Усе почалося з антиізраїльської кампанії у червні 1967 року, коли комуністична Польща вслід за совєтським великим братом засудила Ізраїль як агресора в Шестиденній війні й разом з іншими державами східного блоку підтримала арабські країни.
Тодішній перший секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) Владислав Ґомулка з наради керманичів комуністичних держав повернувся занепокоєний. Він побоювався, що боротьба за вплив на Близькому Сході призведе до вибуху нової світової війни. Поразка арабських країн означала для нього необхідність зімкнути лави проти «імперіалістів».
Ґомулка, формально перший серед рівних членів Політбюро партії, був найважливішою і наймогутнішою людиною в державі. А отже, слова про п’яту колону, які пролунали на адресу громадян єврейського походження під час засідання Конгресу профспілок у червні 1967 року, злетіли з вуст найвищого держпосадовця. Кілька товаришів Ґомулки з Політбюро дорікнули йому в тому, що він не узгодив свого виступу, вкотре порушивши принцип колективного керівництва, та перший секретар цим не особливо переймався. Він стверджував, що змінив зміст свого виступу в останню мить. Імовірно, Ґомулці було на руку, що конфлікт із його опонентами з Політбюро відбувся на єврейському ґрунті. У суперництві за владу це ставило їх у програшну позицію.
«Я розумію, що в кожного має бути одна батьківщина. Але чому моєю батьківщиною має бути Єгипет?» — гірко жартував поет і літературний критик Антоній Слонімський. Якийсь час здавалося, що все обійдеться нападками на Ізраїль та словесними перепалками. Офіцерів єврейського походження почали звільняти з війська, але, всупереч очікуванням працівників апарату Міністерства внутрішніх справ, які хотіли чисток (зокрема, у Міністерстві закордонних справ), ще не прийшов час на широкі антиєврейські гоніння. Мєчислав Мочар, керівник МВС, наказав відшукати й перевірити так званих прихованих сіоністів у Польщі, пояснюючи: «Товариші, ми підготуємося, але рішення ухвалить партія». А оскільки партія не поспішала, його прихильники й підлеглі доклали зусиль, щоб допомогти їй прийти до правильного рішення й тільки вичікували зручного моменту.
Напис на плакаті «Очистіть партію від сіоністів!» Джерело: Музей історії польських євреїв POLINЛанцюжок підготованих таким чином подій запустився у січні 1968 року: зі сцени зняли спектакль «Дзяди» за поемою Адама Міцкевича в постановці Казімєжа Деймека — імовірно, через надмірне завзяття якогось апаратчика, якому здалося, що в п’єсі є антисовєтські мотиви.
Дії цензури викликали протести серед молоді та інтелектуалів. Та невдоволення наростало вже не перший рік.
Десталінізація, кульмінація якої припала на жовтень 1956 року, принесла суттєві зміни в політиці партії, які суспільство сприйняло з радістю, і водночас пробудила ще більші сподівання.
Проте з 1957 року, коли Ґомулка стабілізував свою позицію в ролі першого секретаря, влада почала поступово відходити від багатьох нещодавніх поступок, а з часом навіть взялася закручувати гайки.
Водночас у Польщі відбувалися важливі суспільні зміни. У 60-х роках XX століття у доросле життя вступало покоління повоєнного демографічного вибуху, виховане у соціалістичній Польщі. Воно розуміло гасла про свободу і справедливість буквально і при цьому мало контакт із західними культурними течіями, доступ до яких уже не перекривала щільно засунута залізна завіса. Люди почали розуміти, що Польська Народна Республіка — далеко не така країна, за яку себе видає. Серед молоді наростали незгода і бунт. Коли влада відповіла утисками на протести проти цензури й зняття з афіші «Дзядів», студентські лідери Варшавського університету 8 березня скликали мітинг на захист репресованих товаришів. Міліція та озброєний палицями «робітничий актив» жорстоко розігнали студентів.
Трапилася нагода, якої так вичікували люди Мочара. У звітах Служби безпеки партійному керівництву підсунули прізвища молодих людей єврейського походження, яких оголосили натхненниками демонстрації. Це підхопила пропаганда, змальовуючи параноїдальну картину єврейсько-неонацистської змови. Її наслідком і мав бути бунт молоді, що намагалися довести автори статті, опублікованої на шпальтах газети Słowo Powszechne. Це було видання об’єднання РАХ, «прогресивних католиків», які пішли на співпрацю з комуністами під керівництвом довоєнного фашиста Болєслава Пясецького. Залякування Німеччиною було постійним мотивом пропаганди Польської Народної Республіки, натомість слово «сіоністи» з’явилося вперше після сталінського періоду.
Через кілька днів громадський простір заповнили верески агресивної пропаганди. Використовуючи методи цькування, опрацьовані в сталінський час, партія кинула всі сили проти уявних ворогів. Телебачення, радіостанції, багатотиражні газети, плакати, транспаранти, написи на стінах обпльовували «сіоністів». Проходили десятки тисяч зборів — і стотисячних мітингів, і камерних зустрічей у трудових колективах.
Люди зважувались на те, щоб покинути батьківщину, оскільки не мали сили жити в цій голосній ненависті.
«Я емігрував із Польщі, бо це була єдина країна, в якій я не міг бути поляком», — зізнався один з емігрантів. Йому можна було бути поляком у Швеції, він міг стати поляком у Сполучених Штатах, але не в Польщі, де з суспільства виключили групу громадян через їхнє етнічне походження.
Березень 1968 року був не першою кампанією ненависті, зорганізованою владою Польської Народної Республіки. У 50-х роках такі кампанії тривали майже безперервно: проти «імперіалістів», «карликів реакції», «куркулів», «ворогів народу» тощо. За два роки до березневих подій 1968 року партія цькувала католицьких єпископів. Проте, схоже, жодна з цих кампаній не викликала таких емоцій, як березнева антисемітська, яка, вочевидь, влучила в чутливі місця суспільства. Партія, яка подавала себе як противницю расизму і націоналізму, розпалила антисемітизм у стилі довоєнних правих націоналістів, прикритий тільки фіговим листком «антисіонізму».
За таких умов одні купилися на пропаганду, інші знайшли можливість проявити свою запопадливість в ім’я кар’єри або зведення особистих порахунків, заздрісники могли дати волю своїй жазі помсти, лояльні громадяни підтримували владу, а лякливі намагалися не висовуватися. Багато хто бачив всю огидність цькувань, протестував, симпатизував і співчував жертвам, але їхній голос заглушали верески ненависти. При цьому березнева кампанія була агресивно антиінтелігентською. Вона апелювала до невдоволення так званих звичайних людей і вдавала рух відновлення, в якому нарешті можна критикувати привілеї істеблішменту — якщо тільки вдягнути цю критику в «антисіоністське» вбрання.
Ґомулка спритно розіграв 1968 рік. Він не тільки придушив бунт молоді, ізолювавши її від робітників, але й зумів усунути з Політбюро своїх опонентів, а насамкінець зупинив кар’єрний ріст Мочара. Чи він піддався впливу Служби безпеки, яка натякала на єврейську змову, чи сам вирішив, що це придасться у внутрішньопартійних іграх? Невідомо. Так, він не любив кількох партійних функціонерів єврейського походження, але й не хотів, щоб цькування набрали аж такого масштабу, якого в результаті набрали. В якийсь момент він намагався їх дещо стримати, визначав межі, але зробив це занадто пізно й не досить рішуче. На ньому як керманичу ПОРП і головній людині в державі була повна моральна і політична відповідальність за те, що відбулося.
У перспективі тисячолітньої історії євреїв у Польщі березнева кампанія, безперечно, не належить до найдраматичніших подій. Адже вона не була такою жорстокою й кривавою, як погроми під час повстання Хмельницького у XVII столітті чи антиєврейські заворушення у 30-х роках XX століття. Проте вона відбулася всього пів століття тому й лише через 23 роки після Другої світової війни, після Голокосту.
Катастрофа зменшила багатомільйонне єврейське населення країни до кількасот тисяч, а повоєнні хвилі еміграції — до кількох десятків тисяч. З них 15-тисячна еміграція після березня 1968 року забрала половину, а решту наділила гірким досвідом відчуження.
Масова еміграція й переслідування призвели до занепаду єврейського суспільно-культурного життя у Польщі. У 1970-х роках здавалося, що надходить кінець історії польських євреїв.
Цій невеличкій спільноті вдалося відродитися тільки завдяки великим змінам 1989 року.
Глибше розуміння історії весни 1968 року й досвіду жертв цькувань вимагає певних зусиль: уявімо на мить, що ми не знаємо, як потім розгорталися події. Адже люди, яких 1968 року кидали за ґрати, не знали, коли вийдуть на волю. Відраховані з університетів із «вовчим квитком», не знали, чи зможуть коли-небудь здобути вищу освіту й добре працевлаштуватися. Емігранти не знали, чи знайдуть десь нову домівку, чи повернуться до Польщі, чи зможуть колись бодай її відвідати.
Переклав Андрій Савенець
Редакція висловлює вдячність Музею історії польських євреїв POLIN у Варшаві за можливість публікації
