав:
Учасник збройного підпілля, не зважаючи на те, що міг не справитися і ризикував зазнати всього, що тягнуло за собою потрапляння в руки ґестапо, користувався привілеями, недосяжними для решти польського населення.
Організація забезпечувала йому захист, у його розпорядженні був її ефективний механізм.
Тож можна було отримати фальшиві документи, фінансову підтримку, а в разі арешту — розраховувати на допомогу у звільненні.
Усвідомлення того, що ти служиш благородній справі, забезпечувало свого роду спокій і психологічний комфорт.
Може видатися дивним, чому в такому разі в підпіллі діяло тільки кільканадцять відсотків суспільства. Згідно з дослідженнями, проведеними під час війни, більшість населення не брала участі ні в якій таємній діяльності. Вона хотіла просто вижити. Можливо, страх перед небезпекою, неминучою в роботі у підпіллі, виявився для них нездоланним.
А можливо, вони навчилися справлятися зі своїми емоціями по-іншому — звикаючи до них. Під час окупації жартома говорили (хоч це був доволі чорний гумор), що страшні лише покарання, вищі ніж смертна кара, а решта — буденність. А коли буденність пригнічувала, можна було зробити те, про що 13 вересня 1944 написав Лєшек Ян Вуйціцький, учасник Варшавського повстання, автор одного з найбільш вражаючих щоденників тих днів:
Ні про що не думати. Створити ментальний вакуум, як стоїки й самогіпнотизери, — це єдиний спосіб пережити війну психічно здоровим.
