В молодості Анджей Вайда хотів стати художником, навчався у краківській Академії мистецтв, однак таки вибрав кіно і 1953 року закінчив Кіношколу в Лодзі.
Дебютував картиною «Покоління» (Pokolenie, 1955), яка розповідає про робітничу молодь з варшавських передмість під час гітлерівської окупації. Далі з’явився «Канал» (Kanał, 1957) — фільм про догоряння Варшавського повстання і трагічну долю повстанців. Ця тема і новаторський стиль дали підставу критикам називати Вайду одним із засновників польської кіношколи. «Канал» отримав Срібну пальмову гілку на Каннському кінофестивалі.
В основу третьої стрічки воєнної трилогії, «Попіл і діамант» (Popiół i diament, 1958), ліг однойменний роман Єжи Анджеєвського, проте режисер змінив акценти, зробивши головним героєм колишнього вояка Армії Крайової Мацєя Хелміцького, роль якого виконав Збіґнєв Цибульський.
Фільм «Попіл» (Popioły, 1965) за однойменним романом Стефана Жеромського викликав бурхливі дискусії в польському суспільстві, бо фактично підважив міф польських вояків у складі армії Наполеона. Вайда представляє їх радше як жертв наполеонівської політики, не уникаючи при цьому теми участі поляків у придушенні повстання рабів на острові Сан-Домінґо та винищенні іспанського населення.
Стрічка «Весілля» (Wesele, 1972) за драмою Станіслава Виспянського здобула визнання глядачів і критиків. Черговим успіхом стала «Земля обітована» (Ziemia obiecana, 1974) за романом Владислава Реймонта, в якій показано протиріччя капіталізму ХІХ століття у Лодзі. Молодих капіталістів зіграли Даніель Ольбрихський, Войцєх Пшоняк і Анджей Северин, а музику написав Войцєх Кіляр. Фільм був номінований на Оскар.
У 1975 році Анджей Вайда і Кшиштоф Зануссі виступили проти обмежень творчої свободи у ПНР, що схиляло молодих творців кіно радше до історичних тем, а не до сучасних. Далі Вайда зняв політичну драму «Людина з мармуру» (Człowiek z marmuru, 1976), яка розповідає про часи сталінських репресій у Польщі. Роль журналістки зіграла Кристина Янда. Фільм здобув нагороду Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI у Каннах. Картина стала маніфестом «кіно морального неспокою».
Згодом Вайда розвинув тему робітничого антикомуністичного руху у «Людині з заліза» (Człowiek z żelaza, 1981). Режисерові вдалося завершити роботу над стрічкою до запровадження воєнного стану. Фільм був номінований на Оскара, отримав Золоту пальмову гілку на Каннському кінофестивалі. У 2000 році Анджей Вайда став першим польським режисером, який отримав премію «Оскар» за внесок у розвиток кінематографу.
У 2013 році режисер зняв картину про лідера антикомуністичної опозиції Лєха Валенсу. «Валенса. Людина надії» (Wałęsa. Człowiek z nadziei) завершує трилогію про антикомуністичний опір поляків.
Фільм «Катинь» (Katyń, 2007). Анджей Вайда у такий спосіб віддав шану пам’яті батька, в’язня совєтського табору в Старобільську, вбитого у Харкові. Фільм також було номіновано на Оскара.
Останнім фільмом Вайди стали «Післяобрази» (Powidoki), історія художника Владислава Стшемінського — одного з лідерів польського авангардизму у міжвоєнні роки. Світова прем’єра стрічки відбулась 10 вересня 2016 року на міжнародному кінофестивалі в Торонто, а в Україні прем’єра відбулася вже після смерті режисера, на закритті Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» 30 жовтня 2016 року.
- Я живу тим, що буде завтра, сьогодні вже було.
- Я прожив довге життя, зняв багато фільмів, деякі з них відповідали очікуванням глядачів. Поки фізично можу це робити, я хочу працювати. Працювати з великою кількістю людей, якою є знімальна група, відповідати на їхні запитання та нав’язувати їм свою енергію.
- Самоосвіта почалася під час війни, з цим тоді було важко. Німці знищили бібліотеки, знищили колекції. Те, що їм не служило, послідовно знищувалося. Тому книги, які ми читали, були випадковими – десь, хтось, щось... Коли мені було п’ятнадцять, я прочитав «Походження людини» Дарвіна, ця книга мене сформувала – вона справила на мене найбільше враження, і так я відкрив для себе світ. Інші, мабуть, знайшли інші книжки та дізналися щось інше.
- Після війни та німецької окупації настали зміни. Але не ті, на які ми чекали. Ми розраховували бути на боці західних країн, за це ми боролися у себе в країні та за кордоном. Не так воно мало бути, не так мала закінчитися війна. Ця трагічна фундаментальна конфронтація з реальністю зробила нас набагато зрілішими, як на наш вік. Коли мені виповнилося 30 років, то вважав, мав таке відчуття, ніби все, що мені потрібно знати про життя, я вже дізнався. Та це зробило нас зрілими не лише для нас самих, а й для фільмів, які ми знімали. Наші фільми були створені з усвідомлення того, що ми пережили, що побачили, що сталося з нами в нашому житті.
- Мистецтво завжди повинно бути на часі і відповідним до реальності.
- Польське кіно стало виразнішим, більш образним, зокрема тому, що була дуже сувора цензура щодо слів і тому багато чого не можна було сказати прямо. Та якщо вдавалося знайти якусь метафору, яку зрозумів би глядач, якісь образи, які дали б йому зрозуміти, що ми хочемо сказати щось інше чи щось ще, то це кіно мало зовсім інший зміст.
- Найчастіше того, що найважливіше, не видно з першого погляду.
- Мистецтво дозволяє це і за це бореться: за індивідуальний погляд. Великі художники, які створювали великі твори, наприклад, Ван Гог, залишилися непоміченими за життя, тому що це був не їхній час. Мистецтво створюється несвідомо. Хтось прямує в певному напрямку і чекає, коли ми захопимося його свободою, його незалежністю, його баченням світу, якого раніше не було.
- Режисер створює фільм і очікує відгуку від глядачів. Я не знімаю фільми для себе. Звичайно, на початку фільм створюється в моїй уяві, в моїх ще неясних здогадах, а також в якомусь дивному передчутті, що на цей фільм хтось чекає. Однак не йдеться про те, щоб знімати фільм, який «подобається глядачеві». Це зовсім інше. Фільм, який «припаде до смаку глядачеві», замовляє продюсер, котрий має в голові фінансові спекуляції, знаючи, що «ця тема з такими акторами, з таким режисером, за такі кошти зреалізована» повинна мати фінансову віддачу у два-, три-, а то й чотири рази. Фільми, які я знімаю, створюються з моєї потреби порозумітися з глядачем. Я не знімаю фільми для себе, і справа не в тому, щоб фільм задовольнив тільки мене. Найголовніше, чи зустрівся він з глядацькою аудиторією, чи очікувала вона цього фільму, чи ні.
- Перш за все, мистецтво має бути автентичним і щирим.
- Кіно має бути як дзеркало, яке відображає реальність.
- Кіно це вид мистецтва, який може охопити найбільшу кількість людей.
